Счастье видеть

 ;Ви коли-небудь замислювалися над тим,що ніколи не побачите світла,не відчуєте присмак поцілунку коханих синіх очей,не побачите переповнений потяг метро і чиюсь ногу на вашій…зрячі про це не думають…я також не думала…до того моменту,коли моє життя,здавалося б,закінчилося,хоч тіло було здоровим і не ушкодженим,але втрачено було щось більше,ніж зір,втрачено було душу…і частину себе не реалізованої у світі,такої молодої і такої не потрібної…
  А починалося все так красиво….
  Ми познайомилися з нею в кафе...Прокурена сигаретним димом забігайлівка непривітно закликала до себе гостей.З відвідувачів у той вечір була тільки я і ще якийсь стомлений чоловік з ноутбуком.Мою самотність у той вечір скрашувала свічка,яку офіціант поставив на столі для більш інтимної обстановки,хоча скоріше то був якийсь недогарок від колишнього гостя.Кава і сигарети-ось єдині супутники тих,хто багато думає,іноді аж занадто багато:чи то від самотності,чи від того,що нічого іншого робити не вміє…Вона одразу ж привернула мою увагу лишень відкрила двері цього сірого непримітного ганделику.Молода ,струнка,вишукано одягнена дівчина із синіми очима у синіх замшевих чобітках.Дуже красива.Я таких часто бачу хіба що в якійсь іноземній рекламі або на обкладинці глянцевих журналів,які не читаю(про що,власне,там читати?).Отже,красива.В це поняття ми вкладаємо свій особистий смак,досвід,відчуття.Але вона була ідеальна красуня(да проститься мені сказане нашими місами України).Думаю сам напівп’яний адміністратор закладу задався питанням:Чому вона зайшла саме до них?Не встигла я відчути як до мого мозку поступає це питання,аж ця молода особа опинилася за моїм столиком,обароматизувавши мене солодкавим запахом Baldinini.
 -Привіт.Я Аня,-голос був таким же звабливим як і випнуті груди,що виглядали з-під розрізу кофтинки.
 -Привіт.Свєта.
 -Не хочу щоб хтось до мене «підкотив»,ну ти розумієш,тому краще посиджу з тобою,як з подружкою.Ти не проти?
 -Та ні.
Вона замовилапляшку шампанського,якогось італійського.Цікаво,де воно тут могло взятися?Коли його відкоркував офіціант,який мало не зжер поглядом мою сусідку,вона налила мені бокальчик.
 -Будеш?-солодкозапитала.
 -Я не п’ю,дякую.
 -Я також.Будеш?
І моя рука сама потягнулася за ігристим трунком мого мозку.
  Ми розговорилися.Про життя.Про те,як мене і її недавно кинули начеб-то кохані хлопці,а насправді-справжнісінькі козли.Сміялися. «Прикалувалися» зі збоченого офіціанта і пристаркуватого чоловіка в емовських підштаниках.Багато сміялися.Допивали другу пляшку шампанського і вже ржали,як не вгамовні.
Далі-провал…пам’яті…чи розуму.
   Оговталася я вже вдома.Але не в себе.Свою однокімнатну комірчину не можливо зплутати з цим пент-хаусом.Тут жила Аня-неімовірна красуня.
 -Доброго ранку!Каву будеш?-зайшла в прозорому халатику на голе тіло моя собутильниця.
Я аж зігнулася,мов їжак від побаченого,щось затріпалося у грудях і набагато нижче.Та я знайшла сили сказати.
 -Звичайно.
  Ми поснідали запашною кавою і,як мені здалося,найсмачнішими у світі бутербродами.Розмовляли,але якось трішки натягнуто.Щось в мені змінювалося.Неначе квітка розпускалася у моєму тілі за лічені хвилини.
Пішли гуляти по парку,театр,цирк,нарвали жовтого листя і кидали його з мосту на перехожих,самі качалися в листі,плакали від сумних історій із життя й від того,що від сміху вже болів живіт.Ввечері вона запросила мене в ресторан.Оскільки одягнути мені було  нічого,окрім чорної сукні,якою я ще ні разу не хизувалася,то й прибралася в неї.Аня сказала,що так я виглядаю дуже жіночною і сексуальною.Від останнього слова в мені щось знову затріпотіло.Боюсь,назвати це метеликами в животі,але щось схоже.
В ресторані ми слухали джаз…блюз.Пили шампусік.Перемивали кісточки відвідувачам.Я була в легкому дурмані диму,музикиі її аромату…
В квартиру ми ввірвалися вже напівоголеними.Мої пальці жадібно розстібали ґудзики на її кофтині,вона ніжно шептала мені щось п’янке на вухо,погладжуючи мої груди,пестячи мої губи швидким язичком.Ми обіймалися і цілувалися.Безперервно.Жага,пристрасть,жар,дурман-все змішалося у нашому сплетінні тіл.Вона цілувала мої груди,спускалася все нижче і нижче,аж поки не дійшла до найзаповітнішої жіночої зони.У чоловіків-це лиш засіб,у нас-це друге серце,ми туди допускаємо тільки когось особливого.І ця особлива людина тут,її волосся розливається полохливою річкою на моїм тілі.Її вуста пестять мій живіт,спускаючись все нижче і нижче.Я відчуваю щось таке,як відчувала тоді,коли стрибала з парашутом,але адреналіну і насолоди набагато більше.Все більше і  більше.Надзвичайно.Та-а-а-а-ак.
Прийшла до тями я через кілька хвилин.Аня сиділа на ліжку,палила сигарку і посміхалася.Я також посміхалася їй вустами і серцем.
 -Знаєш,Свєтко,а я тебе люблю.
Мовчанка.
 -Ти розумієш,мені важко таке говорити,але це насправді так.Ще в дитинстві я зрозуміла,що зі мною щось не так,коли дівчатка заглядались на хлопців,у мене ж вони викликали якусь відразуі огиду.Та заможний татусь змушував мене зустрічатися із багатенькими синкамисвоїх колег по бізнесу.І я це робила…В машині,на машині,в їх шикарних кімнатах,на ліжку,не дійшовши до ліжка,на підвіконні,у ванні…я шукала себе у них і навпаки.Я прагнула зрозуміти чому я інша і мене не приваблює їх мускулисте біцепсисте тіло.Чому не діють на мене їх комунікабельні чари.І не знаходила відповіді.В універі я познайомилася з дівчиною,від якої наш заклад  стояв на вухах.Безбашна і красива,одного вечора вона запросила мене до себе.І звабила якимось дивом,після чого я зрозуміла-привіт,Аню,ти лесбіянка.Навіки…У мене були інші…Дві.Мені з ними було класно,але чогось не вистачало.З тобою-вистачає.Любові вистачає.
Знову ця злісна мовчанка.Я не знала що сказати.
 -Говорити не обов’язково.У той вечір,в кав’ярні я зрозуміла,що в твоєму житті настав час для іншого етапу стосунків-щасливого….
  …ЩАСТЯ.Ви коли-небудь відчували його 24 години за добу?щомиті і всім єством.Воно переповнювало нас невимовною радістю,задоволенням і блаженством,якого я ніколи раніше не відчувала…Нам було добре удвох щомиті.Ми говорили годинами,сміялися годинами,мовчали годинами,займалися коханням годинами…Я відчула себе коханою і кохала всім серцем.Мені було приємно і комфортно ЗАВЖДИ…Так,це було щастя…
  …У той вечір вона прийшла напідпитку.Сказала,що не хоче бути зі мною.Сказала,що я груба і не романтик.Ніби-то занадто боїться,що тепер,коли я відкрила себе ось таку,то зраджу її,а вона цього не витримає.Аня швидко спакувала мій хлам в рюкзак і вигнала мене.
-Нам треба деякийчас пожити окремо і не зустрічатися.
І щастя вмить обірвалося,як і не існувало взагалі.
Я вибігла з одним словом у голові «ЯК?»як яможу далі жити без цієї людини?згадуються слова бабці:»Голубі очі й карі не приводять до парі».Може,бабця,яка була всього один раз з чоловіком і від того народилася моя мама,також була лесбіянкою?Та хіба вона могла щось знати про це.Так і прожила не легке життя чи то фригідною,чи не такою,як інші.
Як я можу жити без її синього погляду і солодких поцілунків,без філософських диспутів по вечорам,без смачної кави,яку вона так по-особливому готувала і без моїх пончиків,які я пекла тільки для неї.
  Сльози застеляли очі.Дощ лопотів по автомобільному склу.Дощ і сльози-найсумніша у світі музика.
Вони танцювали обійнявшись свої па в такт моєму серцю.Ба-а-а-ах.
Далі темрява.Не така,як буває,коли вимкнеш світло,а у вікно заглядає місячне око.Не тоді,коли хтось підкрадеться до тебе,прикриє твої очі долонями і ти вгадуєш хто це.Чорна темрява.Без жодного проблиску.Напевно,не в усіх тунелях в кінці є світло.У цій чорноті не було мене.Я не могла плакати,їсти,спати,молитися.Мені хотілося-одного-щоб життя закінчилося.Лікар сказав,що жодного варіанту на космічне чудо немає.Я з першої хвилини свого мороку вже знала це.Та найбільше мій мозок ґвалтувала думка про те,що сталося до цієї теміні,коли я була зрячою…а ще-коханою.Болісно стискалося і ревіло серце.
-До вас відвідувачка,-пробіг голос медсестрички.
Я боялася цього і чекала водночас.Серце переповнював страх.Біль.Смуток.Ненависть.Любов.
Я відчувала що вона стоїть неподалік.Мовчить.Боїться,напевно,підступити.Тільки б не жаліла.Я ненавиджу це блюзнірне відчуття,коли з жалю роблять вчинки,про які потім шкодують.Я не витримувала цієї тихої гри.
 -Прийшла?навіщо?хочеш пожаліти-забудь,попросити вибачення-проси прощення у Господа,а мені нічого непотрібно.
 -Нічого-можливо.Але якщо-НІКОГО-не повірю.А як же я?
 -А що ти?Ти лишила мене бажань.
 -Я боялася тебе втратити.Більше за втрату життя.
 -Тепер можеш не боятися-я сама собі не належу.Я не можу бачити.Як говорив Шиллер:" «Сліпота страшніша за смерть».Так що,до побачення,люба,мене нема.
 -Я люблю тебе.
Боляче,як же боляче стискається серце від тих дурнуватих слів.
 -Не варто патетики.Вже пізно для цього,та ще й пройшло це вже у тебе.
Вона підійшла і боязко провела рукою по моєму обличчю.
 -Я завжди тепер буду з тобою.
 -Ой,не треба мене жаліти і говорити дурниці,про які будеш потім жалкувати і за це ненавидіти мене.Я не зможу тебе задовольнити як раніше,бо стала невмілою і бездушевною.
 -Ти не могла стати такою.Ти втратила зір.Але не мене.Я люблю тебе і хочу бути з тобою.
 -Аня,не…
 -Зачекай.Знаєш,колия тебе зустріла,з першої ж хвилини знайомства я боялася тебе втратити.Що таке любов?-це коли ти без людини не можеш жити.Якщо можеш-ти не любиш.Істина.Цей страх втрати накопичувався в мені увесь час,хоч нам і було надзвичайно добре вдвох.Та я бачила як ти починаєш дивитися на інших жінок і в мені бунтували ревнощі.Я розуміла,що це лише мої хаотичні думки,але страх…Слухай,у мене був знайомий лікар,який забагато заборгував мені у житті.Я вмовила його виписатимені одні пігулки.Вони спричиняють дуже швидке захворювання на глаукому.Спочатку ти починаєш не добачати,потім ледве розрізняєш речі і остання стадія-сліпота.Це поширюється дуже швидко.Вже через кілька днів я буду на другій стадії.
 -Ні!О,Господи,ні!-мене роздирав біль і огида існування.Душа крилася пліснявою і тіло знобило від нервового перенапруження.
 -Світланко,я хочу бути з тобою.Не нервуйся.Це обдумане рішення.Клянусь.Ми єдинеціле.Назавжди.Тільки ти і я.Ми будемо такі ж щасливі.
 -Ні,не будемо.
 -Повір.Щастя можливе.Ми звикнемо.Чуєш,звикнемо,удвох.Цілим.Бо я не можу жити без тебе.Бо це любов.
Ми сиділи зболені душею.Сліпа і та,що скоро такою стане.Обійнявшись і гірко плачучи.Наші плечі лиш раз-по-раз здригалися від думок і сліз.Попереду-було темне і щасливе майбутнє.На мить,мені здалося,що я бачу те світло,про яке говорять.На мить мені здалося,що моє життя нікчемне.Та це була тільки мить.Я бачила її сині очі.І посмішку.Я бачила їх серцем…