Я...

Я перероджую себе.Із тіні мороку,з поламаної Купідонової стріли перебігла муками Надії,яку заквітчали стоголосі кобзи й пірнула в хижу самотину щезника,щоб обпитися жагою присмутку.Мені так щось байдуже існувати...Посміхаюся кривим порухом очей і сполохане волосся зроджується любовью до блакиті,але не до земного...Хочеться злетіти мерехтливим метеликом чи бездітною кульбабкою кудись осторонь:від втіхи насолод і гулу електростанційних людей...
Безсоромний подих вітру стає щораз гучнішим серед координаційних паралелей доріг і прострацій,бо епокалептична моя жага хоче збагнути й виринути у вись,у несусвітню далеч.Якнайдалі.В невідому мороку(у) життя і світла...
Знову повертаюся до того,з чого пеРекинутою філіжанкою кави щоразу розбивалося щось на самотньому підвіконні чиєїсь занедбанної квартири,у якій з найнеосвіченіших кутків знову промовляє до мене щезник...Чи,може,то квола німфа,перекособочено зраджує мене з моєю власною тінню і пеленасто захоплює своїми пазурами каламуть моєї голови,щоб стиснути так міцно,як тільки здатна.Стиснути до крику,до болю...до смерті...Ні,до життя!Треба стиснути так,щоб захотілося я полохливою пташкою совісті безповоротньо вкорочую собі непомітний просвіток печалі.І живу...
Я впадаю у транс,а полонлива хіть вже тягне мене біснуватою стежиною нагору,щоб віддавшись їй,вона скинула мене вниз.І я розумію,що німфа та щезник тут ні при чому...і тут навіть немає безглуздя...Просто,тут є я...Я Є.....