Я знову згадую ті обріі за край,
Ті темні, світлі наче рай,
Вони полонять мороком лиш раз,
Та того разу вистачить на нас.
Та в очах тих не знайдеш пустоти,
Вони як сила, завжди ті живі,
Вони як холод, білью через край,
Затоплять душу, тільки зачекай.
Та в товаристві вільного поета,
Людина наче не жива,
Чому ховаешь що не треба?
Та знов вдаешь, того що вже нема?
Не можу передати всі відваги,
Ті відчуття, що крояться в очах,
Та ту красу, що бачив я лиш раз,
Раз у житті, один лиш раз.
Та я надіюсь, що все вже буде добре,
Не в перший, не в останній раз,
Забудеш ти, як хтось вмовляв недовго,
Побути поруч наче раз.
Ти та я
© Copyright: Вадим Константинов, 2013
Свидетельство о публикации №213120901468
Свидетельство о публикации №213120901468
Рецензии