Харьковская эмиграция 1942-1943. 1

Війна. Руйнації і злами
Європейська війна 1 вересня 1939 року переросла в Другу
світову, початок якої пов'язаний з нападом німецьких військ на
Польщу. Через 17 днів Червона армія теж вдерлася в цю країну,
що означало фактичний вступ Радянського Союзу в Другу світову війну як самостійної військово-політичної сили. Більшовики і гітлерівці на той час були «партнерами». Однак 22 червня
1941 року Німеччина напала на СРСР, порушивши таємний сталінський план наступу на «союзника», який повинен був втілитись у життя 15 липня. Два агресори вступили в кривавий двобій, сплачений ціною численних жер гв своїх народів.
Червона армія відступала, залишала одне місто за іншим. В
жовтні постала загроза захоплення Харкова. Це передбачали, тому заздалегідь було складено евакуаційні плани, і тепер вони почали реалізовуватись.
Насамперед підлягали евакуації партійні та державні установи, їх
персонал. На схід потягнулись численні вантажні ешелони з заводським устаткуванням, матеріальними цінностями, а те, що
неможливо було вивезти, руйнували, псували, щоб не дісталось
ворогові. Були демонтовані всі ланки життєдіяльності міста -
водогін, елекгровня, центральне опалення, мости, великі будинки
- поштамт, вокзал, університет, Будинок проектів та інші. Запаси
продовольства, які не встигли вивезти, псували, заливали гасом, нафтою, палили. Проводилась тактика спалюваної землі, щоб нічого не дісталося ворогу.
А люди? їх просто «списали» і забули, кинули на призволяще.
Це була вкрай відчайдушна ситуація - від цивілізації у печерний стан, коли ВСЕ греба було здобувати своїми руками: вогонь, тепло, світло. Воду брали з річки, ходили пішки, бо транспорту не було.
Руйнівна сила війни позначилась на всьому, і не було такої
соціальної ланки, яка б не зазнала її. Порушилось все, що створювалось у мирний час, війна роз'єднала людей, понівечила
їхні долі, а ще більше - протиставила народи.
В останню чергу евакуювались письменники, актори. Цей
прошарок інтелігенції був налаштований найбільш опозиційно,
дехто з них не бажав від'їжджати, не хотів жити в умовах
сексотства, перебувати під постійним страхом арешту. Багато
хто на собі встиг відчути, що таке радянські тюрми і концтабори.
Тому ці люди всіляко уникали евакуації, переховувались, губились
серед людності міста.
Взагалі, значна частина населення України не бажала захищати зловісний комуністичний режим - уникали мобілізації, евакуації, а ті, що потрапили на фронт, при малій нагоді здавались у полон. Багато українців вважали війну «не своєю» [Літ. 29].
25 жовтня до Харкова вступили німці. Пересічні громадяни
повиходили зі своїх схованок, домівок і не ховаючись дивились
на них, як на якусь екзотику, бо вже давно не бачили іноземців, і
особливо німців, про яких постійно нагадувала преса, радіо.
Цікавим було все: форма, спорядження, техніка - зовсім не таке,
яке вони нещодавно бачили у червоноармійців. Про цей день
пише харків'янин Юрій Шевельов [Літ. 114]:
«День був погожий, шибки міста повибивані, під ногами хрускотіли скалки битого скла, на майдані Держпрому тяглися везені німецькі валки... Харків'яни гуляли по Сумській у святкових одягах. Це були перші німецькі солдати, жовте листя, бите скло, як музика на підошвах».
Серед цих людей була свідома українська інтелігенція, яку не
змогла або не встигла знищити машина комуністичного терору.
Це були люди, душі яких не зуміла перекраяти більшовицька система за час свого панування на українській землі. Живучи в пофронтовому Харкові, з поруйнованими житловими кварталами і заводами, без води, світла, опалення, їжі, вони починали новий етап історії відродження нашої знекровленої культури.
Той факт, що в Харкові залишилась творча інтелігенція і свідомо відмовилась від евакуації, пояснюється ще й психологічними причинами. Інтелігенція міста, на відміну від обивателів, була найбільш проінформована в політичній ситуації.
Саме ця інтелігенція в 30-х роках зазнала безпідставних репресій і пережила відродження, яке почалось та швидко захлинулось, а згодом стало «розстріляним відродженням». Нагадаємо, що 40 літераторів тоді було розстріляно, 200 потрапили у концтабори, а звідти повернулись одиниці [Літ. 97], в самому ж Харкові троє покінчили життя самогубством (М. Хвильовий, П. Гірняк, Б. Тенега).
Інші жили в страху бути в будьякий момент заарештованими, перебували в суцільному сексотстві - все мовчало, бо панував НКВС. Тому, . коли почалась війна, з'явилась надія на зміну режиму,
сподівання на краще майбутнє, яке завжди малюється людям у
мажорних тонах.
Письменники, художники, актори, музиканти, люди з хистом
підприємництва, державні службовці - всі в межах окупаційного
режиму почали шукати можливості виявити свої знання, здібності. Люди намагались вижити в скрутних умовах зголоднілого,
засніженого та замерзаючого Харкова.
Почала працювати Харківська міська управа (орган місцевого
самоврядування), Земельна управа, районні бургомістра™, різні
установи, а пізніше - театри, кінотеатри, громадські об'єднання і товариства (зокрема «Просвіта»), релігійні парафії, Громадський комітет. Союз українок, редакції газет «Нова Україна»,  «Харків'янин», «Харківські- короткі зведення». Вийшло три випуски часопису «Український засів» під редакцією В. Домонтовича (Петрова).