Дошка бажань

Вона розплющила свої великі блакитні оченята і посміхнулася світу, зустрічаючи новий день. На вулиці тріщав мороз, а люди, закутуючись у свої довжелезні і теплі шарфи, ховалися від нього. Сонце світило яскравіше ніж вчора, передбачаючи хороший день. Усе місто сховалося під пеленою величезної пухкої сніжної хмарини, що дібралася до наймізерніших шпаринок цього організму. Воно дихало, рухалося і просто жило цим днем. Побачивши перші промені сонця вона, оперезана гарним настроєм, відкрила вікно і почула аромат запашної кави, що доносився із кав’ярні навпроти її будинку. «Все буде добре»,- сказала вона собі, увімкнула улюблену музику і пішла готувати сніданок.
Зазвичай ранок понеділка для неї асоціювався із втомою, але не сьогодні. Цього разу її думки заполонила геніальна ідея - побувати у самих романтичних місцях цього міста,  якщо вже випала така нагода.
Але складний пазл нашого життя не завжди дає можливість скласти ту картинку, яку б нам хотілося побачити. Збираючи докупи обірвані спогади, Емілія дійшла висновку, що цей день - виняток з правил, він якийсь особливий, з присмаком кави з коньяком, та якоюсь невизначеністю.
«Дивно, вже о пів на одинадцяту, а він ще не подзвонив. Може з ним щось трапилося?» - пролетіла думка в її голові. І вона, знервовано, шаркаючи по столу своїми малими рученятами намагалася знайти мобільник, який, як на зло, зник безвісти.
«Ні. З ним точно все добре. Я пам’ятаю, як ми вчора спускались з гірки на санчатах, як малі діти. А потім, коли сонце упало за небосхил, тримаючись за руки, пішли на веранду і говорили до світанку. Що ж було після того?»- Неначе хтось вирізав цей елемент із її життєвої кіноплівки. –«Де ж він подівся? Не пам’ятаю, хоч убий. Ми ж випили лише декілька бокалів вина і все, далі провалля. Стерто все дочиста.»
Емілія підійшла до ванної кімнати і у кутку побачила свій телефон. Руки тряслись, вона нервово набирала його номер, який ніяк не могла згадати. У відповідь- довгі і мовчазні гудки. Безнадійно телефонувала ще раз, потім ще один, і так цілу годину. «Може, помилилась номером» - промайнула тривожна думка.
 Намагаючись заспокоїти себе, вона пішла на кухню і над обіднім столом побачила свою «дошку бажань», на якій красувався його портрет, такий рідний і милий серцю, що приходив щоночі, а потім стирав усі спогади.
Вона закрила обличчя руками, заплакала і у голові пролунав голос: «Не плач, мила. Я прийду і сьогодні.»