Харьковская эмиграция 1942-1943. 2

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ У ПІДНІМЕЦЬКОМУ ХАРКОВІ
Как мало, как ничтожно мало до сих пор               
мьі знаєм о той жизни в оккупации...
самоуправленис... самороспуск колхозов...
независимьіе печатньїе издания...
Но проказа и чума, Гитлер и Сталин.
Им обойм бьіла ненавистна независимость.
Татьяна Иваиова [Літ. 43]

Письменники, художники, актори, музиканти, люди з хистом підприємництва, державні службовці - всі в межах окупаційного режиму почали шукати можливості виявити свої знання, здібності. Люди намагались вижити в скрутних умовах зголоднілого, засніженого та замерзаючого Харкова.
Почала працювати Харківська міська управа (орган місцевого самоврядування), Земельна управа, районні бургомістра™, різні установи, а пізніше - театри, кінотеатри, громадські об'єднання і товариства (зокрема «Просвіта»), релігійні парафії, Громадський комітет. Союз
українок, редакції газет «Нова Україна», «Харків'янин», «Харківські- короткі зведення». Вий-
шло три випуски часопису «Український засів» під редакцією В. Домонтовича (Петрова).
Сюди прийшла українська інтелігенція і почала працювати, але не на німців, а, в першу чергу, за покликом свого українського менталітету, для українського міста Харків.
Незважаючи на гяжкі умови, в роки окупації України були написані твори, які відзначають ся значними художніми якостями. Особливу увагу до себе вони привернули на конкурсі, організованому «Українським видавництвом» наприкінці 1943 року у Львові, де були відзначені
та нагороджені прозові твори Тодося Осьмачки («Старий боярин»), Івана Багряного («Тигролови»), Уласа Самчука («Юність Василя Шеремега»), Г. Східного, О. Павлова-Білозерськог о.
Свій внесок у розвиток літератури зробили і харків'яни. Згадаймо, що саме тут було написано чимало поетичних творів високої художньої вартості, наповнених соціально-патріотичним пафосом. Це перш за все вірш О. Веретенченка «1933 рік», в якому в
поетичній формі в небагатьох рядках висвітлено таке явище, як голодомор на Україні. Ще один
вірш «Запорізьке Різдво, рік 1675» - з яскравими образами, без зайвої риторики. А ще були
«Ноктюрн» О. Варавви, «їх слава буде пломеніти» (один з кращих віршів про трагедію під
Крутами), «Зимовий псалом» О. Коржа, «Україні» Л.Лимана, «Розквітнеш, слово» І.Углай та
інші . Зараз вони читаються не тільки як художнє слово, а як документи епохи. Вражає оптимізм цих поезій, якась ренесансна потуга, що їх об'єднувала, - явище досить рідкісне в літературі і мистецтві.
Поряд з уже відомими на той час літераторами заявили про себе і початківці - Василь
Боровий, Дмитро Нитченко, Інна Христенко [Літ. 78].
Цікавою була публіцистика Ю. Бойка «Найреакційніше вчення» (про марксизм-ленінізм),
статті «Ленін - гнобитель українського народу», «Голгофа українського народу», «Як більшовики нищили українську культуру» та багато інших.
Треба зауважити, що задовго до появи «Архіпелага ГУЛАГ» Солженіцина з'явилась серія статей «Побут в таборах ГПУ», які випередили час.
Необхідно врахувати, що вся творча інтелігенція Харкова перебувала в тяжких матеріальних умовах, і це аж ніяк не сприяло творчій праці. Але, як казав О. Варавва, «українські музи не мовчали і в часи лихоліття».
Зазначимо, що харківські письменники не зазнали помітних репресій з боку окупаційної
влади, хоча в інших містах багатьох ця біда не обминула: катовані гестапо Аркадій Любченко
(у Львові), Улас Самчук, Михайло Бажинський, Юрій Косач; були розстріляні Олена Теліга,
Олег Ольжич, Євген Фомін. Деякі зазнали примусового вислання на роботи до Німеччини
(Олекса Стефанович, Леонід Полтава та ін.).
В цілому літературний процес в Україні не переривався. Особливо це було помітно у Львові,
коли гам зосередились на якийсь час письменники східних і центральних земель і вже потім розпорошились по різних закутках Німеччини.
Для українських верств населення Харкова часи окупаційного режиму були зірковим часом
сплеску національних почуттів. Це явище було підсилене німецькою політикою, кінцевою метою якої було роздмухування ворожнечі між росіянами і українцями. Російська «опозиція», як не намагалась, не могла протистояти могутній хвилі українофільства. Російськомовних людей навіть не допускали в українське коло, але цс було вже занадто.
Це не був войовничий націоналізм на межі шовінізму, не було образливих проявів до російської культури - просто російські твори не друкувались і не згадувались у шкільництві.
Коли я свого часу спитав Юрія Бойка-Блохіна, якою була «Нова Україна», то він без усяких сумнівів сказав: «націоналістична».
Спочатку німці підтримували українське обличчя міста, спираючись на лояльних речників
національних ідей. Але впливав стан на фронті, бо з наближенням радянських військ до Харкова згорталась українізація, змінювався настрій людей.
Харків більш ніж півтора роки знаходився під німецькою окупацією. Мить в історії, але
якими напруженими були ці часи виживання, надій, голоду. Люди пристосовувались до нових умов, вивчали менталітет завойовників, вдало використовували їхню довірливість, наївність у стосунках з мирним населенням. В цей час харківська інтелігенція не сиділа склавши руки - продовжувала творити, брала участь в культурних заходах. Культурні діячі збагатились
враженнями, які вони вже потім, на еміграції, донесуть до читачів. Цс будуть унікальні сторінки книжок, бо тільки вони, люди без ідеологічних комплексів і упереджень, могли розповісти
про життя в піднімецькому Харкові. Лише тепер ми починаємо розуміти винятковий внесок тієї
творчої інтелігенції, яка залишилась в окупованому Харкові.
Цікавий факт: харківська діаспора нічим не заплямувала себе, вона не стала ворогом своєї
батьківщини, а вірила, що зловісний комуністичний режим рано чи пізно буде зламано і  Україна стане вільною, що і сталось наприкінці XX століття.
На закінчення доречно навести слова Івана Дзюби: «В окупованому Харкові частина української інтелігенції намагалася створити осередки національно-культурного життя, використовуючи можливість критикувати більшовицьку систему та розповідати про її злочини, в чому німецька окупаційна влада була на перших порах зацікавлена» [Літ. 34].