саме головне - це ти

ми з тобою якісь особливі - вітаємося і прощаємося мовчки, тихесенько махнувши головою і ненароком посміхнувшись. тобі, напевно, байдуже, як до речі і завжди. вибачай, але іноді мені хочеться власними руками задушити тебе за твій «мені усе по барабану» хист. але мені дуже страшно, адже хтось може завдати тобі нестерпний, відчайдушний біль і тоді твоє «начхати» перетвориться на «болить». мій ріднесенький, нічого ніколи не бійся, я тебе завжди приголублю та утішу. (господи, просто зроби так, щоб у нього в житті ніколи не було розчарувань та надзвичайних обставин).

ми з тобою якісь дивні - начебто, говоримо один із одним, а у той же час тривіально мовчим. розмовляють наші очі, зап'ястя, ключиці, розбиті на шматочки серця, зашиті - перешиті душі, але тільки не ми. якщо чесно говорити, то коли ти вимовляєш моє їм'я, я п'янію, хмелію, сходжу з розуму; таке відчуття, ніби ти обіймаєш мене своїм низьким голосом. я спустошена унаслідок твоєї нестачі, відсутності; мене нещодавно (тільки чому я лукавлю? декілька років тому) чомусь зачепили твої трохи прижмурені очі та тепер я без них вже ніяк не можу. я взагалі без тебе більше не можу.

ми з тобою якісь алогічні - точніше, я, постійно називаю тебе й мене на «ми». всі мої дороги ведуть тільки до одного милому серцю місту і назва цьому містечку - ти. я прийду до тебе крізь сніг і хуртовину, дощ та град, землетрус чи повінь. повір мені, у кінцевому результаті, ми все одно повернимося один до одного, навіть пройшовши пішки декілька тисяч таких непотрібних і даремних міст; навіть пройшовши через велику кількість зайвих нам років. знаєш, якщо ми дійсно потрібні один одному, але стільки часу мовчим, то ми з тобою якісь незрозумілі - вкрай дурні.

пробач за те, що знову, в котрий раз називаю нас «ми».