Сон

Знаєш, дивно, що я не помітила, як це сталось. Адже все було як зажди. Моя рутина, неначе кава і ти, неначе вершки додані в неї. І так кожного дня, аби лише додати солодкого в сірі, димні будні. Так і жили. Від дня до дня. Максимум зустрічей по можливості, міський транспорт, швидкі, жадібні поцілунки. Люди, які дивляться осуджуючи, і наша цілковита байдужість. Сварки посеред центру міста, публічні ляпаси, сльози, зірваний голос. А потім примирення, пусті квартири, холодний вишневий сік, міцна чорна кава, плитки молочного шоколаду, твердий сир і пристрасть змішана з спокоєм.
І я відчувала наче так було завжди, наче нічого і не змінювалось. А в один момент я почала розуміти, що чогось не вистачає. Почали зникати зустрічі по можливості, сварки, примиренні. Почалась сумна стабільність. Вже ніхто й не казав, що кохає один одного, вже ніхто не говорив слова ненависті. Наче недосказані якісь слова з'явились, жодної ревності. І так як дивились на нас люди з байдужістю, так і ти дивився на мене. Я це вже явно бачила, але ти нічого не хотів говорити.
А потім в один момент я зрозуміла, що зник той дивовижний погляд, який був присвячений саме мені. В той самий момент, хотілось забитися в куток, сидіти одній, читати сумні книжки і пити холодний чай. Захотілось кричати, а потім хворіти ангіною, кашляти і не мати змоги сказати жодного слова.
А потім я намагалась уникнути тієї самої розмови, довго намагалась. Я не відповідала на дзвінки, хоча й ти не так часто дзвонив. А потім ти почав надзвонювати, я вже майже забула ті миттєві зустрічі. Хоча в душі щось нищівно руйнувало наш світ, але я навчилась жити в цьому світі. І знову ти, і знову той погляд. Я не розуміла чому і як, не розуміла чи брехня всі ці почуття чи вони справжні. І я спробувала вірити. Все було інакше, тепер ми сиділи в різних пабах, кафе, ми тепер весь час ходили на різні виставки і читали одні й ті ж книжки разом. Тепер не було сварок, був надзвичайний спокій, але не було тиші, ніколи не було тиші, весь час різноманітні розмови та дійсно цікаві дискусії. Ми почали любити одне й те ж кіно, і в нас навіть з'явились схожі вподобання.
А за вікном мела зима. Сніг падав на голови незнайомих мені людей, він падав на підлогу, він падав усюди, а під ногами утворював кашу. Було гидко навіть вийти, і я хотіла бути одна. Я сіла сама, незважаючи на те, що мої почуття були надзвичайно сильними, я не дзвонила, не питала, як ти і що в тебе на думці. Я їла лимони і пила лише воду, просто більше нічого не хотілось. В моїх очах зникла іскра до життя. Просто щось сталось, це щось - відоме лише мені. Я просто згадала і зрозуміла, що то було щось дуже важливе, що змінило і мене і моє життя. І нажаль це щось, то був не ти. То було лише літо, я, ліс і порожнеча, яка охоплювала все навкруги. То був вітер, який хотів запитати про сум і страждання, але не міг, адже мову відібрало. А їжачки просто дивились своїми очима-гудзиками і говорили, що не варте воно того, щоб залишатись одному. І я пішла в нове життя з тобою. І вже не те літо, вже зима. Вже ненависний холод. Задубіле від чекання маршруток тіло, рукавички і шарфи.
Тепер все якось інакше, вже не має і міцної кави і їжачків. Я цілковита утома, вічне бажання лягти в постіль і заснути довгим сном, потім прокинутись і побачити те, що хочу бачити. А чого ж хочеться? Та чи й реальне воно все. А в снах все набагато гарніше, все різнокольоровіше, страшно, але у сні, коли розумієш, що це сон, можеш робити все що захочеш.
І от у мене було бажання побачити твої сни. Що в тебе за мрії, страхи, хто є справжній ти.