Сенсей

Сандрин Астра

Вулицею кружляли поодинокі сніжинки, що падали на вії, і тієї ж самої миті перетворювались на краплі дощу. Я вчергове йшла на нічну екскурсію містом. Мене приваблювали нічні екскурсії: під час подібних походеньок можна було не лише почерпнути цікавої інформації (що вдавалось усе рідше і рідше з кожною зміною країни, у якій я оселялась рівно на два роки, потім, звісно, сумувала – у кожній наступній країні за попередньою), але й побачити щось цікаве виключно для себе. Виходячи з мого вміння описувати події, відчуття та людей, це було зовсім не важко. Також траплялись цікаві кадри, через що інколи доводилось носити із собою важку зброю у вигляді фотопричандалля. Сьогоднішня нічна екскурсія, можливо, була для мене останньою краплею свободи у повній мірі, у найповнішому розумінні цього слова. За добу мало відбутись наше з нареченим весілля, тож я вирішила влаштувати собі дівич-вечір у вигляді нічної екскурсії старим польсьо-українським кладовищем. Коханий саме поїхав провідати своїх батьків.
Група з 13 чоловік (навіть екскурсовод зауважив це дивне співпадіння) в п"ятницю тринадцятого зібралася рівно о десятій вечора на розі двох вулиць.
 – Прошу, пані та панове, зберігайте спокій, говоріть тихіше і, не дай Боже, хтось із вас кудись піде без мого нагляду! Кладовище старе, але з великою історією і своїми секретами, з яких деякими з вами я, звичайно, поділюсь. – Поводир посміхнувся і вказав на вузький тротуар, викладений з бруківки. – Прошу, вперед! Екскурсія розпочинається.
Екскурсовод років п"ятдесяти, колишній спортсмен, вів спокійний монолог, відповідав на запитання, спілкувався дуже чемно, що не могло не потішити нашу групу. Екскурсію він розпочав ще у місті, а опинившись на цвинтарі, трохи тихіше розпочав переповідати легенди та їсторії минулих літ. Серед усього, що можна було бачити у світлі декількох рожекторів (ліхтарі віикористовувати заборонили в зв"язку з ймовірністю у декілька відсотків розбудити чиюсь душу), найбільшу увагу привертали склепи, більша частина з котрих, на жаль, була розкрадена й понівечена.
Проходячи повз чергову увіковічену сімейну будову, хлопець, років двадцяти восьми, що йшов постійно поруч або позаду мене, почав притискати мене до краю доріжки, якою ми йшли. Я зупинилась, намагаючись запитально подивитись йому у вічі – це завжди спрацьовувало у неприємні моменти. Він штовхнув мене у бік найближчого склепа і зачинив двері. Вони зі скрипом піддалися, незважаючи на лютий мороз навкруги. Група вирушила далі, навіть не помітивши нашого зникнення, екскурсовод упевнено щось розповідав – певно, чергову дивну історію з витоків виникнення цього місця.
* * *
Його міцні змерзлі руки сильно стисли мої зап"ястя, сильне тіло притисло мене до холодної цегляної стіни, губи жадібно впилися, немов пащі перевертня, в мої. Тремтіння передалося, і невдовзі я відчула тепло, що йшло через розстібнуте пальто від його грудей. Він благально дивився мені у вічі, на його очах тремтіли солоні від неможливості щось прежити сльози.
 – Я більше не можу так... – пошепки, ледь стримуючись, зізнався він.
Я запитально підняла брови.
–...не можу вже переховуватись, намагатись уникати тебе… Я зовсім здурів, коли декілька днів тому ти вийшла зза дому. Така красива, тепла... Ти мов летіла на крилах щастя. А я... Я навіть не зміг вийти до тебе...
 – Чому? Як тебе звати? – спробувала я з"ясувати.
Хлопець високого зросту, худорлявий, зі світлою, напівпрозорою шкірою, виразним обличчям, трохи випираючими скулами, обрамленими темним, майже чорним волоссям, напередодні мого весілля просто собі притискав мене до стін кількасотрічного склепу у мій останній вільний від чоловіків вечір! Я не вірила власним очам!
 – Це не має жодного відношення ані до твоєї кар"єри, ані до твого сімейного становища, ні до чого! Рік минув, як я тебе вперше зустрів. Це було за декілька кварталів від твого помешкання. Я нерідко блукаю вулицями міста, і якось забрів туди. Була пізня осінь, падав дощ, а ти йшла зовсім без парасолі, та навіть без якоїсь хустини. Чомусь одразу сподобалась мені. Ти сумувала, йшла, опустивши голову, з волосся зтікали краплі дощу, руки сховала у кишені. Не знаю, чому, мені так захотілось тебе обійняти, заспокоїти, сказати, що все буде добре, хоча не знав, за чим саме сумуєш, залишитись з тобою. Назавжди... Але у той момент з мене вирвався лише якийсь неврівноважений звук, ти повернулась. Ти дивилась так... запитально. Ніби готова була вислухати, пом"якшати, відновити свій чудовий блиск в очах... Вибач мені, будь ласка... Ти мене не знаєш, накинувся на тебе на цвинтарі, затягнув до склепу, де… – він замовк, озираючись навколо, але знову продовжив, – живу. Лиш не лякайся! Я не вбивця, не маніяк, не людожер. Маю деякі особливості, але тебе це мало потішить...
Не дочекавшись діалогу з моїх вуст, незнайомець продовжив.
 – Я не виношу денного світла, точніше, сонячного. Але я, запевняю, не вампір! Моя шкіра дуже чутлива до ультрафіолету, і досить мені побути під прямим сонячним промінням бодай хвилину, шкіра починає згорати і лущитись. Не віриш? – Підвів на мене очі він з надією на розуміння.
Колись я таки вивчала темний світ, і, слід зазначити, що у текстах, описаних лікарями, практика подібних випадків траплялась. Свого часу молодь, захоплюючись дарк-вейвом і ґотикою, вдавалась до хитрощів, і, задля того, щоб піти у ніч на «сатанинські обряди», як часто з недовірою називали вечірки їхні батьки, хлопці та дівчата (особливо дівчата!) казали батькам, що у них хвороба Ґюнтера.*( http://ru.wikipedia.org/wiki/Хвороба _Гюнтера).
 – Вірю... - відповіла я.
Хлопець привабливий, але час було вирішити: наздоганяти свою екскурсійну групу, або ж залишатися тут, у потаємному, невідомому мені місці, і вдаватись у подробиці чужого життя, виуджуючи з історії цікавинки щодо власної персони. Подібні факти завжди лестили мені, тому, трохи повагавшись, я обрала друге – все одно втрачати було нічого – додому я мала повернутися не раніше шостої ранку, до повернення мого нареченого від матусі. Нічна екскурсія кладовищем мене не дуже-то й втішала: я бачила, як проводять їх у різних країнах, і не злічила цьогонічну найцікавішою з тих, що вже відвідала.
 – Що далі? – Мені було цікаво, як поведе себе незнайомець, маючи усі шанси на... На будь що!
Хлопець зам"явся, йому було соромно, чи то пак ніяково. Довгі вії опустилися додолу: він шукав вихід з напруженої ситуації, але делікатність, що була помічена мною одразу, не дозволяла робити різких неврівноважених рухів.
 – ...Виходячи зі свого трохи безглуздого становища, пропоную пройтися вуличками.
В його очах зажевріло тепло і кутики вуст піднялися у ледь помітній посмішці, змішаній з надією.
Думка про несподіваний поцілунок не йшла з голови, і я почала рахувати кроки до виходу з кладовища, але виявилось, що ми йдемо вглуб.
 – Куди ми йдемо?
 – Йдемо собі. Вуличками...
 – Вуличками цвинтаря? – здивувалась я не на жарт.
 – Так... Вуличками кладовища. Щось тобі покажу.
 – Несподіване відкриття!..
Мене тішила різниця сприйняття між чоловіком та жінкою, місцевим людом і туристами, робітниками та "офісними щурами" - це було порівняння непорівнюваного, і від того ще захопливіше. Мої роботи одного разу зачепили цю тему, але, заплутавшись у довгих нитках сюжетів розмаїття сприйняття людей, я вирішила відкласти цей підпункт так званої дисертації "на потім".
 – Вибач…
На мою думку, він так часто вибачався, що однозначно хотілось його якось втішити. Це, як коли бачиш дитину, яка плаче від плину власних думок, і нічого з цим поробити не може. Чоловіки – як діти!
Четверта година ранку відчулась, морозно охоплюючи лице крижаними бризками крапель з сильним вітром. Почало з"являтись відчуття сп"яніння, хотілось обпертись на перший ліпший надгробний камінь і провалитись у сон. Не було бажання ані про щось думати, ані кудись іти. Я щільніше затягла шалик на шиї.
 – Тобі холодно? Ти змерзла? – Почулось над вухом декількома відлуннями. Я згадала, де я і хто поуч.
 – Так, мені вже час йти додому, – процідила я крізь зціплені від холоду зуби.
 – А ми майже дістались цього місця... – із жалем зауважив він.
 – Це могила? – З надією на те, що це звичайна могила якогось відомого на весь світ байонера, я сподівалась почути ствердне "Так", аби мати змогу швидше піти додому, де мене чекала тепла ванна, ліжко і – невдовзі – мій любий.
 – Не зовсім. Це навіть й не склеп! – Вказуючи мені напрям, хлопець дозволив мені йти першою.
"А якщо пастка? Капкан?.. Кайдани і насилля, повільна і болісна смерть?.." – крутилося в моїй голові, доки я, обережно ступаючи крок за кроком, йшла попереду в стінах, виплетених з сухих ліан плюща. В кінці тунелю щось жевріло, і на мить мені здалось, що це і є мій довгоочікуваний відпочинок.
 – Обережно, сходинка, – забігаючи наперед, зауважив мій поводир, підставляючи лікоть, щоб я взяла його під руку. Коридор розширився, і стало набагато тепліше.
 – Що це? – Я дійсно була дуже здивована зміною атмосфери та й взагалі вцілому.
 – Моє помешкання. Раніше це були катакомби, зараз люди забули сюди дорогу, і я вельми радий, що саме так склалася доля.
Поступово ми входили до справжнього помешкання, яке катакомбами неможливо було й уявити. Високі стелі здіймалися на кілька метів вгору, гублячись у темряві зводів. Важкі оксамитові гардини таяли у теплому жовтому світлі свічок у канделябрах, на стінах були розвішені старовинні іноземні килими з зображеннями природи, худоби, та людей на відпочинку. На дерев"яних столах з різьбою були розташовані мідні підноси, чаші та глечики із келихами, які не зустрінеш вдома у сучасного пересічного громадянина. Побачене наводило на думки про музеї, в яких я неодноразово спостерігала дивовижні роботи вмілих майстрів ХVI - ХVІІІ століть.
 – Та це ж декількасотрічне надбання! Тебе за такі справи за ґрати заженуть, хлопче! – присвиснула я, не втримавши захоплення.
 – Якщо ти цьому посприяєш, звісно, саме так усе й відбудеться, якщо не вдаватись до подробиць!
 – А що за подробиці?
 – …І не називай мене "хлопче".
Розмова набула дещо знахабніло-загравальної форми, що пробудило мене від сну і змусило кров швидше рухатись, дозволяючи серцю відбивати скажений ритм.
 – Вина, "крові диявола"? – Посміхнувся він, дістаючи зі схованки у шторах закорковану пляшку Шаблі Ґран Крю шістдесят четвертого року.
Я уважно спостерігала, як він набирається впевненості у собі, почуваючись хазяїном в своєму домі, як виважено рухається, рівномірно видихає повітря, тримає й відкорковує пляшку, наливає вино. Ці спостереження мене дещо зачарували.
 – Я Сенсей. – Посміхнувся він, подаючи мені наповнений келих.
 – Рада знайомству! М-м-м! Ще ніколи не доводилось куштувати вино, в два рази старше і витриманіше за мене! – Не стрималась я. Вино й справді мало дивовижний насичений смак, що огортав приємним п"янким ароматом, несучи свідомість поза межі уявного простору.
Ми спинились на порозі до входу у вітальню.
 – То ти йдеш чи залишаєшся? – Сенсей дещо різко затулив собою прохід до наступної зали, чекаючи на мою відповідь.
"Погодитися – означає, що я під його владою, відмовитися – плентатись в дощ темними світанковими вулицями, збираючи волю в кулак, аби дістатись домівки, а не заснути за столиком найближчої цілодобової забігайлівки зі стаканчиком несвіжозмеленої кави у руці." В обох випадках – я відчувала – моє повернення додому затягувалось, а, отже, мій коханий мав повернутися у порожню квартиру. "Я ж обіцяла собі..." – знов закружляли думки в голові. Сенсей чекав.
 – Ти не проти, якщо я лишусь на годину чи дві – перечекаю світанок – і піду?
 – То – лишаєшся! – Якось зовсім по-театральному зрадів він і, вдоволено посміхнувшись, прибрав руку з арки, відчиняючи завісу до наступної зали.
 – Ну, поки що так...
Камінна зала вразила своєю камерністью і водночас вишуканістю форм та кольорів. Гамму – я була впевнена – підбирав знавець – інакше й бути не могло! Ліпнина низької (у зрівнянні з попередніми, ця зала була мишиною конурою, проте обіграною з превеликим смаком!) стелі богемно окреслювала центр та контури кімнати, драпіювання на стінах навіювали грецькі мотиви, у центрі кімнати був розташований девев"яний масивний стіл, на м"якому килимі напівколом стояли невеличкі диванчики, попід стінами також були місця для відпочинку.
 – Кого ти тут приймаєш? Тут стільки місця, хоч бал влаштовуй!
 – Тебе, – з невідомим мені підтекстом відповів Сенсей. – Хочеш танцювати? – І двічі плеснув у долоні. Заграла витончена мелодія. Схопивши мене, він поніс нас у вир танцю, якого до цього моменту я не знала.
 – Але я не вмію! – Впиралася я.
Тим часом музика змінювалась, набуваючи більш палких, дещо пристрасних відтінків.
 – Вмієш! – Відверто сміявся Сенсей крізь шалений ритм, який невдовзі перетворився на щось обгортаюче, ніжне та п"янке водночас.
Ми кружляли серед невеликої кімнати, відчуття спокою, тепла і єдності переповнювали нас. Закрити очі не було проблемою, тому я повнісю віддалась танцю, насолоджуючись солодким моментом, який, я вважала, можливо, вже ніколи не поверну. Палким поцілунком Сенсей закріпив це відчуття, від чого тіло обм"якло, ноги почали втрачати рівновагу, а свідомість губилась у запаморочливому вихорі тіней та світла.
П"янкі аромати усе ще кружляли у моїй підсвідомості, миготіли жовті свічки у важких канделябах, сяяли щастям очі Сенсея, мене поглинало насичене відчуття глибокого сну...

* * *

Знов почулася мелодія. Дуже знайома. Здається, я прокинулась. Навколо кружляла темрява. Невже я проспала майже добу?.. Знову мелодія. Зорієнтувавшись, що я на дивані, а мелодія – ні що інше, як дзвінок мобільного, навпомацки відшукавши слухавку, кажу "Алло".
 – Люба, ти де? Я вже вдома, виспався. Вже обід, а тебе ще немає. Де ти поділась? Весілля сьогодні, а ти десь зникла. Вже півгодини тобі телефную. Що з тобою? – зі слухавки чується схвильований голос.
 – А-а-а... – тягну я зпросоння. – Йду, йду.
 – Ти де? Куди їхати?
 – Недалечко. За пів години буду,не хвилюйся, – відповідаю я.
 – Ти сама?
 – У Тати засиділись.
 – Я їй дзвонив, вона сказала, що рано поїхала з дому. Про тебе – ні слова.
 – А-а-а, то наша домовленість – не казати, що я у неї. Забула попередити, що тебе це не стосується. Гаразд, любий, зараз буду, вже збираюсь! До зустрічі!
 – Чекаю, кошенятко!

* * *

Навпомацки впізнаючи свої речі, я зібралась. Довелось вирушити на пошук виходу у темряві. Підсвічувати екраном телефону мені здалось ще страшнішим, аніж йти навмання. Стіни втратили вечірній шик драпіювань, перетворившись на мокрі нерівності у павутинні. Темрява лякала своєю безмовністю, відчувався сильний протяг. "Ніби у справжніх катакомбах..." – думала я, обережно ступаючи у напрямку, в котрому, на мою думку, було найбільше шансів дістатися виходу. Інтуіція не підвела – за декілька важких страждальницьких хвилин, що мені довелось пережити, я таки дісталася виходу. На перший погляд місце нагадувало закинуті катакомби, але хто б собі міг уявити, що існують такі дива! Навколо цвірінькали пташки, дзюрчали струмки талого снігу попід бордюрів, лагідно розвіювалося молоде листя, що невчасно відчуло весну посеред оманливої осені. Місто не спало, життя кипіло. За спиною лишився насип, зарослий чагарником. Куди ж подівся Сенсей?..

08.ХІІ.2013 р.