Я-МИ. Ями? Про поезiю Галини Крук

Я-МИ. Ями? Про поезію Галини Крук

Запис у Фейсбуку Галини Крук:
"вчора читала на львівському євромайдані цей свій вірш, він зараз мав би промовляти до тих, хто ніяк не може зважитися приєнатися до протестного "ми" своїм надто великим чи своїм надто маленьким "я":

***
cказати собі чесно, якомога чесніше,
так ніби уже немає чого втрачати:
ми надто довго жили, покладаючись на інших -
як книжка пише, що люди скажуть,
ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок,
до цих пишних церковно-гастрономічних обрядів,
до цих дуль у кишені, які часто видаємо за спротив.

сказати собі чітко:
не вистачить сіл і містечок, щоб кожна хата скраю,
не вистачить вояків, щоб по одному виходити в поле,
не вистачить поля, навіть китайок не вистачить, навезених із Китаю.

сказати собі безжально, не ховаючись за плечі інших,
не сягаючи щоразу по славу дідів та пам'ять героїв,
як по хусточку для патріотичних сліз і соплів,
не втікаючи у тужливу пісню.

сказати собі:
я – остання буква абетки, без якої мене не буде,
я - остання територія,
я – те, чого я не можу зректися,
я - тесля колоди у власному оці
я не мушу тесати із неї хреста, якщо я не хочу
я не можу віддати того, що мені не належить
я належу до цього народу, я - цей народ
я не хочу, щоб ми довіку ходили такими глухими шляхами,

отже, я починаю від себе - я розорюю межі
я – ми, я-ми, ями

Галина Крук - львів'янка. Перекладач, поет, літературознавець.  Статтю про неї та її творчість можна знайти у Вікіпедії.
Нині вранці прочитала у Фейсбуку вірш Галини, і замислилася. Відтак спробувала проаналізувати, як він на мене подіяв, чим зачепив. І головне - який слід залишив у душі та свідомості.

Одразу завважу: вірш талановитий, майже геніальний. Однак - зовсім не з тим психоемоційним знаком, який у ньому бачить сама поетка. Бо судячи із її коментарів до вірша, він повинен слугувати "приєднанню до протестного "ми", що в сьогоднішніх українських реаліях означає: "приєднатися до євромайдану, до революції, до того народу, який вже там стоїть".

А я прочитала цю поезію і приєднуватися не хочу. Чому? Бо заскорузла в своїх "консерваторіях"? Аж ніяк. Мене не можна віднести до племені зледащілих чи хворобливо старіючих людей, яким уже байдуже, що відбувається в соціумі, політиці. Мене, наприклад, ще ой як тягне бути якщо не поводирем нації, то бодай проводирем для майданівців, яким очі сліпить європейське синє сяйво, де по колу крутяться клоновані зірки. Власне, це у мене той самий синдром, що й у Галини Крук. Тільки, мабуть, з помірнішим перебігом.
Мені сподобалася метафора Галини Крук "ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок". Бо в ній ключове слово "гамівних".  У ньому - квінтесенція тієї "політики", яку нам упродовж останніх двадцяти років насаджують аж надміру громадсько-активні "хлопці у вишиванках". Мене (і загалом людей, що мають дещо інше бачення світу й українських реалій, аніж так звані національно-свідомі громадські активісти) силоміць змушують надягати "вишиванку" як гамівну сорочку, яка б упокорила й знівелювала мою душу, моє мислення, що відрізняється від їхнього.  Тому, хоч як мені подобаються вишиванки, виявляю спротив насильному вдяганню цього атрибуту, бо він покликаний вгамувати мою індивідуальність, знівелювати її.

Я б ще спробувала розтлумачити й рядки про "теслю колоди у власному оці" й про "хрести", які не обов'язково тесати поетові, і про поетичну заяву-кредо ліричної героїні Галини Крук щодо неможливості "віддати те, що мені не належить". Але нехай це зробить особисто кожен читач, який не боїться мислити нестандартно.

Зупинюся на кінцівці вірша Галини Крук:

" отже, я починаю від себе - я розорюю межі
я – ми, я-ми, ями"

Здавалось би, тут поетка закладає такий зміст: якщо розорати межі, то зникнуть і ями. Насправді, від поступового сполучення "я" та "ми" виникають "ями" - саме такий психо-емоційний відгук знайшовся в мені від прочитання цих двох рядків. Заключних, додам.
Власний вірш Галина Крук пропонує аудиторії як такий, що повинен спонукати забути про власне "я", віддати перевагу отому сакраментально-усуспільненому "ми". Насправді ж, її поетичні рядки, які йшли з підсвідомості (а вона вміщує в собі і колективне неусвідомлене), які були продиктовані їй її істинним талантом, кажуть про інше: "я" повинно бути відділеним від "ми", інакше - "ями". І для "я", і для "ми". Що й потверджено неодноразово історією українських національних повстань. І не тільки українських.

Галина Крук в інтерв'ю для одного з видань каже: " Як би це цинічно не звучало, для мистецтва ситуація кризи є набагато цікавішою, ніж ситуація суспільного добробуту і рівноваги. Згадай багатющу літературу українського бароко – на тлі яких воєн і яких національних трагедій вона виникала? Або культурне піднесення 20–30-х років ХХ століття – з якого суспільно-історичного та світоглядного розламу воно вийшло на-гора?"

Якби поетеса захотіла мене слухати, я б їй пояснила, в чому так відбувається, чому література цих років є "багатющою". Зовсім не тому, що "ситуація кризи є набагато цікавішою", а тому що будь-яка криза "вмикає" інтуїцію митця на самозбереження фізичне та духовне, в тому числі і власного творчого "я". А його вдається зберегти лише у випадку відмови від беззастережного колективного (а я б сказала, навіть, зграйного) "ми".
Цими днями мені довелося подискутувати з художником, творчість якого мені імпонує. Посперечалися на темі відмови від депутатського мандату одного з нардепів від "Батьківщини". Мені сподобалася позиція цього чоловіка, моєму знайомому художникові - категорично ні, про що він мене й повідомив, порівнявши демарш депутата з поведінкою щура, який втікає з корабля, що тоне. Мені стало образливо за людину, яка відмовилася від "ми" на користь власного "я" (в цьому випадку - громадянского "я"). Відповіла дипломатично, але однозначно своєму опонентові: " Ви дуже хороший художник, мені Ваша творчість подобається значно більше, аніж політика Тимошенко". Художник доволі довго думав, що б мені відповісти. Зрештою написав: "я перш за все громадянин". Мені думалося, хай так, нехай його слово буде останнім у цій суперечці. Хіба ж я проти того, аби хтось заявляв про власну громадянськість?! В жодному випадку. Але я також подібна на мого співрозмовника-художника, - думаю. Іноді й довго, іноді - дуже швидко. Все залежить від потреби. В даній ситуації була потреба спростувати "останнє слово" як останній аргумент, яким мене художник фактично мало не прибив до ганебного стовпа. І задля самозбереження власного творчого "я", і задля збереження пріоритетів будь-якого творчого індивідуму "увімкнула" механізм інтуїтивного мислення, котрий мені "видав", можливо, парадоксальний висновок, але, гадаю, не неправильний.

Отже, нєкрасовське "Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан" не можна розшифровувати так шаблонно, як це робили літературознавці радянської школи. Цим висловом, перш за все, Нєкрасов хотів, на мою думку, потвердити необов'язковість для пересічного громадянина бути поетом, тобто заспокоював рядового графомана тим, що за відсутності таланту у нього залишається обов'язок бути громадянином, а ще ширше - відповідальною людиною. Але, якщо громадянин відчуває покликання митця, упевнений у ньому, керований ним, то він не має права нехтувати цим даром, власним талантом. Істинний талант повинен працювати, розвиватися, незалежно від того, якою є на вулиці політична кон'юнктура. Громадянськість митця - вона в тому, щоб казати правду і створювати правдиве мистецтво. Навіть можна сказати так: громадянськість митця полягає в повсякчасних пошуках правди. Хоч і доводиться іноді рятувати правду з-поміж войовничих барикад та дрючків, накиданих колективним неусвідомленим у свідомості творця-індивіда. Саме так сталося, міркую, і з віршем Галини Крук.