зимова казочка

Сніжинка примостилася на прозоре віконечко та поглянула всередину.

 У кімнаті було темно, лише кольорові ялинкові вогники освітлювали частину підвіконня і дитяче ліжечко. Дівчинка солодко спала, обійнявши плюшеву мишку, на її ковдрочці посміхались маленькі зайченятка.

 І Сніжинка також посміхнулася. Вона згадала цю дівчинку. Минулої весни маленька пустунка здійснила її мрію.

 За своє безкінечно довге життя Сніжинка де тільки не бувала, і чого тільки не бачила. Але, слухаючи розповіді сестричок, мріяла скупатись в кульбабковому пилку. Вона стільки чула про той золотий, солодкий, пахучий пилок! І жодного-жоднісінького разу не потрапляла на жадану квітку. Аж тоді, раптово, синенькі з зеленими жабками чобітки здійняли цілу хмару бризок із весняної калюжки, і вона, маленька Краплинка, плюснулась прямісінько у обійми кульбабки. Так, правду казали сестрички! Це було чарівно! А маленька дівчинка схилялась низенько, та заглядала, як під сонячними промінчиками блищать перлинки на жовтих пелюсточках.

 І сьогодні це знову була вона. А на підвіконні лежав клаптик паперу, прикрашений зірочками та квіточками. «Святий Миколаю! Я була чемна. За це дідусь мені подарував санчата! Я так хочу снігу! Оленка.»

 Сніжинка посміхнулася. Сьогодні Небесні Сили принесли її сюди недарма, вона змогла здійснити маленьку мрію маленької дівчинки!