Намисто...

            



           Як же мені хочеться висунути подалі, свою босу немиту ногу і натиснути прохолодну широку педаль, бабусиної прядки. Але бабуся мені не дозволяє. Вона вважає це шкідливими балощами. Коли мені довіряють цю веселу і не важку роботу, то я розкручую колесо так, що й фігурних спиць стає не видно. Як зачаровано легко розкручується велике колесо і м'яко постукує дубовий шатун. Але так можна робити лише коли бабусі немає удома. Не дай Бог вона це побачить, обов'язково покарає, тому що легко можуть злетіти і заплутатися просмолені листяною смолою шківи-вірьовки.

          Сама вона зараз сидить на табуретці, присунула прядку ближче до світла, до великого відкритого вікна. І схиливши голову набік, щоб краще бачити своїми вже слабкими очима прядену нитку, скоріше навіть не зором, а на дотик повільно пряде білу, прочесану колючими щитками овечу шерсть. Прядка у неї крутитися повільно, не то що у мене, поскрипує глухо і заспокійливо. Аж заснути можна, дивлячись на таку картину.

          А я ось сиджу біля бабусі, на низенькій фарбованій олійною фарбою лавці, їм найсмачніший в світі калачик посипаний цукром, запиваю топленим молоком, з фарфорового кухля і краєм вуха слухаю її неквапливу мову.

          - Коли я маленькою була, сонечко із-за лісу у нас сходило раненько-раненько! Ой, як рано! Раніше, ніж півень наш старенький на пліт встрибне! Прокинуся, коли очам вже від білого світу стає боляче. А я все одно лежу, мружуся, свої вишиванки з красивого муліне, що вночі снилися додивляюся. Мама підійде до мене, тьопне мене теплою долонькою тихенько і скаже,
          - Вставай Наталочка, моя засоня кошлата! Все царство боже сьогодні проспиш! Он тебе вже і женихи за воротами, напевно, чекають, з самої півночі, Богданко Рудий та Василько Кіт! І піде собі далі рогачами, та чавунами з вареною картоплею і буряком в печі гриміти. А в хатині вже так пахне хлібом і картоплею що пригоріла зверху в чугунці, що й слинки течуть, а ще пахне димом від соломи що мама в піч підкладає, щоб жар довго тримався. І годинник цокає і цокає, хто його там ворушить за стрілки і зозулі відлітати не дає? І Микола чудотворець теж вже разом зі мною прокинувся, дивиться з ікони сурово, стежить за мною. Брови нахмурить і рукою загрожує. Нікуди від нього в хатині не сховаєшся!
          Вибіжу я в двір, сяду на ганку в одній сорочці. Батько рано на ріллю виїхав, сестру і брата з собою узяв. А я ще мала зовсім, ми удвох вдома з мамою. А у дворі вже кури між собою розмовляють, лапами як граблями землю під плотами розпушують, та зі мною вітаються, та собака Сірко, задньою лапою шерсть зайву з вух і з бороди вичісує під старою яблунею, калачиком зігнувшись. Глечики на плоті блищать і двір вартують. Ранок тепло-теплий. Хмаринок на небокраї немає. Корови лише тихо мукають на задах, поросятка десь тихенько рохкають, маленькі і рожеві як булочки на паску.

          Як же гарно нам боженька всю землю влаштував! Все поставив на свої місця! Небо волошкове зверху приліпив, земельку тепленьку знизу розстелив і травичкою її м'якої посипав, а з боків річку невелику викопав, Гарнуську, та з другого боку ставок з рогозом глибокий, такий що і дна в середині ніхто не пробував! Говорять, там бic хотів будинок у воді побудувати, а дна не дістав. Ззаду села ліс дубовий бог насадив з жовтенькими і білими метеликами, щоб дуби небеса гілками в дощ підмітали, коли хмари низько, та жолудями об землю вночі стукали, а на початку села - тополі та терен, щоб пух по піднебінню летів і солодко було! А колючки в терену для того, щоб Богданко та Васько гілки не ламали.

          Покличе мене мама, - Йди сюди Наталочка, - я підійду, а вона мені дасть узвар з солодких груш і кисленьких слив, а доки я п'ю, вона мене по голівці гладить, особливо м'якою долонькою, в діжі сполосне та стрічку червону в коси вплете. Щоб я найкрасивіша була. Значить, до крамаря, сивого діда Скриля зараз відправить. Грошей-то я тоді ще зовсім не розуміла. А давала вона мені тоді мідний алтин, що три копієчки по вашому буде. Була я тоді зовсім малою, років п'яти і кругляшок на долоньці ще не поміщався.

          Вийду я з двору, та так і перекладаю його, по дорозі з руки в руку. А в селі ходити цікаво, лише від двох сусідських собак страшно бувало. І хоч ніколи не кусалися, та аж надто великі вони і чорні, коли підбіжать і стануть нюхати мої руки, що ще грушами печеними пахнуть і коліна мої. Понюхають мене всю, хвостами помахають, та й побіжать далі кого небудь нюхати своїми мокрими носами. Не цікаво їм зі мною, дуже маленька я і гратися з ними боюся. Великі собаки і кошлаті, більше за мене зростом. Одного звали Сатана, а іншого Жуба. На вулиці мало хто вже ходить, мужики на роботу виїхали в поле, по хатинах лише старі сидять та діточки голоштані, та мої подружки - Ченчиха і Марійка.
          А там далі по вулиці музика з труби грає. Там, в самому провулку стоїть високий будинок попівства. Піп сам вже старий, попадя у нього товста, а син їхній знову з міста Харкова приїхав, де хатини стоять одна на одній, і є дорога, зроблена вся із заліза. І віз з багатьма колесами і великим самоваром по ній бігає. Так тато мамі моїй розповідав. Віконце у них відкрито, а у віконце кольорова труба виставлена. Блискуча як скло. І з труби гармошка грає і люди співають. Коли по-нашому, а коли й зовсім незрозуміло. А то і скрипка теж. Це грамофон! Як син попівський приїжджає, так і відразу музику на грамофоні починає грати, з самого ранку і до вечора. Хто не йде, всі зупиняються послухати. Таке диво, людей немає, а голоси гарно співають. І все зрозуміло.   Колись увечері то людей з десяток під вікном стояло, так що і танцювати хотілося. І я стану, довго можу стояти слухати, і забуду вже, що і в лавку мені треба. А пісні всі різні і різні. Скільки ж пісень є на землі? Стільки, одному і не згадати.

          А було у сина попівства ще одне диво – велосипед. Ось вже зовсім дивно. Всього два колеса, а як їде і не падає на землю? Виведе він з двору, дзвіночком подзеленькає голосно, сяде і поїде по вулиці до ставка. Їде і не падає, ось нам дивно. Не було більше ні в кого в селі, цього дива. А якщо Ченчиху, мою подружку покатає, то та потім цілий день посміхається. Товста дружина попа у неї в далекій рідні була. Гарна музика і труба красива, а мама вже вдома і загубить зовсім мене.
          Жаль вирушати, а треба вже йти. Лавка у нас стояла через широкий майдан, напроти високої білої церкви. Крамарем, був старий дід Скриль. Таким він мені тоді був старим, що у нього волосся прямо з під очей зростали, така борода була красива. Зверху руда, а знизу біла. Не знаю я, добрий він був або злий, а лише мене любив.

          - А! - Скаже він, - Ось вона Наталка, мого онука Богданка наречена прийшла! Яка ж ти у нас в селі красуня! Пряник з медом! А стрічка у тебе яка гарна! Коли ж будеш весілля грати, мене теж не забудь, поклич обов'язково, а то ображуся. Ми тобі з дідом Ревою на скрипці, та на бубні зіграємо. А «дурний як сало» нам на гармошці підіграє і гопака танцюватиме. І горілку за тебе вип'ємо після церкви і слив'янку свою принесу. Якщо завтра не помремо. А якщо раніше помремо, так ти все одно до нас теж прийди. Не хочу, щоб одні бабки старі, на мене красивого в останню годину дивилися. Гріхів-то на мені багато, в рай Петро мене не пустить, щоб я зверху на онуків і правнуків дивився, прямо в пекло мене, старого грішника, відразу відправить. Приходив вже уві сні до мене, сказав, що посаду мені тримає. Бісам копита підковувати, та розжарене вугілля під сковорідками перераховувати в жмені. Чого там мамка твоя тобі наказала, Наталочко?

          І я простягну йому мокрий в долоньці алтин. А він на вагах з гусячими дзьобами, відважить фунт цукру в промаслений папір і зніме з мідного крюка в'язку калачиків на конопляному шнурку і повісить мені на шию як моністо у нареченої. І дасть на зворотну дорогу від себе, насіннячка або сушеного чорносливу, що у нього в ладіжке за мішками для пригощання стоїть. А в'язка така велика і довга, що висить вона у мене від шиї, до самої землі і босих ніг. Він візьме і ще двічі її на шиї оберне або під руку пропустить, як торбинку у прочанина до лаври.

          І побіжу я швидше додому. Біжу і думаю, а яку пісню тепер біля будинку попівства з красивої труби грають? Постояти б, знову послухати. І як би мені знову Сатану і Жубу не зустріти. А ну як відберуть калачик з в'язки, а то і два? Буде мама, потім лаятися. І не дозволить більше трубу біля будинку попівства слухати і на велосипед дивитися? Я йду додому і сонечко світить і теплий вітер стрічку мені по спині перекладає, це бог на мене теплим повітрям дихає, охороняє, щоб Сатана і Жуба мене не нюхали і калачик не відбирали. А мама вже мене чекає, стоїть біля розкритих воріт і виглядає мене здалека, де там дочка загубилася? Чи не вкрали її чорні цигани, а то посадять під спідницю і відведуть з села в табір, тримаючи за червону стрічку.? Побачила мене, посміхається..

          Калачик мій з цукром вже доїдений, молоко з фарфорового кухля допите. Прядка постукує рівномірно, накручуючи ниточку на велику дерев'яну котушку. А бабуся перебирає пальцями шерсть і дивиться у віконце і напевно бачить там, за склом, маленьку п'ятирічну дівчинку з в'язкою калачиків на тонкій шиї замість намиста. І мені жаль, що не можна мені їй допомогти, покачати широку дерев'яну, прохолодну педаль прядки. І колесо в прядки крутиться, немов їде по нескінченній дорозі, туди, де залишилося бабусине дитинство..