— Я на місці. Зараз проведу огляд і буду встановлювати.
Аріяна глянула на крутий схил, прикидаючи як краще зафіксуватися. Місцевість вільна, зважаючи на координати, копати глибоко не доведеться. Тільки он те дерево трохи вище, що нечітко виднілося крізь липкий ранковий туман, викликало певні побоювання.
— Я також на місці. Починаю виводити.
Останнє Юльчине слово заглушило голосне "плюх" і невиразне сердите буркотання. Хтось фиркнув, явно приховуючи сміх.
— Юль, суміщати роботу та розваги у нас суворо заборонено, ти ж знаєш. Грязьові маски залиш на опісля, — серйозним тоном прорік Сергій.
Сонний ефір тепер вже відкрито покотився сміхом. За результатами жеребкування Юльці сьогодні дісталася найбільш неприємна ділянка — невелике болітце. А якщо взяти до уваги нічну зливу, то, ймовірно, і велике болото. Відмінне завдання для майже патологічної чистюлі. Вчора хлопці цілий вечір потішалися з цього приводу, та помінятися вона категорично відмовилася — неписане правило групи.
— Тобі грязьова маска гарантована першому, — крізь зуби процідила подруга, зважаючи на інтонації, імовірно, все ще намагаючись вивільнитися.
— Юля, Аріяна, поспішіть, здається, у мене починається збій, — перебив усіх Лекс.
— Завади інтенсивні? Встигнемо відпрацювати контур?
Сашко спитав спокійно, та Аріяна за час роботи навчилася розрізняти приховані інтонації. От зараз він нервував. І їй було його трохи шкода — наймолодший координатор групи, а їх ось уже тиждень переслідує череда невдач.
— Поки слабо виражені, якщо негайно почнемо, можливо пощастить більше, ніж минулого разу.
— Починаю, — Аріяна вийняла з рюкзака "розумну лопату", як жартівливо називали в таборі зонд для впровадження сенсорів геосканера в земний покрив, і, визначивши мету, зрізала два невеликих пласта землі у вигляді сходинок. Піднявшись ними трохи вище, звірила координати і задала розрахунок для тунелю.
— Західний готовий.
Юлька також вже встановила. Сергію з Лексом дісталися найближчі ділянки, відрапортували ще з пів години тому. Тепер всі чекають її. Залишилося 30 секунд і вона замкне контур. Раптом циферки, що розмірено мерехтіли на табло інфополя, блимнули та завмерли. Як у воду гляділа з тим деревом!
— У мене блок, потрібне коригування.
Аріяна уявила, як Сашко рознервувався ще більше, характерно зсунувши брови. І засмутилася, ніби була сама винна в тому, що корінь ріс саме в місці розрахункових координат.
Археологи розповідали, що раніше все по-справжньому розкопували. От як уявити собі в такому випадку дослідження цілого міста? Не те, що зараз. Встановлюєш геосканери по периметру з перекриттям зони дії і вперед — відтворюєш голографічні копії досліджуваного об’єкту та усіх знайдених артефактів. А особливі технології дозволяють навіть робити точні їх копії. Звичайно, не все так просто. Робота насправді дуже складна і вимагала професійних навиків з налаштування та обслуговування апаратури. В звичайній місцевості допускалися різноманітні похибки установки сенсорів як по вертикалі, так і по горизонталі, синхронізація зображення проводилася програмно. Але тут, в безпосередній близькості від Лабіринту, нейроелектроніка часто збоїла. А сам Лабіринт в силу особливих властивостей породи взагалі не піддавався скануванню. Власне це і сталося з Лексовим сенсором — потрапив під хвилю завад. Через декілька хвилин від нього взагалі не буде жодної користі, а значить, доведеться повертатися і починати спочатку. Один квадрат довелося чотири рази обробляти, поки отримали повний скан. Окрім того через завади сенсори доводилося встановлювати ювелірно чітко за координатами, найменші відхилення могли так деформувати зображення, що синхронізація його ставала неможливою. А ще археологія допускала тільки мінімальне втручання в середовище. Щоби реально розкопати яку-небудь, навіть крихітну ділянку, потрібен був особливий дозвіл влади. В Старому місті, котре вони, власне, допомагали археологам досліджувати, над такою працювали тільки вузькі спеціалісти. І навіть той злощасний корінь, повинен бути залишений цілим і неушкодженим.
— Сергій, зможеш звузити периметр на чотири пункти південного-заходу? — Сашковий голос ледь помітно задеренчав в археопередавачі. НІКСи*, ті взагалі тут або майже не працювали, або самі ставали джерелом.
— Якщо на три, то без проблем. На чотири треба трохи часу.
— Аріяна, три пункти вистарчить?
Вона ввела обхідний маршрут і запустила зонд знову. Хоч би вистарчило. Сигнал про завершення завдання трохи зняв напругу.
— Три пункти — норма. Запускаю сенсор.
— Поспішайте, мій вже починає сходити з розуму, — Лекс також нервував.
— Тільки не кажіть, що я просто так сьогодні лізла у болото!
Усі розсміялися, навіть сама Юлька.
— Периметр закрито. Стартуємо!
Стало тихо, Аріяна уявила як перед Сашком з’являються перші риси верхніх шарів, поступово заглиблюючись, розширюючись, збагачуючись деталями. Перші рази спостерігати це було дуже захопливо і цікаво, але поступово звиклося, навіть стало буденним. Коли археологи тільки з’явилися, оголосивши, що не проти прийняти допомогу місцевих учнів, ейфорія накрила з головою. Якби не канікули і більшість не роз’їхалося з міста, напевно, важко було б потрапити в групу. Справжні пошуки скарбів! На ділі виявилося все не настільки романтичним, та, безумовно, вражаючим та цікавим. Сам скан – тільки початок. Потім починається кропітка ручна робота із зображенням з очистки від історичного "сміття", в результаті чого отримувалася панорама конкретного часового зрізу. Дуже складна та відповідальна робота. Потроху Аріяна, як і інші, вникала у величезну кількість нюансів і прийомів, останній скан вони відпрацювали майже повністю самостійно. Майже. І вже навіть тримали в руках точні копії домашнього начиння, котре їм вдалося відфільтрувати.
— У нас декілька секунд… — Лекс замовк, потом тихіше промовив: — Три, два, один…
— Повертайтеся, продовжимо іншим разом.
Сашко розчаровано щось іще буркнув під ніс і відключився. Аріяна також відключилася, однаково зв’язок пливе.
Все ж не встигли, шкода…
Вона вивела сенсор із тунеля, прикрила вхідний отвір, зібрала обладнання та рушила до бази. Місцевість страшенно розвезло після зливи, мокра трава неприємно ковзала і чавкала під черевиками. Туман все ще не розсіявся, примарно знебарвлюючи світ навколо, волога, здавалося, просто прилипала до шкіри. Бррррр…
— Ти чого поза зоною? Тебе Сашко викликає вже хвилин з десять, – пролунав чіткий голос з-за дерева праворуч.
Від несподіванки Аріяна, коротко змахнувши руками, ковзнула ногою по укосу і живописно розпласталася коло ніг Сергія.
— Вибач, я налякав? Не забилася? — почула вона схвильований голос.
— Та ні, все гаразд.
Вона прийняла подану руку і піднялася.
Напевне, так почувають себе поросята, вивалявшись в калюжі. Хоча ні, їм, без сумніву, в радість. Аріяна, зітхнувши, витягнула з кишені серветки та почала приводити себе до ладу. Тепер в такому вигляді цілий день ходити. Навіть коса вимастилася.
— Мабуть, дам фору Юльці з її болітцем, — вона відтирала щоку, а насправді просто розмазувала бруд ще сильніше.
— О, вона тобі цього точно не мине, — Сергій також посміхався. — Ти ще тут не відтерла.
Хлопець несподівано взяв з рук серветку і потер її щоку. Аріяна ніяково застигла. Ця мить, здавалося, також застигла. Навіть чути, як шарудять осідаючі краплинки туману. Хіба таке можна почути? Звісно, ні, цілком реальний звук. Він повільно витягав свідомість із незрозумілого гіпнотичного стану. Сигналив зв’язок.
— Так, знайшов, вона поряд. Скоро будемо. — Сергій відступив та повернув серветку. — Взагалі, я за тобою йшов. Тебе сестра розшукує, стоїть над Сашковою душею, не відступає.
— Світлана? — Аріяна здивовано зморщила лоба. Дивно. — Йдемо швидше, а то за психічне здоров’я нашого любого координатора не відповідаю.
— Сашко стійкий, — підморгнув Сергій.
— Ти її не знаєш. Не відчепиться, поки не отримає свого. В даному випадку, зважаючи на все — мене. А мене — немає. Не казала, ому шукає?
Світлана працювала недалеко від Старого міста, у Дослідному інституті захворювань рідкісних тварин. Аріяна раніше часто допомагала їй доглядати за вихованцями, а зараз часу більше не вистарчало. Десь всередині з’явилося хвилювання — сестра жодного разу не приходила сюди, хоча зовсім поряд.
Ще здалеку Аріяна помітила Сашка коло тенту з апаратурою, і навіть здивувалася, що той у чудовому настрої. Поряд Світлана в оточенні інших помічників, щось захоплено розповідала, викликавши, як мінімум, чималий інтерес слухачів. Судячи з атмосфери, нічого страшного не трапилося.
— Ось, повернув пропажу.
Сергій з посмішкою театрально представив Аріяну.
— Ну, нарешті! Ще трохи і точно би не встигли! — Світлана раптом перервала свою розповідь і, кинувши незадоволених слухачів, потіснила сестру в бік. Тільки тепер Аріяна помітила, що на плечі у неї бовтається спеціалізована переносна зоосумка. Зрозуміло, що за ажіотаж у археологів. Із сумки виглядала невелика істота червоно-зеленого окрасу зі смертельно отруйною гострою лускою. У хвилини небезпеки вона здіймалася, і найменший поріз ставав фатальним для ворога. Дракон. Навіть на Драконячому острові їх можна спостерігати лише з великої відстані.
— Що ти тут робиш?
— Чого так довго? Ти у болоті валялася?
Сестра мимоходом з докором глянула на Аріяну , і одразу ж втратила інтерес до її зовнішнього вигляду.
— У мене для тебе надзвичайне завдання. Дуже відповідальне. Вільних співробітників немає, а ти доволі добре знайома з повадками драконів, у тебе є імунітет до їх отрути, тому на тебе остання надія.
— В чому справа?
— Ти знаєш про Маргаритку, я розповідала. Малюк народився здоровим і вже навіть добряче підріс, але вночі їй стало гірше. Його треба переправити на Драконячий острів, до своїх, вони краще за нього подбають, ніж ми. Як на зло, наш техноліт відправився в Сніжаль, там позавчора виникла проблема з колонією пінгвінів. А тут археологи трапилися під руку. Сьогодні летять у тому напрямку. Вони погодилися підкинути вас на місце, а потом висадять тебе в Драгоні, звідки вже сама зможеш повернутися назад. Ми про все домовилися. Ти береш зараз Малюка — і на посадкове поле. Недобре, якщо їм доведеться тебе чекати.
Світлана тараторила без упину, не даючи і слова вставити.
— Мені треба у Сашка відпроситися. Навряд чи він буде щасливий.
— Ти вже відпрошена. Не пручався.
На здивовано припідняту брову, вона тільки додала:
— Сумніваєшся в моїх дипломатичних здібностях? До речі, зобов’язана тобі нагадати про крайню обережність…
— Світланка, я все знаю.
— Тим не менше…
— Скільки тієї дороги? У другій половині дня вже буду вдома.
— І ще, у сумці, в кишеньці, поповнення до медичного пакету. Передай черговому на острові. Якщо будуть питання ¬— я на зв’язку.
— Добре, не хвилюйся.
— Тоді я біжу. Ти також поспіши, вони повинні вже були прибути, а відлітають майже одразу ж.
Світлана вручила доволі-таки тяжку сумку Аріяні, прирікаючи її на неминучу хвилину слави, і, швидко попрощавшись з археологами, помчала.
Посадкове поле знаходилося неподалік від тимчасового будиночка, де зберігалося обладнання, деякі знайдені експонати, документація, скани, копії артефактів, і де жила Ядвіга Гордіївна — зеленоока і сивочола (що не відповідало моді) жінка, керівник розкопок. Йти до нього від місця сьогоднішніх досліджень хвилин двадцять. Якщо навпростець, в безпосередній близькості від Лабіринту — вдвоє швидше. Тим не менш, коротким шляхом не користувалися. І ніхто до пуття не знав чому. Коріння недоброї слави цієї мережі печер і ходів загубилося у часі, а неписане правило залишилося. Аріяна вважала причиною усього те, що в силу обставин дослідити Лабіринт надто сутужно. Скану порода не піддавалася. Дослідники-ентузіасти деколи намагалися сунутися на неходжену територію, але отруйна флора, чагарники-кочівники і часті обвали швидко відбивали будь-яке бажання рухатися далі. Та нікому так і не вдалося знайти там нічого особливо цікавого. Тому поставили попереджувальні знаки і залишили в спокої.
Зараз час підганяв, короткий шлях був саме до речі. Аріяна, пригинаючись під низькими гілками дерев, швидко крокувала по майже зарослій стежці, гадаючи, чи не пропустила вона археологів. Туман, врешті, піддавшись майже вже осінньому сонцю, здав позиції, викриваючи яскраві барви навколо. Зліва тихо зарокотало. Аріяна напружено поглянула в небо крізь мережку крони. Відмінно! Сіро-зелений техноліт класу «Гравіт» п’ятого покоління, наближався до табору. У свій час Аріяна та інші учасники розкопок були дуже здивовані рівнем технічного забезпечення експедиції. Гравіти являлися гордістю технопарків найважливіших служб, їхня «начинка» просто вражала. Шум наростав поступово, знайомо заглушуючи всі інші звуки навколо. Дракончик напружено засовався в сумці, вона заспокійливо провела долонею по спині.
— Ще трішечки і ми на місці.
Луска під пальцями підвелася, Аріяна насторожено глянула на підопічного — тривожна ознака. І не встигла. Налякане шумом звірятко раптом небувало спритно вивернулося зі сховку і, приземлившись на всі чотири лапи, помчало по дорозі. Вона якусь мить розгублено спостерігала, як він несеться прямісінько в бік Лабіринту, і тут же, опам’ятавшись, пустилася слідом.
Перескочивши загороду і злегка зачепивши плечем знак "Вхід заборонено", Аріяна вбігла на територію, заледве встигнувши помітити, де майнув червоно-зелений хвіст. Практично проковзавши вниз по камінню поміж грізно нависаючими скелями, і заледве не врізавшись в стіну за різким поворотом, вона зі всього розбігу наскочила на колючий невисокий чагарник. Гарячково пригадуючи, чи не являється той отруйним, обережно визволила тканину штанів. От же не щастить, втратила хвилину точно. Малюк в той час дуже спритно подолав кам’яний коридор попереду, скочив на величезний валун і, зіскочивши по той бік, щез з поля зору. Аріяна видряпалася слідом. Внизу розгалужувалися чотири вузьких ходи. Звірятко майнуло в крайньому лівому. Їй здалося, що тепер вона швидко наздожене втікача, та на місці все виявилося набагато гірше. Вже після кількох перехресть, Аріяна з наростаючою тривогою подумала про те, що втрачає орієнтацію і вже не впевнена, чи йде вона у вірному напрямку і чи знає, як повернутися назад. Врешті-решт, задихаючись від дикого марафону, вирішила припинити переслідування і обдумати подальші дії. І тут побачила Малюка. Той, тремтячи усім тілом, притиснувся до стіни по другий бік провалля, що їх розділяло.
— Тихесенько, не рухайся.
Вона, все ще тяжко дихаючи, зупинилася на краю. Із-під ніг посипалися камінці, гучно вдаряючись об стіни ущелини.
— Зараз я тебе звідти заберу.
Оцінивши відстань і вибравши найбільш безпечне місце, Аріяна приготовилася до стрибка. Р-р-раз! Схопившись за виступаючу породу, відновила рівновагу і видихнула. Вдалося.
— Все добре, Малюк, все добре.
Повільно, обережно підійшла до дракончика і, взявши його на руки, акуратно повернула у сумку. Звірятко радісно заворкотало, опинившись у безпеці.
Тепер назад. Легко сказати. Аріяна уважно розглянулася. Незле би пошукати більш безпечний спосіб подолати перепону знову, стрибати з Малюком — не те саме, що самій. Може, за наступним виступом є перехід? Вона обережно, тримаючись подалі від краю, підійшла ближче і визирнула.
Погляду відкрилася невелика кам’яна печера в скелі. Коло дальньої стіни слабо переливалося блакитним світлом напівпрозоре сяйво, спотворюючи оточення, немов стривожена гладь води. Аріяні здалося, що вона відчуває знайомий свіжий запах, а от який саме зрозуміти не могла. Жарти скельних дослідників? Точно десь тут сховали неоголограф. А може досліди якісь проводять. Раптом тут є засоби зв’язку? Вона обійшла виступ і ступила у залу. Розгледіти, що знаходилося за мерехтінням, не вдалося, точно шукати треба саме там. Рішуче пройшла вперед і ступила за димчасту ширму.
Розділ 2
За помилки треба платити. Цю велику істину Аріяна змогла оцінити гідно практично одразу ж. Їй здалось, що буквально на одну мить вона втратила свідомість і...
Навколо тихо шумів густий сосновий ліс. Вітер стомлено грався верхівками сосен, трава губилася під розсипом сухих голок, тут і там ріс зелений пухнастий мох, приховуючи зарості чорниці. Неподалік красувався розкішний квітучий бузок. Весна...
Аріяна зачаровано дивилася. Зоровий обман. Звідкіля в Лабіринті сосновий ліс? Може, вона впала, вдарилася головою і все ЦЕ їй здається? Десь всередині зароджувалося неприємне відчуття. Паніка. Навіть руки злегка почали тремтіти.
Аріяна зробила глибокий вдих, заплющила та знову відкрила очі. Видіння не зникло. І не стало менш реальним. Несподівано неподалік пролунало неголосне шипіння, від котрого буквально мурашки по спині пішли — вона панічно боялася змій. Насторожено зиркнувши на джерело шуму, неймовірним в нормальних умовах стрибком Аріяна відскочила в бік. Серце закалатало так шалено, що, окрім його стукоту, вона вже нічого не чула. Продовжуючи задкувати, нагнулася, підняла першу ліпшу гілку з землі.
— А ну геть звідсіля!
Гілка полетіла в зарості чорниці, звідкіля виглядала темна плоска голова з дуже рухливим тонким язиком і двома блискучими очима. Наступної миті істота показалася повністю і одразу ж зникла в протилежному напрямку. Фу ти, просто ящірка. Ноги від хвилювання зрадницьки підігнулись, і Аріяна знесилено опустилася додолу. Що відбувається, врешті решт?! Де вона? Як сюди потрапила? Бути в одному місці, а потому опинитися в абсолютно іншому неможливо. Тобто, можливо, та тільки не тут, а у відкритому космосі. І це унікальні, гігантські космічні об’єкти, котрі вдалося використати, але рукотворно повторити ніхто не був у стані. Тим паче в такій мініатюрні формі. Вона судорожно проковтнула клубок у горлі і озирнулася. Навколо не було нічого, подібного тому мерехтінню в печері. І взагалі не було нічого незвичайного. Ліс як ліс. Нічого, за що можна було б зачепитись.
НІКС! Як вона могла забути! Витягнувши його з кишені, здивувалась, що той відключений. Приклала палець до персонального ідентифікатора. Втрачаючи терпіння, чекала запуску. Пристрій не реагував. Як же так? Раніше такого не траплялося. Зранку точно працював, на периметрі, як завжди, виключила, щоби не фонив апаратуру. Ще декілька раз спробувала ініціювати, однак вже зрозуміла, що безрезультатно. Стало ще тривожніше. Незрозумілий збіг чи що?
Ну ні, раз вона сюди якось потрапила, значить, обов’язково існує шлях повернення. Треба тільки глядіти уважно. Ось, все ж є дещо цікаве. Ближче до куща бузку, оточений заростями чорниці, стояв невеликий валун. Майже повністю оброслий мохом, він був схожий на сплячого зелено-шерстного звіра. На верхівці, немов на престолі, по-королівськи розмістився великий чорний ворон, пильно спостерігаючи за прибульцями. Не боїться, чи що? Аріяна повільно відклавши сумку з дракончиком, обережно почала наближатися. Птаха сиділа нерухомо, навіть не думаючи злітати. Лише тільки тоді, коли вона підійшла впритул, він майже безшумно змахнув крилами і опинився на сусідній сосні.
Валун ще здалеку видався їй незвичним, а зараз це було ясно як день. На ділянках, не покритих мохом, слабко проглядалися надщерблені лінії і дужки, про котрі не можна було сказати, що вони природнього походження. Аріяна, трохи спішніше, ніж слід, скинула опалу хвою з поверхні і почала пальцями усувати перешкоду. Це виявилося нелегко, довелося знайти невелику гілку. Робота кипіла, а настрій згасав. Так, на камені щось було написано, тільки вона тепер виразно бачила, що не лише не розуміє ні слова, а й навіть візуально не має уяви, якою мовою напис. Повністю звільнивши поверхню, критично оглянула результат. Тепер валун був схожий на вказівник. Єдиними зрозумілими знаками на ньому виявилися три стрілки, а вже під ними решта каракуль. Стрілки орієнтувалися за сторонами світу: південь, схід, захід. Дурниця якась. Кому спало на думку видовбувати вказівник у камені?
Аріяна роздратовано зітхнула. Нічого вона не дізналася, лише час втратила. Хоча ні, дізналася. Готова була закластися, що ніколи раніше не бачила подібні письмена. Оптимізму це не додало.
Аріяна поглянула в небо, визначаючи розташування сонця, — вже добряче за полудень. Діяти потрібно негайно. Сірі хмари, що висіли над лісом, обіцяли дощ не пізніше ночі. Не вистарчало ще опинитися наодинці в лісі в таку погоду. Треба би пошукати людей та сховище. І спосіб зв'язатися з домом. Там точно вже за нею спохопилися.
— Якщо ми підемо на захід, день для нас буде довшим. Та й на камені є стрілка, напевно в тій стороні ми що-небудь та знайдемо.
Мимовільний супутник тихо зітхнув у сумці, ймовірно погоджуючись.
Рішення далося важко. Аріяна все сумнівалася, чи варто покидати місце прибуття, адже воно єдине незбагненним чином пов’язувало її з домівкою. Знову знайти галявину в незнайомому лісі справа нелегка. Та відсутність криївки, ніч і дощ нічого доброго не обіцяли.
Йти виявилося важко. Все навколо було якимось похмурим і диким. Дуже подібно на заповідну зону. Часто зустрічалися трухляві пні та гнилі колоди повалених стовбурів, значно утруднюючи пішу ходу. Колючі чагарники ожини доводилося обходити, Аріяна постійно відхилялася від вибраного курсу. Неспокій з кожною хвилиною наростав — скоро почне темніти, адже у лісі завжди рано темніє. Вона тривожно поглядала, як зрадливе сонце опускається все нижче, продовжуючи сірі тіні. Ще трохи і сховається за темну завісу хмар остаточно. Мабуть, там, вдома, їх вже шукають. Може, все-таки варто було залишитися на місці? Сумніви все сильніше і сильніше терзали душу.
На щастя, досить швидко попереду стало світліти. Аріяна з щемливим відчуттям надії додала ходи. Чомусь гадалось, що головне вибратися із цього стародавнього темного лісу, в котрому почувала себе у пастці. За його межами точно знайдеться спосіб потрапити додому.
Але... Там ліс не закінчувався. Вона просто опинилася на краю великої галявини горбком. Ближче до лісу галявина поросла високими травами, ростом майже з Аріяну, а на верхівці її стояла хатинка. Вона здавалася дуже старою: колоди потемніли, верхівка злегка покосилася. Під дахом висіли підв’язані пучки трав, прорубане віконечко приховане візерунчастими віконницями. На верху гострого даху завмер чорний ворон, несхвально поглядаючи на подорожніх. Навколо самої хатинки, коло самих стін, виднілася свіжовикопана земля, немов хтось намагався зробити підкоп по цілому периметру. Біля дальнього схилу проглядався дерев’яний колодязь, також скривлений від старості, прикрашений різьбою, що зображала химерних, страшненьких істот.
Хто ж може тут жити? Аріяна розгублено зупинилася, не знаючи, чи то йти далі, чи то краще спочатку поспостерігати. Цього разу обережність перемогла.
Було тихо. В хатинці або нікого не було, або там спали. А може, взагалі ніхто не жив, а вона сидить тут і чекає. Роздратовано поглядаючи на чорного птаха, що не зводив з неї очей-намистинок, Аріяна ніяк не могла звільнитися від нав’язливого враження, що ворон той самий. Нерви геть не годяться. А сонячний диск вже майже сховався. Потрібно щось робити. Не встигла Аріяна й подумати, як зліва, зовсім недалеко, почувся шурхіт кроків. Вона нагнулася ще нижче, приховуючись від відвідувача, і завмерла в очікуванні.
До хатинки наближався хлопець. З вигляду він був, мабуть, трохи старше її, худорлявий, високий, густе русяве волосся витіювато стирчало у всі боки, спадало на очі, надаючи несерйозного вигляду. Одягнений дивно, в сіру сорочку з вишивкою навколо горловини, стягнуту в талії розшитим поясом, і темні штани. За плечима — невеликий мішок. Він не кваплячись підійшов до входу, щось неголосно промовивши.
Від несподівано моторошного скрипу, що пролунав, тріску та ображеного воронячого каркання Аріяна просто підскочила. Та й так і завмерла приголомшена. Хатинка якось неприродньо почала вивертатися із землі, розгойдуючись з боку в бік, тріскотячи і стукотячи відкритими віконницями. Грудки зсипалися з основи чорними глибами, щілина під нею все збільшувалася і… Підйомним механізмом виявилися двоє величезних пташиних ніг. У Аріяни навіть рот від здивування відкрився. Ноги тим часом трохи незграбно потоптались, тоді завмерли на хвильку — ліва, піднявшись, почухала праву.
Це — страхітливий сон! Від котрого неможливо прокинутись. Якийсь безглуздий, одурманюючий сон. Чи творіння архітектора-гумориста? Студента екстраординарного дизайну? А хатинка на ніжках, всередині котрої точно весь посуд порозбивався, врешті решт розвернулася задом на перед і так само незграбно опустилася. Знову настала тиша.
Хлопець, якось підозріло озирнувшись, ступив на дерев’яні сходинки. Все ще ошелешена Аріяна гарячково розмірковувала, що ж їй робити далі, коли роздратовано виявила Малюка вже на півдорозі до дивного туземця. Знову ті ж граблі!
— Стій!
Вона стривожено вискочила за Малюком, боячись, як би не трапилося непоправного — навряд чи хлопець знає про драконячу отруту.
Але цього разу дракончик її почув. Він уповільнив біг і зупинився. Хоча, можливо, його зупинила зовсім не Аріяна. Від одного погляду на незнайомця вона також застигла. Той спочатку абсолютно заворожено втулився на дракончика, потім перевів нерозуміючий погляд на неї. На його, як виявилось, злегка веснянкуватому обличчі проступало таке нескінченне здивування, ніби перед ним вогонь замерз.
— Здрастуй! — тихо промовила Аріяна хриплуватим від хвилювання голосом. — Я... Мені потрібна допомога... — і обірвалася. Почувала себе ніяково під цим поглядом. Таке враження, що дурницю бовкнула.
Обличчя хлопця стало ще більш здивованим, якщо таке взагалі можливе.
— Ти йшла за мною? — він замовк в замішанні. — Ти хто така?
В останній фразі з’явилися інші нотки. Неприязні. Але... Туземець розмовляв міжгалактом!
— Я не знаю, де я і як сюди потрапила. Мені потрібно до будь-яких засобів зв’язку...
— А ну забирайся звідсіля поки ціла! Тут не церемоняться з непрошеними гостями!
Із цими словами незнайомець відчинив двері, і, кинувши наостанок чіпкий уважний погляд, зайшов досередини.
— Зачекай! Будь ласка! Зачекай!!!
Однак двері вже зачинилися за ним, а хатинка, так само тріскотячи і хитаючись, виконала поворот у зворотньому напрямку.
Аріяна розгублено спостерігала за фантастичними маніпуляціями, не розуміючи, що відбувається. Адже вона просто попросила про допомогу. Хіба важко вказати шлях, якщо вже сам не хочеш допомогти? Просто вказати шлях?
Вона попрямувала вздовж стіни до входу, маючи твердий намір дізнатися дорогу. Ось і поворот за кут і...
Входу не було. Аріяна здивовано подивилася на стіну без вікон і дверей. Колодязя також не було. Це як? Адже вона сама бачила, як хатинка повернулася, отже, вхід має бути тут. Щось потерлося об її ногу, і вона мало не підскочила з переляку. Та це був всього-на-всього Малюк.
— Ти мене наздогнав? — задумливо сказала Аріяна, підняла його на руки і визирнула за ближній кут. Біля протилежного кінця виднівся колодязь... — Я з’їхала з глузду?
Вона, тепер вже повільно, стала просуватися вздовж стіни хатинки. Колодязь все наближався. Аріяна підійшла до кута, на мить їй здалось, що у неї запаморочилася голова, — і все повторилося. Колодязя не було, не було і дверей. Серце калатало швидше, ніж після спринтерського забігу. Із сусідньої сосни знущально каркнув ворон.
Зробивши ще дві спроби на більшій відстані від хатинки, Аріяна змогла обійти її нормально тільки коло самої смуги лісу. Піти прямо — той самий ефект: запаморочення, зворотня сторона галявини. Ось і колодязь, ось і вхід. А дістатися до нього неможливо. Як же так?
Це все ненормально. Такого не буває. Та краще про це зараз не думати. Якщо думати про це зараз, то без психіатра не обійтися. Потрібно забиратися звідсіля, і якнайшвидше. Куди завгодно. Хоча б туди, звідки хлопець вийшов. Він же йшов звідкись? Не всі ж тут такі...
Вона, кинувши останній погляд на дивну хатинку, швидким кроком попрямувала до лісу. Стежки не було. Байдуже, просто буде йти прямо.
На ліс опускався вечір.
…До берега величезного лісового озера Аріяна вийшла, коли грозове небо, що тонуло у водному плесі, вже не пропускало жодного сонячного відблиску. Темрява навколо дихала, шелестіла, непомітно огортаючи обіймами страху. Дівчина на злегка тремтячих від пережитого хвилювання та втоми ногах підійшла до першого ліпшого дерева і присіла, притулившись до стовбура спиною. Вона вже шкодувала, що пішла від хатинки, навіть такої божевільної. Підібрала під себе ноги і, притисши сумку з дракончиком до грудей, завмерла. До того ж стало значно холодніше. Сильний вітер пронизував темний ліс наскрізь, гнав небом чорні кошлаті хмари. З озера тягнуло сирістю і безнадією. Як? Як це могло статися? Чому однієї миті ти керуєш своїм життям, а іншої – геть втрачаєш контроль над ним? Чи якби будь-яка незначна подія того дня не сталася, вона б опинилася тут? Посеред невідомо де і невідомо як повернутися? Якщо б у Лекса не почав збоїти сенсор? Чи не трапився той злощасний корінь? Чи вона не вимкнула зв’язок? Чи пішла іншою дорогою? Чи… Зрештою, яка тепер різниця? Від марних думок голова розколювалася. От би закрити очі та прокинутися вже вдома, в своїй постелі. Вдома, де так спокійно, тепло і затишно... Так надійно...
Почуття легкості, свободи, ейфорії повільно розливалося венами... Тривоги розсіювалися дрібними піщинками на вітрі, без сліду щезаючи зі свідомості. І ніяких хатинок на курячих ніжках, дивних туземців, зачарованих колодязів... Це все ілюзії, не більше… І чого так хвилювалася? Вона ж у повній безпеці…
...Відчуття вихором увірвалися в свідомість та в реальний світ. Аріяна з всепоглинаючим жахом усвідомила, що борсається по шию в крижаній воді, відчайдушно намагаючись втриматися на поверхні, та хтось, міцно обхопивши її, не давав можливості пливти. Їх почало затягати низ, під воду, вона, захлинаючись, з неймовірними зусиллями рвонула назад, до поверхні. Чудом вирвавшись до повітря, гарячково вдихнула, і знову важко пішла вниз, лише відчувши, як щось тягне її вбік. Ні, вона більше не могла чинити опору, з цього занурення їй не повернутися… Раптом під ногами з’явилася опора. Дно! Її знову обхопили, з останніх сил вона кинулася відчайдушно дряпатися та вириватися. Легені розривалися від кашлю, не вистарчало повітря, з кожним коротким вдихом тільки все більше задихалася. Крізь плескіт води та шум вітру до неї долинали зойки болю і люті нападника, але останні спроби звільнитися нічого вже не давали. Ще мить — Аріяна відчула, як її викинули на піщаний берег і... відпустили.
— Скажена кішка... — неголосно промовив голос рядом.
Вона, хапаючи повітря жадібними ковтками, тремтячи всім тілом від несамовитого холоду і переляку, повернула голову.
— Ти???
Той самий хлопець, з хатинки, весь мокрий і, судячи з виразу обличчя, неймовірно злий, викручував сорочку, стоячи поряд.
— Яка нечисть потягла тебе рятувати? Мало під воду не затягнула. Жодних русалок не треба... А дряпаєшся...
Приступ паніки відступав, дихання відновлювалось, Аріяна відчула полегшення. Хоча б якесь знайоме обличчя в цій веремії. От тільки… Хто нападав? Що взагалі тут трапилося?
На пісок почали падати перші дощові краплини.
Хлопець, уважно поглянувши на неї, щось витягнув із сумки, що лежала на березі, і простягнув їй. Дуже схоже на найзвичайнісінький згорнутий сухий листок.
— Ось, візьми консентію. Пережуй, повільно, як можна довше не ковтай.
Аріяна машинально взяла, хоча їсти не стала. Гострий погляд світлих очей заворожував — не відірватися. Та що з нею таке?
— Що це? — злегка стукочучи від холоду зубами, спитала вона.
— Хочеш, щоб русалки все ж втопили тебе, — як хочеш.
Аріяна подумала, що не відомо ще, хто тут більше божевільний, та все ж спитала:
— Що сталось? Я нічого не розумію...
— Навіть мала дитина знає, що до Озера Русалок підходити неможна — зачарують та втоплять! Не знаю, звідки ти і що в тебе за проблеми, — він багатозначно постукав по чолі пальцем, — але я б на твоєму місці пожував консентію і забирався звідси, поки русалки не заманили тебе в воду знову.
Він натягнув сорочку, витер дощові краплі з обличчя і зібрався йти.
— Зачекай!
І тут почалося. Тепер не краплі, а струмені дощу полилися з неба, просто як на зло! Аріяна розгублено спостерігала за фігурою хлопця, що розчинялася в темноті, її єдиною надією...
Вона схопилася з піску і, механічно запхавши до кишені ту саму консентію, кинулася слідом. Мокрий одяг був туго стягував тіло і дуже заважав.
— Зачекай!
Раптом, ледь чутний крізь шум зливи, пролунав слабкий писк.
— Малюк!
Як же вона могла забути? Довелося повернутися. Майже навпомацки знайшла сумку коло того ж дерева, де сиділа. Стіна дощу злилася з вечірніми сутінками, звівши видимість майже до нуля. Під ногами вже хлюпала грязюка, Аріяна раз у раз ковзалася.
— Зачекай! Прошу тебе! Зачекай!
Попереду слабо показався силует. Вона наздоганяла його.
— Зачекай!
Спіткнувшись об виступаючий корінь дерева, Аріяна з розбігу плюхнулася в новоутворене болото, викинувши руки вперед, щоб не впасти на ношу. В правому коліні гаряче спалахнув біль. Вона спробувала піднятися, але нога одразу ж підкосилась, і Аріяна різко осіла. Її охопила така злість на себе, на цього невідомого хлопця, на весь цей дурнуватий світ, на цей абсолютно невдалий з усіх поглядів день, що навіть, здавалось, біль стих. Та піднятися так і не змогла.
— От і забирайся собі до своїх русалок, — майже нечутно прошепотіла вона. Гнів проходив, проте ставало нестерпно жаль себе. Вже й не розрізнити, де по обличчю стікають хвилі дощу, а де сльози...
— Дай руку!
Аріяна з подивом підняла заплакане лице. Хлопець стояв поряд, простягаючи долоню.
— Я ногу пошкодила! — перекрикуючи шум зливи, відповіла вона.
Він допоміг їй піднятися
— Зіприся об мене! Йти зможеш?
Вона обхопила рукою його за торс, легенько ступила на забиту ногу і закусила губу, щоб не застогнати. Але одразу ж зробила непроникне обличчя і, піднявши погляд на незнайомця, впевнено відповіла:
— Так!
Той провів рукою по чолі, намагаючись прибрати мокре волосся з очей.
— Йдемо!
Аріяна потягнулася за сумкою, в котрій боязко ховався дракончик.
— Його я із собою не візьму!
Вона з відчаєм поглянула на хлопця.
— Ні, я не залишу Малюка!
— Ти не в тому положенні, щоби умови ставити!
Та що ж таке!
— Без нього я не піду!
Незнайомець зло блиснув очима. Аріяна подумала, що ось зараз-то він її і кине. А що далі – навіть думати страшно.
— Добре! Але сама понесеш!
Аріяна вдячно вимучено посміхнулася. Закинувши на плече сумку, подумала, що та потяжчала неймовірно. Чи то вона сама сильно ослабла.
Йшли мовчки. Аріяна боялася щось запитати — раптом передумає? Він такий дивний. І було трохи страшно. Веде незрозуміло куди. З іншого боку, все-таки врятував її... На підвернуту ногу ставала легенько, а все рівно щоразу зчіпляла зуби, подавляючи стогін. Друга нога від холоду, здавалося уже й не гнулася, і кожен крок давався просто таки неймовірними зусиллями, та хлопець вперто заставляв її рухатися далі. Злива не вщухала. Холод пробирав до самих кісток. Аріяна абсолютно не розрізняла напрямку, сили танули кожної хвилини.
Раптово попутник різко зупинився. Аріяна спробувала щось розгледіти навколо — майже нічого не видно. Судячи з усього, вони стояли на дні якогось глибокого яру. По обидва боки під нахилом йшли стіни, з котрих зловісно стирчало чорне коріння.
— Зможеш трохи постояти одна?
Не чекаючи відповіді, він відпустив її і прийнявся дертися по укосу. Аріяна, різко ступивши на забиту ногу, схлипнула і осіла на землю.
— Давай руку!
Хлопець буквально підтягнув її вгору і допоміг видертися іще трішки вище по слизькому корінню. Міцний, хоча з виду й не скажеш.
— Більше не можу... — клацаючи зубами, прохрипіла Аріяна.
— Ми вже на місці.
Вона поглянула вгору — нічого не видно.
— Заходь, тільки обережно.
Він відтягнув повислі схилом ліани в бік, за ними виявилася темна діра входу.
Це було щось на зразок печери. Як тільки вони увійшли, шум дощу залишився позаду. Було темно, хоч око вибери.
— Пройди трохи.
Він обережно супроводив її всередину і допоміг присісти. Аріяна провела руками по підлозі, відчувши, як шарудить сухе листя. Пролунала серія клацань — і спалахнуло світло. Дівчина заплющила очі від несподіванки, а коли відкрила, вже чарівно потріскувало полум’я невеликого вогнища в кам’яному крузі коло самого входу. Попутник трохи відвів в бік ліани, для відводу диму, і шум дощу знову наповнив сховище. Краплини залітали, з шипінням розчиняючись в полум’ї.
Тільки тепер Аріяна могла все розглянути. Плавні тіні колихалися стінами, і через це здавалось, що їх оточили безтілесні привиди. Неприємне відчуття. Печера була невелика, укріплена дерев’яними балками. Оберемок листя, на котрому вона сиділа, знаходився коло задньої стіни, достатньо далеко від вогнища. Зліва виднілася якась завісь, справа стояла дерев’яна скриня, коло котрої лежали акуратно складені сухі поліна. Хлопець підійшов до скрині, відчинив і почав копирсатися у ній.
— Треба переодягтися в сухе...
Він, витягнувши якийсь одяг, підійшов до неї.
— Ось сорочка і штани.
Аріяна, навіть не дивлячись на холод, припідняла брови від здивування.
— Можу запропонувати лише свої речі, — і, не давши часу на роздуми, додав: — Переодягнутися можеш там, — він кивнув в бік завіси на стіні. — Давай допоможу.
Обережно обійшовши сумку на підлозі, косо поглядаючи на дракончика, незнайомець допоміг їй піднятися і підвів до ширми. Аріяна, відсунувши її, побачила нішу. Скоріше навіть маленьку кімнатку з горщиками і глиняними тарілками на кількох поличках в стіні і невеличкою шафкою правіше.
— Покажи свою ногу.
Аріяна спантеличено глянула на нього.
Хлопець скорчив незадоволену пику і, присівши, впевнено закатав їй праву штанину. Коліно розпухло, навіть трохи страшнувато виглядало.
— Не завадило б знерухомити.
І, закривши ширму, залишив її одну.
Аріяна опустилася на підлогу, геть знесилена. Зняти з себе мокрий одяг виявилося не так вже й просто. Він прилип до тіла, обпалюючи холодом шкіру. Нога боліла. Окрім того, світло від вогнища практично не доходило крізь щільну матерію. Перед тим як надягти сухе, довелося так-сяк викрутити волосся. Стало трохи затишніше, але зігрітися так і не вдалося — ноги і руки просто крижані.
Здавалось, пройшла вічність, перш ніж речі були звалені в купу, а збоку покладені геть промоклі в озері черевики. Аріяна хотіла покликати хлопця, та зрозуміла, що досі не знає його імені.
— Я вже переодяглася.
Вона відкрила завісу. Той теж був вже у сухому і, побачивши її, мимоволі розплився в усмішці. Мабуть, було від чого. Штани довелося здорово підкотити, підперезавшись тасьмою від сорочки. Та і сорочка сама...
Коло вогнища по обидва боки лежали два покривала. Над вогнем висів казанок, в ньому щось приємно булькало і парилося. Незнайомець підійшов з дерев’яним кухлем та зачерпнув гарячу рідину.
— Візьми, випий.
Вона обережно ковтнула і одразу ж виплюнула — гірка.
— Що це таке?
— Пий, пий.
Він, сам ковтнув, знову простягнув їй. Перш ніж випити, Аріяна пильно глянула на нього і промовила:
— Дякую.
Той лише потиснув плечима. Потім мовчки допоміг добратися до місця ночівлі.
— Ні, справді. Я, щоправда, так нічого і не зрозуміла, ну, із того, що відбулося коло озера, але, схоже, ти врятував мені життя. Окрім того, ти не покинув мене одну...
— Пий, поки тепле, так буде краще.
Вона, примружившись, випила до дна.
— Мене звуть Аріяна. Як тебе звуть?
— Послухай, я справді врятував тобі життя там, але, повір, досі не певен, що правильно вчинив, забравши сюди. Я поняття не маю, хто ти, та те, що побачив, наводить на певні роздуми. Так що не розраховуй, що захопиш мене зненацька. Сонного зілля вистарчить, щоб ти проспала до ранку, а там наші дороги розійдуться. І, сподіваюсь, остаточно.
— Сонного зілля? — здивовано позіхнула Аріяна.
— А дракона свого тримай подалі від людей.
Вона вже фізично відчувала, як втома бере своє. Чи це не втома? Майже крізь сон спробувала сказати:
— Малюка не рухай, необхідно знати, як правильно...
— От чого-чого, а цього можеш не побоюватись, — перебив її хлопець, а Аріяна і так вже не змогла б нічого відповісти, тому що, як тільки опустилася на покривало, моментально заснула.
Розділ 3
Аріяну розбудили шелестіння листя і спів птахів. Деякий час мружилася від яскравого світла, намагаючись зрозуміти, де знаходиться. Ночували на дачі, чи що? Притиснула долоні до очей, замислившись. Ніч пройшла жахливо. Безликі темні фігури переслідували її, не відступаючи ні на крок. Вона то мерзла, до оніміння тіла, то знемагала від спеки, палаючи вогнем. Пам’ятала, що було страшно. Просто моторошно. І самотньо. Деколи крізь всепоглинаючу безнадію пробивалося слабке світло, майже нечутно нашіптуючи слова надії. Все змішалось, вислизаючи з пам’яті.
Вона зітхнула з полегшенням, проганяючи залишки кошмару зі свідомості, та відкрила очі. У поле зору потрапила завіса з ліан, ледь привідкрита. Назовні яскраво світило сонце, наповнюючи простір живою енергією. Аріяна знову зажмурилася і ледь не розревілась. Під рукою заворушилася тепла луска.
— Малюк...
Погладивши його обережно, озирнулася.
Печера виявилася порожньою. Другого покривала вже не було, поряд з Аріяною акуратно лежав її сухий одяг, черевики і якийсь згорток. Вогонь давно згас, навіть вуглинки були холодними.
Це не сон...
Аріяна сіла і ніяк не могла змусити себе встати і якось діяти. Все відбулося насправді. Міркувати про це не хотілось, взагалі нічого не хотілось. Єдина людина, котру вона тут зустріла, поводила себе невизначено — чи то ворог, чи то друг, незрозуміло хто. Він знову пішов. Сонячні відблиски стрибали по підлозі, шелестіли листям дерева. Так буденно, природньо…
Не без здивування виявила одяг з черевиками абсолютно сухими. Пояснити це простим теплом вогнища доволі складно. Коліно також не боліло, і навіть набряк щез. У згортку, залишеному на підлозі, лежало щось схоже на хліб, сушені фрукти, ягоди і глиняна фляга з водою. Довіри до незнайомця не було, але на всякий випадок харчі взяла. Мало що. Одягаючись, знову згадала про НІКС. Звісно, той не працював. Хоча цього разу, можливо, просто не витримав купання в озері.
Виявилося, що покинути печеру нелегко. Все-таки притулок. І вогнище, і одяг, і ночівля. Невідомо, скільки йти прийдеться. Злість на хлопця ще була, а все-таки... Вона вирівняла пісок коло вогнища і накреслила гілочкою «Дякую». Речі його також залишила, акуратно склавши у скриню. Ось, здається, і все. Ретельно закривши вхід ліанами, Аріяна кинула останній погляд і прийнялася дертися вгору. Повертатися пройденою дорогою не було бажання. В принципі, вона і не бачила в темноті нічого, але навіть випадково опинитися коло того озера не хотілося.
Нагорі було сухо і сонячно, ніщо не нагадувало про нічну зливу. Аріяна озирнулася — краса! Темні стовбури дерев обплітали ліани, яскравий оксамитовий мох стелився килимом. Незвичайне коріння раз у раз виглядало з-під землі, немов під нею почувалося незатишно. Де-не-де виднілися яскраві плями весняних квітів, наповняючи повітря медовим ароматом.
Логічно було підійнятися на високе дерево і озирнутися навколо. Чому вона не зробила цього вчора, коли почали траплятися зручні дерева? Чіпляючись за гілки, піднялася так високо, як виходило. Над кронами перед поглядом відкрилося зелене море, що хвилювалося під поривами вітру. На південному-заході вгору підіймалися цівки диму. В цю мить Аріяна відчула себе краще. З’явилася мета, а, значить, з’явилася надія. І впевненість, що все буде добре.
Аріяна деякий час несла Малюка, але той поводив себе неспокійно, так що довелося його випустити. Виявилося, він без проблем прямує за нею, деколи віддаляючись і з’являючись знову поміж стовбурами дерев ганяючи зграйки птахів. Ліс був колишнім, пустельним і тихим. Свіже весняне повітря діяло підбадьорливо, але до того ж незабаром захотілося їсти. Думки все поверталися і поверталися до згортку в сумці, і нічого не залишалось, як приспати пильність, піддавшись спокусі. Вона пригляділа сонячну галявинку і зупинилася коло старого дерева, примостившись поміж закрученого коріння. Сніданок виявився вельми до речі. Аріяна не без побоювання з’їла кусок хліба і ягоди, надпила води; Малюк нишпорив навколо, шукаючи щось їстівне для себе. Вітерець шумів заспокійливо, від задоволеності та тепла налягала дрімота, тому яскрава пляма, що майнула вдалині поміж дерев, в першу мить не привернула її уваги.
Таr це ж… людина! Тут, зовсім близько від неї, рухається людина! Сон як рукою зняло. Миттєво схопивши сумку з речами і підкликавши Малюка, вона кинулася навздогін, радіючи і сварячи себе за неуважність одночасно.
На лісову, вузьку, порослу травою стежку, Аріяна вибігла несподівано. Саме по ній, швидко віддаляючись вліво, мчала дівчина з русою косою до пояса в довгому вишитому наряді. Не просто бігла — склалося враження, що втікала. Машинально повернувши голову в протилежному напрямку, Аріяна застигла в подиві. Прямо на неї летіла у фантастичному повітряному транспорті, схожому на велике відро, шаленого виду жінка з розпатланим вітром волоссям та мітлою у руці. Зауваживши несподівану перешкоду, жінка спробувала на повному ходу пригальмувати, щось вигукнувши і вперши древко в землю. Останнє не витримало навантаження і з тріском переламалося надвоє. Злісно зашипівши, переслідувачка озирнулася назад, різко припідняла руку — і з-за повороту вимайнув величезний сірий звір, схожий на вовка. Дівчина бігла не дарма. Одного погляду на його ікла було достатньо, щоб сама Аріяна так швидко, як була здатна, не розмірковуючи кинулася геть. Сумка на плечі, метляючись, заважала бігти, і запізніло майнула думка: Малюк десь поряд! Потрібно тікати в бік! Дихання перехоплювало, вона було вже практично на межі можливостей, чуючи, як тріщать під лапами звіра гілки, коли коло широкого стовбура дуба її щось несподівано схопило, кинуло вниз і, грубо заштовхавши поміж коріння, тяжко притисло до землі. Рот був прикритий, поміж ребер боляче втулилася гілка, почала німіти затиснена рука, а над вухом пролунав гарячий шепіт:
— Зараз я тебе відпущу, тільки не рухайся і не галасуй.
Радість вливалася в душу, витісняючи звідти паніку і страх.
— Це ти! — прошепотіла вона одними губами.
Тиск поменшав, і Аріяна змогла трохи повернутись. Нещодавній рятівник напівлежав поряд з тривожним виразом обличчя.
Як добре, що це саме він!
— Якого водяного ти тут робиш?!!
Хлопець озирнувся в просвіт поміж коріння. Аріяна глянула також. Так, звір вже мав би бути тут.
— Де вовк?
— Тихо. Його відволік твій дракон, та це ще не значить, що він не може повернутися.
— Малюк?!
Аріяна різко сіпнулася до виходу і знову опинилася міцно притисненою до землі.
— Не сходь з розуму!
— Я повинна допомогти Малюку!
— Божевільна! Ти впевнена, що це ТВІЙ дракон? Та будь-хто знає, що не народився ще звір, здатний протистояти дракону!
— Він ще зовсім дитя!
— Він дракон! Та й допомогти ти йому нічим не зможеш! Вовк одним стрибком переламає тобі хребет, тільки себе занапастиш.
— Відпусти!
— Хочеш смерть шукати — на всі чотири сторони! Та не забувай, що ти тут не одна!
На цьому Аріяна охолонула. Він правий. Хлопець врятував їй життя, двічі, і вона не має права наражати його на небезпеку.
— Відпусти, я буду поводити себе тихо.
Вона відвернулася і придушила в собі схлип. Сльози несподівано навернулися на очі. Ніколи не думала раніше, що можна так часто плакати, як за останні два дні.
— Не сумуй. Дракон твій викрутиться, навіть не сумнівайся.
Незнайомець замовчав.
— І я допоможу тобі повернутися додому. Обіцяю.
Аріяна зі здивуванням повернулася до нього. Не пригадувала, щоб встигла розповісти йому про свої неприємності. І його ставлення до неї від останньої зустрічі досить-таки помітно змінилося. В кращий бік.
— Звідкіля ти знаєш?
Він ледь помітно іронічно посміхнувся.
— Ти багато чого говорила в печері.
Шморгнувши носом, Аріяна замислилась. Навіть і не підозрювала раніше що говорить крізь сон.
— Тоді чому покинув мене зранку?
— Прорахувався. Думав, проспиш до вечора і я встигну повернутися. Взагалі-то не підозрював, що сама покинеш печеру. І я все ще не повністю тобі довіряю, врахуй це.
— Але чому?
Той підняв брови в здивуванні.
— Ти дивно одягнена, тягаєш із собою дракона. І розмовляєш мовою Чужинців.
— А ти хіба ні?
— Ти не розумієш. Або прикидаєшся, що не розумієш.
— Та я взагалі нічого тут не розумію!
— Цією мовою розмовляють лише моя бабуся та я. І Чужинці. Але вони не наші.
— Я все рівно не розумію. Як це тільки ти і твоя бабуся? Це ж універсальна мова! Хтось же мав навчити вас. І хто такі Чужинці?
— Не час пояснювати. Або ти з них, або я уяви не маю, хто ти така. І взагалі, як опинилася саме тут, та ще й на відьму напоролася?
— Я побачила згори дим, пішла людей шукати. А тут та дівчина...
— Ти бачила Даринку?!
На його обличчі з’явилася тривога, здавалося навіть очі потемніли. Він хотів було вибратися зі сховку, але Аріяна зупинила його.
— Вона втекла. Я відволікла їх увагу на себе.
Він обернувся і уважно поглянув на неї.
— За це дякую.
— Загалом, я й сама не знала, що так вийде, так що не моя заслуга.
— Все рівно...
Вони замовчали.
— Якщо мені не довіряєш, чому вирішив допомогти? І коло озера врятував. Як ти там опинився?
— Спостерігав за тим, куди ти попрямувала, з вікна. Спочатку навіть не повірив, як побачив, що до озера пішла. Подумав, підступ якийсь, спеціально відвертаєш увагу, і вирішив прослідкувати за тобою. Та коли ти з головою пішла під воду... Думаю, Сірий вже не повернеться. Зачекай, я розвідаю обстановку.
Він виліз назовні і обережно озирнувся.
— Виходь, здається все спокійно.
Аріяна вибралася слідом. Струсила зі себе бруд, почала витягати з волосся гілочки та інше сміття, неспокійно поглядаючи в бік стежки. Нікого не було. І Малюка також.
— Чекай тут, зараз прийду.
Вона і сказати нічого не встигла, як той зник в лісі і майже так само швидко повернувся.
— Йдемо, краще якнайшвидше забратися звідсіля.
Аріяна глянула вслід хлопцю, що знову рушив вперед, і, провагавшись хвилю, попрямувала за ним.
— Я не можу покинути Малюка тут, його треба пошукати, — несміло вимовила вона.
— Дракона немає поблизу, а вовк міг погнати куди завгодно. Нам же дуже бажано до ночі повернутися, ліс — зовсім не є безпечним місцем для людей. Але куди безпечніший для драконів. Якщо йому стане розуму не тинятися в сутінках, то із ним все буде гаразд. Потім я допоможу його віднайти.
Зважаючи на тон, рішення було остаточним і оскарженню не підлягало. Аріяна зітхнула, із жалем оглянувшись — раптом Малюк повернеться? Але так нічого і не побачила. Ну що ж , нехай так…
— Я все ще не знаю, як тебе звати.
— Моє ім’я Ілля. А тебе?
— Я вже казала — Аріяна.
— Все-таки — Аріяна?
Вона здивовано поглянула на нього.
— Що ти маєш на увазі?
— Минулого разу не розчув.
Ага, так і повірила. Таке враження, що він її перевіряв. Незрозуміло тільки, чому.
— У в нас є таке ім’я — Ілля.
— Де це — у вас?
— Там, звідки я сюди потрапила. Я не знаю, де це, тому що не знаю, де сама знаходжуся...
Аріяна перервалася, замислившись. Все це надто незвично. Дивне місце з дивними хатинками, русалками, відьмами, практично повною відсутністю міжгалакту — і в той же час з ідентичними формами життя, схожими іменам... Ілля... Можливо, це подорож у часі? Та хіба такі подорожі можливі? Вдома осінь, тут весна...
— Тепер ти можеш мені розповісти про Чужинців?
— Вибач, ні. І більше не питай. Я сам розповім, якщо буду вважати за потрібне.
Він повернувся і кинув короткий погляд на неї.
— Ти із них. Та одночасно ти інша.
Від такої заяви стало не по собі.
— А звідки ти знаєш міжгалакт? Від них?
— Мене бабуся навчила.
Бабуся... Єдина місцева, що знає універсальну мову. Хто ж вона така? Схоже, тільки вона має зв’язок із зовнішнім світом. А може, Ілля обманює її? Він такий чудний. Може, Аріяна не з тими зв’язалася і їй слід звернутися до Чужинців?
— Ти відведеш мене до неї? Думаю, вона зможе мені допомогти.
Той не відповів, а потім несподівано запитав:
— Так звідкіля ж ти? Як сюди потрапила?
— Я й сама не знаю. Малюк втік, прямо в Лабіринт. Там все і сталось… Якесь дивне мерехтіння... Я просто опинилася тут. Звучить по-дурному, так?
Він потиснув плечима.
Таки так, в такому дивному місці, може, не так вже й по-дурному...
— А чому ти ховався тут?
— Я повинен був зустрітися з Даринкою. А тут та відьма... Не розумію, чому вона гналася за нею… Те, що ти опинилася в тому ж місці, в той же час... Навіть не знаю, що сказати, але я радий, що так сталося.
Ілля несподівано зупинився, і, зірвавши декілька ягідок суниці, простягнув їй:
— Перша у цьому році.
Аріяна підставила долоню, трохи сторопівши. Не очікувала такого жесту.
— Дякую.
І закинула ягоди до рота. Солодкі, і запах чудовий. Потім порівнялася з хлопцем і наважилася запитати.
— А Чужинці… Ви ворогуєте, так?
Ілля спохмурнів.
— Ти надто багато запитуєш. Не змушуй жалкувати, що взяв тебе зі собою.
І більше на неї не дивлячись, пішов мовчки. Аріяна трохи образилася на останню фразу. Ймовірно, їй здалося, ніби стосунок до неї змінився. Ні, він, звісно, змінився, та не так, як хотілося б. А ще знову з’явилися сумніви, чи правильно вона робить, йдучи з Іллею. Може, все-таки не варто йому довіряти? Іноді потайки поглядала на нього, намагаючись зрозуміти, чому він поводиться так відчужено. Тільки що тут зрозумієш, якщо тебе то русалки топлять, то відьми вовками цькують? І з боку здавалося: його також терзають сумніви.
Шлях йшов через ліс без стежки, та Ілля вів дуже впевнено. Аріяна, намагаючись не звертати уваги на всі свої побоювання, прямувала за ним, і навіть старалася запам’ятати напрямок, але вони так часто петляли, що навряд чи їй вдалося би насправді повернутися, якби захотіла. Навіть коли навколо змикалися, здавалось би, непрохідні хащі, він проводив її крізь непомітні оку потайні ходи, котрі одразу ж губилися, як тільки вони виходили на вільний простір. Інколи Аріяні здавалося, що крізь плутанину дерев і кущів виблискує водяна гладь, а коли підходили ближче, нічого подібного не виявлялося. Немов ліс грався з нею, обманював, плутав. Він вже не виглядав таким, яким вона бачила його, покинувши печеру. Почуття змішалися, впевненість, що опанувала її раніше, випаровувалася, поверталася тривога і відчуття пастки. Вона поглянула на Іллю, що крокував попереду. Потрібно йому довіритися. Відкинути всі побоювання і довіритися. Інакше сумніви зведуть її з розуму. Тільки от довіру він не дуже викликав.
Як виявилося, поверталися вони не до печери. Вже на підході, Аріяна впізнала знайому галявину.
Коло самої хатинки Ілля зупинився і голосно вимовив фразу, котру Аріяна чула раніше. Цього разу вона не так здивувалася і просто почекала, поки все стане на свої місця.
— Заходь.
Хлопець піднявся сходами і прочинив двері. Аріяна з деяким хвилюванням піднявшись слідом, ступила в напівтемряву чарівної хатинки.
Всередині вона здалася меншою, ніж назовні. Освітлення було слабке, так що вдалося роздивитися лише велику глиняну піч, дерев’яний стіл з лавою і величезну скриню. Частина приміщення була перекривала квітчаста ширма. Приготувавшись до страшних коливань підлоги, Аріяна підійшла до столу і схопилася за край. Нічого не відбувалося.
— Ти чого?
Ілля також підійшов до столу, відсунув свічку, що стояла на ньому.
— Хатинка не розвертається назад?
— Вона вже розвернулася.
Він іронічно посміхнувся, відсунув фіранку, прямо над столом і відчинив віконниці.
Стало світліше, можна було озирнутися навколо. Біла піч виявилася розмальованою казковими квітами, сушені букети обліпили її боки. Скриня, ніжки столу і лавки вкриті красивим різьбленням. На підлозі лежали груботкані полосаті килимки. На стінах тут і там висіли полички з дерев’яними тарілками і кухлями, такими ж кольоровими і яскравими, як майже все в інтер’єрі. Пахло травами та ягодами, дуже приємно і заспокійливо. Аріяна хотіла підійти заглянути за ширму, але Ілля доволі різко її спинив:
— Туди неможна.
Вона потисла плечима — мовляв, як завгодно — і присіла на лавку. Хлопець взяв відро в кутку за піччю і, промовивши: «Води принесу», вийшов із хатинки.
Стало одиноко. Аріяна нервово покрутила свічку в руці, поглядаючи навколо. Раптом він її покинув? Або, ще гірше, заманив у пастку? Не те щоб вірила в це, та якийсь несподіваний приступ тривоги зірвав її з місця і кинув до виходу. Вона з силою відчинила двері і, не зумівши вчасно зупинитися, налетіла на Іллю, що саме підіймався вгору. Сутичка вийшла короткою. Аріяна від несподіванки ступила назад і просто сіла на сходинку вище, а Ілля, втративши рівновагу, зі всього маху гепнувся в траву коло входу, заодно виливши на себе відро води. Після невеликої паузи Аріяна кинулася вниз, прикриваючи рот рукою від хвилювання.
— З тобою все добре?
Вона хотіла допомогти піднятися, та хлопець зупинив її:
— Просто йди в хату і нічого не рухай.
Ну ось, все криво і косо...
Аріяна мовчки повернулася в хатинку. Через деякий час повернувся і господар. Він поставив відро коло печі і, залишаючи за собою навіть не мокрі сліди, а калюжки, попрямував до скрині за сухим одягом.
— Я вийду назовні?
— Не потрібно, переодягнуся там, — кивнув він на заборонену ширму.
Аріяна зітхнула. По-дурному вийшло.
— Вибач, я ненароком...
— Аякже, хто б сумнівався.
Коли Ілля, в сухому і чистому, скип’ятив воду, зробив неймовірно смачний і ароматний трав’яний чай, виставив на стіл чудовий шматок сиру і хліб, вже вечоріло. Вони сиділи при світлі свічки і мовчки їли. Було смачно, як ніколи. Жовте світло надавало тепло обстановці, Аріяна заспокоїлася і почувала себе набагато краще. Але... Два дні пройшло. Навіть не хотілося думати про те, що вдома відбувається. Вона вся стиснулася, коли уявила маму. Пів міста підняті на ноги, шукають зниклу без вісті дівчину... Нічого, завтра вона вмовить Іллю відвести її до загадкової бабусі, вона буде благати доти, доки той не погодиться... Аріяна непомітно поглянула на нього і тяжко зітхнула. Зараз знову розплачеться. Потрібно тримати себе в руках. Не варто йому бачити...
— Будеш спати на печі, там вже постелено.
Хлопець піднявся з-за столу і почав прибирати з нього. Аріяна вже помітила, що в хатинці піч була єдиним придатним для спання місцем. Нічого схожого на ліжко тут не було.
Ілля закінчив прибирання, відчинив скриню, витягнув з неї якісь покривала, звірині шкіри і кинув на підлогу. Наступним із скрині з’явився великий шматок тканини, котрий одразу ж був прилаштований під стелею коло Аріяниного «ліжка» таким чином, що загороджував її від решти хатинки.
— Все готово, залазь.
Він допоміг їй підійнятися на піч, запнув завісу і задув свічку. Аріяна вмостилася зручніше, прислухаючись, як Ілля вкладається на підлозі. Мабуть, серйозну розмову краще відкласти до завтра. Як то кажуть, година вранці варта двох увечері. Лише б з Малюком усе було гаразд. Їй здалось, що після таких переживань важко буде заснути, але специфічна атмосфера хатинки, запах трав і дерева швидко подіяли як снодійне.
— Добраніч.
— Добраніч, — позіхнула Аріяна.
Розділ 4
Розмови зранку не вийшло.
Аріяна прокинулася і, тихесенько визирнувши повз завісу, застала Іллю, без будь-якого сумніву, з наміром йти. Хлопець майже безшумно клопотався, складаючи щось в свою торбинку. Ненароком скинувши зі столу дерев’яну ложку, він примудрився на льоту зловити її, кинувши стурбований погляд в бік печі.
— Ти давно не спиш?
— Ти не збирався сказати, що йдеш?
— Звичайно, збирався, просто хотів дати тобі поспати.
Поспати?! Вона вже третій день як невідомо де, не маючи уяви, як повернутися назад, Малюк зник, і... В Аріяни від хвилювання навіть дихання перехопило. Ілля, очевидно, правильно інтерпретував вираз її обличчя, тому просто сказав:
— Зараз я нічим допомогти тобі не можу, і мені треба відлучитися ненадовго...
— Будь ласка... — Аріяна хотіла підібрати слова, але нічого переконливого на думку не спадало.
— Я обіцяв, що допоможу тобі, і слів на вітер не кидаю. Просто потерпи, поки я повернуся.
Як він не розуміє, що час біжить!
— Я піду з тобою! Адже Малюка треба пошукати!
— Ні, ти залишишся тут. Одну я тебе нікуди не відпущу. Ти в лісі не орієнтуєшся. Скоріше сама заблукаєш, ніж дракона свого відшукаєш, а неприємності до тебе так і липнуть. І зі собою взяти не можу.
— Але...
— Якщо підеш, я за тебе більше не відповідаю.
— Але...
— В печі сніданок. Можеш виходити на вулицю, однак не перетинай бар’єр.
— Бар’єр?
— Коли хатинка повернеться на своє місце, можеш ходити тільки в тій частини галявини, що перед нею. Інакше...
— Що — інакше?
— Просто не роби цього, — він багатозначно витримав паузу і продовжив: — Ззовні він захищає від надто цікавих, ти можеш нічого не боятися, але всередині в нього є деяка побічна дія.
Аріяна згадала перший досвід з бар’єром і вирішила, що краще не знати, як він працює зі середини.
— Але потім ти допоможеш мені?
— Я повернуся кого полудня. І дуже прошу тебе: нічого не рухай в хатинці, за ширму не заходь — будуть наслідки, а я все рівно про це дізнаюся. Якщо хочеш піти, кажи зараз, потім без мене вже хатинку не покинеш.
— Я почекаю.
— От і добре.
— А Малюк?
— Ми пошукаємо його, коли повернуся. Домовились?
Аріяна кивнула, з тугою спостерігаючи, як Ілля, остаточно зібравшись, попрямував до виходу. Він наостанок кинув уважний погляд на гостю і, скрипнувши дверима, вийшов геть.
Як скоротати час в чужому домі, де нічого не можна рухати, нікуди не можна заглядати? Спочатку Аріяна вирішила не вставати і спробувала знову заснути. Покрутившись на печі, вона порахувала баранців, зробила спробу згадати правила відмінювання слів антамарского діалекту, уявила хмарки на фоні блакитного неба... Нічого не вийшло. Питання, що накопичувалися ось уже котрий день, не давали їй спокою. Збила вище подушку, влаштувалася зручніше... Той же ефект. М-м-м... Мабуть, треба вставати.
Навмисно повільно Аріяна сповзла з лежанки і застелила її. Привела на собі одяг до ладу. Розчесала пальцями волосся, заплела косу. На все про все хвилин десять пішло. Так до обіду півстоліття пройде. Вона озирнулася, знайшла відерце і вирішила сходити по воду для вмивання. Було трохи страшнувато. Тут все таке дивне, раптом вона не зможе потрапити назад? Ні, Ілля казав, що виходити можна, тільки обережно. Аріяна посміхнулася своїм думкам і, тихенько скрипнувши дверима, визирнула назовні. Зелена трава, кущі ліщини зліва, що приховували невелику дерев’яну, здавалося геть покинуту, кабінку вельми прозаїчного призначення, метелик на кульбабці — все буденно і нормально. Аріяна ступила на сходинку і вдихнула весняне солодке повітря. Колодязь у сонячному промінні також став якимось більш привітним, чи що. Підійшовши і поглянувши всередину, Аріяна здивувалась, наскільки глибоко вода. Відерко на кінці мотузки заледве повністю пішло під поверхню. Ще й половина розплескалася при підйомі. Але смак — чудовий.
Власне тоді і прийшла думка, як скоротати час очікування. Аріяна швидко повернулася в хатинку і, відчуваючи невеликі докори сумління, відкрила дерев’яну скриню. От добре: прямо зверху лежали речі Іллі. Вона витягнула сорочку і штани, трохи провагавшись, переодягнулася і, скинувши в купу своє добро, понесла його назовні. Сонце піднялося значно вище, коли Аріяна закінчила чистку і розвішала речі по боках колодязя. Прикрашений таким чином він виглядав ще дивніше, ніж зазвичай. Вона прилаштувалася на траві і, розслабившись, непомітно задрімала.
Прокинулася від голоду. Вже майже обід, а вона так нічого і не їла! Майже все висохло, а джинси залишалися ще трохи вологими. Подумавши, що краще не залишати без нагляду (мало що?), зібрала все і забрала до хатинки. Може, повезе і вони висохнуть до повернення Іллі. Якщо ні — вона все пояснить, не буде ж він сердитися через таку дурницю.
Обіцяний сніданок в печі був вже зовсім холодним. Обслуговувати чудо місцевої техніки Аріяна не вміла, довелося задовольнятися тим, що було. Витягнувши тарілку, ложку і нарізавши хліба, вона приступила до трапези. Застигла каша виявилася абсолютно без смаку — кулінар з Іллі ніякий. Вона встала і пошукала приправи до їжі. До печі була прилаштована поличка з невеликими дерев’яними ємностями, що на перший погляд краще за все підходили для зберігання подібної продукції. Аріяна спробувала на язик три порошкові суміші і, вибравши найвідповіднішу на її погляд, додала приправу в тарілку. Їжа справді стала смачнішою.
Наминаючи сніданок, що аж за вухами тріщало, Аріяна задумалася. Необхідно придумати, яким чином змусити хлопця допомогти їй. Він явно трохи не в собі. З іншої сторони, всі ці дивні речі, що відбувалися навколо. В принципі, більшість з них можна пояснити з технічної точки зору, але з логічної... Якого милого, наприклад, прилаштовувати до відра антигравітаційний двигун?! І є речі, котрі для Аріяни так і залишалися загадкою, — той же бар’єр. Ілля все-таки краще орієнтується в цьому світі. Нажаль, він не дуже-то до неї прихильний, отже, в нього немає причин допомагати.
— Хочеш повернутися додому?
Усе всередині Аріяни похололо, рука з ложкою так і завмерла на півдороги. Різкий, неприємний голос лунав з боку галявини. Але ж нікого там не повинно бути!
— Хочеш повернутися додому?
Аріяна повільно відсунула тарілку, підвелася і так само повільно пішла до дверей. Вона не хотіла, але щось заставляло її йти. Від хвилювання кроки були нетвердими, серце калатало несамовито, її взагалі почало трохи трусити.
— Додому повернутися так просто…
Обережно прочинивши двері, Аріяна несміло виглянула назовні. На даху колодязя сидів велетенський птах. Він виглядав достеменно як ворон, якби ворони таких розмірів існували. Як той ворон. Його дзьоб вигнувся в гидкій усмішці, чорне пір’я переливалося на сонці. В Аріяни від жаху дихання зупинилося на мить.
— Шлях додому під самим носом, а ти не бачиш. Під самим носом...
Птах повільно розправив крила, затуливши півнеба, і важко змахнувши, піднявся в повітря.
Від раптового повітряного потоку в Аріяни очі засльозилися.
— Під самим носом...
Ще помах — і птах уже над верхівками дерев, ще помах — і щез з поля зору.
— Під самим носом... — тихо повторила Аріяна. — Під самим носом...
Прямо перед нею стояв колодязь. Аріяна, як уві сні, повільно вийшла з хатинки, обережно підійшла до нього і поглянула всередину. Яка ж вона дурепа! Вхід увесь час був поряд, а вона... В темноті слабо переливалася блакитним світлом, спотворюючи зображення, потривожена гладь води.
— Стрибай!
Аріяна різко обернулася:
— Хто тут?
Навколо було пусто.
— Хто тут? — голосніше повторила вона.
— Ти втрачаєш час!
Аріяна знову поглянула всередину. Вона втрачає час. Що якщо сяйво зникне? Це, можливо, її єдиний шанс повернутися додому. Вже закинувши одну ногу через край, раптом згадала про Малюка. Не можна його тут залишати.
— Ти втрачаєш час!
Що ж робити? Як вчинити? І Іллю вона не зможе попередити.
Чорна тінь накрила галявину. Аріяна підняла голову і побачила силует величезного птаха.
— Поспішай!
Мама, тато — як там вони без неї?
Аріяна перекинула другу ногу і, сівши на краю колодязя, нахилилася вперед.
— Не смій!!!
Вона вже майже відпустила руку, коли її настигли і, міцно схопивши за плечі, силою витягли з колодязя.
— Відпустіть мене!
Аріяна різко відштовхнула неочікуваного ворога і, опинившись на волі, кинулася назад.
— Проґавила свій шанс! — противний воронячий голос глузував із неї.
І правда, в колодязі знову відбивалися небо і хмари. Її повторно наздогнали і схопили за руки, та вона, спритно ухилившись, кинулася до хатинки. Земля під нею похитнулася. Аріяна, повна відчаю, потрясла головою, намагаючись струсити сіру пелену, що з’явилася перед очима. Щось недобре з нею, ноги зовсім ватні. Ще крок — і темрява...
Трава лоскотала ніс, шалено хотілося чхнути. Чому вона лежить на землі? Ах так. Видно, сильно забилася, коли послизнулася і впала, злякавшись Сергія. І що їй тільки не привиділося в безпам’ятстві!
— Не вдарилася? Давай допоможу, — знайомий хлопчачий голос прозвучав над вухом. — Можеш піднятися?
Вона повернулася і трохи осліпла від сонячного світла, що падало прямо в очі.
— Видно, доведеться тебе нести.
Аріяна відчула, як її обійняли за плечі, підхопили під коліна, — і світ навколо закружляв. Голова також йшла обертом.
— Обхопи мене за шию.
Аріяна слухняно обійняла і подумала, що це дуже приємно. Заради такого можна було і впасти.
— Сергій… — Аріяна, втулившись йому в плече, намагалася говорити, та виходив лише ледь чутний шепіт. — Мене Світланка чекає…
— Доброго ранку!
— О, прокинулася врешті? — Ілля сидів коло столу і скріпляв дві звірячі шкіри, проробляючи шилом дірки і простягаючи крізь них мотузку.
— Мені стільки всього наснилося, просто голова розколюється, — Аріяна втомлено прикрила очі, збираючись з думками.
— І що ж таке тобі наснилося?
— Наснилося, що вже ранок настав і ти пішов, залишив мене одну. А потому з’явився птах, ворон, він був величезним і казав мені, що я можу повернутися додому, що вхід знаходиться в твоєму колодязі. І я майже стрибнула, потім хтось гнався за мною і втратила свідомість. А потім мені наснилось... Сон уві сні! Мені снилося, що я вдома, незабаром перед тим, як потрапила сюди, і... — вона замовчала.
— І?
— І... Все, більше нічого не пам’ятаю…
Аріяна потягнулася, витягши руки з-під ковдри, і здивовано завмерла. На ній була сорочка Іллі. Вона ж лягала у своєму одязі. Понишпоривши очима по хатинці, побачила джинси на тому місці, де, ніби то уві сні, залишила їх сама. Очі все більше округлювалися, а Ілля мовчки дірявив шкіру з ледь помітною гіркою усмішкою.
— Пам’ятається, я казав тобі не рухати в хатинці нічого.
— Це...
— Та ти, звичайно ж, що слухаєш, що ні. Тобі ще пощастило, порошок місячного гриба викликає видіння, але в малих дозах не смертельний.
Хлопець більше не посміхався, хоч і на Аріяну не дивився. В неї просто мову відняло.
— І повернувся я саме вчасно щоб не дати тобі стрибнути в колодязь.
— Ця приправа...
— Приправа? Так от навіщо ти його взяла…
— І не було ніякого ворона, і...
— Ворон, може, і був, звичайна птаха. Та під дією порошку — навіть не знаю, що тобі здалося.
— Але він розмовляв зі мною, кликав...
— Ти так мріяла потрапити додому, що чула те, що хотіла. Тільки от не розумію, чому колодязь?
— Те місце, з котрого я сюди потрапила, воно асоціювалося в мене з поверхнею води... — замислено вимовила Аріяна. Її розіграла власна уява! — І той, хто ловив мене, це був...
— Звісно, я.
— І... — Аріяна проковтнула клубок у горлі, — що було потім?
Ілля, витягаючи простягнуту в отвір мотузку, потиснув плечима.
— Потім? Та нічого не було. Ти втратила свідомість. Я приніс тебе і поклав тут, щоб відіспалася. Дія гриба проходить тільки з часом. Ось і проспала півдня.
Аріяна зітхнула вільніше. Решта була тільки видінням. І тут же зрозуміла, що накоїла. Її єдиним козирем було вблагати, тиснути на жалість хлопця, а тепер як він може їй довіряти? Сама ж все і зіпсувала...
— Сподіваюсь, урок був достатньо повчальним?
Вона винувато поглянула на Іллю.
— Тоді вийди, будь ласка, на вулицю і забери звідти свого дракона, а то через нього я не розвертаю хатинку назад, а це не є безпечно.
— Ти знайшов Малюка?!
Аріяна миттю зіскочила з печі і, кинувшись до дверей, відчинила їх. З-під сходинок до неї метнулася луската істота, радісно попискуючи.
— Малюк!
Вона взяла його на руки і, ніжно погладивши, зайшла всередину.
Було так незручно перед Іллею. Вона не виправдала його довіри, а він виконав її прохання.
— Дякую, велике дякую!
Все ще тримаючи Малюка на руках, Аріяна стояла з покаянним видом перед хлопцем. Той, здавалося, навіть не звертав на неї уваги.
— Проходив в районі вчорашніх подій, — раптом сказав співрозмовник, — там він і ув’язався за мною, йшов до самої хатинки, але всередину я його пустити не міг. Тепер треба знайти для нього місце, щоб не втік і нас не відправив на той світ.
— Якщо знати, як вірно з ним поводитися, то небезпеку можна звести до мінімум. Але, звичайно, краще його тримати подалі від людей, він може злякатися і...
— Кожного, хто доторкнеться до дракона, очікує смерть.
— Звідкіля такі дурниці?
— Дурниці?
— Тоді я приречена?
— Ти — унікальна. Ніколи не чув, щоб хтось приручив дракона. Вони абсолютно дикі тварини. З іншого боку, думаю, що так, приречена.
— Я ж кажу, якщо знати...
— Не збираюся сперечатися з тобою з цього приводу. Просто треба зробити так, щоб він не спалив наш скромний притулок і не попадався мені під руку.
— Дракони, що вивергають вогонь, — це дурниці, невідомо ким і невідомо коли придумані.
— Та ти просто божевільна!
— Це ТУТ всі божевільні!
Аріяна ображено відвернулася від Іллі.
— Добре, тільки дорослі дракони на це здатні, тому поки ми можемо поселити його на горищі.
За спиною Аріяни зашелестіло і, обернувшись, вона побачила звішену з люка у стелі мотузяну драбинку.
— Віднесеш сама, сподіваюся?
Вона мовчки вклала Малюка в сумку і, закинувши її за плече, почала підніматися вгору.
Горище виявилося не таким вже й поганим. Два віконечка і безліч щілин робили його досить світлим, різноманітні ящички і скриньки були акуратно складені вздовж стін, на підлозі лежали залишки сіна, під дахом сушилися пучки трав.
— Я буду виводити тебе на прогулянку, не бійся, і буду приходити до тебе часто. Та й ненадовго це, адже ми скоро повернемося, ось побачиш, — Аріяна почувала себе винною перед тваринкою.
Вона висадила дракончика зі сумки і почала спускатися. Той кинувся було за нею, та довелося з важким серцем зачинила люк.
Що тепер? Ілля, як ні в чому не бувало, продовжував свою справу, Аріяна не уявляла, з якого боку до нього приступити.
— Буду вдячний, якщо повернеш мій одяг.
Аріяна спалахнула від нагадування про її витівку. Узявши свої речі, вилізла на піч і, засмикнувши ширму, почала переодягатися. Вона майже фізично відчувала стіну, що виростала поміж ними. Сама у всьому винна, навіть якби хотіла — звинуватити немає кого. Єдине, що спало на думку, це вияснити ситуацію прямо. Тому, зіскочивши вниз, склала речі Іллі на місце і, присівши навпроти нього, просто спитала:
— Тепер ти мені не допоможеш?
— Чому ти так вирішила?
— Ну, я стільки дурниць накоїла, не послухалася тебе. А ти і раніше мені не вірив, чого ж тепер очікувати?
— Я вже казав, що слів на вітер не кидаю.
— Тоді...
— Нажаль, я сам не в змозі тобі допомогти. Нам треба почекати декого.
— І коли цей дехто прийде?
— Точно сказати не можу. Вона завжди з’являється і щезає несподівано.
— Але швидко, так?
Ілля сумно посміхнувся.
— Якщо пощастить, через кілька днів.
— Кілька днів??? А... Твоя бабуся! Відведи мене до неї!
— Про неї я й кажу.
В грудях у Аріяни защеміло. Вона кілька разів глибоко зітхнула, намагаючись приборкати сльози, що рвалися на волю. Кілька днів...
Мовчки піднялася і, вийшовши назовні, присіла на сходинках. Хатинка вже розвернулася, колодязь невинно красувався в променях заходу сонця.
Стільки бід через дурну цікавість! Ткнулася обличчям в коліна і застигла. А якщо вона не повернеться? Ніколи?
— Завтра я можу взяти тебе в селище, якщо обіцяєш слухатися і не нариватися на неприємності.
Ілля сидів двома сходинками вище, милуючись заходом. Сонце золотило його русяве волосся, яке так і хотілося зачесати – зовсім неслухняне.
Аріяна зніяковіло посміхнулася. Може, з ранку їй не буде задуватися все таким безнадійним?
Розділ 5
— Ось, приміряй.
Ілля простягнув Аріяні чудернацькі сережки зі звисаючими різнокольоровими камінцями.
— Дякую, але в мене вуха не проколоті.
— Що значить — вуха не проколоті?
— Я ж кажу, що сережки не ношу. Це ж сережки?
— Звичайно. Зачепи їх зверху за вуха.
Він простягнув їй прикраси з таким виглядом, ніби Аріяна трохи божевільна.
— Це місцевий звичай?
— Давай-давай, менше говори, більше роби.
Аріяна акуратно одягнула прикраси. Камінці одразу ж заплуталися в розпущеному волоссі.
— Заплети косу.
— Тобі не здається, що ти перегинаєш палицю?
— Якщо хочеш відправитися зі мною, не сперечайся. Тут з розпущеним волоссям ходять тільки відьми.
— А якщо волосся коротке?
— В якому розумінні?
— Якщо стрижка?
Ілля дивився на Аріяну нерозуміючим поглядом.
— Що, місцеві дівчата не носять коротке волосся?
— Дівчата?
— Все зрозуміло.
Аріяна, врешті виплутавши сережки із волосся, почала плести косу. Страшно подумати, як відреагував би Ілля під час їхньої першої зустрічі, якщо б неї була коротка стрижка.
Ілля підійшов і поправив сережки так, що вони практично закрили вуха.
— Не розумію, яка різниця, чи заплетене волосся, якщо мій одяг просто кричить, що я не місцева.
— Цю проблему ми вирішимо пізніше.
Остання фраза прозвучала якось незвично. Ніби запізніла луна. Ілля стояв поряд і посміхався.
— Бачу, все гаразд.
Аріяна повільно підняла руку і помацала сережки.
— Це... мікро-перекладач?
— Не знаю, що таке мікро-перекладач, але з допомогою ось цієї бузкової намистинки ти зможеш розуміти, що говорять навколишні.
— Значить, ось що ти робив вчора вечором, так довго не лягав спати.
— Потрібно було придумати, як прилаштувати багатомовний камінь, щоб він не викликав підозру. Думаю, сережки — не найгірша ідея. Тільки бузкові намистинки необхідно вкласти у вуха, так контакт краще.
— Звідкіля це в тебе?
— Звідкіля ти допитлива така? Знаєш, що стає з тими, хто пхає носа не в свою справу? — Ілля лукаво прищурився. — Вони працюють в обидва боки. З їх допомогою я вивчив мову Чужинців. Ну, ми, здається, готові, пора виходити.
Аріяна крокувала слідом за Іллею, побрязкуючи прикрасами на вухах, і згадувала сьогоднішній ранок. Піднявшись рано, прогулювалася з Малюком, щоб він міг знайти собі щось їстівне. Потім снідала разом з хлопцем. На диво, їжа була смачною, просто кашу потрібно їсти теплою і додати трохи масла зі сіллю. Про вчорашню витівку Ілля не згадував, за що вона була йому глибоко вдячна. Якийсь час зайняли збори. А зараз ось вони йдуть в селище.
— Розкажи мені трохи про те місце, куди ми прямуємо. Тільки по вашому, щоб я звикла.
— Селище називається Живиця, тому що стоїть на березі однойменної річки. Зовсім звичайне, нічим не примітне, — Ілля поправив торбинку за спиною.
— Для мене тут все незвичне.
— Та сама побачиш. Правда, в цьому сезоні в Живиці проходить Свято весни.
— Ось бачиш, а кажеш — нічого особливого. А що це за свято таке?
— Обережно, гілка… В нього декілька цілей. По-перше — торгівля. Проходить, зазвичай, на протязі кількох тижнів. В цей час організовуються базари і різноманітні ярмарки. Люди з’їжджаються цілими родинами зі усієї округи, живуть тут весь цей час, торгують, знайомляться, обмінюються. А вечорами — весняні заручення і вінчання. Це — по-друге.
— Це звичай такий?
— Так, але не тільки звичай. Бачиш, спілкування з людьми з інших місць в нас доволі непроста річ, відстані-то неабиякі. А створювати пари тільки всередині громади — сама розумієш. Тому Свято Весни використовується для знайомства молодих людей і, як наслідок, створення нових сімей. Честь проводити свято в новому сезоні має те селище, в котрому найбільша кількість хлопців і дівчат, заручених в минулих сезонах, збираються вінчатися.
— Незвичайний спосіб вирішення проблеми.
— Але дієвий. Власне, тому я ризикнув взяти тебе із собою. Зараз навколо тиняється навколо купа незнайомих людей, ти не будеш привертати увагу.
— Дуже сумнівно.
Аріяна кивнула на свій одяг.
— Про це можеш не турбуватися.
— Як скажеш. І що, пару днів вистарчає, щоб визначити, чи хочеш ти прожити з людиною все життя?
— Інколи мені здається, що ти трохи того. Чому кілька днів? Заручини — ще не вінчання. Є цілий рік до наступного свята, на протязі котрого можна поспілкуватися, краще вивчити один одного. Окрім того, не обов’язково зв’язувати себе шлюбом вже на наступний сезон. Можна пройти обряд заручин знову. Або розірвати його і шукати нову пару.
— А де всі ці приїжджі живуть стільки днів?
— Вони добираються в критих возах, там і ночують, адже зараз тепло. Декотрі домовляються з місцевими жителями, і ті беруть їх до себе.
— А навіщо, власне, ми йдемо туди? Не те щоб я проти, просто, якщо ти зібрався в Живицю, то, зрозуміла річ, мав привід. Шукаєш свою пару? Чи торгуєш?
Аріяна кинула швидкий погляд на торбинку Іллі. Той пакував її вчора за забороненою завісою.
— Та ні, просто хочу одну допитливу нетутешню дівчину здати в балаган.
— Я зрозуміла, мовчу. А якщо серйозно?
— Несу замовлення.
— Замовлення?
— Лікарське зілля в основному.
— Ти хтось на кшталт знахаря?
— Хтось на кшталт.
— І в лісі ти живеш тому?
— Не зовсім.
Ілля зам’явся, не знаючи, чи то продовжувати, чи то замовчати.
— Кожне селище потребує... знахаря. Цим і займаються місцеві відьми. Живуть вони або в самому селищі, або неподалік від нього. Як розумієш, пост дуже вигідний, багато «знахарок» цим користуються: здирають з людей стільки — мало не здасться, тому що в селищі може бути тільки одна відьма. А ремесло своє передають у спадок учням. Стати учнем, точніше ученицею, відьми — справа непроста; та, з іншого боку, практично ніхто не наважується віддати свою дитину з власної волі, і, як правило, ними стають осиротілі дівчатка. Ще існує боротьба між відьмами за більш вигідне селище, намагаються знеславити місцеву і зайняти її місце. Загалом, все доволі складно.
— Щось ти не схожий ні на відьму, ні на осиротілу дівчинку.
— Дуже смішно. Знахаркою являється моя бабуся. Але вона не офіційна. В Живиці є своя відьма — Медія, доволі нікудишня в знахарстві, часто користується послугами бабусі і видає їх за свої. Непогано заробляє, тому і вплив має. Тільки от трохи побоюється, що бабуся хоче її місце зайняти.
— А чому не твоя бабуся офіційна знахарка, якщо вона досвідченіша? Ой! — Аріяна отримала по щоці вільно відпущеною гілкою. — Обережніше!
— Не треба йти за мною по п’ятах.
— Якщо я буду далі від тебе, нічого не почую.
— Добре, вибач. Та вона й не добивалася такого положення, їй не треба. Якби захотіла, давно зайняла би місце Медії. До нас і так немало людей звертається.
— Чому так?
Ілля знову зам’явся, і Аріяні здалося, що він явно щось недоговорює.
— А недавно ще одне ускладнення з’явилося. Та відьма, на котру ти напоролася в лісі. Її ім’я Зарина. Вона претендує на місце Медії. Даринка – учениця Медії, випадково дізналася про це, і Зарина хотіла залякати її. Принаймні, сподіваюся, що тільки залякати.
— А в твоєї бабусі є учениця?
— Ні. Є учень. Я.
— Ти? Значить, хлопці також можуть бути?
— Ні, не можуть.
— Не розумію. Просто через те, що ти її внук?
Аріяна раптом осіклася. Тема виходила з-під контролю. Природно, напрошувалося питання про батьків Іллі, і оскільки їх тут нема... Було ніяково питатися про таке.
— Я їй не внук. Вона підібрала мене, коли мені було три роки. З тих пір я живу з нею і вчуся її майстерності. У принципі, я є однією з причин, чому бабусю не приймають офіційно, її рахують відступницею. Але до мене вона все рівно не хотіла цього, раніше відмовлялася, а тепер і відмовлятися не доводиться.
Він хитро посміхнувся.
— Так навіть краще, бабусі важливо, щоб коло нашого житла лишній люд не з’являвся. Закрита територія, так би мовити.
— Навіщо їй це?
Ілля на мить замовчав, а потім відповів як ні в чому не бувало:
— Вік уже немалий, спокою хочеться.
А Аріяна була впевнена на всі сто, що він збрехав. Випитувати не хотілося, боялася знову зарватися. Ну і добре.
— А хто такі відьми? Маю на увазі, якщо вони займаються знахарством, чому їх так називають?
— Звісно, вони не тільки знахарством займаються, але і чарами.
Аріяні так і кортіло сказати, що ніяких чарів не існує, але чомусь промовчала. За останні декілька днів вона вже ні в чому впевнена не була. Все, що вона бачила, чула, пережила тут, ніяк не складалося в єдину картинку. Абсолютно маячне застосування найновітніших технологій (взяти хоча б антигравітаційне літаюче відро) — і дерев’яні хатинки без водопроводу, електрики і найелементарнішого санвузла... А бабуся ця зовсім не така проста, як здавалося з першого погляду.
— І ти вмієш чарувати?
— Мрієш перетворитися на жабу?
— Якщо зможеш відчарувати назад, можна і спробувати.
— А в тебе гострий язичок.
— А ти мені брешеш.
Аріяна осіклася. Язик мій — ворог мій. Вона бачила, що Ілля спохмурнів і додав швидкості. Наздоганяти його стало тяжче, а говорити і зовсім майже неможливо. Раптово перервана розмова залишила купу нових запитань. Аріяна спробувала систематизувати почуте, та нічого не виходило. Невідомо звідки з’явився образ поселення з хатинок на курячих ніжках, що бродили по окрузі і влаштовували півнячі бої. Жильці задиристих домів літали вулицями у відрах, на ходу замітаючи мітлами сміття. Коло всього цього бедламу стояв циганський табір в критих возах з бабусиних дитячих казок, а на околиці на величезній галявині юрмилися пари, в очікуванні одруження. Фу ти, повна маячня. Аріяна зробила спробу абстрагуватися від нав’язливого образу і уявити селище реально, та час від часу якась хатинка таки підіймалася і на тремтячих ніжках втікала в бік.
Ілля так різко зупинився, що задумала Аріяна попросту тицьнулася йому носом в спину.
— Ти чого?
— Ми майже на місці. Чекай тут, скоро буду.
Вони стояли на краю лісу, попереду розвинулося зеленими хвилями на вітрі поле, чию гладь зрідка турбували випадкові дерева і чагарники. Справа блискотіла на сонці змійкою річечка, прикрашена вздовж берегів молодими і старими вербами. Трохи далі вона, здавалося, впадала в острівець зелені та, вискочивши зі зворотнього кінця, втікала вдалечінь. Цим острівцем і була, зважаючи на все, Живиця.
Аріяна, прижмурившись, змогла побачити лише крайні хати, дуже подібні до хатинки Іллі, обгороджені дерев’яними парканчиками і потопаючі в квітучих садах. Їй навіть здалося — вона бачить людей, заклопотаних по господарству. Та це навряд чи, надто далеко.
Ілля, ледь пригнувшись, вступив в шелесткі трави, що місцями діставали йому до плеча, і вже майже відчалив, коли знову повернувся до Аріяни і з притиском сказав:
— Не висовуйся, нікуди не йди, якщо когось побачиш — ховайся. Трохи правіше є галявина із суницями, хочеш — підкріпися. Коли повернуся — дам знак, ось так, — він тихесенько свиснув, імітуючи якусь птаху. — Все зрозуміло?
— Так точно.
— Скоро буду, — ще раз повторив хлопець і рушив далі.
Аріяна деякий час спостерігала, як колихаються трави, вгадуючи за ними місце просування Іллі, а коли він практично зник з поля зору, пішла шукати обіцяну галявинку.
Яке ж тут все-таки все незвичайне. Аріяна звикла до великих міст з широкими дорогами, вулицями, висотками, багатоярусними повітряними автострадами, а поки, окрім пари дерев’яних хатин і зарослої лісової стежини, тут до цивілізації навіть приписати нема чого. Вид поселення не виправдав її надії, а скоріше навіть навпаки. Все майже так, як вона собі уявляла. Хіба що хатинки стояли на місці і були без курячих ніг, але хто його знає... Раптом і ці хатинки зі сюрпризами?
Стиглої суниці було ще мало, проте багато зеленої і квітучої. Аріяна машинально рвала і їла нечасту ягоду, відчуваючи внутрішнє невдоволення. Їй постійно доводилося щось очікувати, замість того щоб діяти. Це нервувало і взагалі пригнічувало. Вона не просунулася ні на крок на шляху додому. Ілля після його заяви, ніби то він чаклун, здавався ще більше дивним. Десь всередині засовався черв’ячок сумнівів. Дещо із сказаного Іллею не в’язалося між собою. Дарія. Адже вона учениця відьми, котра побоювалася загадкової бабусі. Значить, була кимось на кшталт ворога. Проте, під час їх другого зіткнення він йшов на зустріч з дівчиною, причому явно хвилювався за неї.
Її роздуми перервав короткий свист. Аріяна піднялася і обережно наблизилася до домовленого місця. Поміж деревами вона бачила, як трави розступаються, випускаючи вперед двох людей — Іллю і симпатичну дівчину в красивій, розшитій польовими квітами сорочці і довгій, такій же розшитій по низу спідниці з високим поясом, а може, корсетом, не зовсім зрозуміло. У світле волосся Ілліної супутниці були вплетені кольорові стрічки, одна перетягала відкрите чоло, над вухами до стрічки кріпилися гронами кривава калина і гілочки квітучої вишні. Очі посміхалися, але одночасно були уважними. Аріяна бачила Дарію мигцем і лише зі спини, але зараз чомусь була певна, що перед нею саме вона.
— Аріяно?
Вона здригнулася від такого звертання. Ілля досі жодного разу не звертався до неї за ім’ям.
— Я тут.
Вона неспішно вийшла з-під покрову дерев, з деяким побоюванням поглядаючи на новоприбулу. Дарія була старше її, десь того ж віку, що й Ілля.
— Знайомтесь: це Даринка, а це — Аріяна.
Він кивнув дівчатам, представляючи їх одна одній.
Відьмина учениця мило посміхнулася Аріяні і промовила:
— Дякую, я знаю, що ти допомогла мені.
Аріяна, можливо надто різко, потиснула плечима:
— Це вийшло випадково, невелика заслуга.
Дівчина з цікавістю подивилася на Іллю, і той переклав їй сказане Аріяною.
— Все рівно, якби не ти... — додала вона.
— Даринка погодилася позичити тобі одяг, — втрутився хлопець. — Ти залишишся з нею, вона зробить все, що треба.
— Як так залишуся?
— Поки не переодягнешся. Потім вона відведе тебе в селище.
— А ти?
— Я вже йду.
— Ти хочеш залишити мене одну???
— Не одну, а з Даринкою.
— Не розумію. Чому?
— Якщо тебе будуть бачити зі мною, це може викликати деякі ускладнення. Не бійся, Живиця невелике поселення, не заблукаєш.
Аріяна дивилася на хлопця великими здивованими очима. Такого повороту вона не очікувала.
— З Даринкою ти також будеш тільки тут, а в селищі, якщо побачиш нас, — роби вигляд, що ми незнайомі.
Він підбадьорливим поглядом подивився на неї.
— Зрозумій, з учнями відьом дружбу не заводять. Рівно як і вони між собою. На людях ми з Даринкою практично не спілкуємося. Ось тобі гроші, розважишся трохи, а то зовсім себе замучила. Ти ж сама хотіла піти.
— Розмов про те, що я залишуся одна, не було.
— Ти б мені повірила? Вирішила б, що я навмисне не хочу брати із собою. Та й перспектива залишити тебе одну в хатинці мене не дуже тішила.
«Ех, все-таки нагадав, — роздратовано подумала Аріяна. — Зробити помилку легко, а скільки часу вона ще буде переслідувати тебе!»
— Не бійся. Я буду десь поряд.
— І як же я буду спілкуватися з місцевими?
— А ось це в жодному випадку. Побудеш півдня німою.
— А якщо ні?
— Поволочуть на вогнище без зайвих розмов.
Аріяна із сумнівом поглянула на Іллю, не розуміючи, чи то жартує він, чи то ні. Так і не зрозуміла.
— Вечором, як почне сутеніти, я сам тебе знайду. Ну, я пішов.
— Добре. Тільки не забудь мене тут.
— Тебе забудеш...
Аріяна усміхнулася. І що це з нею? Сама ж від самого початку прагнула найти людей, і ось, будь ласка, — ціле селище, а вона відступається. Просто в голові не вкладається. Ну вже ні, зациклюватися на трохи божевільному чарівнику-самоучці і його дивній подружці не варто, вона піде і все з’ясує сама.
— Врахуй: як ти сказав, мене не так легко загубити.
Розділ 6
Дарія виявилася досить товариською і, на подив Аріяни, приємною дівчиною. Товариською — трохи смішно звучало, бо тільки вона й розмовляла, а Аріяна весь час мовчала, деколи стараючись щось пояснити жестикуляцією рук і мімікою. Приємною — навіть несподівано, адже відьмина учениця не знала, що новоспечена підопічна, ще навіть не роздивившись її добре, склала вельми несхвальне уявлення про неї. Дарія вміло підгинала красиву спідницю, принесену із собою, виявилося, Аріяна нижче. І в той же час жваво щебетала:
— Зараз в Живиці дуже людно і весело. Ось причепуримо тебе — і сама побачиш. І не бійся нічого, Ілько сказав, що ти переживаєш.
Аріяна мимоволі скривилася і мало не фиркнула при цих словах. Чи то від дурнуватого скорочення «Ілько», чи то від того, що він сказав про її переживання цій дівчині. Все-таки особисте. А може, все разом їй не сподобалось. Цікаво, що він взагалі розповів про неї?
— Одяг свій сховаєш тут, а мій можеш поки залишити, Ілько поверне мені його, воли він не знадобиться більше. Ну ось, примір ще раз.
Дарія відвернулася і почекала, поки Аріяна переодягнеться. Довжина виявилася тією, що треба, але все рівно трохи надто просторо.
— Так краще. А тобі йде.
Вона пустотливо оцінила своє творіння, очі її були щирі.
— Гірше, якщо взуття не підійде, тут вже тобі доведеться помучитися.
Аріяна мовчки зняла свої черевики і потягнулася за дивними, явно ручної роботи, і доволі грубої... тапочками? Вона не могла сказати точно, що це було. Не черевики і не тапки. Щось середнє, з тасьмами. З чого воно було зроблене, також сказати не змогла, але приємно здивувалася, одягши на ноги. М’яко. Трохи надто просторо, але м’яко.
— Підв’яжи тасьмами. Так, навіть якщо вони трохи завеликі, не загубиш. Ніби сидять непогано. Як тобі?
Аріяна кивнула. Цілком може бути.
— Тепер — зачіска.
З суконної сумки з’явився дерев’яний гребінь з частими зубцями, оберемок кольорових стрічок, дивовижні приколки.
— Сьогодні як раз прикупила собі, на ярмарку завжди товар хороший. Ось власне ця приколка-гребінчик сподобалась, такий декор тільки цього року з’явився. Дай знак, якщо буду надто тягнути за волосся.
Захотілося замуркотати, немов кішка. Аріяна обожнювала, коли займалися її волоссям. Вдома так робили мама і Світлана... Вона гарячково зітхнула, згадуючи рідних.
— Вибач, я, мабуть, сильно смикнула. Тобі боляче?
Боляче? Вона просто заперечливо похитала головою. Добре, що не видно її обличчя.
Процедура зайняла більше часу, ніж Аріяна очікувала. Як виглядало її волосся тепер, вона уяви не мала і багато б віддала за дзеркало. Їй також перетягнули стрічкою чоло, крона перезимувалої калини прикрашали скроні, неподалік знайдені перші маргаритки пристосовані тут же.
— Просто диво! Ще від кавалерів відбиватися будеш.
Дарія посміхалася, а Аріяна почувала себе повною дурепою. Не в своїй тарілці. Те, як вона тепер виглядала (а як, власне, вона виглядала?), не викликало в неї ні найменшого ентузіазму; кожен елемент нового вбрання здавався їй не просто незручним і дивним — чужим. Але доведеться звикнути. Півцарства за дзеркало!
Решту речей згорнули і надійно сховали. Огляділися, чи на залишилося слідів їхньої діяльності на галявині, і, впевнившись, що все гаразд, приготувалися йти.
— Я піду першою, полями. А ти — дістанься до річки і йди берегом. Не дуже ховайся, щоб не викликати підозру, та й зайвий раз на очі не втрапляйся, поки не доберешся до місця. А там все просто. Ярмарок — з іншого боку Живиці, коло річки, тобі доведеться пройти по селищу. Не бійся нічого, зараз там бродить багато приїжджих. Головне — поводь себе природньо. Здається, все. Ах так, у мене крамничка на ярмарку, до заходу я буду на місці, тому якщо що — звертайся. Але тільки якщо дійсно буде необхідність. Або можеш підійти, зробити вигляд, що збираєшся щось купити.
Аріяна кивнула, погоджуючись. І то краще, ніж зовсім одна.
— Ну, до зустрічі!
Дівчина підбадьорливо посміхнулася і покинула галявину.
Аріяна, намагаючись вгамувати зрадницьке тремтіння в колінах, поглянула в бік річки і також взяла приклад з Дарії. Час дізнатися всю правду.
На вулицях було доволі людно. Вздовж симпатичних дерев’яних парканчиків майже коло кожної хатинки стояли лавочки, вибірково зайняті жвавими бабусями, що безперестанку перешіптувалися. За ними білосніжно красувалися сади, наповнені дзижчанням бджіл і одурманюючим ароматом. Деякі господарі також грілися на сонечку, сидячи на порогах домівок і деколи киваючи знайомим перехожим.
Аріяна, намагаючись здаватися впевненою, крокувала в живому потоці, щиро сподіваючись, що вибрала правильний напрям. Прислухаючись до уривків розмов навколо, вона все більше розклеювалася. Ніякого міжгалакту. А якщо поглянути навколо... Та тут навіть не видно було елементарної присутності електрики! Досі, не дивлячись на слова Іллі, в неї були якісь ілюзії, надії, але тепер... Селище немов з іншого часу...
Аріяна уповільнила ходу, зупинилася і оперлася об паркан.
— Дівчинко, тобі погано?
Миловидна жінка, проходячи повз, зупинилася і занепокоєно глянула на неї. Аріяна заперечливо покивала головою.
— Справді все гаразд?
Та чого ж причепилася? Аріяна заспокійливо доторкнулася до руки жалісливої перехожої і, натягнуто посміхнувшись, продовжила путь. Пощастило, жінка йшла в інший бік.
В світлі останніх подій настрій був нікчемним. І селище було не дуже цікавим. Хати, та сади, та паркани. Але дещо все ж привернуло її увагу. Один колодязь на перехресті доріг. Інші, бачені нею тут, — веселі і яскраві, гарно розмальовані, а цей... Цей немов брат-близнюк Ілліного. Темний, похмурий, можливо, не таких старий, та все ж. І люди до нього підходили без відер. Дивовижно. Поспостерігавши з боку, Аріяна вирішила підійти поближче. По дорозі перед нею йшла жінка, ведучи за руку капризного малюка. Той гучно, так, що, мабуть, вся округа була в курсі його бажань, вимагав медового пряника і яблучного пирога. Жінка терпляче відповідала, що пряник вони куплять вже ось-ось, а пиріг аж ніяк не можливий, яблуні тільки цвісти починають. Це був помилковий хід. Дикий рев, що вибухнув після її слів, міг звалити з ніг однією лише ударною хвилею. Горе-матір почала обіцяти гори солодкого, нову іграшку, катання на каруселях, і ще щось, і ще, та її слова просто розчинялися, не подолавши навіть половини шляху до вух улюбленого чада. Аріяна вже сама почала втрачати терпіння, як одна з місцевих бабусь, повільно підшкутильгавши до галасливої пари, сердитим тоном вигукнула:
— Бачиш он той колодязь? Це Баби Яги, Кістяної Ноги. Вона неслухняних на сніданок поїдає, навіть кісточками не давиться. Зараз як вилетить на мітлі — і поминай як звали.
Яким дивом карапуз примудрився почути сказане, залишилося загадкою, але ефект був майже миттєвим. Ревіння припинилося, очі розширилися до граничних меж, і він, схопивши маму за поли спідниці, сховався їй в коліна і затремтів.
— Що ви собі дозволяєте? Та він тепер вночі спати не буде! — гнівно кинула жінка, беручи синочка на руки.
Бабуся, не вшанувавши їх навіть поглядом, пошкандибала на своє місце. Багато перехожих були на її боці. Порушникам порядку довелося відступити.
Тим часом Аріяна підійшла до вищезгаданого колодязя. Коло нього, по-дурненькому хихотячи, топталися дві дівиці.
— Я не знаю. Може, краще звернутися до відьми на базарі?
— Як хочеш, але один хлопець по секрету розповів мені, що вона не дуже добра. Краще до Баби Яги. Тільки вона не всі побажання виконує, лише ті, які сама забажає.
— А раптом вона не забажає? Гроші на вітер.
— Ну, сама вирішуй, твоє діло.
Перша все ще в сумнівах перебирала пальцями зім’ятий папірець.
— А нехай, що буде, те й буде, кидаю.
В колодязь полетів кавалочок паперу і блиснула на сонці монетка.
Дівчата, невдоволено змірявши поглядом мимовільного свідка, мовчки відійшли, а Аріяна, скориставшись моментом, підійшла до самого краю і поглянула всередину. Води там не було. Або вона знаходилася так глибоко, що її просто неможливо побачити. Чорна пітьма здавалася матеріальною, клубочилася, відштовхувалася від стін, і намагалася вирватися на волю. Із середини тягнуло сирістю.
— Приворожити когось хочеш?
Сивий старий з двома онучками, спираючись на палицю, підступив до Аріяни.
Вона мовчки похитала головою.
— Чого ж стоїш тут? Може, захворів хтось у сім’ї?
Знову заперечливе хитання.
— Дідусю, йдемо вже, на каруселях покатаємося.
Старша смикала його за рукав сорочки.
— Зараз, зараз, ось замовлю зілля від болю у спині — і підемо.
Він кинув папірець з монеткою в колодязь і, осудливо покивавши головою на Аріяну, пішов далі, на ходу бубонячи:
— Раніше молодь вихованіша була… Якщо звертаються до тебе, відповідати треба...
Продовження Аріяна вже не чула, їй чомусь стало незручно. Але ж вона не могла відповісти! Прикинувши, що стала привертати увагу, спішно відійшла подалі і, глянувши, в котрий бік вирушили її останні співрозмовники, повільно рушила далі. Вона ладна була сперечатися на що завгодно: Баба Яга — та сама загадкова бабуся Іллі!
Ярмарок, очевидно, був вже недалеко, бо чим далі, тим більше людей юрмилося навколо, більше шуму сновигало в повітрі. Відчувши несильний поштовх в плече, Аріяна насторожено оглянулася. Поряд проходила компанія з кількох хлопців. Місця навколо вистарчало, спеціально, чи що?
— Здрастуй, красунечко! Може познайомимося? — дорогу перекрив кучерявий невисокий хлопець.
— Припини чіплятися до дівчат, а то все розповімо твоїй красуні.
— Подумаєш… Може, самому приглянулася?
— Може, й приглянулася, я-то вільний, на відміну від тебе.
— Ти ж її і не розгледів до пуття, — осміхнувся кучерявий.
«От хами», — подумалося Аріяні.
Той, що ніби то був вільним, обернувся і обвів її оцінюючим поглядом. До ще більшого Аріяниного роздратування, він був симпатичний, навіть занадто — світле волосся, сині очі, правильні риси обличчя.
— Не перегинай, це вже занадто навіть для тебе. Як твоя Галинка тебе взагалі терпить?
Останню фразу вимовив все той же білявий.
— А як же ти, весь із себе, все ще не знайшов собі нікого?
— Йдемо, Іване, справді, перегинаєш, — потягнув кучерявого повнявий блондин. — Дарма дівчину образив. Ще не вистарчало чергових вияснень стосунків вечором.
— Не думаю, що хлопець у неї є, інакше навіщо калину би чіпляла?
Аріяна, кинувши зневажливий погляд, набрала обороти і спробувала обійти неприємну компанію.
— Не у всіх селищах наявність калини каже про те, що дівчина вільна. Вона може бути...
На щастя, з-за кута виїхав віз та розділив Аріяну і цих дурнів, так що продовження вона не почула. Глянувши вперед, радісно відмітила, що прибула на місце.
На скільки погляду вистарчало, поперед неї лежало поле. Вірніше, поле лежало під тим стовпотворінням, котре відкрилося Аріяниному погляду. Море людей. Лотки і яточки, вози і гойдалки. Шум, музика та пісні. Оце так!
Аріяна пробиралася посеред усього цього гамору, з цікавістю озираючись. Десь тут Дарія повинна бути. А може, й Ілля. Добре було б їх зустріти.
— Свіжі пиріжки, пряники! Підходьте, купляйте!
— Найкращі сорочки, спідниці, каптани! Такого вишивання не знайдете більше ніде!
— Кошики, кошички, плетені дрібнички!
— Беріть коралі, сережки, прикраси! Не встоїть жоден хлопець!
— Посуд! Дерев’яний посуд!
— Іграшки! Колисочки!
Ніколи раніше Аріяна навіть подумати не могла, що товар можна представляти таким от чином. Дорогою її чіпляли за рукави, намагаючись привернути увагу, прохали, пропонували. Коло однієї лавки примудрилися навіть спритно накинути намисто на шию і підставити дзеркальце. Відображення Аріяні сподобалося, Дарія молодчинка, постаралася на славу. Із дзеркальця виглядало миловидне личко «місцевої» дівчини у квітах і прикрасах. Намисто продавець теж підібрав те що треба, воно дуже пасувало до розшитої маками сорочки. От би купити і Дарії подарувати, Ілля б точно не образився на такі витрати грошей. Тільки вона ще не розібралася в кількості монет, що мала, тому вирішила повернутися пізніше. Аріяна ґречно відмовилася, похитавши головою, і пройшла далі. Течія знову підхопила її і понесла, понесла, понесла посеред навколишнього різноманіття і багатства, не випускаючи з чіпких пут, аж поки ноги не стомилися. Тоді, з великими труднощами вирвавшись назовні, зупинилася в тіні крайнього торгового фургончика, намагаючись віддихатися.
Спостерігати за оточуючими було дуже захоплююче. Ось стоїть сувора матір, стереже доньку, що торгує поясами. Навколо в’ються хлопці, посміхаючись юній продавчині і намагаючись підібратися якнайближче.
— А ну, йдіть звідсіля, нероби, нічого тут крутитися! — сердито гукала до них жінка, погрожуючи кулаком. Сама ж донька крадькома пускала бісики очима в шанувальників. Батько поряд потягав невідомий напій з горнятка, ледь помітно посміхався у вуса і прикидався глухим, пропускаючи сердиті зауваження дружини повз вуха.
А там, далі, голосно щебечучи, топталися дітки, радісно очікуючи своєї черги на карусель. Поряд стояли їх батьки, бабусі, дідусі, сестри і брати, спілкуючись, знайомлячись, а іноді і сварячись. Ще далі, коло самої води, старші дівчата сиділи навколо великої купи квіток і, наспівуючи гарну мелодію, плели розкішні віночки. Лівіше була споруджена загорода для коней. Коло неї юрмилися потенційні покупці і просто перехожі. Торговці несамовито жестикулювали, нахвалюючи скакунів і називаючи ціни бажаючим. Аріяна охопила поглядом людей кого огорожі і зраділа. Серед них був Ілля. Він спокійно розмовляв з літнім чоловіком і, ймовірно, не бачив Аріяну, хоча стояв до неї обличчям. Від всепоглинаючої певності в тому, що все буде добре, губи самі по собі розплилися в усмішці. При ньому вона чомусь не почувала себе такою одинокою в цьому чужому світі. Згадавши, що не повинна видавати їх знайомство, відвела погляд правіше і зробила вигляд, що цікавиться крамничкою зі столярними інструментами. Цікавий такий молоточок лежить. І поряд... Ні, щось не так. Дискомфорт відчувається прямо шкірою. З боку прилавка хтось пильно дивився їй у відповідь. Аіряна буквально опам’яталася під пронизливим поглядом і з подивом виявила, що усміхається на всі зуби тому самому білявому хлопцю. Той недбало спирався на дерев’яну перегородку і з примруженими очима посміхався у відповідь. Посмішка повільно сповзла з Аріяниної фізіономії і поступово перетворилася в презирливо-сердитий вигляд. Це ж треба було так промахнутися? Зі злістю вона різко відвернулася і... зустрілася поглядом з Іллею. Він, очевидно, тільки побачив її і з живою цікавістю оцінював зміни, але, зіткнувшись очі в очі, запитально припідняв брови, немов не міг зрозуміти, за що отримав такий спопеляючий погляд. Співрозмовник вказав йому на щось збоку, і хлопець відвернувся. Аріяна згасла. Кинувши блискавки в бік білявого, вона спішно відійшла подалі.
— Раз вже віднайшла мене, не втікай! Навіщо заперечувати, що я тобі подобаюся? А ти сподобалася мені.
Знайомий голос за спиною примусив Аріяну всю внутрішньо стиснутися. От причепився! І ця самовпевненість! Якщо вона чогось і не може терпіти в хлопцях, так це саме таку самовпевненість!
— Вибач мого друга. Він не такий вже й поганий, просто пустував. Мене звати Нестор. А тебе?
Аріяна, все ще не обертаючись, гарячково міркувала, як відшити його якнайшвидше. Хм, краще за все — правда. Вона повільно обернулася і, максимально намагаючись зобразити на обличчі щось на зразок «Як ти мені набрид!», жестикуляцією показала на своє горло, заперечливо похитавши головою.
— Ти не хочеш розмовляти?
Аріяна повторила жест виразніше.
— Ти не можеш розмовляти?
Аріяна зобразила чудо прозріння і повернулася йти.
— Стій, це не має значення! Ти тому така непривітна? До тебе погано ставляться через німоту?
Такого повороту вона не очікувала. Поки обмірковувала наступний хід, настирливий залицяльник наздогнав її і пішов поряд.
— Ми можемо спілкуватися переписуючись.
Що далі то гірше. Показати, що вона писати не вміє? Не повірить. Тоді що?
— Нестор! Ти на кого крамницю залишив? Прийде брат — підеш упадати за дівчатами! Повернися негайно!
Сердитий голос позаду кликав хлопця.
— От водяний! Ти мені зовсім голову запаморочила. Та я тебе все рівно знайду пізніше.
Він легко торкнувся її руки і повернувся йти. Раптово зупинився і кинув слідом за Аріяною:
— В тебе хлопець є?
Ось! Це найкращий спосіб! Вона, не обертаючись, позитивно кивнула головою.
— Не дуже переконливо! А якщо і так, я все рівно спробую щастя!
Аріяна не втримавшись, озирнулася. Нестор вже йшов, а вдалині вона помітила, як обертається Ілля.
Розділ 7
Ледь було піднятий настрій впав нижче плінтуса. Суцільні ляпи. Сама себе вже перевершила. Вона втекла від злощасної крамнички і йшла зараз подалі від людей, сварячи себе на чому світ стоїть. Ніби нічого страшного не сталося, а якщо зібрати все разом — так гидко на душі. Веселий шум і гамір навколо почав дратувати, захотілося тишини і спокою. Ноги самі по собі привели до берега річки. Аріяна приглянула місцинку коло старої верби і, впевнившись, що нічого її тут не потривожить, всілася додолу. Над поверхнею води витала сумна, але дуже красива пісня — це дівчата, виплітаючи квіткові віночки, співали трохи далі берегом. Сонце золотило воду, навіть дивитися боляче. А вже добряче за полудень. Як швидко день проходить! І час спливає, як вода. Не зупинити, не повернути. У всі віки існувало таке порівняння. Тільки зараз воно було не абстрактним, як раніше, а живим, і навівало сум. Коли ж, нарешті, Ілля знайде її і забере? Так захотілося сховатися від жорсткої правди і тихій, затишній хатинці. Просто зачекати, повірити хлопцю, що він їй допоможе. Чому вона так хотіла йому вірити?
Аріяна не змогла би відповісти, скільки вже сидить тут, слухаючи гіпнотичне дзюрчання.
— Можна коло вас примоститися, рибку половити?
Слова чоловіка, що підійшов, вирвали її із заціпеніння. Аріяна стривожено глянула на нього, і, зірвавшись на ноги, кинулася геть.
— Ні, не йдіть... Я не хотів вам завадити. Не втікайте!
Та вона вже мчала вздовж берега — треба рухатися далі.
Аріяна завернула за склад дерев’яних ящиків на околиці ярмарку. Не змогла б сказати, чому втекла, та й чому зараз уникала людей. Якась гостра потреба в самотності. Повернулася в пошуках затишної місцинки і злякано завмерла. Перед нею була клітка з вовком. Сірий — власне так назвав його Ілля в лісі. Події тоді відбувалися блискавично, та цю ошкірену морду вона запам’ятала. Звір люто метався всередині, а побачивши заблудну вівцю, миттєво кинувся в стрибку, але, вдарившись грудьми об грати, відскочив і загарчав ще голосніше.
— Чого розбушувався! А ну тихо!
Жіночий голос наближався з протилежного боку. Аріяна швидко пригнулася і втиснулася в найближчу щілину. Вона не бачила, хто підійшов до клітки, та виявилося, що людей було кілька.
— Якщо ти досі нічого не знайшла, про що може бути розмова?!
У того, хто говорив голос був холодний, трохи роздратований.
— Я все виправлю, потрібен ще час!
— Свято скоро закінчиться і всі роз’їдуться. Тебе тішить перспектива волочитися в пошуках віддаленими селищами?
— Я все встигну! У мене вже є дещо на прикметі. І, кажуть, у лісової відьми, Яги, також може бути дещо цікаве!
— До неї не потикайся. І взагалі тримайся подалі.
— Але...
— Всі ці розмови — дурниці. Нічого в неї нема. Невідомо, чи є вона сама взагалі. Коли її останній раз бачили?
— Але цей ледацюга її...
— От власне. Може, відьма скопитилася давно, а хлопець приховує це. Крім того у неї завжди був могутній покровитель, так що в будь якому випадку туди не потикайся, все зіпсуєш.
— Як скажете. Так ви допоможете мені зайняти місце Медії, якщо я знайду те, що вам потрібно?
— Ти не занадто багато хочеш? Гроші будуть, а у ваші терки втручатися — собі дорожче. Ну? Чого стоїш? Вперед, час не чекає.
— Ну? Чого стоїш? Вперед, час не чекає.
Почулися кроки, що віддалялися, і невиразне бурмотіння.
— Вже стільки часу пройшло, а ми нічого не знайшли. Думаєш, Хранителі встигли тут все перелопатити і сховати?
— Не схоже. За моїми даними, ніхто з них не з’являвся в околиці давненько. Та й Яги не видно вже скільки часу. Може, просто шукати більше нічого?
— Ти про хлопця не забувай.
— Намагався слідкувати за ним минулого тижня, нічого підозрілого. Хатинка та селище. Часом до лісу йде, але там його відразу губив, він просто спец по заплутуванню слідів. З місцевими майже не спілкується, вони з ним також. Навряд чи він щось знає і тим більше шукає. Думаю, Хранителі покинули цей сектор і відьма одразу зачахла без покровителів. До речі, коли наступна перекидка? Тепла вода – неймовірна розкіш...
— Чого сьогодні не скористався, коли я прийшов? Чекай тепер наступну.
— Та добре, робота є робота. Я все ж думаю, дарма час витрачаємо. Якщо Хранителів не видно на такій події, очевидно, ресурс використаний.
— Якщо не видно, нам тільки легше. Був би тут, якщо б вони пхалися всюди. І сам знаєш: здається, все знайшли, а тут як піде наступна хвиля — то там з’явиться, то там.
— Навряд чи вона скоро піде.
— До речі, Хранителі знайшли і заблокували ще один перехід. У тридев’яте.
— Всюди пхають носа! Як вони знайшли?
— Не уявляю.
— Хтось попався?
— Угу.
— Конкурентів менше.
— Теж вірно.
— Тихіше, приваблюєш увагу. Нам вже час. Може, ще самі щось знайдемо, йдемо.
Шурхіт кроків давно стих, а Аріяна все не наважувалася покинути свою схованку. Вона марно намагалася вгамувати шалений стукіт серця. Друга частина цієї дивної розмови пройшла напівшепотом, але Аріяна чула кожне слово. Кожне. Сказане міжгалактом. Спочатку тільки дивом не зірвалася з місця, не кинулася вперед. Потім зрозуміла, що зробила вірно. Бесіда їй не сподобалася. Відчувалася якась загроза. Небезпека. І вони згадували Іллю. Слідкували за ним. Може, і її засікли? Ні, той, перший, казав, що це було минулого тижня. Треба би хлопця відшукати і все розповісти, а то тривожно якось. Та... хто гарантує, що не всі вони однакові?
Аріяна заплющила очі і спробувала проаналізувати. Ілля підозрював у ній ворога, та все рівно допоміг. А якщо власне тому допоміг, що сподівався вивідати щось? Чому ж тоді, нічого не дізнавшись, не вигнав, навіщо витягнув з колодязя? Навіщо дозволив прийти сюди? Може, збирається використати проти цих невідомих? Ні-і-і-і, не хочеться вірити. А якщо? Адже навіть не зрозуміло, в чому суть їх ворожнечі. Раптом всі однакові? Ні. він не такий. А якщо згадати хатинку, як вона захищена; завісу, за котру не можна заходити… Але він залишив її одну, могла заглянути, він це знав. А що було б потім? Він сам казав, що дізнався би про це. Ні, однаково не віриться, що він поганий. І Малюка привів назад, а міг кинути у лісі. І дозволив йому залишитися. А може вона наївна і дурна? Запудрив їй мозок, чекає бабусю, котра, ймовірно, ніколи не з’явиться. Але він зовсім не втримував її, вона могла в будь-який момент піти. А раптом, тільки так здається? Залишилася — під наглядом, пішла — простежив куди. Все ж він сказав правду про міжгалакт. Правду можна подати по-різному або взагалі частково. Але розмова Чужинців не сподобалася. Вони з тією відьмою, котра на Даринку напала. Те, що вони погані, не робить Іллю хорошим. Але і не робить поганим. Якщо вина не доведена, за замовчуванням він невинний. А може в ній говорять емоції, а не розум? Та якщо не вірити йому, то тоді кому? Вона залишиться зовсім одна. Лише б не пошкодувала...
— Хапай за краї, раз, два, три-и-и...
Трохи правіше один з ящиків зі скрипом підняли двоє і понесли в бік. Аріяну вони не помітили, і вона, побоюючись виявлення, майже не розгинаючись, кинулася навтьоки. Вовк вчув і голосно загарчав.
— Злісна тварюка. Хто його сюди приволік?
— Якась приїжджа відьма.
— А-а-а...
Голоси звучали все тихіше і тихіше, поки зовсім не щезли. Аріяна знову стояла на краю галасливого і веселого ярмарку, де ніхто й близько не підозрював про дивацтва, що відбувалися поруч.
— Доброго здоров’я, сусіде! Ви чули? прибув Чужинець із Жар-птицею! Не хочете дізнатися про своє майбутнє?
Поряд з Аріяною зупинився чоловік, простягнув руку для привітання продавцю посуду.
— Та чого там знати, і так все відомо.
— Хех, все, та не все. Скептиків вистарчає.
— Я не про те, що не вірю, просто іноді знати майбутнє — нічого доброго. Здається, що немає вибору, все визначене наперед.
Продавець задумано перетасував розписані етнічним візерунком тарілки.
— Ви праві. Але очевидці твердять: птаха нічого прямо не каже, все натяками й загадками. Хто зрозуміє вірно, а хто і ні. Сам я теж ніколи не пробував, страшнувато.
— От-от, і я про те ж.
Аріяна, все ще перебуваючи під враженням від попередніх подій, слухала розмову у піввуха, навіть не знаючи, чи варто дивуватися. Пернате, що провіщає майбутнє? Це дивніше, ніж літаючі у відрах відьми? А може птаха і не птаха зовсім, а просто так її називають? Вона стала навпочіпки, намагаючись роздивитися, що діється далі.
— Шукаєш Жар-птицю, либонь? Та ось там, справа, бачиш, віз кольоровий.
Один з тих, що щойно розмовляли, вказав їй рукою напрям.
— Поспішай, дівчата частенько гадати на коханих бігають.
Він підморгнув та замовк.
Аріяна посміхнулася замість дякую і попрямувала до возу. Не тому, що дуже хотіла, а тому, що цього від неї очікували, а вона повинна поводити себе природньо. Та й хто б не хотів дізнатися, як виглядає Жар-птиця?
Щоправда, підібравшись ближче, Аріяна зрозуміла, що цього власне і не дізнається. Оповісниця доль знаходилася в закритому фургоні, коло входу стояв засмаглий, не схожий на інших, трохи сивуватий чоловік, без особливого інтересу поглядаючи навколо. Бажаючих, що не наважувалися підійти зібралося доволі багато, вони юрмилися і тихо перешіптувалися, рахуючи монетки, підмовляючи один одного.
— Ну що, слабо? Я б і сам пішов, та тільки нема чого питатися мені.
— Звичайно, немає чого питатися. Ти просто боїшся.
Сперечалися двоє хлопців позаду.
— Надто дорого, я майже все витратила на новий пояс, шкода.
— Я також майже без грошей, так би позичила.
Шепотілися дівчата справа.
Аріяна ж трохи безцеремонно розглядала чужоземця. Він справді не був схожий на тутешніх, що давало привід придивитися ближче. Може, один з тих? Помітивши уважний погляд, сивий поглянув у відповідь і раптом, на Аріянин подив, попрямував просто до неї.
— Перший відвідувач — безкоштовно! Вибір припав на цю безстрашну юну дівчину!
Чоловік спритно підхопив її під руку і практично потягнув до фургону. Аріяна хотіла було заперечити, та зрозуміла, що, перш ніж зможе жестами пояснити, тільки зайвих проблем набереться.
— Обережно, сходинка!
Три кроки — і за спиною впав полог, а Аріяна опинилася в тісному темному приміщенні одна. Ні, не одна. Очі звикали до темноти недовго, і ось вона дивиться на дивне, не схоже на інших створіння у вигляді великої птахи з головою, що нагадувала людську, тільки в пір’ї. На якихось поличках і ящичках стояли запалені свічки, їх золотаві відблиски відображалися в глибинах чорний очей. Забарвлення пір’я при такому освітленні не змогла визначити. Як у тумані, заднім числом подумала, що запитання-то вона поставити ніяк не може. Так і стояла мовчки, заворожена, не знаючи, чи то піти, чи то що робити. Але страшно не було.
— Доля дивна, закинула тебе сюди, так далеко від дому, вірно? Тяжко знайти дорогу назад...
Аріяна від несподіванки здригнулася. Голос був глибоким, приємним і... мудрим, якщо так можна виразитися про голос. Очі птахи пильно спостерігали за гостею.
— Ти можеш втратити дуже важливу частину свого життя. Втратиш назавжди, чи збережеш у своєму серці — це твій вибір. Але від нього залежать долі інших. Нелегкий вибір...
Серце обледеніло. Невже це значить... вона не повернеться???
— Не сумуй, навколо завжди будуть люди, котрі допоможуть, тільки не відвертайся від них.
На очах виступили зрадницькі сльози.
— Не плач, тобі вже час. День ще не закінчився.
Аріяна насилу відірвала погляд від уважних очей. Їй хотілося опинитися звідсіля за тридев’ять земель, не чути, не розуміти... Вона кинулася до виходу, та її наздогнала ще одна фраза:
— Є речі, на котрі ми не можемо вплинути, а є такі, котрі в наших силах змінити. Не пливи за течією, аби ніколи не було причини звинувачувати себе в бездіяльності. Прислухайся до інших, але рішення завжди приймай сама, від серця. Тільки слабкі звинувачують у своїх помилках інших, сильні не бояться визнати, що здійснюють їх самі.
Яскраве світло різонуло по очах, Аріяна, зіскочивши зі сходинки, кинулася геть. Її намагалися зупинити, розпитати, та вона, відчайдушно вивертаючись і витираючи сльози на ходу, вирвалася з натовпу і пірнула в людський потік серед торгових яток.
— Стій, та стій же!
Її спіймали за руку і спинили. Підняла голову — білявий.
— Що тобі сказала та дурна птаха? Чому ти плачеш?
Аріяна покивала головою і спробувала вирватися.
— Не варто їй вірити, це просто шарлатанство!
Відпусти мене — просила поглядом вона, але Нестор міцно тримав її за зап’ястя.
— Добре, що я вас зустріла! Ваше зілля вже готове, йдемо, я віддам, — невідомо звідкіля матеріалізувалася Дарія і, ввічливо посміхаючись Аріяні, кивнула в бік: — Без супровідників.
— Я піду з нею.
— Не можу цього дозволити. Ким ви їй доводитеся? Основа нашої діяльності — конфіденційність.
— Я її брат.
— Він ваш брат?
Дарія виразно подивилася на винуватицю замішання. Аріяна з полегшенням похитала головою.
— Як бачите, замовниця заперечує ваші з нею родинні стосунки. Вибачте, нам вже час.
— Ти весь час втікаєш, але ввечері я тебе знайду!
Хлопець спересердя випустив Аріянину руку і провів дівчат роздратованим поглядом.
— Вчасно я вас помітила. Він до тебе чіплявся?
Аріяна невизначено потиснула плечима.
— На вигляд нічого, симпатичний. Але Ілько сказав, тобі необхідно обмежувати контакти з місцевими.
Вони йшли повільно, пробираючись крізь натовп. Слова Дарії звучали віддалено й глухо, розчиняючись в навколишньому шумі, Аріяна практично не розуміла її.
Чому вона повинна вірити словам якогось опудала у пір’ї? А звідкіля птаха знала про те, що вона шукає дорогу додому? Все сказане нею туманне і двозначне. Тут багато приїжджих, такий вислів можна сказати кожному і не помилитися... Ні, не зовсім...
— Ти мене слухаєш? — Дарія уважно дивилася на неї. — Щось трапилося? На тобі лиця немає... Ні-ні, сюди, направо, ми вже майже на місці.
Вони підійшли до фургончика в зелено-синіх тонах, обвішаного пучками трав, з прилавком, заваленим скляночками, флакончиками та іншими ємностями загадкового виду.
— Ось, візьми.
Дарія налила в порожню скляночку якусь рідину і простягнула Аріяні. На здивовано припідняті брови лише посміхнулася:
— Для відводу очей — раптом твій кавалер слідкує. Однозначно слідкує. Здається, це його фізіономія... Не бійся, тут звичайна вода.
Майбутня відьмочка перевела погляд на Аріяну і уважно подивилася.
— Я скоро звільнюся, вже темніє, до заходу недовго залишилося. Медія пішла ще з обіду. Жаль, ти не можеш розповісти, чого така сумна... Ну ж, посміхнися.
Аріяна вимучено всміхнулася.
— Якщо б усі так посміхалися, жах... Ти їла щось? Піди підкріпися, купи що-небудь. Вже не довго...
— У вас є мазь від комариних укусів?
Жваве хлоп’я, заледве дістаючи носом до прилавку, весело дивилося на Дарію.
— Так, зараз знайду.
Аріяна не стала чекати і, не піднімаючи очей, відійшла в бік. Дійсно, вона нічого з ранку не їла. Ось, недалеко продають пиріжки з начинкою. Взяти два. Ні, три. Або... Смакота! Хрумкаючи другим з чотирьох, вона прикинула, скільки грошей залишилося. Поки купувала, трохи зорієнтувалася в номіналі. Повинно було б вистарчити на намисто Дарії. Де ж воно було... Он там, коло бочок з вином. Точно!
Коло прилавка з прикрасами крутилися переважно дівчата, тільки з продавцем вів бесіду невисокий чоловік. Поки Аріяна намагалася пробитися ближче, випадково почула уривок розмови.
— Ось ті приколки просто божественні! Такого товару я давненько не зустрічав!
— Шукаю найкращих майстрів!
— Далеко їздите за цією красою?
— Інколи перетинаю південні кордони!
— Та ви що?! Мабуть, візьму ось цю дрібничку для дружини. Хоча... Вона у мене, бачите, перебірлива в прикрасах. Більше за все любить старовинні. У вас випадково немає?
— Ні, старовиною не торгую. Але ціную.
— Так, старовина... Молодь її не цінує, не любить, а колись розумілися на красі. От, дружині у спадок залишилося старовинне дзеркальце. Так от, ніколи з тих пір не бачив красивішого. Не в образу сказано, ваш товар — найвищої якості!
— Я з вами згоден. Ми також бережемо дочці браслет. Передається по жіночій лінії вже не одне покоління.
— Я міг би на нього поглянути? Професійний інтерес.
— Ну-у-у...
— Будь-ласка...
Прохальний тон. Зовсім не такий, як коло клітки з вовком. Аріяна, застигнувши, стояла трохи позаду і заворожено слухала. Це точно був один з тих двох. Зараз він розмовляв місцевою мовою, але голос-то вона відмінно пам’ятала.
— Якщо не дивитеся, не заважайте іншим!
Її спробували обійти жінка з дитиною. Аріяна спішно зайняла деякий час тому звільнене місце — треба ж, не помітила. І одразу ж нарвалася на невдоволене бурчання інших покупців. На шум обернувся хазяйський співрозмовник, вона опустила голову і, схопивши найближчу прикрасу, почала перебільшено уважно її вивчати.
— На два слова неподалік? Тут надто людно...
— Але товар...
— Ваша дружина, думаю, прослідкує. Ми ненадовго.
— Я...
— Йдемо, йдемо.
Чоловік майже силою витягнув торговця з-за прилавку і потягнув в бік. Аріяна, недовго думаючи, пробиваючи шлях ліктями, кинулася слідом.
— Носиться як навіжена, то туди, то сюди! — сипалося навздогін. Наплювати.
Двоє суб’єктів, що її цікавили, завернули за кут і зупинилися коло складених рядами винних бочок. Треба знайти місце, щоб її видно не було, але все відмінно чутно.
— Хочу запропонувати вам кухлик відмінного вина десятилітньої витримки. Ви мені не відмовте.
Вони зупинилися, чудово! Хід того, хто прохав, був продуманим і ефективним. Хто відмовиться від такої пропозиції? Точно вже не трохи скупуватий торговець. В кінці кінців, це ні до чого не зобов’язує: спробував і, нарікаючи на зайнятість, ушився. Так думає жертва... Почулися кроки, що віддалялися. Одного. Хм, якщо пощастить, тут вони й кинуть якір. Аріяна, боячись проґавити парочку, заглядаючи в шпаринки поміж бочками, задкувала, намагаючись знайти місцинку і для себе. Крок, два, наступила на ногу. Чиюсь ногу. Обережний погляд за спину. Тихе шипіння:
— Що ти тут робиш???
— Ілля???
Він стояв, притулившись спиною до бочок. Мить тому, мабуть, зображав безтурботного хлопчину, що зупинився обабіч відпочити, але зараз... Так, це місце зайняте.
— Негайно йди звідси!
— Ти не розумієш... Там двоє...
— Не знаю, що тобі від них треба, та ти поняття не маєш, з ким зв’язуєшся. Поки не пізно — йди!
— Ще чого!
— Послухай, мені не до сварок...
— Ти також слідкуєш за ним?
— Якщо нас помітять... Та ти хоч уявляєш, як ми тут виглядаємо? Принаймні раз послухай мене!
Вона об’єктивно уявила собі картину. Двоє стоять поміж двома вузькими рядами бочок, на ярмарок опускається вечір. З боку можна було подумати, наче вони ховаються. Що, власне, і робили. Рішення прийшло миттєво. Аріяна підступила до Іллі впритул, стала навшпиньки, обійняла за шию і, нахиливши його голову до себе, прошепотіла на вухо:
— Та обійми ж мене!
— Ти здурі...
— Ось і я! Тримайте, пробуйте! Цей вечір ви просто зобов’язані присвятити найпрекраснішому винаходу людства!
Ілля інстинктивно обхопив Аріяну за талію, і обоє затаїли дихання. Все одно, пізно сперечатися.
— Я досить зайнятий зараз, ярмарок — хороший момент підзаробити...
— Ну, як стемніє, не думаю, що ви дуже зайняті... Ось ще, я приніс показати вам наше дзеркальце, помилуйтеся.
Мовчазне сопіння, слідом захоплений вигук:
— Воно просто неземне!
— Я ж казав! А ваш браслет...
— Не хочу здатися неввічливим, та це сімейна цінність, ми дуже її бережемо. А ви — другий, що цікавиться старовиною за сьогодні...
— Не може бути! Хоча, звісно, це природньо. Серед такої кількості людей ми не єдині поціновувачі...
— Вона була приїжджою відьмою. Та, котра цікавилася.
— В такому випадку, вам дійсно потрібно бути насторожі. Відьми — народ темний. Хто знає, що в них на думці?
— Це точно.
— Але, припускаю, для мене ви зробите виключення? Я досить заможна людина, можу зробити вам ДУЖЕ вигідну пропозицію.
— Не розумію...
— Вся ярмаркова виручка здасться вам мізерною в порівнянні з нею.
— Про що ви...
— Скажу прямо: я не проти відкупити вашу дрібничку навіть не бачачи її. За ДОБРІ ГРОШІ.
— Справді, я...
В голосі Аріяна виразно вловлювала нотки сумнівів. Жадібність брала своє.
— Не кажіть «ні» так одразу, подумайте...
— Ні, ви подивіться, яке неподобство! На людях! Тільки смеркається! Та де ж це бачено — цілуватися у всіх на виду! Куди тільки ваші батьки дивляться! Знайшли собі затишну місцинку!
ЦЕ вило як сирена. У Аріяни серце провалилося, Ілля ще сильніше стиснув її, та найголовніше — співрозмовники по той бік бочок одразу ж обірвали свою розмову, і Аріяна скоріше вгадала, ніж побачила через Ілліне плече, як тінь одного з них метнулася в бік. Сумнівів не було — ВІН хотів побачити, що тут відбувається.
— Тікаймо!
Ілля мало руку їй не вивернув, коли схопив за зап’ястя і рвонув в протилежну від усіх сторону. Аріяна неслася майже над землею. Вона чула, як навздогін кричить знайомий голос:
— Зупиніть їх, вони вкрали мій гаманець!
От негідник, спеціально бреше, сподівається на те, що їх зупинять. Але люди серед торгових рядів переважно через постійний ярмарковий шум ще не зорієнтувалися, що відбувається. Одні обурювалися, коли їх штовхали на бігу, інші навіть не звертали уваги в загальній тисняві. Вирвавшися до огорожі з кіньми, Ілля на мить зупинився, озирнувся. Хоч раз пощастило! Аріяна побачила, що на місці, де вдень плели вінки, жвавий рух. Сюди сходились, збігалися дівчата і хлопці, влаштовувалися зручніше на траві, сміялися і спілкувалися. Дівчата гуртувалися з одного боку, хлопці — з іншого. За ними текло рідке золото — сонце повільно тонуло у водах Живиці.
— Живо до дівчат, спостерігай, роби як вони, чекай, коли стемніє. Я буду неподалік, як тільки все заспокоїться — дьору!
Розділ 8
Змішавшись із строкатим натовпом, Аріяна старалася поводити себе природньо, але раз у раз та й поглядала з хвилюванням навколо, ніби очікувала, що з-за спини з’явиться невідомий і... А що — «і»? Усієї суті того, що відбувалося їй так й не вдалося осягнути. Від чого відчуття небезпеки, почуття страху? Ілля з’явився на горизонті лише один раз. Коротка зустріч поглядами, байдужі сірі очі на мить зробили їй попередження і стали попередніми. Так, вона привертає увагу своєю дьорганістю.
Дівчата поряд галасували, обговорюючи якусь хвилюючу подію.
— Я думаю, він зробить це сьогодні.
— Натякав?
— Ні, просто відчуваю.
— Напевно, хвилюєшся?
— Важко сказати... Але руки тремтять трохи.
— Невже погодишся?
— Я так і не вирішила.
— Як так не вирішила? Часу вже зовсім нема!
— Сонце майже сіло. Сядемо подалі, може, не помітить.
— А-як же.
Потроху розмови вщухали. Дівчата і хлопці, немов підкоряючись невідомим приписам, розсідалися, голоси знижувалися до шепоту. В поведінці навколишніх, в розфарбовуванні неба, навіть у теплому вітерці відчувалася небувала урочистість. Її не розділяла хіба що Аріяна. Як вона в темноті знайде Іллю? Ось вже місця зайняті, тягнуться хвилини очікування. Цікаво, а чого власне всі очікують?
Вона обвела поглядом місце дії. Тепер, коли натовп розсіявся, стало видно деяку впорядкованість в розташуванні діючих осіб. Коло берега річки на схилах пагорбів один проти одного, півколами розміщувалися дівчата і хлопці. Поміж ними, у підніжжя, недалеко від води, стояла кам’яна різьба, що зображала квітку латаття, наповнена водою. Квітка споглядала на захід, туди, де тонуло сонце; з його більш нахилених в цьому напрямку пелюстків стікала вода, невеликим струмочком впадаючи в Живицю. Ймовірно, в цьому місці пробивалося джерельце, вмілим майстром спрямоване в кам’яну чашу. Коло її основи лежали оберемки квітів. Схвильовані батьки, родичі, просто глядачі сиділи і стояли навколо.
В момент, коли сонячний круг повністю занурився в швидкі води, залишивши лише багряну заграву, декілька хлопців із запаленими смолоскипами в руках пройшлися периметром майданчика, слідом за ними спалахували яскраві вогнища. Красиво, навіть дух захоплює. Сяючі іскорки виривалися з язиків полум’я і спрямовувалися в вись почорнілого неба. Коротке, але яскраве життя. Майже нереально виникала, немов із самого повітря, ніжна мелодія. Вона плила над водним плесом, огортала притихлих на березі людей, беручи в свій полон.
В центр до джерела вийшов літній чоловік, підняв руки — стих навіть шепіт.
— Урочисто оголошую церемонію заручення відкритою! Тож побажаємо нашим дітям слухати свої серця, обдумано приймати рішення і знайти своє щастя!
Глядачі радісно підхопили побажання, а серед хлопців і дівчат відчувалося хвилювання.
— Отож, хто той сміливець, котрий сьогодні першим спробує щастя?
Трохи провагавшись, з боку хлопців піднявся високий брюнет. Під вигуки схвалення він підійшов до кам’яної чаші, вибрав оберемок квітів, і, посміхаючись, попрямував до протилежного табору. Оберемок виявився зовсім не оберемком, а квітковим віночком. Власне їх плели тут вдень дівчата. Обраниця сиділа зліва від Аріяни, в перших рядах. Перед нею він зупинився і схилився на одне коліно. Настала тиша, чутно лише дзюрчання води та потріскування вогню. В світлі палаючих вогнищ чітко проглядалася напруга на обличчі хлопчини. Врешті дівчина повільно відколола квіти і калину від своєї стрічки. На їх місце був делікатно покладений віночок. Щасливі закохані, взявшись за руки, попрямували до кам’яної квітки під ніжну мелодію невидимих музикантів. Красивий символічний обряд, що слідував за тим, Аріяна бачила впівока.
Серед глядачів стояв ВІН. Стояв і свердлив поглядом ряди дівчат. ВІН шукав її. Намагався впізнати. Але ж ВІН її не бачив. Хоча коло прилавка... Невже запам’ятав і встиг розгледіти, коли втікали? Ні, не може бути... Просто дивиться...
Решта відбувалося немов уві сні. Чергувалися мелодії, утворювалися пари, а Аріяна нічого не бачила навколо, нічого не чула. Їй здавалося, як тільки вона встане, її впізнають і... Хтось поряд легенько штовхнув її ліктем, Аріяна завмерла. Ілля? Ні, випадково зачепила сусідка. Де він? Ще три пари. Ніч повністю захопила владу, темне небо раділо земним подіям нечастими зорепадами.
Ось іще один підіймається. От халепа, це ж Нестор! І дивиться прямо на неї. Ні, їй здалося... Ні, не здалося. Он, посміхається, мовляв, я сказав, що знайду тебе, і знайшов... Що ж робити? Вона уяви не має, що робити... А раптом він… Як тут відмовляють? Серце так калатає, що от-от вискочить із грудей. Аріяна заплющила очі на мить, намагаючись відновити спокій, а коли відкрила, темна фігура вже стояла перед нею. Погляд підняти вона не наважувалася. Головне не знімати калину. А що далі? Схвильований шепіт пронісся навколо. Ось він схилився на коліно... Аріяна гарячково ковтнула, підняла очі... Трохи натягнуто посміхнулася і почала відколювати калину. Руки тремтіли, заплуталася у волоссі, він їй допоміг... Квітковий віночок на голові, ще більш схвильований шепіт. Ще б пак. Він допомагає їй піднятися, і вони рука в руку йдуть до джерельця.
— Не хвилюйся, — тихий шепіт над вухом.
Аріяна лишень ледь помітно кивнула. Над кам’яною чашею зупиняються. Вона опускає руки у крижану воду і складає долоньки човником. Його долоні під її, разом вони підіймають їх, і вона дає йому відпити. Вода витікає поміж тонкими пальчиками і, протікаючи крізь його, капає назад. Тепер навпаки. Вона п’є з його долонь, підтримуючи знизу своїми, намагаючись не дати холодній волозі остаточно втекти.
— Посміхнися, всі дивляться, — знову шепоче він, нахиляючись над водою у кам’яній квітці.
Аріяна також нахиляється. Холодний, майже невідчутний дотик губ у легкому поцілунку. Його дихання пахне суницями...
Вони зупинилися, лише коли вбігли в якийсь напівтемний сарай, закрили скрипучі двері і, знесилені, впали на сіно, що лежало в кутку. Під стелею погойдувалася невелика тьмяна лампадка. Дихання відновлювалося декілька хвилин.
— Де ми?
— Тут безпечно.
— Думаєш, змогли відірватися?
— Впевнений. Їм навіть на думку не спаде шукати нас тут.
Полегшене зітхання.
— Я страшенно перенервувала. Коли він почав підходити до мене... Звідкіля ти з’явився?
Мовчання, потім тихі слова:
— От водяний, здається, я втнув жахливу дурість...
Ілля запустив обидві п’ятірні у волосся і в задумі скуйовдив їх.
— Про що ти?!
— Мені не потрібно було втручатися, а забрати тебе вже після обряду з тим хлопцем... Ех, кажуть же: спочатку подумай, а потім... Я все ТАК ускладнив...
Було таке враження, що він роздумує вголос, а не розмовляє з нею.
— Що саме ти ускладнив?!
Ілля обернувся і уважно поглянув на Аріяну.
— Я живу с чаклункою, сам рахуюся ЧАКЛУНОМ, пам’ятаєш? Мене, звісно, впізнали місцеві. А тепер все це зістав. ТАКИЙ заручається з дівчиною, та ще й пошиває в дурні суперника.
— Але ж він нічого не зробив...
— Негласне правило. Якщо у дівчини декілька залицяльників, перевагу має перший, хто підійде, решта залежить від її вибору. Та це лише на самій церемонії. Стосунки з’ясовують пізніше.
— Ти маєш на увазі, що завтра...
— Завтра... Я такого накоїв, що про завтра уяви не маю...
Аріяна винувато з’їжачилася.
— Все знову через мене... Просто... Я не знала, що так обернеться коло бочок... У нас обійматися з дівчиною — цілком нормальна річ...
— Яка тепер різниця?
Ілля зітхнув і закрив очі.
— Все настільки погано?
— Чим більше про це думаю, тим гірше воно виглядає...
— Невже нічого не можна зробити?
Вираз болю на обличчі хлопця добив Аріяну. Все було не просто погано. Все було дуже погано. Ні, навіть ще гірше. Ну от, знову сльози на очі навертаються.
Ілля мовчав, а потім раптом втомлено промовив:
— Послухай, вибач мене. Я не зовсім справедливий до тебе. Загалом, я зовсім не справедливий. Все це — моя, і тільки моя вина. Я тебе привів сюди. І я за тебе відповідаю. Звісно, якби я не втрутився в церемонію, все могло би бути інакше, але, з іншого боку, могло бути і значно гірше. Тому... вибач.
Аріяна винувато посміхнулася. Після його слів легше не стало. Всі біди через дурість! Дурість за дурістю... А тоді їй здавалося — може допомогти, адже вона чула, що...
— Я чула розмову того типа, тому і слідкувала за ним...
Ілля нахмурився і, підвівшись на лікті, глянув на неї.
— Що саме ти чула?
— Їх було двоє, розмовляли міжгалактом. Та відьма, котра нацькувала на мене вовка у лісі, Зарина, вона працює на них. Щось шукає за їхнім наказом, не знаю, що саме. Власне, мені здалося, вони самі не знають толком, що шукають. Цього я не розумію. Ще вони згадувати тебе і бабусю твою. Адже її зовуть Яга?
Хлопець лишень кивнув.
— Вони слідкували за тобою. Вірніше, один із них.
— Сьогодні?
— Сьогодні? Ні, здається, ні. Минулого тижня.
— Були справи...
— Розмовляли про якихось Хранителів. Хто вони такі?
Відповідь не надійшла, Аріяна зітхнула.
— А потім я почула цього коло прилавку. Він хотів...
— Купити старовинну прикрасу?
— Далі ти знаєш не гірше за мене...
В повному мовчанні минуло хвилин п’ять. Аріяна зовсім зневірилася щось почути.
— Невже ти навіть тепер нічого мені не розповіси? Що тут відбувається?
— Чим менше знаєш, тим безпечніше для тебе.
— Ти використовуєш мене, так? Рахуєш, що я одна з них, прикидаюся, але ти хитріший...
— Що ти мелеш?
— Тоді чому? Чому нічого мені не розповідаєш? Хто ви такі? Що між вами відбувається?
— Тобі не можна... Так буде краще...
— Так не буде краще! Хто знає, може, все трапилося б інакше, якби я знала, в чому справа...
— Як ти не зрозумієш... Послухай...
Аріяна видихнула і різко відвернулася.
— Я тільки хотіла... Напевно, ті люди справді небезпечні...
— Ти бачила обох? Зможеш описати іншого?
— Ти не знаєш, як він виглядає?
— Першого я розкрив ще тижня два тому. Це він слідкував за мною. А другого взагалі не бачив.
— Я також... Та він тільки вчора прибув. Розмову підслухала зі сховку. А цього впізнала коло прилавка випадково, за голосом.
— От же не щастить...
Знову пауза.
— Кажеш, вони згадували Хранителів? Як саме?
— Сказали, що ті давно не з’являлися, по-моєму, були раді цьому.
— Значить, казали — не з’являлися? Відмінно... Ще що-небудь пам’ятаєш?
— Про якийсь сектор мова була. Нібито Хранителі закрили вхід до нього, когось спіймали при цьому.
— Це все?
Аріяна замовкла. Було ще одне запитання, що дуже її особисто турбувало.
— Вони сказали, що бабуся твоя працювала на Хранителів, і припускали, що... що немає її вже, а ти це приховуєш...
— Так прямо і сказали?
— Це правда?
— Ти повірила?
— Де вона? Чому її так довго немає? Чи цього ти також не можеш розповісти?
— Аріяна...
— Добре, не кажи...
— Ти повернешся. Обов’язково.
Ще мовчання. Не розмова і не сварка. Розрядити б обстановку.
— А яку силу має цей обряд?
— Тобі доведеться виходити за мене заміж. Або в крайньому випадку наступного сезону пройти офіційний обряд розриву. На твоєму місці я б подумав.
— Як на рахунок негайно пройти цей обряд?
Аріяна схопила оберемок сіна і запустила в Іллю. Воно розсипалося дорогою, навіть не досягнувши цілі. Вони розсміялися.
— Звідкіля ти знав, що Нестор йде до мне?
— Повністю певен не був, але подумав, що краще перестрахуватися... Старався не випускати тебе надовго з поля зору вдень. Бачив, як він підходив до тебе неодноразово.
— Ти слідкував за мною?
— Не тіш себе ілюзіями, на це в мене аж ніяк часу не було. Просто поміж іншим поглядав, як би чого не викинула в своєму репертуарі.
— Якщо б ти потрапив до нас, я б подивилася на твій репертуар.
Вони знову розсміялися. Несподівано Аріяна опинилася в самій гущі витаючих соломинок, почалася запекла перепалка.
— Тихіше! От розшумілися, ще Медія прокинеться!
У Аріяни серце пішло в п’яти. Вони навіть не помітили, що хтось зайшов! Дарія стояла посеред всього цього неподобства, руки в боки.
— Так і знала, що вас тут знайду. Я вам покривало принесла, вночі прохолодно, а ви...
Після короткої розмови виявилося, що знаходяться вони в сараї місцевої відьми. Тут, за словами Дарії, вона ніколи не з’являлася, але... В цьому місці довелося вислухати промову про абсолютну безвідповідальність Іллі, який влаштував балаган з укриття. Також вони дізналися, що його вчинок викликав досить бурхливу реакцію серед населення. Плітка поповзла Живицею моментально. Хоча поповзла — це не те слово. Полетіла. Із швидкістю світла. Дорогою вона трансформувалася, обростала новими деталями, і те, як вона буде виглядати з ранку, — тяжко передбачити. Одне зрозуміло: жахливий чаклун зачарував ні в чому не винну дівчину, магією змусив її погодитися і потягнув за собою в ніч. Паралельно почалися роботи з ідентифікації особи дівчини.
— Вам краще вдень в селищі не з’являтися. Ілля... Не уявляю, як тепер ти покажешся на людях. Думаю, хоча б перший час тобі взагалі потрібно триматися подалі. Настрої доволі агресивні. Я допоможу, чим зможу, але сам розумієш... Не уявляю, як ти викрутишся...
У тьмяному світлі лампадки все ще іскрилися порошинки. Дарія пішла, залишивши їм покривало, їжу і багаж сумних думок. Неймовірно важкий багаж.
Напружене мовчання перервав Ілля:
— З самого ранку ми вирушимо назад, вночі в ліс потикатися — пропаща справа. Нам необхідно відпочити, а як тільки почне світати, я тебе розбуджу.
— Ілля, мені так шкода...
— Ну давай, лягай, я накрию тебе покривалом, а то змерзнеш.
— А ти?
— Не хвилюйся, і мені вистарчить.
Аріяна трохи помовчала, але таки наважилася поставити запитання, що її мучило:
— Дарія також сердиться на тебе, так?
— Звичайно, сердиться. Хоча більше переживає, ніж сердиться.
— Ти їй скажи, що весь той обряд абсолютно нічого не значить.
Ілля трохи здивовано поглянув на неї.
— Ти думаєш… — він ще ширше заусміхався і продовжив: — Даринка — моя сестра.
— Сестра? — ці слова викликали в Аріяни змішане відчуття здивування і полегшення одночасно.
— Ми двійнята. Медія знайшла нас коло селища, але забрала тільки Даринку, хлопчик їй був не потрібен. Мене знайшла бабуся. Але майже ніхто про це не знає. А тепер спати, всі розмови відкладемо на завтра.
— Прокидайся! Проспали!
Хлопець тормошив її за плече, стягаючи покривало. Аріяна, мружачись, поглянула в просвіт поміж дошками стіни. З повною впевненістю можна сказати: на вулиці темна нічка. Тільки заснула...
— Ще абсолютно темно.
— Скоро буде світати, моментально стане світло. Вже зараз багато хто в селищі не спить, час догляду за домашніми тваринами. Через вчорашнє довго не міг заснути, проґавив підйом.
Ілля метушився, складаючи покривало і приводячи зім’яте сіно в більш природній вигляд.
— Нічого не залишай, не вистарчало ще Даринку втягнути в цю справу... Не знаю, яким шляхом тепер краще йти. Через селище вже не є безпечно, обов’язково на когось наштовхнемося... Думаю, кращий варіант — берегом річки. Готова? Пішли.
Вони вийшли в сиру ніч. На сході, й справді, почав з’являтися сірувато-рожевий ореол. Згадуючи вчорашній крос чужими садами і дворами, Аріяна мимоволі зіщулилася. Прохолодно. Вологі гілки хльостали по обличчю і обсипали пригорщі крапель. В темноті вона постійно об щось перечіплялася, заплутувалася, та Ілля вперто тягнув її за собою, міцно тримаючи за руку. Йшли доволі швидко, а Аріяна дивувалася, як їм вдалося вчора бігом у такій же пітьмі як мінімум не розбити собі носи. Раз злякано завмерли, коли, крадькома минаючи чужий сад, побачили господаря, що йшов позіхаючи на повен рот. Протиснувшись у вузький лаз в паркані, нарешті подолали селище і опинилися на березі річки. Над водою стояла пара, повітря вже ставало сірувато-прозорим. Так, явно потрібно було виходити раніше. Тут і там чулися півнячі крики, мукання корів, Живиця починала новий день.
Ця частина берега поросла очеретом, що давало перевагу — легше сховатися. Місцями серед нього були протоптані виходи до річки, ймовірно для рибалок. Плакучі верби сумно нахилялися, гілочки немов струменіли до землі, утворюючи природні альтанки. Висока трава, вкрита росою, зовсім промочила поділ спідниці, краплі на гілках довершили решта. Мріючи опинитися коло гарячої печі в хатинці Іллі, сонна Аріяна йшла за хлопцем. Його долоня була теплою, через це ще більше кидало в озноб. В другій руці вона несла віночок — казав же нічого не залишати. Заговорити не наважувалася, пам’ятала, як поширюється звук рано вранці над водою. Ось дуже виразно почувся плескіт води і... голосні слова.
— Є у вас щось? Тут непоганий улов.
Крізь очеретяні зарості з’явився хлопець, тримаючи в руках пастку для риб. Тікати було пізно. Так, ніколи не можна забувати, що там, де можеш сховатися ти, запросто можна не побачити інших. Той, що вийшов, в здивуванні завмер, а потім, мірно розплившись в усмішці, крикнув ще голосніше:
— Тут ТАКИЙ улов... Рибка сама до нас в руки припливла...
Іще далі берегом почувся голос:
— Що? В мене також непоганий улов. Нестор, а в тебе?
— Вдалий ранок, із вчорашнім не порівняти!
Один за одним з очерету з’являлися хлопці.
Погляд за поглядом. Німа сцена. В Аріяни серце провалилося. Вона судорожно стиснула пальці Іллі, відзначивши, що його долоня залишилася незмінною. Здавалося, для нього нічого не сталося, сам спокій.
— Погляньте, що тут у нас...
Нестор, повільно поставив свою пастку додолу, вийшов вперед.
— Ти, видно, зовсім пришелепкуватий, якщо походжаєш так спокійно серед людей після вчорашнього.
— А в чому, власне, проблема?
— В чому проблема? Ти сам — проблема, чаклун дідьків! Що ти собі дозволяєш! Які чари кинув на неї? Хто тобі два право розпоряджатися долями інших?
— Уяви не маю, про що взагалі мова.
Аріяна, бліда, притиснулася до Ілліного плеча. Сили були нерівними, ситуація — безнадійною. Хотілося вигукнути, що він тут ні до чого, але її все одно не зрозуміють, і взагалі невідомо, як відреагують. Все, що змогла, — заперечливо помотала головою, з благанням подивившись на Нестора. Обличчя хлопця палало гнівом. Лице Іллі ж було непроникним.
— Що ти з нею зробив, що вона так дивиться на тебе? Якою поганню обпоїв? Зовсім страх втратив?
Слова Нестора випалювалися в Аріяниному мозку гарячим залізом. Вона відчувала, як Ілля збирається щось відповісти, і розуміла: ще трішечки — та тонка грань розсудливості зламається. «Якою поганню обпоїв?» — луною відображалося в думках. Ось воно! Аріяна випустила віночок з руки і схвильовано запустила руку в кишеню. Тільки б не загубила! Є! Вона витягнула флакончик, котрий вручила вчора на ярмарку їй Дарія, і, з викликом вказавши на себе, а потім на Іллю, простягнула його на долоні. Нестор з нерозумінням дивився на неї, втім, як і Ілля. Ну ж, Ілля, міркуй!
— Ти... Не розумію... Це ти дала йому приворотне зілля?! — вираз здивування на обличчі Нестора неможливо було описати.
Спрацювало!
— Це ти?! Ти його причарувала? Власне це зілля ти купувала у відьми на базарі??? Ти хоча б знаєш, хто він такий? Він же чаклун!
Аріяна згідно покивала головою. В довершення всього вона ступила ближче і обійняла Іллю, немов ненавмисне відкривши і упустивши флакончик за його спиною. Не вистарчало тільки експертизи — раптом приворотне зілля якось особливо пахне абощо. Ілля трохи скуто обійняв її у відповідь.
— Та ти божевільна! — Нестор, немов бачачи її вперше, повільно зробив крок назад. — Ти і на мене якісь чари кинула?
Він виглядав таким здивованим і розчарованим, що Аріяні навіть стало жаль його.
— Навіжена! — хлопець зовсім розгубився, потім різко схопив свою пастку і скомандував — Йдемо звідсіля!
Вже майже йдучи, він ще раз обернувся і додав:
— Не знаю, якої сили зілля, але щиро бажаю тобі, чаклун, якнайшвидше позбутися тієї омани. Хто тільки придумав ту гидоту! Напоять, потім сам не знаєш, що правда, що — ні...
Він з неприязню поглянув на Аріяну, плюнув і остаточно пішов.
Ще деякий час вони стояли не рухаючись, а коли стало зрозуміло, що компанія достатньо далеко, Ілля підхопив Аріяну і закружляв в повітрі.
— Ти просто молодець! Дякую!
Опинившись на землі, вона вимушено оперлася об Ілліне плече, голова паморочилася. Раптове тепло та спокій огорнули її.
— Як спритно ти все провернула! Ти розумієш, що так просто виправила всю ту кашу, що я заварив?!
— Більше за все винна в ній була я.
— Винним був тільки я. Сам не знаю, як тобі віддячити!
— Відправити мене додому, — вона посміхнулася. — І тепер ти можеш спокійно повернутися у поселення.
— Кілька днів доведеться зачекати. Поки нова чутка пробіжить, поки ніби то дія зілля пройде. До речі, де ти його взяла?
— Це просто вода. Дорогою розповім.
На даний час викладено близько 35% тексту. Чому близько? ;) Бо готовність тексту 95 з копійками %. Залишилося дописати розділ. Чи два. А може три ))) Фінал давно готовий, залежить як швидно до нього хочуть дістатися ГГ ;)
Таiнар. Хранителi
© Copyright: Виолетта Мельник, 2013
Свидетельство о публикации №213112601681
Свидетельство о публикации №213112601681
Рецензии