Харьковская эмиграция 1942-1943. 4

КРАМАРЕНКО ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ
(1882- 1944)

Будь-яка окупація, а тим паче німецько-фашистська, ніколи не несе добра, а передбачає лише поневолення, коли руйнується звичний устрій життя, приду¬шується все національне, рідне, нав’язується чуже. Врешті-решг це призводить до національно- визвольної боротьби, внаслідок якої все повертається на кола свої. Всередині нової політичної структури відбувались явища, які свідчать, що нація не вмирає і ніколи не вмре. Носіями цих про¬цесів завжди є неординарні люди, патріоти, що не здатні схиляти голову, хоча свої думки, почуття до певного часу не виявляють, особливо, коли за збігом обста¬вин вони знаходяться на службі у нового режиму, тому причеп- лювати їм ярлик колабораціоні¬ста не треба поспішати. Мова про одного з них - Олексія Іва¬новича Крамаренка, який був першим цивільним посадником (обербургомісгром) міста Хар¬кова під час окупації.
Народився Олексій Іванович Крамаренко 17 березня 1882 року в місті Кременчук в родині заліз¬ничника. Після закінчення Хар-
ківського технологічного інститу¬ту з 1910 по 1931 рік був голо¬вним інженером на підприємст¬вах силікатної, газової та вугі¬льної промисловості. З 1931 ро¬ку він працював у вузах Харко¬ва, зокрема в технологічному ін¬ституті (тепер Харківський полі¬технічний університет).
Під керівництвом Крамарен¬ка було побудовано керамічний завод ім. Крупської в Слов’янсь¬ку, завод з виробництва скла в Мерсфі. Певний час Олексій Іва¬нович був технічним директо¬ром фаянсового заводу в Будах, працював у трестах Артемівсь- ка, Харкова, Киева.
Маючи великий досвід прак¬тичної, адміністративної і викла¬дацької роботи, Крамаренко завжди знаходив шляхи вирі¬шення складних проблем. Він зовсім не був лагідним началь¬ником, часто сварився зі своїм
керівництвом, твердо відстою¬вав власні думки, погляди, ідеї. Звичайно, через безкомпромі¬сність нажив собі чимало воро¬гів, але, незважаючи ні на що, з ним рахувались, цінували як фахівця своєї справи. Більш за все Крамаренко цінував у людях порядність і вміння працювати. До своїх підлеглих був вимогли¬вим, але ставився з повагою, турбувався про них і завжди намагався створити ліпші умови для праці. Був демократичним, досяжним, любив гумор, інтелек¬туальні бесіди.
В період індустріалізації краї¬ни О. Крамаренко часто бував у закордонних відрядженнях: вивчав досвід, знайомився з пе¬редовими технологіями, зусірі- чався з вченими, інженерами. Знання іноземних мов, особливо німецької, допомагало йому читати іншомовну літературу,
переймати досвід західних дер¬жав. Німці відразу побачили у Крамаренкові фахівця високого гаїунку, пропонували високоопла- чувану роботу на підприємствах Руру, але він завжди відмовляв.
Вчений-практик, він об’їздив усю Європу, був у США; ціка¬вився не тільки технікою, але й культурою, відвідував музеї, оглядав пам’ятники історії та архітектури, стояв біля Ніагарсь- кого водоспаду і був пасажиром славетного трансатлантичного лайнера «Аквітанія». Додому завжди надсилав листівки з місць свого перебування з теп¬лими словами привітання сипові Олегу, якого звав Люньою, і доньці Валеріі. Частина цих лис¬тівок, як родинний скарб, збері¬гається і досі у його нащадків. Коли Олександр Іванович повер¬тався додому, в Харків, на Пол¬тавську, 8, то жваво розповідав про “свої мандри, про життя людей за кордоном, про висо¬кий рівень побутової культури, повагу до людини, і обов’язково
підкреслював, що цього досягне¬мо і ми в Радянському Союзі.
В кінці 1930-х років Олексій Крамаренко вів спокійний спо¬сіб життя, завідував кафедрою скла в Хіміко-технологічному інституті міста Харкова, був до¬ктором технічних наук, писав наукові праці.
Олексій Іванович Крамаренко був типовим представником тех¬нічної інтелігенції старої шко¬ли, любив літературу, поезію, історію, класичну музику і сам вправно грав на фортепіано, захоплювався грою в шахи. Ха¬рактер мав владний, був рішу¬чим у діях, відзначався незалеж¬ністю у поглядах, знав вартість радянської влади, але й «білим» не співчував. Якось вони («білі») запропонували йому служити у добровольчій армії. На це він рішуче сказав: «Панове, я ва¬шій справі не співчуваю і до ва¬шої армії не піду». За цю пози¬цію його заарештували, і тільки випадок врятував йому життя. В часи «єжовщини» він дивом
уцілів, хоча за всіма парамет¬рами міг стати «ворогом наро¬ду»: інтелігент старої школи, ча¬сто бував у закордонних відря¬дженнях - отже, за логікою чекі¬стів, міг бути завербованим во¬рожою розвідкою.
Початок війни з Німеччиною О. Крамаренко сприйняв як на¬ціональну трагедію. Хоча ра¬дянська політика перед війною була пронімецькою і він не знав про наміри німців, але все ж вважав, то при всіх недоліках Радянської влади - це була наша влада.
Вступили німці. І зразу ж польова комендатура здійснила заходи щодо утворення органу влади, яким мала стати Харків¬ська міська управа (ХМУ). На посадника управи Олексія Кра¬маренка призначили випадково (так свідчать джерела). Але тре¬ба зважати, що у німців нічого випадкового не буває. Крама¬ренко був досить відомою пос¬таттю у Харкові, знали його і в Німеччині, тому, напевно, на нього і звернули увагу їхні спец- служби. Коли Харків був окупо¬ваний, довго кандидатуру шука¬ти не довелось: Крамаренкові запропонували очолити Міську управу, і він погодився.
Управа розмістилась в оша¬тному будинку на вулиці Сум¬ській, навпроти будинку «Са¬ламандра» (зараз тут радіотех- нікум). Почалася буденна ро¬бота. Треба було набрати штат
і заповнити новоствореиі струк¬тури установи.
Перед управою вишикувалась довжелезна черга людей, які пропонували свої послуги, а Кра¬маренко приймав їх. Невдовзі були укомплектовані головні відділи управи: адміністратив¬ний, пропаганди, персональний, фінансовий, правовий, житловий, охорони здоров’я, культури, освіти, релігійний та інші.
Заступником обербургомістра став М. С. Сліпченко, відпові¬дальним секретарем К. М. Полу- ведько (який виявився провока¬тором і був пізніше розстріля¬ний німцями).
Перед управою одразу ж по¬стали пекучі проблеми. Треба було покласти край безвладдю, налагодити життєдіяльність міс¬та. Але найгострішою пробле¬мою стала проблема харчуван¬ня, бо наближалась зима і над містом нависла загроза голоду. Цим питанням почав займатись сільгоспвідділ, очолюваний Ми¬хайлом Ветухівим. Сільгоспвід¬діл швидко відокремився і зай¬няв великий будинок на вулиці Губернаторській, 12 (зараз ву¬лиця Революції-). Попри всі на¬магання, вирішити проблему го¬лоду так і не вдалося.
Було обліковано всі матеріа¬льні ресурси Харкова, почалась робота щодо відновлення важ¬ливих ланок забезпечення міста. За ініціативою Крамаренка були взяті на облік приватні бібліо¬теки, які залишались без догля¬ду, і передані відомчим бібліоте¬кам. Отже, так було збережено чимало книг. Частину відвезли до бібліотеки ім. Короленка, та, на жаль, від прямого влучення бомби багато книг було втраче¬но. Докладено зусиль для відно¬влення релігійного життя. Вули¬цям і площам були повернуті їх історичні назви. Відновили свою діяльність товариство «Просві¬та», «Союз українок», була утво¬рена редакція газети «Нова Україна», почали працювати культурницькі заклади - театр, кінотеатри.
Над будинком управи майо¬рів синьо-жовтий національний
стяг, а вестибюль прикрашав лані стародавній символ - три¬зуб. Ці заходи стали приводом для піднесення патріотичних по¬чуттів і національної гордості. Співробітниця «Просвіти» Окса¬на Соловей згадувала [Ліг. 101]:
«Побачивши вдалечині жовто- блакитний прапор, майже спиняю¬ся: ноги раптом обважніли і відмо¬вляються послуху. Я не в силі віді¬рвати погляд від полотнища».
Подібні почуття були й у Арка- дія Любченка, про що він написав у своєму «Щоденнику» 3 листо¬пада 1941 року [Літ. 59]:
«Сьогодні вдень пішов у місто. На будинкові Міської управи - ве¬ликий шовковий жовто-блакитний прапор. Я так схвилювався, горло мені стиснуло так, що поспішив далі од людей, збочив у провулок повз «Березіль» і пройшов по Лимарській повз оперу. Трохи заспокоївся, хоч очі мимоволі були мокрі».
Наприкінці січня 1941 року Крамаренко став обербургоміст- ром Харківської міської управи (ХМУ).
О. Крамаренко здійснив захо¬ди щодо зміцнення дисципліни працівників управи. 9 березня 1942 року він підписав наказ, згідно з яким всі службовці по¬винні були спілкуватись на ро¬боті українською мовою.
Займаючи високі посади, Олексій Крамаренко був досяж¬ним для звичайних людей, багатьом надавав різноманітну допомогу (врятував від шибе-
ниді 17 чоловік). Він співчував євреям, які зг ідно наказу німець¬кого командування в грудні 1941 року довжелезною НИЗКОЮ по¬тягнулися Московським про¬спектом до бараків верстатобу- дівельного заводу, де знайшли свою смерть. Та чи він міг вря¬тувати цих нещасних - безправний чиновник з гучною назвою по¬сади - обербургомісір.
Видатною подією для Харкова, якою мі¬сто завдячує О. Крама¬ренкові, стала поява четвертого герба міста (науковець І. Саратов Чвтжртш присвятив цьому гербу Харкова. спеціальну главу СВОГО Автор неві, дослідження «Історія харківських гербів») [Літ. 90].


Поява нового герба була зу¬мовлена потребою часу: для на¬дання бланкам офіційного ста¬тусу Міській управі потрібен був свій символ. Розробкою його займався невідомий художник. Він використав мотиви старого, катерининського герба, але но¬вий суттєво відрізнявся. Новий
герб був без імператорської ко¬рони, дубового листя, Андріїв¬ської стрічки. Залишився ріг до¬статку, але змії «кудись повгіка- ли», були тільки голови якихось схожих на птахів істот. Новий герб гарно читався, була в ньому рит¬міка й динаміка форм.
Крамаренко не на¬писав публіцистичних творів, спогадів (тільки наукові праці), але його діяльність на посту по¬садника міста сприяла створенню культурни¬цьких установ, зокре¬ма «Нової України», «Просвіти».
З Крамаренком ба¬жала встановити зв’яз¬ки радянська агентура. Він відмовився співпрацювати, але про сам факт зустрічі дізна¬лось гестапо, і його було зааре¬штовано.
Свідчень про смерть О. Кра¬маренка немає, але згідно з да¬ними адресного столу ХМУ від 20 січня 1944 року на початку 1943 року він «вибув з постійно¬го місця проживання у тюрму».