Посмiшка блазня

       Осіння сльота не додавала настрою та оптимізму... Сизі хмари важко отаборилися на небі. Певно –  надовго. Вони сіяли легкий смуток, що вкупі з бризками дощу навівали стан безнадійності. Рвучкий вітер розгойдував у шаленому танку останнє листячко, яке злякавно тремтіло від такої наруги. І не дарма... Жовтаве й руде, червоне і ще зеленкувате. Вибирай, яке собі знаєш. І він вже вибирав! А натішившись досхочу опісля безжально кидав. Вітер... Він... Що поробиш із тією чоловічою природою?
       Краплі холоду падали на моє обличчя, цілуючи і його, і солону вологу, що бриніла в очах печаллю. То осінь? Ні! То – самотність. Я йшла, низько схиливши голову, як і всі покинуті жінки. Уважно дивилася під ноги. Я ніби-то намагалася щось знайти... І не знаходила. Зігнута знаком запитання постать... Похилені плечі... Згаслі очі... Мною можна було сміливо ілюструвати будь-яку життєву драму про самотню жінку. Про самотину...
       Вона з’явилася нізвідки. Я помітила її здалеку, переходячи на інший бік вулиці. Зупинилася і втупилася в неї зволоженими очима скаліченої сарни. Афіша була пожовкла, з одного боку надірвана. У лівому кутку причаївся різьблений кленовий листок. Негода намагалася підхопити і його. Та він якимсь дивом тримався. А вітер шарпав його знов і знов. Та дарма. Тоді він прискіпився до самої афіші, маючи намір зірвати хоч її й жбурнути у калюжу брудної води. Поглянула на дату. Так, цирк вже давно поїхав собі. А він... Він досі собі тут...
       Зі шмату пожовклого паперу на мене сумно зорили очі блазня. Що то були за очі! Такі глибокі й переконливі... Очі людини не від світу цього... В них ніби-то відбивалися небеса. Вони привертали увагу до себе. Кликали і вже не відпускали, затьмаривши і червоний ніс картоплиною, і пів-кіло гриму, і такі недоречні руді кучері під картатим картузом. Раптом я відчула у ньому споріднену душу... Та чому ж він такий зажурений? А його посмішка? Вона здається такою брутально-фальшивою у своєму широкому розрізі. А очі плачуть так само, як і моя душа. Може, його теж покинули? Вона? Ой! Що поробиш із тією жіночою природою?
       Я застигла під дощем. Це було незвичне побачення. Очі –  в очі... Душа – в душу... Я побачила у тому сумному блазні себе і своє нікчемне існування. Я щось собі обмірковувала. Та не щось, а оте найголовніше питання: „Як жити далі?”. Вітер нарешті-таки свого домігся! Спочатку, злякано зойкнувши, стріпнув крильцями листочок і злетів мені до ніг. А потім і папір, геть змочений негодою, почав падати вниз. Я встигла-таки підхопити його. У леті... Пригорнула до грудей, намагаючись не робити йому боляче. А потім похапцем, не вагаючись розв’язала обидві мотузочки на його посмішці і приладнала її до свого обличчя. Отак! Нехай буде! Про всяк випадок... Бо вже втомилася пояснювати всім, куди поділася моя, справжня й щира. А він і без неї гарний. З такими очима... Нащо вона йому тепер? Я його не покину. Нізащо!
       Я таки донесла афішу додому без пригод. І приладнала у вітальні. Тепер ті очі я бачу щодня. Вони дають мені наснагу жити. І творити... Все ж якась розрада... Все ж не сама... А посмішку я знімаю лише вдома. Користуюся нею із вдячністю. Вона захищає мене день при дні. Оберігає від лихого ока. Нарешті я зрозуміла навіщо блазні малюють собі такі посмішки. Та від вроків же! Бо інакше у нашому світі не можна! А вдома вона мені геть і не потрібна! Тут мене ніхто не скривдить. Тут я така, як є. Не штучна... І вже не сама... З ним...