Вiдсутнiсть моди на талант - дiагноз вiд Скрябiна

Популярний український співак й шоумен Андрій Кузьменко, відомий як Кузьма з гурту «Скрябін», не перший раз у Луганську. Але уперше він відвідав Луганський державний інститут культури і мистецтв. Не для концерту, а заради творчої зустрічі зі студентами спеціалізацій «Менеджмент шоу-бізнесу», «Естрадний спів», «Музичне мистецтво естради» й «Диктори й ведучі телепрограм». У передостанній день осені співак відповів на питання студентів про стан українського шоу-бізнесу.

Одразу як Кузьма з’явився в конференц-залі інституту, зав’язався живий діалог. Хтось із присутніх запитав:

— Як справи?

— Кльово. А якщо глобально, то на мене тисне відсутність моди на талант в нашій країні. На e-mail мені кожен день приходить маса прохань про допомогу. Після того, як я став ведучим програми «Шанс», мене чомусь сприймають як продюсера, але насправді це не так. На жаль, маса талантів так і буде слухати сама себе на кухні. Навколо — одна попса, немає майже нічого інтелектуального, тому українська молодь шукає собі кумирів за кордоном. Це неправильно.

— А як Ви починали свою кар’єру?

— Тоді було набагато легше. В ті часи зовсім не було конкуренції. Союз розпався, починалася нова епоха, у всіх був підйом. Щоб завоювати аудиторію, потрібно було тільки не полінитися, принести свої записи на студію і все — це був готовий національний продукт.

— А зараз важко пробитися на музичний Олімп?

— Взагалі нереально! Якщо ти створюєш справді інтелектуальний продукт, то його нікуди не пропустять.

— А якщо спробувати відкрити власну радіостанцію і ставити в ефір дійсно якісну музику?

— Не вийде. На радіостанцію потрібна ліцензія, а ліцензію дають олігархи. Вони не зацікавлені в тому, щоб була радіостанція, яка відрізнялася б від інших попсових станцій. От у Америці, наприклад, є панк-радіо, кантрі-радо і таке інше — в залежності від смаків людей, а у нас подивіться — всі радіо однакові.

— Невже цей конвеєр попси в Україні ніяк не зупинити?

— Ніяк. Тільки треба атомну бомбу. Але її в Україні, на жаль, немає. Хоча покоління змінюється, то може, колись і з’явиться якесь вікно. Тому що нинішня ситуація рано чи пізно ізживе себе. Розумієте, вони, взагалі-то, самі собі колотять гробік. Зараз вони всіх застружують під одне лекало, але колись це людям набридне. Наприклад, українське телебачення. В нас же нічого немає свого, національного, всі програми покупні. Я — фанат супутникового телебачення. Я подивився лише один день ті канали, які в нас не транслюються, і зрозумів, що наше ТБ таким ніколи не стане. Що можна зробити? Якщо тратити сили на те, щоб пробитися в Україні, то загинеш. Тому я рекомендую всім талановитим людям рекламувати себе через Інтернет. Можна записати відео-ролики й викласти їх на сайті Youtube. Дехто так і зробив, тепер ці виконавці гастролюють Польщею. Тільки так — через Інтернет, щоб тебе помітили за кордоном.

— Тобто в Україні взагалі немає сенсу розкручуватися?

— Ну може й є, але треба паралельно: і там, і тут. Тоді можливий успіх.

— Ми вчимося на менеджерів шоу-бізнесу. Скажіть, як нам з цим жити далі?

— Головне — не лягати під систему. Але не можна також тупо лізти проти системи. Треба відбудовувати свої антисхеми. От як ми. Ми ж в основному гурт не попсовий. То можна трошки робити для них, але додавати й свого, того, що нам потрібно. Не треба революції, бо революція — це смерть. А треба засучити рукави й потроху робити своє діло. А років через 5, коли ти будеш дивитися телевізор і побачиш хоча б маленькі зміни, ти усвідомиш: «Це ж я туди поклав свою цеглину».

— Чи розчаровуєтесь Ви, якщо через день Вашу нову пісню вже безплатно скачують через Інтернет?

— Ні, я навпаки радію. Це — промоушн, особливо в тих випадках, коли мої пісні затискають на радіо і не дають їм ходу. Я взагалі ніколи не заробляв на продажу компакт-дисків. Тільки з концертів, яких в мене буває на рік близько 130. На заході люди мають гроші, а українці — бідні, тому заробляти на дисках чи на платних інтернет-зкачуваннях ми не можемо.

— Чи могли б Ваші старі пісні, з яких Ви починали — «Осінь-зима», «Птахи», «Хорий спокій» — стати популярними, якби з’явилися зараз?

— «Осінь-зима» й «Птахи» могли би, вони з розряду вічнозелених. А от «Хорий спокій» — ні, вона з іншої епохи, зараз би її не сприйняли.

На завершення зустрічі вдячні студенти подарували Скрябіну футболку з його портретом, виконаним студентом спеціалізації «Художньо-комп’ютерна графіка» Сергієм Юр’євим у стилі дружнього шаржу. Подарунок сподобався артистові, відомому своїм почуттям гумору. Всі, хто спілкувався зі співаком, сфотографувалися з ним біля пам’ятника Матусовському, а Кузьма зробив комплімент студентам ЛДІКМ у своїй манері: «Ви — офігєнні люди!»

Ввечері того ж дня у Саунд-холі «Опера» відбувся благодійний світський бал з аукціоном, гроші від якого повинні піти на допомогу дітям-сиротам. Відкриваючи цей захід, Скрябін заспівав пісню «Кинули», а потім виступив у ролі ведучого аукціону. Більшість лотів — картини луганських художників за стартовими цінами від 500-800 грн. і вище. Першою виставлялася картина, яку з рештою так ніхто й не купив, а сама художниця ділилася враженням: «Я же точно знаю, что большинство зрителей очень состоятельные люди — они зарабатывают по полторы тысячи гривен в день. Им купить эти картины ничего не стоит».

У саунд-холі Скрябін працював із залом досить креативно: «О! За тим столиком моргнули. Від мене нічого не сховаєш. То ви даєте більше? Невже ні?» Навіть спробував презентувати картину як кота у мішку — зворотнім боком до глядача. Кілька картин було продано, але ціна на них зростала смішно: приблизно гривень на 200 – 300. Переконавшись, що ніхто не готовий серйозно допомагати дітям-сиротам, Кузьма сказав: «Ну якщо так, тоді я пішов». Після нього виступали інші колективи, аукціон продовжили інші ведучи. За іронією, десь через годину деякі лоти були продані вже за більш серйозними цінами. Одна жінка призналася, що сама зростала у дитячому будинку, тому хоче якось допомогти дітям, які не мають батьків. Але Скрябін на сцені більше не з’явився. Як ми потім довідалися, співак одразу від’їхав до готелю, бо «нікому то не треба, я був ще вчора такий малий...»

Примхи? Гадаю, більшість все ж погодиться, що це — вчинок. «Ми так хотіли, щоб був колись тут рай, але зрозуміли, що нас просто кинули».

Отже, нам, творчій молоді, залишається «засучити рукави» й потроху працювати — для тих, хто, можливо, не має грошей, але зможе оцінити наші зусилля. І чим таких людей більше, тим більша надія, що у майбутньому щось зміниться. Віддалений результат — теж результат.

Гнат Мєрєнков
Було надруковано у виданні Луганської обласної ради «Наша газета» №138 (3265), 11.12.2010 р. (рубрика «Культура. Тет-а-тет із зіркою»)