Не правильно

- Люблю чорнослив в шоколаді.
- Тихо, - каже він. – Не треба.
- Не можна закривати мені рот, все інше можна й треба.
- До чого тут зараз чорнослив?
- До того, що ти збираєшся мене вбити, а навіть нічого про мене не знаєш.

Він подивився на неї з неприхованим подивом і ослабив руку, якою тримав її за горло. Вона не старалася вириватись. Життя втратило для неї всі смаки і тому вона не вважала себе жертвою, а так, як то так і мало бути. В її хворій фантазії цей сон не раз виникав десь із темряви, тому вона була спокійна і навіть рада, що це станеться разом з ним.
- Кави? – все-таки прохрипіла вона і потерла горло.
- Ти розповіси про мене.
- Жартуєш? Я тебе мало не цілий рік чекала, а тут ще комусь розповідати. Ти мій особистий кілер посланий долею. Я сама тебе замовила. Тож строки виконання не змінні. Просто хочу випити з тобою кави.

Він мовчав і намагався розгледіти її очі, передбачити наступні дії, напрямок втечі, силу і напрямок удару, але нічого цього не було. Вона, як діловий партнер після вдало заключної угоди, стояла і вимагала кави. Не просто кави, а випити кави разом з ним. З чоловіком, в міцних руках якого доживає останні миті її тіло і душа, чому вона себе так поводила було не зрозуміло. Йому стало цікаво. Вперше його не благали пощади, не клялися, що зроблять ВСЕ, що він захоче, заплатять, заплачуть, закричать, заткнуться аби він не торкався холодним лезом горла, а попросили кави. КАВИ! ВИПИТИ З НИМ КАВИ!
 Він ніколи не вважав себе маніяком чи вбивцею. Йому подобалося звання руки правосуддя, чи посланця долі. Він думав, що смерті тих дівчат якось міняють цей світ. Він не хотів публічності, крикливих газетних заголовків чи сміхотворних історій в кримінальних новинах. Йому треба було відчуття чужої крові на руках, останніх подихів, агоній, рефлекторних скорочень м’язів, останніх слів. Кому що передати…
В основному останні слова були адресовані Богу, він думав, що його ціль занотувати і передати всі ці слова. Слова, які були адресовані мамі, чоловікам, не зрозумілим особам він не запам’ятовував і навіть часом за тих дівчат його діймало сумління, вони не ті. А вона каже, що вона його чекала, отже, вона та?
Жінки, жінки, що живе в ваших головах, що рухає по цьому світі. Прагнення до чого? Втечі від кого? Потрібно це кому? Сльози на обличчі чому?
- А якщо ти втечеш? – сарказм в голосі не маскується.
- А якщо ні?
- Дитино…
- Кіра!
- Що Кіра?
- Мене так звати.
- Забагато подробиць, Кіра. Я прийшов сюди не для того, щоб це слухати.
- Мені все одно. Це моє останнє бажання. Невже я не маю на нього права?
- Мене ніхто судити не буде.
- На цьому світі може й ні, але там – вона підіймає погляд догори. – там таке люблять.

Добре, що на дворі темно і не видно, що його обличчя заливається рум’янцем.

- Вона знає щось. Самообман? Вона тягне час? Для чого? Чому? Чому тут? Чому вона? Якось це не правильно. Мені лишився один точний удар і я почую послання за яким прийшов. Вона скаже – О, Боже! – і він буде тут. Я буду тут. - Він подумав про те, що вони перед смертю бачать Бога. І якщо вони його бачать, то він з ним. Те, про що їй знати не треба.
- Завис? – вона поклацала пальцями перед його очима привертаючи увагу на себе.
- Ні, не завис. Навіщо ти почала зі мною говорити?
- Я вмію говорити, мама навчила. От тепер, коли хочу говорити, то говорю.
- Це не відповідь. Ти розумієш, що я хочу тебе вбити? Що це твої останні хвилини. Годинник йде по обмеженому колу?
- Розумію. Це щось змінює? Я могла вийти з дому і мене збила б автівка, в торговому центрі зустріла б смертника, вдавилась печивом чи сама стрибнула б з мосту. Всі годинники мають обмежене коло. Я просто хочу випити з тобою кави, а тоді – ось моє горло, чи що ти там перерізаєш, і вперед.

Вона провела долонею по шийній артерії і по тілу пробігли мурахи. Від холодного леза їх не було, а людське тепло, то було зайве.
- Ти повинна зрозуміти, що якщо ти навіть втечеш сьогодні, я все одно тебе знайду. Хочеш ти цього чи ні, але я закінчу те, що почав.
Вона ледь не розсміялась.
- Десь я це вже чула, про доведення справ до кінця. – та вона вирішила притримати цю фразу при собі. Бо запах свіжозвареної кави вже лоскотав носа і живіт буркнув в очікуванні нової дози кофеїну.

Він відпустив її і тепер подивився на неї. Вона не висока, худорлява,  темноволоса, світлоока і жива після зустрічі з ним. Одягнена була в світлий плащ до коліна з-під якого було видно червону сукню, туфлі на платформі і чорна біжутерія. Вона провела долонею по губах, розтерши яскраву червону помаду. Вона витирала не помаду, а слова, які хотілося сказати. Тепер він зрозумів чому не провів ножем по її горлу, а почав її слухати.
- Вона гарна. – раптом крикнуло щось в його голові.
- Ну що, ходімо. – вона виглядала набагато спокійнішою.
- Веди. Ти ж живеш в цьому районі. Ти тут краще орієнтуєшся.
Вона засміялася і показала жестом руки, що пропускає його вперед.
Весна взагалі дивна пора року. Вона пахне чимось живим, змученим, змореним, воскреслим, тихим, гамірним, зеленим, білим, блідо-рожевим. Зараз та пора, коли дороги і земля ввібрали зайву вологу і тепер все віддає теплом. Асфальт віддавав теплом, ліхтарі, метал, люди?
Вони вийшли з-за дому на розі і пішли до кав’ярні, яка знаходилася в ста метрах від її можливої передчасної смерті. Він вирішив не тримати її, не триматись осторонь, а бути біля неї, як старий знайомий. Варто було почати розмову, але він вирішив подивитися як вона буде поводитися на людях.
Кав’ярня була маленькою і зовсім не затишною, а швидше тісною. Вона була розрахована на максимум сорок чоловік відвідувачів. Все в коричнево-білих тонах, навіть фото були нудними. Він любив експресіонізм в картинах, а тут якісь фото потягів, дам в пишних сукнях і повозок запряжених білими конями, маленькі вікна і не примітний персонал. Відвідувачів в середині не було.  Хоча запах кави компенсував всі недоліки дизайну, обстановки і розташування.
- Я знаю навіщо ти мене сюди привела. – він сів спеціально навпроти камери спостереження.
- Я ще точно не вирішила для чого, а ти вже знаєш?
- Угу, тут скрізь камери спостереження і, напевно, ти всіх тут знаєш і зможеш попередити, що з тобою не все гаразд.
- Міг би бути варіант, якби я сама не хотіла смерті.
- Ти часто тут буваєш, як скоро вони зрозуміють, що з тобою щось сталося?
- Я тут снідаю. Тобто кожного ранку.
- Тобто завтра.
Вона засміялась і прикрила рот долонею, щоб ніхто, хоч нікого і не було, але все-таки, не звернув на це уваги.
- Що ти/ви будеш(-те)? Як правильно звертатися до людини в якої ніж в кишені куртки?
- Не знаю. До мене ще нікому не доводилося звертатися в такій обстановці, з такими запитаннями і ще й знаючи хто я. Звертайся як тобі зручно, Кіра.
- О, ми переходимо на особистості. Тоді я хочу говорити на ти, але тоді я маю знати ім’я. тільки справжнє. Не обманюй мене, я заберу це з собою.
- Добре продуманий хід. Мене ж вирахують за лічені години. Камери і звук записують?
- Я тебе благаю, це найнудніше в світі місце, я думаю вони вимкнені для економії електроенергії і зарплати охоронцю. Та й хіба тобі не все одно? Може я саме та жертва, яку ти шукав?
- Саме та жертва, яку я шукав? Звідки такі висновки. Невже ти думаєш, що це все заради однієї людини?!
- Міг би й збрехати. Тобі нічого не варто, а мені приємно. – вона нахилилася до нього, а потім знову розсміялася і махнула рукою офіціанту.
- Богдан. – він ніби вичавив з себе це слово і повернувся до вікна. Вона мовчки посміхнулася. Її очі світилися сяйвом тисячі вогників, а руки злегка тремтіли від зміни температури в приміщенні.
- Добрий вечір. – підійшла офіціантка. – як пройшов день?
- Дякую, Тетяно, добре, навіть чудово. – вона посміхаючись подивилась на нього.
- Чого бажаєте?
- Я буду капучино, а ти?
- Я теж. – Богдан не хотів повертатися до офіціантки. Безглузда система самозахисту.
- Отже два капучино. Десерт до кави?
- Два сирних пироги і чорнослив в шоколаді. - Він посміхнувся вперше за вечір. Він знає, що вона це любить. – це все, дякую.
Офіціантка зникла і знову залишила їх наодинці.
- Скількох ти вже…ну, ти зрозумів?
- Ти думаєш я рахую?
- Я думаю, що ти не схожий на психа, а, отже, в цьому має бути якийсь сенс і підрахунок.
- Ти права. Я не псих. Їх було шестеро.
- Навіщо?
- Невже це так важливо? Ти сама сказала, що смерть і так на кожному кроці, а я просто виконавець.
- Але ж ти не найманий вбивця.
- Ні. Ну добре. Знаєш, коли людина помирає, вона прощається. Кличе когось, проклинає, плаче. Перед тим, як повітря покине легені вони кличуть Бога. І він приходить. Стоїть біля мене, бо вони його бачать. Отже, він не проти. Він зі мною.
- Ем…що?
- Світло з’являється біля мене, тепло і тиша. Все замовкає, коли приходить він.
- Тоді яка різниця кого вбивати, якщо він все одно прийде.
- В цьому різниця є. Є люди безіменні, імена яких і він забув, бо вони самі їх втратили. Тоді на чий клич іти не зрозуміло. А мої жертви мають імена. Десятки різних імен, які вони носять в собі.
- І яке ж моє ім’я?
- Ти представилась сама.
- А могла б і не казати.
- Багато чого сьогодні могло б і не бути, але воно є.
Офіціант принесла каву і десерт. Поки вона розставляла принесені страви на стіл він повернувся і подивився їй в очі так, що холодно стало навіть в ноги. Його сірі очі мали таку дивну властивість – дивитись глибоко в середину, зачіпаючи внутрішні органи і провокувати ангіну. Офіціант, немов заворожена відійшла від столу і не змогла повернутись до них спиною. Вона так і пішла. Повільно переступаючи з ноги на ногу і руками намацуючи гострі кути інших столів. Кіра, яка спостерігала за цією процедурою з неприхованим захватом, водила великим пальцем руки по губах і стримувалась, щоб не заговорити. Офіціантка мала з секунди на секунду розвернутися і побігти світ заочі, але вона виявилась сильнішою, ніж він чекав. Вона витримала його погляд, а потім її хтось покликав і гіпноз розсипався на маленькі крупинки.
- Неймовірно. – Кіра прошепотіла сама до себе. – хто ти?
- Я Богдан. Убивця шести людей.
- Ні, ні, ні…- вона намагалась підібрати правильне слово, але його не існувало. - …ні, ні, ні…
- Що сталося?
- Це не можливо пояснити, але я тебе знаю, я тебе бачила вже. І це вже бачила. – вона підборіддям вказала на траєкторію, яку подолала офіціантка. – і … все це вже бачила.
Вона оглянулась довкола. Ефект дежа в’ю сказав би хтось, але її слова всі зникли, розлетілися. Залишилася тільки міцна картинка того, що вона щойно побачила. Дихання пришвидшилось і до обличчя прилинула кров.
- Ти на мене так не дивився. Чому?
- Дивився, як ти думаєш ми потрапили за ріг того будинку.
- Ні, ти що не пам’ятаєш, це я йшла за тобою. Це я відвела тебе туди.
Богдан протер очі і постарався пригадати як вони і справді там опинилися. Хто за ким йшов і навіщо. Він точно знав, що в кишені куртки має гострий ніж. Ніж не для того, щоб різати хліб, а для того щоб розрізати сонну артерію. Хіба він робив це раніше чи не робив, чи йому це все лише приснилося, а може те що зараз сон? Він ще раз протер очі, але нічого не змінилося.
- Спробуй капучино. Тут варять найкращу каву в місті. – Кіра, вже пила каву і ніби нічого не говорила до цього. Тепер запитання з’явилися в нього.
- Що означає «…це я за тобою йшла»?
- Я йшла за тобою, щоб вбити, а потім вирішила спочатку випити кави.
- Ні, ні, ні. Це все не правильно. Ти щось путаєш. В моїй куртці є ніж, яким я вбив уже шістьох людей, а ти сьогодні станеш сьомою.
- Богдан, - вона поклацала пальцями перед його очима, як за рогом того будинку. – з тобою все гаразд?
- Не все, хто ти?
- Я Кіра, твоя наречена. – вона голосно засміялася і показала йому обручку, яку щойно дістала із чорносливу в шоколаді.
Кімната почала гойдатися. Він встав і пішов до вбиральні.
- Це все обман, мені щось підсипали. Де я, чорт забирай? -  Він дивився в дзеркало і намагався сфокусуватись на якійсь частині обличчя, та все вислизало. В двері постукали, він відкрив. На порозі стояла офіціантка одягнута в світле пальто, з-під якого було видно червону сукню, туфлі на платформі і чорну біжутерію. Губи нафарбовані яскраво-червоною помадою, яка була злегка розтерта її рукою.
- Хто ти?
- Це, я, Кіра.
- Яка Кіра?
- Твоя наречена. – вона скривилася в натягнутій посмішці і підійшла до нього.
- Не підходь до мене. Я тебе не знаю. – Богдан ледь тримався на ногах, але все одно намагався відштовхнути її.
- Ми познайомились два роки тому. На зупинці біля торгового центру.
- Ні, на зупинці біля торгового центру два роки тому я вперше вбив людину! – закричав Богдан.
- В тебе жар. Ти захворів?
- Ні, що далі, далі що було?!
- Ми ходили на перше побачення в кіно на фільм «Втекти за три дні». – вона ледь стримувалась, щоб не розплакатись або обійняти його.
- Там була друга. Господи! Там була друга. Далі!
- Богданчику, я боюсь. Що сталося? Ти виглядаєш не здоровим.
- Перестань мене так називати. Розкажи мені, що було далі. Після кіно. – він обперся об кахель і сповз вниз на підлогу.
- Ми почали зустрічатися. Десь через три місяці ти запропонував жити разом, коли ми були в твоїх батьків в Львові.
- Три. Далі…
- Ми вийняли квартиру на Лук’янівці.
- Чотири.
- Так, чотири! – крикнула Кіра. – чотири нещасні дівчини! Після них було ще двоє. Молодих і гарних!
- Ти про все знаєш?
- Звичайно знаю, любий. Ти робив це заради мене. Коли я того хотіла.
- Ні, це я цього хотів, а тебе я взагалі не знаю!
- Ти можеш це заперечувати скільки завгодно, але те світло про яке ти так натхненно говориш, то я! – вона розправила плечі і стала над ним і подивилася згори вниз, вимірюючи відстань секундами.
Його тіло трусилося від холоду, страху, відчуття відчуженості всіх внутрішніх органів, він відчував себе загнаним звіром.
- Це все провокація. Я вас не знаю. – він постарався встати, але невидима сила тримала його на підлозі.
Вона тільки голосно розсміялась, зняла взуття і сіла біля нього. Вода капала дуже голосно, а з часом цей звук переріс в дощ за вікном. Волосся спадало йому на очі. Він намагався прибрати його, але не виходило.
- Що ти зі мною зробила? Це ж ненормально. Це щось психотропне?
- Я нічого з тобою не робила. Ти все сам. Сам підійшов і сказав, що готовий кинути весь світ мені до ніг, а коли я сказала, що хочу на світі залишились тільки ми, - ти почав вбивати тих, хто мені заважав.
Він повернувся до неї і старався пригадати їх разом. Хоч щось спільне. Вона пригорнулася до нього. Спочатку вткнулась носом йому груди, потім підіймала обличчя вище до його губ. Губи завмерли в сухому дотику. В неї покотились сльози.
- Ти мене любиш? – Кіра не відпускала його губ.
- Більше за життя. – Богдан взяв руками її обличчя, провів пальцями по всіх лініях, зупинився рукою на сонній артерії. Вона видихнула, готова до будь-чого. – тебе простіше просто вбити, щоб ти нікуди не йшла.
- Я нікуди не йду.
- Але ж рано чи пізно підеш?
- Я тебе ніколи не залишу. Мені боляче без тебе.
- Що відбувалося зі мною?
- Любий, в нас серйозні психічні захворювання. В нас роздвоєння особистостей. В кожному з нас живе ще кілька Богданів і Кір. Всі вони ненавидять одне одного, а ми кохаємо. Ніколи не знаєш з ким зранку прокинешся. Ми втікали один від одного, ховалися, міняли міста і прописки, але доля знову ставила нас поряд. Спочатку, як жертву і нападника, потім, як випадкових знайомих, а потім, як закоханих.
- Але чому я нічого не пам’ятаю, а ти все знаєш?
Вона дістала з сумки потріпаний блокнот. Відкрила на першій сторінці, де була дата двохрічної давнини і заключеня психіатра. Далі багато записів, поденних, погодинних, фото, його фото, спільні фото, фото якихось жінок. Не багато, тільки шести.
- Я справді вбивав? – чомусь Богдану ніяк не хотілося в це вірити.
- Ні, ми, тобто вони це планували.
- Як на довго ми це ми?
- Може назавжди, а може на дві хвилини.
- Ходімо звідси.
Вони встали і вийшли з ванної кімнати. Вони були в їхній квартирі на Лук’янівці.
- Ми вдома? – з острахом перепитав він.
- Думаю так.
- Може нам не варто спати, тоді ми залишимось собою чи давай вистрибнемо в вікно?
- Ні, спати кращий варіант. Вона втомлено посміхнулася і знову пригорнулась.


Про що ця історія важко сказати. Щось середнє між тим, що кохання приходить до всіх і що від нього не втечеш і тим, що воно лікує, загоює рани, навіть якщо ті рани саме ж і поставило. Погане закінчення не найкращої історії.