Знак з неба дiдова алегорiя

Дід Василь бачив життя. І йому вже від того було байдуже. Іноді смішно – іноді якась печаль брала за серце. Як, мабуть, у кожного в його літах. Дев’яносто розміняв. Якоюсь невідомою силою наповнений був завжди. Спокійна й мудра, вона тягнула до себе. Не можна було зрозуміти, що це таке, але хотілося бути поряд і чи просто сидіти з ним поруч отак і мовчати, чи говорити про щось минуле або сучасне – все виходило в нього якось невимушено просто, по-домашньому. Дід здавався вічним. Звикли до нього й до того, що він або гуляв навколо дому, або сидів на лавочці біля дороги, схрестивши на палиці величезні сухорляві руки та поклавши на них підборіддя з густою сивою бородою. Очі дивилися поперед себе й пильно стежили за всім, що відбувається навколо... Хоч діда вже нема понад п’ять років, але в пам’яті моїй ніби застигла картинка, де він живий. Сидить мовчки, дивлячись перед себе. Думає... Дивлюся зараз – і бачу ніби тоді... Мені двадцять...
- Я закохався... – кажу до діда.
- Отакої... – відповідає й усміхається в бороду. Потім, обійнявши мене, тихенько перепитує: - І серйозно? Чи так?
- Та серйозно, здається... От жити без неї не знаю як. Дарунок долі. Небесне почуття. Світ зупинився. Нічого робити не можу. Радість... Такий щасливий, що співати хочеться... І говорити про це комусь... Тільки не всім... Тим, хто розуміє... Щоб не заздрили та не заважали...
- Радість то добре...
- Ой як добре, діду... Так добре!
- Розумію. Але часто оманою радість виявляється... – загадково всміхнувся дід та якось багатозначно похитав головою, заплющивши на мить очі.
- Та ну...
- Баранки гну...
- Радій, та голову не втрачай. Розум перш за все... Інакше... Та от розповім тобі дещо... Йду якось додому... Років сорок мені було тоді. Так чогось на душі... І радості якось мало, і натхнення нема, і сили... Похмуро, одним словом. Як ось бачу спускається назустріч мені згори чоловік років двадцяти п’яти і всміхається... Здалеку видно було... Аж світиться! От, думаю, щаслива людина. Радість є. Добре. І самому мені якось веселіше стало. Треба ж так оце, думаю, просто йти і всміхатися. І собі так треба. Мало хіба є від чого? Це ж ми, такі дурні, не помічаємо навколо себе радість... А треба... Потім дивлюсь – ще один... Ну, знак, думаю, мені з неба, щоб похмурість із душі якось викинути. Небесна сила чи почуття, як ти там кажеш... Шукаю, від чого то б порадіти... Довго й шукати не треба було.  Трохи вище побачив я прямо посередині дороги, якою йшов, купу свіжого гімна. (Ще теплого, бо пара з нього ніби йшла, а надворі осінь була – повітря холодком віддавало). Та не просто так от собі купу, а купу, в яку хтось нещодавно щиро вступив усією ногою. Нижче й сліди від того залишилися: так і почалапали вниз... От комедія.
Дід засміявся. Усміхнувся і я... А він продовжував:
- Більш скажу. Було б веселіше, коли б і я вступив, бо не побачив причину веселощів зразу. Прямісінько на неї йшов... Ще б трохи – і...
Сміялися вже разом.
- От і знайшли, від чого радіти...
- Так... Знайшов... І, бач, надовго... І зараз смішно, коли згадую...
- А висновок? До чого це?
- А ти не зрозумів, дурнику? – дід скуйовдив мені чуба. - Отакої. Алегорія тут є. Та й не одна. Чув про таке?
- Ну, чув колись... У школі.
- Та яка там школа? Життя!  Не все, що здається на перший погляд величним і справжнім, небесним, як ти кажеш, є таким насправді. Тому будь обачним. Почуття твої перевіряться часом. Справжні вони чи викликані чимось тимчасовим, як ота купа гімна...
Знову всміхнувся, а я навіть образився в душі... Це пізніше я згадував його слова серйозно, коли Оксанка моя виявилася зовсім не такою, якою була для мене, якою я сам її намалював в уяві... І небесна радість розвіялася...
- А друга ж алегорія? – питаю.
- Друга? Та вона, мабуть, головна. Знайти сенс можна у всьому, як і причину для радості. Навіть у чомусь, здавалося б, приземленому...
- Як гімно?
- А чому б і ні? – з дідових очей знову посипалися іскри сміху. - Був смутний, а як розвеселився? І яка різниця від чого? Біди особливої в тому ж нема? Ну, обтерся той невдаха та й далі пішов...
- А люди злі... З ним трапиться – не радіє, а з кимось – сміху мішок.
- Та перестань... Злі... Нормальні. Такі як є... Ну смішно ж, погодься...
- Ну, так...
- А про алегорію не забувай. На тому й світ стоїть...
25/26.12.13