Щастя

Ми сиділи, точніше грілись у задрипаному кафе, пили гаряче какао і слухали камерну музику. В нас майже не було грошей, та й вдягнуті ми були на осінню погоду. Але в наших серцях палало щось дуже пекуче. Я й досі не знаю, що то за чудо-вогонь. А на вулиці лунали крики мітингу, революції і народного повстання. Ми бачили ті рішучі очі людей, але при цьому невгамовний біль та страх за країну. А тим часом доки за вікном падав білосніжний лапатий сніг на голови змучених вулицею бідолах, ми дивились один одному в очі. Що ми намагались побачити? Я не знаю з чим порівняти твої очі, лише знаю, що в мої ти міг дивитися, як в безмежний океан сліз. Просто останнім часом я так часто плакала і мої вічі ставали більш глибокого синього кольору, що надавало мені загадковості. Ми сиділи і незважаючи на високу температуру в приміщенні, мені було то холодно, то спекотно. Напевно, це через те, що я захворіла. Ні я не хворіла на якусь певну хворобу, я хворіла ідеєю, я хворіла думкою, яка жевріла в моїй голові.  А паралельно спливав час, секунда перетворювалась у хвилину, хвилина у годину. Й години йшли не шкодуючи ні нас, ні інших людей. Ми могли б напевно сидіти ще не одну годину і добу дивлячись один на одного, але грошей залишилось рівно на проїзд. Ми вдягаємо верхній одяг, теплі шапки, рукавиці, шарфи і йдемо у напрямку метро. Наша хода швидка, ззовні виявилось занадто холодно і кожної миті ми прискорюємося. Ми заходимо в метро, сідаємо в потяг, виходимо на потрібній станції і вже повільно повертаємось додому.

Наш дім - це стара двокімнатна квартира. Ми відкриваємо пошарпані двері  і почерзі заходимо і почерзі роздягаємося, адже передпокій занадто малий для двох людей. Я йду на кухню, і заварюю собі м’ятного чаю, кидаю меду, відрізаю шматок лимону і починаю жадібно ковтати, не зважаючи на те, що чай обпікає мені горло. А ти заходячи до кухні, підходиш до холодильника і береш собі молока. Ти не користуєшся ні стаканом, ні чашкою, ти п’єш одразу з пляшки, а в ту хвилину в моїй голові лише одна думка, щоб ти не захворів від холодного. По черзі почистивши зуби ми йдемо до спальні і лягаємо на старенький синій диван. Ми часто говоримо про щось, а ще частіше сваримось, а потім не розмовляємо годинами. Дивлячись на годиник і розуміючи, що скоро буде світати, ми заплющиємо очі і намагаємось заснути. Але мені складно заснути без твоєї руки і  я починаю її шукати. І в той самий момент ти шукаєш моїх обіймів. Я починаю дрімати, а ти так і не можеш заснути, ти дивишся на моє обличчя і відчуваєш кожен мій подих. А десь у той самий момент стоять люди, вони виборюють наше майбутнє, вони теж когось кохають, вони теж хворіють якоюсь шаленою і зрозумілою лише їм ідеєю, але стоять, стоять до останнього. Вони стоять незважаючи на холод, на голод і на страх. А ми спокійні, у своєму затишку відпочиваємо нічого не роблячи. А я дрімаю, і бачу сни. Такі страшні сни, я втрачаю все, тебе - такого рідного, втрачаю рідних, Батьківщину, мову. Я втрачаю зір, слух і в кінці всього розум. А в реальності мене трусить, з моїх очей скочуються сльози і ти перелякано мене будиш.  Відкриваю очі і розумію, що щось не так. Але через пару хвилин все розумію і дивлюсь на годинник. Ми приймаємо душ, вдягаємось і їдемо. Кожний їде у своєму напрямку, я цілую тебе на прощання, а твій поцілунок намагаюсь залишити на вустах на цілий день.

І цілий день мене мучить твоя відсутність біля мене, але я розумію, що треба чекати вечору. А на вулиці досі люди вимагають чогось, шукають відповідей. І мені важко, і їм, але ми шукаємо щастя. А хто казав, що щастя легкістю досягається?