Часть вторая

    Центр міста…Тиша, я бачу людей, але вони мовчать. Вони були якісь зомбовані, йдуть переважно в одну сторону, ніхто не говорить. Але вони виглядали як нормальні люди. В мене якесь дивне відчуття, навіть трохи страшно. Я вирішив сховатись у якійсь будівлі, і вибрав банк, чомусь мені здалось, що там буде безпечніше. Я зайшов у середину, там нікого не було, довгі темні коридори. Я зайшов до кімнати охорони в пошуках чогось корисного, але окрім дисків, там нічого не було. Я подумав що на дисках щось може бути, я взяв декілька з маркуванням «18.08. – 2_.09.20_ _». Деякі цифри були стерті. Я спробував увімкнути комп’ютер, але у мене нічого не вийшло. Я вийшов на вулицю і побачив звичайну картину, люди ходять, говорять одне з одним. Невже мені здалося? – подумав я. Я заспокоївся і пішов до нових районів міста.
   Пройшовши парк я вирішив зайти до ще одного банку. На цей раз там було відносно багато людей. Я підійшов до однієї з касс, де якийсь чоловік намагався щось пояснити жінці за склом.
- Ви мене розумієте? – сказав він.
- Що таке?
- Я ж пояснюю, ці два ключі різні.
Вона здавалось нічого не розуміла, я підійшов ближче щоб глянути. Насправді так і було, зразу і не скажеш що вони різні, але трохи придивившись я все-таки зрозумів що це так. На столі лежали дві дуже схожі між собою коробки з ключами.
- Бачите,- сказав він – ці коробки різні.
Він показував різні речі і мені здалось що жінка все-таки щось розуміє.
- А що ви робите? – спитав я.
Чоловік здивувався і обернувся глянувши на мене.
- Хто ти такий хлопче?
- В якому сенсі?
- Чому ти зі мною говориш?
- Щось не так?
- Ніхто з людей не говорить нічого.
- Я втік з якогось штабу, там тримають людей.
- То ти звідти? – налякано спитав він.
- Ви знаєте що це за місце?
- Ходімо до мене в кімнату, я розповім тобі все що знаю.
Ми пішли в кімнату охорони, там стояв диван з приймальні.
- Що це за місце?
- Я тут живу.
- В банку?
В мене одразу виникла якась недовіра до нього і я відійшов від нього подалі.
- Я працював тут колись, але щось сталось і люди перестали ходити сюди. Мені перестали платити і я вирішив залишитись тут. Він що зовсім з глузду з’їхав, - подумав собі я – піду я краще звідси, він мене більше лякає ніж «червоні».
- То що ви знаєте? - все-таки спитав я.
- Люди думають що вони всі однакові, а я так не вважаю. Тих, хто ще щось пам’ятають, кудись забирають. Я тихо вийшов з кімнати і пішов з банку. Дивний він якийсь.
   Я пішов до старих районів міста, туди вела велика дамба, але вона була пуста. Я пройшов до кінця і побачив якусь величезну дерев’яну гірку. Під низом була щелина і я проліз в неї, вона йшла вверх і було досить тісно. Я виліз з неї, обтріпався і сів біля церкви щоб відпочити.
Я дивився на церкву і мені ставало моторошно від того що я бачив. Вікна були заколочені дошками, двері намертво зачинені і не було коло колів. Я пішов до палацу Ротоцьких, зайшовши в центральний вхід я здивувався. Там було багато людей, вони спілкувались, грали в шахи.
- Ти хто? - погрозливо спитав хтось з натовпу і всі обернулись в мою сторону.
- Я втікач, а що тут коїться?
Всі з полегшенням зітхнули і продовжили займатись своїми справами.
-Я не знаю що коїться, але коритись ми не збираємось.
- Ясно, як добре що ви нормальні, бо по вулицях страшно ходити.
- Розумію, на другому поверсі є ліжка, можеш відпочити.
Я піднявся нагору і ліг поспати. Прокинувшись я спустився вниз, там нікого не було, потім я вийшов на вулицю і побачив як всі йдуть до сусідньої будівлі.
- Іди сюди! – гукнув хтось із них.
Я зайшов у середину і побачив щось схоже на їдальню. Поївши я вийшов надвір і зустрів там свого друга.
- О, ти теж тут? – спитав він.
- Я вчора сюди прийшов.
- Добре тут.
- Ага, але я не збираюсь тут лишатись.
- Чому?
- Я хочу розібратись що тут коїться.
Ми пішли до дамби разом, я проліз в щелину, а він поліз через верх. Унизу я зустрів дівчину.
- Слухай, можеш мені допомогти? – спитала вона.
- Ну спробую, а в чому?
- Пішли покажу.
Чому в той момент на мене найшла така хвиля егоїзму.
- Та ну, не хочу.
Мій друг спустився і поговорив з дівчиною.
- Ти дійсно хочеш з нею піти? – спитав я – я не проти.
Він пішов з нею, а я пішов на вокзал.
   Так само пусто, так само тихо. Я бачу цілу купу автобусів наповнених людьми, я не знаю куди вони всі їдуть, але точно не в хороше місце. Я пішов на ринок за їжею. Велика будівля з купою величезних рядів, я пішов між ними. Я взяв трохи їжі і поїв, зненацька всі двері зачинились. Що це було, невже вони мене злапали? – налякано подумав я. В мене почалась паніка і я побіг в кімнату де тримали м’ясо. Там був жахливий запах і я знав що не зможу довго тут просидіти. Я чув чиїсь кроки які згодом зтихли. Я вийшов у центр будівлі, було темно.
- Є тут хтось?! – почувся чийсь голос.
- Я!
- Ти теж ховаєшся?!
- Так, де ти є?!
- Біля книжкового магазину!
Я прибіг туди і побачив Леона.
- То ти все ж таки втік? – спитав він.
- Так, я бачу ти теж.
- Мене майже зловили.
- То вони тебе викрили?
- Ага, коли я повідомив про втікачів.
- А що сталось?
- Вони мабуть так не роблять.
- Ясно, то що будемо робити?
- Треба десь сховатись.
- Я навіть знаю де, але спочатку нам треба звідси вибратись.
- Давай відчиним двері, я бачив тут одні, замка на них немає, але вони чимось завалені з другого боку.
- Добре, веди.
Він відвів мене до західного входу, двері були привідчинені. Ми вперлись в них плечима і вони зрушили з місця, ми почули як всякий дерев’яний мотлох покотився по сходам. Двері відчинили, ми вивалились на вулицю і світло вдарило нам в очі. Це було світло вуличного ліхтаря, була ніч, мотлох що загороджував нам вихід лежав біля ніг, та на краю сходів.
- Нам треба до старих районів міста, - сказав я.
Він мовчки погодився зі мною і ми пішли. Проходячи через центр, я побачив зграю собак, чесно кажучи мені стало якось легше на душі. Я підійшов до одного з них і погладив, давши їм трохи м’яса що взяв з собою, ми пішли і один з собак пішов за нами.
   Ми вже підійшли до гірки. Я вказав на діру що була знизу і поліз у неї, Леон поліз за мною. Коли ми вилізли нагору, собака був уже там, мабуть виліз через верх, або що. Коли ми увійшли до палацу Ротоцьких, в холі нікого не було, і ми підійнялись на другий поверх.
- Мабуть усі сплять.
- Хто це, усі?
- Всі нормальні, ті кого ще не злапали.
Ми увійшли до великої кімнати, світло було увімкнене.
- Хто це? – спитав чоловік що зустрів мене минулого разу.
- Це мій знайомий, він втікав разом зі мною.
- Але я втікав коридорами, я був замаскований.
- Буду радий кожному, можете відпочити.
- Дякую, - сказав Леон.
Ми знайшли вільні ліжка і лягли спати.
- Нарешті я в безпеці, - з полегшенням сказав Леон.
   Прокинувшись наступного ранку я пішов в будівлю кухні.
- Дуже вам дякую за їжу яку ви принесли.
- Був радий допомогти, а де мій друг?
- В п’ятому ряду, біля вікна.
- Дякую.
Я взяв тарілку і пішов до нього.
- Доброго ранку.
Леон був явно в гуморі, посмішка на його обличчі говорила сама за себе.
- Чого такий веселий? - спитав я.
- Шахи… Я сьогодні грав у шахи з різними людьми, так добре що є з ким поговорити, а головне те, що вже немає того проклятого радіо.
- Ха-ха, - засміявся я – ясно.
- А ти збираєшся далі роз’яснювати що тут коїться?
- Ага, але не зараз, думаю я побуду тут ще зо два-три дні. Мені теж треба відпочити.
- Погоджуюсь, до речі собака що прийшов з нами, теж залишився.
- Він і складе мені компанію.
   Щось струснуло землю і ми вибігли на вулицю. Ми почали озиратися в пошуках того, що могло так труснути. Це було біля гірки. У мене не було слів…