Рiздво

Досі пам’ятаю: вона сиділа якраз навпроти мене – уся розслаблена й манірна до посічених кінчиків свого волосся – розкинувшись у кріслі, задерши одну ніжку на поручень так, що плаття оголило частину її засмаглого стегна, притримуючи на коліні другої ніжки маленьку книжку з пошарпаною палітуркою, певно, знову щось із творінь сестер Бронте. Кучері були злегка розпатлані, в принципі, як завжди, хоч вона і намагалась якось їх вгамувати парою червоних стрічок.

В ту мить вона, чорнявка в трав’яно-зеленому платті з морквяно соковитими від природи вустами, нагадувала мені якусь мавку, що, втомлена від цілоденних пустощів і забав, нарешті відкинулась на своєму ложі спочинку й повністю віддалася солодкому супокою.

Я пив каву і споглядав її умиротворення. За вікном ішов сніг.

*

Як це трапилось?..

Я зустрів її на вулиці, коло самого входу у метро. Вона стояла у довгому, по самі кісточки, червоному платті коло дешевого кіоску й говорила по телефону. Побачивши її яскраву постать, я зупинився на півдорозі. Протягом наступних кількох секунд моєї швидкої ходи до сірої ятки я намагався гарячково збагнути, що ж саме так на мене вплинуло й змусило відмовитись від попередньої мети.

Вона продовжувала розмову, розглядаючи своє віддзеркалення у брудній вітрині. Півхвилини – і я тримав у руці білу пачку цигарок. Я кинув палити ще десять років тому, але мені не спало на думку нічого кращого, що б можна було придбати у тому занедбаному кіоску.

Я дістав одну цигарку й раптом зрозумів, що все одно не зможу її підпалити. Отак тримав її перед своїми очима ще з півхвилини, думаючи про свої подальші дії, як дівчина раптом закінчила свою розмову й швидко закрокувала до дверцят метро. Я одразу поспішив за нею, однак вона так стрімко злетіла по кам’яних сходах на похмуру платформу й пірнула в найближчий вагон за мить до його відправлення, що мені нічого не лишилося, як розгублено подивитися услід від’їжджаючому поїзду метро.

*

Два – чи три? – тижні я приходив до того кіоску, купував цигарки й безжалісно псував собі легені. Я не знав, не розумів, проте відчував. Немов пес, що очікує приходу свого хазяїна.

Коли хазяїн нарешті повертається, пес іде за ним.

*

Вона живе сама. Занедбана вітальня, брудний коридор, - так протирічить їй. Заходжу до кухні. Увесь стіл вкритий брунатними кільцями від чашок. Поверх тих кавових візерунків велика чорна книжка. Підходжу ближче. Біблія.

- Я хочу померти.

Здивовано обертаюсь.

- На Різдво, - додає вона і посміхається, немов щойно сказала щось приємне й безтурботне.

- Чому?

- Смерть – це відсутність болю. Це звільнення.

*

Біль усюди. Повсякчас.

Вперше я зрозумів це, коли ми вечеряли в одному з ресторанів у центрі міста. Ми прийшли сюди за моїм бажанням, і вона почувалася тут досить незручно. Якоїсь миті вона несподівано відклала виделку, зсутулилася й завмерла. Незважаючи на оточуючий гамір та музику, я чітко почув:

- Нестерпно.

*

Має властивість тікати. Як тоді у метро. Вислизає з-під самих пальців.

- Іди геть, - сказала, коли я прийшов до неї із власними речами.

- Ти не хочеш жити у моєму будинку, - заперечив я. – тоді я буду жити у твоїй затхлій Богом забутій халабуді.

- Тут більше Бога, ніж будь-де! - скрикнула вона.

Я витяг з рюкзака свої капці й кинув на підлогу.

- Іди геть! – повторила вона. – Я не дозволяю.

- Я не питаю твого дозволу, - і пішов до вітальні. Вона побігла за мною.

- Ти…

Я дійшов до диванчика, на якому спав вже кілька місяців, як лишався в неї ночувати. Вона підбігла впритул до мене. Зустрів її погляд. Очі. Жага до життя. Світло.

- Я не піду, - повільно сказав я. – Маю бути поруч.

*

- Облиш мене, - повторює.

Ніч. Щойно приніс їй у ліжко пігулки й воду.

- Не можу – кажу, - ти у мене в крові.

*

Коли я однієї ночі знайшов її посеред кухні, скривавлену та з ножем у руці, її очі не мали й натяку на сльози, а навпаки, випромінювали те світло, яке жило й палахкотіло всередині неї. Тоді вона сказала, що ніщо не має такий відвертий й справжній червоний колір, як кров. І додала, що хотіла виколупати мене звідти.

За ті кілька місяців, що я її знав, вона заплакала лише один раз. Тоді, коли сказала про дитину, котра не має шансів народитися повноцінною. Здається, у той час ще грала музика. Щось класичне й таке, що виснажує душу та сприяє сльозам.

То був початок січня.

*

День, коли я її звільнив, був прекрасним. Я ночував вдома, а зранку, прокинувшись, одразу підійшов до вікна й подумав, що саме таким – свіжим та духмяно-сонячним має бути цей день.

В неї був чудовий настрій. Як виявилось, вона випила пігулку за кілька хвилин до мого приходу. За ніч, яку я був відсутній, вона причепурила кімнати. На кухонному столі лежала біла скатертина та стояло дванадцять страв. Сама ж вона була одягнена у зелену сукню, волосся ледь стримувалося червоною стрічкою.

Біль облишив її ненадовго, і вона намагалася жити, доки ще був час.

Коли я вже вийшов від неї на вулицю й пішов додому, була ніч. Сріблясто-сіра, схожа величезне павутиння із краплями світла помаранчевих ліхтарів.

*

- Що тобі від мене? – втомлено спитав я. У вухах лунала музика. Безупинно, з тої миті як я звільнив її.

Він знову почав щось гарячково казати, не пригадую, що. Погляд його розсікав мене на шматки, брови щомиті сіпалися угору, руки тремтіли, запальничка висковзувала з рук. Я ж бачив його мов крізь якусь пелену, теплу й шорстку, звуконепроникну чи, радше, звукоспотворюючу, позаяк зараз його постать скидалася більше на незграбну фігуру зі зламаного телевізора, звуки й зображення в якому злилися в єдину консистенцію. Я спостерігав за цим видовищем незворушно й безжурно, із божественним спокоєм. Він був її чоловіком? Братом? Батьком?

- На цьому все й скінчиться, - сказав він, і я раптом вийшов з трансу.

- Що скінчиться? – за інерцією запитав. – усе тільки почалося.

Він поглянув на мене, як на божевільного.

- Ви повинні радіти, - несподівано для себе додав я. І знову впала біла пелена, і знову заграла музика.