История одного учебного года на украинском языке

ПРОЛОГ

- Ну що ж, даю вам шанс зізнатися, й поки не пізно, виправити те, що вчинили. Журнал  - важливий документ, його викрадення прирівнюється до крадіжки державних паперів.  Ми із Зоєю Сергіївною зараз вийдемо, залишимо вас самих. У вашому розпорядженні рівно десять хвилин. Якщо по тому, як мине визначений термін, ніхто не зізнається, викликаємо міліцію, - після цієї тиради, класний керівник у супроводі «хімічки» вийшов із кабінету.
          Міліцію! Оце то влипли! Невже хтось із нашої компанії дійсно взяв  журнал?! Ошелешено оглядаю хлопців. Ні, не уявляю! І потім – журнал! Не якийсь там зошит. Він чималенький, у грубій картонній палітурці. Згадалось, як наш Петро Іванович довго підбирав для нього обкладинку. Щоб була гарна й прослужила весь навчальний рік.
          Ні, це абсурд. Навіть якщо хтось і взяв журнал, то куди ж він його сховав? У шкільну сумку не сховаєш, у сміття не викинеш. Зі школи його теж не винесеш  - біля вхідних дверей чергові на посту. У верхньому одязі давно ніхто не ходить (як-не-як кінець квітня), значить, і сховати його нема де. Та не може такого бути! Швидше за все, наш журнал  спокійнісінько лежить у якому-небудь кабінеті, а вчитель, який узяв його, навіть не здогадується, які через це розгорілися пристрасті.
          - Нісенітниця!  - першим подає голос Віталик. - Якщо журнал не взяла Анжела й не з'їла його, то більше підозрювати нема кого. Але в Анжели часу було обмаль, тому, спираючись на дедуктивний метод, припускаю, що журнал стоїть собі в учительській, але в іншій комірці. Все-таки вчителі надто нервові стали до кінця навчального року. Ледь що  - міліція! Спочатку подумали б хоч трішки.
           - А може, це ти взяв журнал і викинув?! В унітаз, наприклад спустив,  - кричить у відповідь моя найкраща подруга.  - І взагалі, за останні п'ятнадцять хвилин ми всі виходили з класу, значить, кожен міг зайти в учительську. Так що всі підозрювані. Я ж бо знаю, що не брала цього бісового журналу, але ж мені однаково ніхто не повірить!
           Анжела заходилася голосно схлипувати. Б’яжка з Мариною підійшли до неї, намагаючись заспокоїти, а я не могла зрушити з місця. Адже Анжела має рацію! Коли ми групою подалися до кабінету хімії на перездачу, журнал лежав на столі в Петра Івановича. Класна година ще не почалася. Після нас на перездачу пішла Б'яжка, Петро Іванович попросив її занести журнал в учительську й поставити у відповідну комірку, що вона й зробила (хочеться вірити, що все було саме так). Пропажа виявилася за п'ятнадцять-двадцять хвилин. Виходить, ті, хто був на класній годині, автоматично мають алібі. За словами Сергійка Сьоміна, після Б’яжки ніхто з класу не виходив. Лише за якийсь час зазирнув Александров із запитанням про нещасний кондуїт. Отже, підозрюваними могли бути ті, хто перездавав хімію. І як на зло, кожен із них мав можливість і час, щоб зайти в учительську та взяти журнал. Тобто коло підозрюваних невелике: Анжела, Марина, Віталик, Сашко, Б’яжка.
          - Анжелко, припиняй рюмсати, - мої міркування перериває Віталик. - Добре, я не правий, беру свої слова назад. Усі ми під підозрою, і якщо журнал не знайдеться, то відповідати доведеться теж усім.
          Віталик висловив уголос мої думки. Невже один із моїх друзів украв класний журнал? Ні, це вже занадто! Не вірю, що хтось із них здатен на щось подібне. Що ж за рік такий невдалий?! Хоча, якщо згадати все, що відбулося за цей час, то, може, те, що трапилося, і є логічним завершенням подій...   





ПЕРШЕ ПІВРІЧЧЯ

СЕРПЕНЬ
Я стою на краю урвища й дивлюся вниз. Спочатку на довгі-довгі сходи, якими підіймаються і спускаються люди, на зарослі яскраво-зеленою травою схили, потім  на море, на лінію обрію... Далі роблю крок уперед і починаю ширяти над сходами, над схилами, над морем. Вітер надуває мій одяг, ніби вітрило. Я стрімко злітаю вгору й зненацька падаю каменем. Біля самої землі розвертаюся й знову починаю підйом. Скільки триває цей захоплюючий політ?
          Сонце опускається дедалі нижче, тіні подовжуються. Підіймаюся востаннє, відчуваю, що бракує повітря, стрімко лечу назад...
          А потім... прокидаюся.

         Сонце світить у відчинене вікно. Вітер погойдує фіранку, з вулиці чуються сигнали авто, рипіння, потім скреготіння. Далі долинає крик: «Ну, ще трішки, ну на півсходинки...», а у відповідь  бас: «Тролейбус не гумовий, коли ж, нарешті, це неподобство закінчиться?! Люди на роботу не можуть добратись, а тут курортники пруться на пляж». Нарешті, лунає довгоочікуваний грюкіт  дверей тролейбуса, які зачиняються Все, рушили.
          Я жваво малюю собі знайому картину: сплюснуті дядечка й тітоньки, змилені від непосильної боротьби за місце в салоні, трусячись і погойдуючись, плентаються до  моря. Тролейбус по вінця натоптаний пляжниками, вони квапляться  - їм треба зайняти місце під накриттям. Тітки намагаються пробратися в середину й при цьому не згубити зовсім диких споруд, які чомусь кокетливо називають капелюшками. На мій погляд, вони більше нагадують воронячі гнізда. Єдина відмінність  - колір плюс обов'язковий атрибут у вигляді банта. Це приїжджі. Місцеві ходять на пляж тільки у вихідні - робота. А час школярів іще не настав: коли до нового навчального року залишається всього три дні, особливо не попляжуєш  - зранку треба переробити безліч справ...
  Із цією думкою остаточно тануть рештки сну. Сьогодні 29 серпня, кінець канікулам. Сьогодні я йду в школу, щоб довідатися розклад занять на перше вересня. Напевно біля дошки оголошень зберуться багато моїх однокласників. Я не бачилася з ними майже два місяці, тому що на канікули їхала в інше місто  - до бабусі й дідуся. Я скучила за хлопцями, й радісне збудження від майбутньої зустрічі охоплює мене. Ура! Незабаром навчальний рік! Не зваблюйтеся, вчитись не маю анінайменшого бажання, але ось за школою скучила.
Швидко скочуюся з дивана - бігцем умиватися й збиратись у школу, бо можна пропустити все найцікавіше. Що одягти, продумано до дрібних деталей іще тиждень тому. Треба ще встигнути нафарбуватися! Авжеж, саме нафарбуватися - нанести макіяж, причому цілком легально для мами. Після нетривалих і не дуже кривавих боїв було оголошено перемир'я й дозволено «трішки підводити очі й фарбувати вії». Ну звичайно, трішки! А хто говорив про «багато»? За навчальний посібник у колі моїх однокласниць давно затверджено журнал «Натали». І швидко переходячи від теорії до практичних занять, ми в один прийом легко вимазували на свої обличчя половину стандартного набору косметички. Ще наприкінці минулого навчального року я вміла професійно нанести тон і рум'яна, тіні (кількох відтінків) і блискітки на повіки, туш  та інші  вироби косметичної промисловості, вважаючи, що доводжу свою зовнішність до ідеалу. Коли в повному «розфарбуванні» я ризикнула постати перед мамою, очікуючи замилування, закипів перший бій. Без зайвих розмов, не підвищуючи голосу, мене відвели у ванну і як маленьку дитину нахилили над умивальником, а потім за допомогою звичайного мила позбавили краси. У журналах «Натали», між іншим, за якими вчились ми правильно змивати косметику, ніде не говорилося про вмивання з милом водопровідною водою. Отже, перший бій було цілковито програно. Але не кампанію! Там, де безсилі гнів і обурення, на допомогу приходять сльози. У підсумку через ослаблення обох «ворогуючих» сторін було оголошено перемир'я на час переговорів. Мені дуже довго читали лекцію про те, що юне обличчя не слід обтяжувати косметикою, що зловживання нею в такому віці неодмінно призведе до передчасної появи зморшок, що це має кумедний вигляд і т.д. і т.п. На жаль, переговори не увінчалися успіхом, їх було зірвано черговими потоками сліз. Втрати з мого боку виявилися тяжкими, однак і супротивникові довелося впокоритись із повною капітуляцією. Мені офіційно дозволили користуватися косметикою, а саме: тушшю для вій, олівцем для губів і помадою - зрозуміло, не під час шкільних занять. Разом із мамою ми пішли в магазин і придбали мою першу в житті власну косметику. Яка в мене все-таки чудова мама, і як вона все розуміє!
Наспівуючи веселу мелодію, я подалась у ванну. І тут, атож, саме у ванній кімнаті мій чудовий, святковий настрій відлетів за єдину мить. Як я могла забути про катастрофу всього мого життя, що відбулася вчора?! Мене умовили зробити сучасну стрижку, аргументуючи це тим, що, мовляв, чотирнадцять років  - якраз чудовий вік для експериментів із зовнішністю. Спокуса мати модний вигляд придушила внутрішній голос, який волав: «Не треба!», і я пішла в перукарню з власної волі. Боже мій! Що я накоїла! Мене обчухрали “під хлопчика”. Каліцтво невиправне! Звичайно, винна мама, адже це вона порадила мені поекспериментувати. Ввечері я ладна була накласти на себе руки, й нікого б не здивувало настільки радикальне рішення -  жити далі такою потворою не мало сенсу.   
- Люба моя, тобі дуже личить нова зачіска. В тебе такий чарівний, задерикуватий вигляд,  - заспокоювала мама.  - А якщо не подобається  - нічого страшного: волосся відросте дуже швидко.
- Ну звісно, шість сантиметрів за рік, виходить, рочків так за чотири в мене буде колишній вигляд. А як мені жити увесь цей час?
 - Не дурій, ти справді маєш чудовий  вигляд.
Усе це трапилося вчора, а сьогодні з дзеркала на мене дивиться чужа дівчинка з великими карими очима, з їжачком волосся, що стирчить на тім’ячку, з маленькими акуратними вухами й кирпою. І ця дівчинка суща  «потвора».
Як у такому вигляді з’явитися в школі? Може, перейти в іншу? Або взагалі все покинути й обійтися без середньої освіти? Мої похмурі міркування перервав телефонний дзвінок.
- Алло, це Олена? А це Анжеліка. Ти мене не впізнала? Як відпочила на канікулах? Я просто суперкласно! Ти знаєш, познайомилася з таким кльовым хлопчиком, ну, точніше, він уже не хлопчик, йому 16 років. і він запропонував мені зустрічатись. А ще я зробила собі суперову зачіску, вигляд - років на шістнадцять, а то й на сімнадцять. А ти ще й досі носишся зі своїми кісками? Коли ти нарешті подорослішаєш і почнеш стежити за собою? Ну що це таке: у випускному класі ходити з хвостом або - ще гірше - заплітати косу! Я зараз збираюсь у школу  - дізнатися розклад. Якщо поквапишся, то, може, зустрінемось і я докладніше розповім про канікули. Ну все, бувай, треба збиратися.
           У слухавці почулися короткі гудки. Приголомшливе хамство! Ні, подумати тільки, вона не дала мені сказати жодного слова! І я вважала її своєю подругою!  Примітивна, дурненька, у неї в голові один клопіт - хлопчики!  При зустрічі негайно все висловлю їй у обличчя. Що вона невихована, що нетактовна... А головне - хай помилується моєю модною сучасною зачіскою. Сповнена праведного гніву й рішучості, я в рекордно стислий термін (всього за 35 хвилин) зібралась і, не снідаючи, помчала в школу.

Моя школа  - за п'ять автобусних зупинок від дому. Вже виходячи, я малювала картини найближчого майбутнього: як півгодини чекаю на свій автобус, далі впадаю у відчай і йду пішки, а на півдорозі до наступної зупинки він обгонить мене. Ні, краще відразу йти пішки. Надворі спекотно, але поки стерпно. Щойно политий асфальт не встиг висохнути, подекуди стоять калюжки, відбиваючи блакитне небо та розкидаючи сонячні зайчики. Як я люблю своє місто! Біля зупинки сидять бабусі на ящиках, перед ними просто на тротуарі в розкритих кошиках торбинки з насіннячком і вареними креветками. Автівки обливають і той крам, і самих  бабусь бризками з-під коліс. Бабусі обурено щось кричать услід водіям, але ні на крок не відсовуються від дороги. На їхню думку, тут вигідне місце, тут покупці розхапають крам швидше. Нахабні горобці, вичікують слушної миті, коли черговий фонтан із калюжі відволікає на себе увагу бабусь, пікірують просто в кошик і крадуть насіннячко. Гнів миттю перемикається на птахів: вода швидко висохне під сонцем, а горобці завдають реальних збитків. У бездомного пса зі звислими вухами інший клопіт: він п'є воду з калюжі й косує на жінок, які продають смажені пиріжки. Ні, все-таки чудове у мене місто!
Проминаючи зупинку, мимоволі кидаю погляд назад і, ще не до кінця вірячи у власне щастя, бачу жовтогарячий  автобус із круглими фарами й бампером, які дуже нагадують очі й вуха. Ура! Сьогодні точно незвичайний день.
За сім хвилин весело вистрибую з автобуса. Ось вона, моя рідна школа, до якої ходжу стільки років! Парадовий вхід, звичайно ж, нині замкнено, тому звертаю за ріг і бачу перед собою шкільний ґанок. Там уже крутяться  якісь постаті, але відразу не можу розгледіти, хто то. Насилу стримуюся, щоб не бігти підстрибцем, гордо задираю голову та прямую поважно. На ґанку сидять Б’яжка (вона ж Альона Баженко), Марина Морозова, Зіна з паралельного класу і якісь малюки начебто на рік молодші. Анжелкою навіть і не пахне, з'явиться, напевне, за годину й розповідатиме, що шалено поспішала. От і приходь раніше...
- Лєно, як я рада тебе бачити! Ти постриглася?  Слухай, тебе й впізнати не можна. Ти стала такою дорослою, а засмагла як, на мулатку схожа. Знаєш, був такий американський фільм, я не пам'ятаю, як він називався, то там грала така гарна акторка  -  ну копія ти,  - Марина в своєму репертуарі: «не пам'ятаю, у якому фільмі, яка акторка», але за «гарна» дякую. Далі вигуки й вітання від Альони й Зіни. Я сходжу на ґанок і оглядаю подружок. Вони теж здорово змінилися за літо.
-  Б’яжка, ти що, пофарбувала волосся?  - захоплено запитую в Альони Баженко.
-  Ні, ну що ти, це я просто так, на сонці вигоріла. Подобається?
 - Тобі дуже пасує бути білявкою, але минулого літа ти так не вигорала.
- Скажу тільки тобі, - шепоче мені на вухо Альона, - але, будь ласка, нікому не говори. Я дійсно пофарбувалася, мама влаштувала такий скандал, а тато навіть вигнав із дому й цілий тиждень довелося жити в бабусі. Потім усе затихло, але я однаково боюсь: а раптом учителі почнуть лаяти? Загалом, не кажи, що я пофарбувалася, добре?
- Добре, - великодушно обіцяю.  – Ну то що в нас чути про розклад?
Підходжу до дошки оголошень, на якій вивішено розклад на перший тиждень занять.
- Ой, у нас з'явилися нові предмети: креслення, правознавство й хімія. А ще раз на тиждень буде урок цивільної оборони. Нас учитимуть надавати медичну допомогу. А ще в нашому класі з'явився новий хлопчик, - усе це скоромовкою проторохтіла Марина, побоюючись, щоб її не випередили, й вона не встигне першою розповісти новини.
           Останнє повідомлення мене зацікавило.
          - Який він із себе, його хто-небудь уже бачив?
          - Ні ще, але кажуть, він рідний племінник нашого завуча з виховної роботи, Ірини Петрівни. І саме тому його перевели в нашу школу,  - похвалилася Марина своєю поінформованістю. - Ой, дівчатка, дивіться, хтось іще йде.
Дійсно з-за рогу з’явилася хлоп'яча постать. Ми всі швиденько підібралися, стали в мальовничі пози й завели розмову на сторонні теми. На ґанок зійшов незнайомець.
          - Доброго ранку. Ви часом не знаєте, де висить  розклад занять 9-го Б?
         Ми остовпіли: така удача! Просто не могли ротів розтулити. У головах у всіх трьох спалахнула єдина думка: «Новенький!». Кремезний, невисокий, але й не низенький, біляве волосся, майже як у Б’яжки, хоча й не фарбоване. Спокійний доброзичливий погляд сірих очей, обличчя посипане ластовинням, але воно його не псує, а тільки надає зовнішності задерикуватого вигляду.
          Перша із заціпеніння вийшла я.
          - А ти що, будеш учитися в нашому класі?
          - Якщо  ви з 9-го Б, то так,  - він зацікавлено глянув на мене.
          Я ледь почервоніла й мотнула головою, начебто хотіла відкинути волосся за спину. Але після вчорашнього візиту в перукарню мій жест, напевне, здався дурнуватим.
          - Так, ми з Альоною і Мариною з 9-го Б, а Зіна з А-класу. А як тебе звуть?
         - Дуже радий, що зустрів своїх однокласниць, мене звуть Ігорем Короповим.
         Про що говорити далі, ми не знали, але тут почувся вигук:
         - Ба, які люди! Лєно, невже це ти? Ти розпрощалася зі своєю кіскою? Не очікувала від тебе такої продвинутості. Втім, із довгими волоссям тобі, мабуть, краще було: не так стирчали вуха, і не впадав у око твій ніс,  - усе це вимовила Анжела Карпинська, моя найкраща подруга. - А це що за явище? Хлопчику, ти хто? Ти переплутав школу? - запитання було адресоване новенькому.
          При цьому ми, дівчиська, миттю відзначили про себе, як вона стріляє очицями та зі шкірки пнеться, аби лишень здатися старшою і сподобатися.
           - Я  буду вчитися в 9-му Б.
         - Як добре, якраз я сама сиджу. можу вільне місце запропонувати. Май на увазі, на нього претендують багато хлопчисьок, але цей бонус видається тільки новеньким,  - проворкотіла Анжела. - До речі, я не відрекомендувалася: Анжеліка Карпинська.
         Я зовсім засмутилася: мало того, що всі ми заздрили Анжелчиній манері знайомитися, то ще й від її зауважень щодо мого носа хотілося крізь землю провалитись.
          - Дякую за запрошення, але думаю, у нас вдачі різні. Швидше за все, мені варто напроситися в компанію до тебе,  - й він глянув у мій бік.
          Не вірячи власному щастю, я озирнулася: чи нема ззаду й ці слова звернено саме до мене. Але тут почулися вигуки  новопрнибулих.
          - Дівчиська, яка зустріч, як ми раді вас бачити!
          До нас приєдналися Віталик Красін і Сергій Сьомін.
         - Б’яжко, привіт, дай я тебе обійму, рідна. Як же я жив три місяці, не бачачи перед собою твоєї монументальної спини? Якби ти знала, як я за нею сумував, адже мені не було за ким  ховатися ціле літо!  - це Віталик натякав на широкі плечі Б’яжки, між іншим, КМС піз волейболу.
          Далі його погляд плавно переходить на Анжелку.
          - Привіт общипаним куркам! Ну, як пройшли канікули? Анжелочко, тобі не важко кліпати? - співчутливо цікавиться він.  - У тебе ж на них півтонни вакси.
По тому Віталик і мене вшанував своєю увагою. Першої миті я помітила в його очах проблиски чогось людського, але навіть якщо це мені не здалося, то із сантиментами було скінчено доволі швидко.
- Ти що, хворіла на тиф? Чи терміново знадобилися гроші (це він натякав на розклеєні по всьому місту оголошення: «куплю волосся завдовжки від 40 см»)? Куди ти збула свої кучері? Знаєш, я завжди з гордістю показував на тебе пальцем і хвалився, що ти з мого класу. Ні, я точно не розумію! Половину свідомого життя відрощувати волосся, заплітати його в кіски, зав'язувати бантики, і ось, коли всі навколо починають звикати до твого зовнішнього вигляду, взяти й обрізати! Вважаю це сущим знущанням з однокласників. Скажи заради Бога, за що мені тепер тебе смикати під час контрольної, щоб ти дала списати?
Боже мій! Ну чому він не стулить пельку, адже бачить же, що я вже готова розплакатися. Але тут на ґанок сходить іще одна людина, й Віталик миттю прикушує язика. Це Борис Коваленко. Усі знають, що він «нерівно дихає» в мій бік іще з першого класу, всі до цієї  любові звикли та сприймають її як незаперечний і нормальний факт. Серце моє стугонить, я чекаю, що ж він зараз скаже, бо чудово розумію, як йому подобалися мої коси.  Зависла пауза, усі завмерли. Б’яжка з неприхованим жахом дивиться на Борю, Анжела зі зловтіхою  - на мене, а я потупилася та віддала себе на поталу громадській думці.
          - Усім привіт! Усіх радий бачити! У нас що, новенька дівчинка в класі?
          - А от і не вгадав! У нас новенький хлопчик плюс старенька дівчинка з новенькою зачіскою! - проголосила Анжелка й до загальної полегкості розрядила обстановку.
         Ніхто з присутніх не хотів брати участі в сценах ревнощів, хай і однобічних. Розмова відразу перейшла на нормальні теми. Скільки уроків на день нам поставили училки, чи буде залишатися час для занять спортом, чи видадуть підручники на цей рік першого вересня? Я потроху заспокоїлась і зібралася непомітно полишити ґанок. Але раптом чую:
          - Лєно, ти йдеш додому? Можна я тебе проведу? - запитання новенького всіх  заскочило зненацька, а найбільше - мене.
          -  Я живу далеко від школи, треба їхати автобусом,  - насилу вичавила яз себе.
         - На якому?  Якщо на 133-му, то нам по дорозі, - незворушно правив  він своєї.
         - Я проведу тебе, Лєно, - цього разу голос був Борін.
         Абсолютно не знаючи, як поводитись у такій ситуації, я повертаю до зупинки в супроводі двох хлопчаків. Збоку це більше схож на конвоювання ув'язненого.
          - Лєн, я ж збиралася розповісти тобі про канікули! – чується крик Анжели.
         Це був один із рідкісних випадків, коли я з вдячністю сприйняла чергову нетактовність подруги.
          - Чудово, поїхали до мене додому, там ніхто нам не заважатиме.   

Увечері я в подробицях переказую свій день мамі.
          - Мамусю, уявляєш, при всіх сказати про мій ніс! Яка вона все-таки...
          - Стривай, ти ж її вважаєш  своєю найкращою подругою, - дивується мама.
         - Та ніколи я так не вважала! І взагалі, не можуть дівчиська дружити по-справжньому: ледь на обрії з’являється хлопчик, миттю кожна забуває про клятви й обіцянки та починає капості підлаштовувати.
          - І ти в тому числі? - посміхається мама.
          - Не знаю, я ж не бачу себе збоку. Хоча, побобоюсь, напевно, і я теж. І взагалі, моя найкраща подруга  - це ти.
          - Дуже вдячна за честь. Сподіваюся, мене ти не викриватимеш у тім, що я підлаштовую капості. До речі, про що йдеться?
         - Ну, це довго пояснювати. Хіба не капость - у присутності новенького сказати про мій ніс?
          - Не бачу ніякої трагедії у формі твого носа й не хочу, щоб у тебе з цього приводу виникли комплекси. А чому ти нічого не розповідаєш про Бориса, ти з ним не зустрілася?
          - Зустрілася. Подивилася б ти на вираз його обличчя, коли він побачив мене в «модній» стрижці! Такий свмий був у нього торік, коли він ховав у посадці свого кота. Борючи тримався й не плакав, але я розуміла, як він переживає втрату. Отож, сьогодні він дивився на мене майже так само.
          - Що за дурниці ти говориш! - заперечує мама
          - Так добре, я вже звикла до свого вигляду, але ос тобі чесне-пречесне слово: більше ніколи в житті коротко не стригтимуся.
          - Не обіцяй. Виростеш, станеш доросло, тоді й подивимося.
          - Я вже й так доросла. Мамо, а як ти думаєш, чому він усе-таки пішов мене проводити?
          - Хто, Боря?
          - Та ні, про Борю мені ще з першого класу все ясно, - заявляю самовпевнено. - Новенький.
          - Звідки ж мені знати? Може, ти його зацікавила й він захотів познайомитися з тобою ближче?
          - Тоді чому за всю дорогу не сказав жодного слова?
          - А ти сказала?
          - Ні, я дуже розгубилася й почувалася по-ідіотському. Тільки в Анжели рот не стулявся. Вона мені по секрету розповідала про свою велику любов, але чути було, звичайно ж, усьому автобусу.
          - Знаєш, по-моєму, тобі вже час лягати, звикай до нового розпорядку. Попереду дуже відповідальний навчальний рік, до того ж наприкінці його у вас перші іспити. Іди-но вмиватися та відпочивай. А про новенького багато не думай, якщо ти йому сподобалася, це саме по собі з'ясується, якщо ні  - тим більше. Щиро кажучи, мені кривдно за Борю. Він дуже гарний хлопчик. От візьме й розлюбить тебе, що тоді робитимеш?
          - Ой, дуже мені треба, і хай розлюбить. Ну все, давай я тебе поцілую та справді піду спати.
  Цьокаю маму в щоку та йду готуватися до сну. Але в голові ще довго крутятся події прожитого дня, і не дає спокою мамина фраза про те, що Боря може мене розлюбити. Чомусь від цієї думки стає незатишно. Може, мені  дійсно не байдуже, любить мене Боря чи ні? 


 ВЕРЕСЕНЬ

          І ось я на врочистій лінійці. Всі  - учні, вчителі й навіть технічки  - сьогодні такі ошатні. Першачки оточені юрбою родичів, озброєних фотоапаратами, що мають на меті зафіксувати найбільш  хвилюючі моменти. Поблажливо на них поглядаю. Якби ж вони тільки знали, скільки ще всього попереду: й перші двійки, і виклики батьків у школу, і навіть перші прогули...
Недалеко від мене стоїть наш класний керівник - Петро Іванович. Любовно між собою звемо його Петьком. Швидше за все, він здогадується. Загалом не даємо ми нашим училкам кривдних прізвиськ, а тільки спрощуємо їхні імена. Ну не казати під час веселих теревенів «Петро Іванович»! Поки вимовиш, і зміна закінчиться. А так  - швидко й зрозуміло. Математичку, Марію Костянтинівну,  називаємо по-простому - Маха, вчительку української мови й літератури, Аллу Миколаївну,  лагідно  - Аллочка.   
  На імпровізованій трибуні виступає директор. Ось уже чиє ім’я-по батькові ми напевно ніколи не зважимося спрощувати чи скорочувати. Завжди, за будь-яких обставин повністю вимовляємо «Антон Павлович». Хоча... Частіше доводиться обходитися без церемоній: «Хлопці, шухер  - директор на обрії». Він увесь такий солідний, високий, неприступний. Ніколи не жартує і не підвищує голосу, знає про життя школи абсолютно все, а школа, між іншим,  величезна -  в кожній «паралелі» чотири класи по тридцять вісім-сорок учнів у кожному. Я намагаюся вслухатися в те, що він говорить, але це неможливо в принципі. Тому що в одне вухо мені шепоче Анжелка: «Лєно, ну, Лєно, тобі новенький дзвонив? Я ж твоя найкраща подруга, я нікому не розповім», а другим вухом я сама намагаюся розчути, про що розмовляють новенький і Сергійко Сьомін.
- Припиніть негайно цей бедлам,  - здавленим шепотом кричить наш класний. - Інакше поставлю двійки з поведінки.
Гнівати класного керівника в перший же день  - таке нічого доброго не обіцяє, тому ми всі вмовкаємо. І саме вчасно.
          - А тепер нехай перший дзвінок продзвенить для вас, дорогі наші учні. Право сповістити про початок уроку надається Ніні Кирієнко - учениці першого «А» класу. Привітаємо її.
Маленька першокласниця з двома бантами, які набагато перевищують розмір голови, блязко погойдала великим дзвінком, а по тому з динаміка гримнуло: «Учат в школе, учат в школе, учат в школе...». Й під радісні акорди учні з викладачами вирушають по місцях.   

Перший урок першого вересня називається Урок Миру та проводиться у всіх класах  - з першого по одинадцятий.  Насправді після невеличкого вступу він плавно переходить у класну годину. Петько знову й знову  нагадує, що цей навчальний рік дуже відповідальний, що попереду іспити, що в десятий клас потраплять тільки найбільш гідні. Я перестаю слухати, намагаючись не привертати уваги, нишком розглядаю все навколо.
Свіженький, щойно відремонтований клас, як і вся школа, здається світлим і ошатним. Три ряди парт наново пофарбовані, й «настільний живопис», яким вони старанно вкривалися увесь навчальний рік,  знищено. Я сиджу з Анжелою Карпинською в першому ряді від входу, за передостанньою партою. Мою увагу, звичайно ж, привертає новенький. Він розташувався біля самого вікна. Між нами - одна парта й два проходи, коротше кажучи, половина класу. Боря сів цього року далеченько від мене. Мимоволі замислююся: невже  він перестав мною цікавитися? Після того нещасного проводжання додому ми з ним не перемовлися й двома фразами. Треба буде на дозвіллі обміркувати ситуацію, що склалася. За ним сидить визнана красуня нашого класу Ксюша Гордієнко. Від цього я ще більше розхвилювалася: чого це раптом Боря сів так близько до неї? А вона вочевидь відрощує волосся, хоча з першого класу завжди ходила з короткою стрижкою. За літо виростила настільки, що ззаду зібрала волосся в маленький хвостик і навіть причепила шпильку-бантик.
У середньому ряду за першою партою височіє монументальна Б‘яжка. У неї короткозорість, тому вона мусить сидіти ближче до дошки й обов'язково в середньому ряду. Цікаво, що короткозорість зовсім не заважає їй успішно займатися волейболом. Позаду - Віталик Красін, наш місцевий клоун. Маленький, рудий, увесь всипаний ластовинням, він має дуже доброзичливий і щиросердний вигляд, але при цьому помічає найменші промашки однокласників або вчителів і відразу, буквально за їхніми спинами, починає хохмити. Виходить це в нього здорово, всім подобається, за винятком, звичайно, жертви чергового дотепу. Віталик завжди всідається за Б’яжкою: ховаючись у неї за спиною, можна безкарно викидати які завгодно фортелі. Біля Віталика - Марина Морозова, відмінниця, спокійна, надійна дівчинка. Звичайно, вона зубрилка, але в кому нема недоліків?
- Лєно, а ти хіба не хочеш їхати разом із класом на зимові канікули в Карпати? - здивовано дивиться на мене класний.
          Я розгублено ляпаю віями, не розуміючи, про що йдеться. Анжела шепоче: «Скажи: «Так, хочу!»
-  Так,  хочу, - механічно повторюю я.
- То чому ж не піднімаєш руку?
- Я піднімала, Петре Івановичу, ви просто не помітили, -   швидко брешу, відчуваючи, що прослухала таке, що дійсно заслуговує на увагу.
- Ось і чудово! Увесь клас «за»! Якби ж то всі рішення так одностайно приймалися. Але не забувайте: все залежить від вашої поведінки і, звичайно ж, від успішності.
          Чергову нотацію перервав хрипкий дзвінок. Все, перший урок скінчено.
***
Навчальний рік швидко набирає обнртва. Я вже не скакую з ліжка так рано, як  першого вересня, а намагаюся до останнього покачатися в постелі під звуки маминого голосу: «Лєно, вставай мерщій, ти спізнишся в школу». Підхоплююся, лише коли слух вловлює грізні інтонації. Маму краще не виводити з рівноваги. Вона в мене, звичайно, дуже спокійна й усе чисто розуміє, але і в її терпіння є межа.
У місті, попри на календарну осінь, стоїть справжнє  літо. Температура морської води - 23 градуси. Курортники роз'їхалися, краса. А ми паримося в шкільній формі та нудимося в задушливих класах. Де справедливість?!
Сьогодні перший урок - фізкультура. Перед його початком у роздягальню заглядає наш завгосп Зінаїда Дмитрівна й запитує: «Дівчатка, хто хоче піти поливати клумби перед школою?». Анжелка, хапаючи мене за руку, швидко кричить: « Ми, ми хочемо!»
          - Тоді за мною,  - командує завгосп.
          - Поки вони навколо стадіону будуть кола намотувати, ми з тобою, не поспішаючи, зі шлангом у руках поливаємо клумбам. Потім вони змилені, спітнілі, сидять на математиці й, звичайно ж, нічого не тямлять, а ми, свіженькі й розумненькі,  - шепоче мені на вухо Анжела.
          І я з нею погоджуюся. Добре, що вона зуміла швидко зорієнтуватися,  бо бажаючих було б над міру. Утрьох підходимо до нашої «технічки».
- Ось, бабо Дашо, приймай помічниць, вони квіти поливатимуть.
- Ну, бабо Дашо, давайте нам шланга, й ми пішли, - командним голосом вимагає Анжела.
- Ти ба, яка спритна - шланга! Якби в мене був шланг, сильно б ви мені були потрібні, вертихвістки! Хутенько беріть цеберко та вдвох, щоб не надірвалися, з другого поверху носіть воду. А я контролюватиму. По одному цебру на кожен кущ, разом двадцять цебер. Поки не поллєте всіх квіток - не відпущу.
          Оце влипли! Ми з жахом перезираємось, і я нерішуче запитую:
- Бабусю Дашо, а можна носити воду з першого поверху?
- Ні! Розпорядження Ірини Петрівни - в туалет до малят старшокласникам ходити  заборонено, так що беріть цебро й не морочте мені голови.
          Ми попленталися на другий поверх. Двадцять цебер води! Якщо кому й призначено на математиці виступати в ролі змилених коней, то це нам із Анжелкою, якщо, звичайно, доплентаємося після поливання квіточок до кабінету аж на третій поверх. за п'ятнадцять хвилин за мокрою доріжкою, яка тягнеться від дверей жіночого туалету на другому поверсі до самісіньких клумб, можна полічити, скільки цебер води ми вже перетягали. Загалом усе виявилося не так страшно, ось тільки струмінь із крана йде слабенький, і поки цебро наповнюється, ми нетерпляче підстрибуємо навколо.
- Слухай, може нам відкрутити кран дужче? Ми вже вилили шість цебер, залишилося зовсім трішечки,  встигли б збігати в універсам, - пропонує Анжела.
- Кран і так повністю відкручений, далі нікуди, - зітхаю я.
- От чорт, ну повинен же бути якийсь вихід!
- Беремо цебро - і вниз, оце й увесь тобі вихід. Постарайся не розхлюпувати воду, бо ще баба Даша змусить і підлогу мити.
          Збігає десять хвилин.
- Слухай, скоро вже дзвінок, ми не встигнемо збігати в магазин, - Карпинська панікує. - І що ж найкривдніше: всього лишень одне цебро залишилось, але поки ж воно набереться!
          Раптом її погляд зупиняється на ящику з пожежним краном на стіні в коридорі. Анжела підбігає до нього, смикає дверцята, і ті, на наш подив, відчиняються.
- Давай сюди цебро! Тепер ми наповнимо його за п'ять секунд! - збудженню подруги, здається, немає меж.
- Ти що, зовсім здуріла? Так ми всю школу затопимо.
- Нічого не затопимо, давай, кажу,  цебро!
          Знехотя виймаю цебро з умивальника, води там справді лише на денці, такими темпами вона набиратиметься до ранку.
- Тільки відкручуй потроху, бо струмінь у пожежного крана, напевне, б'є метрів на три, - попереджаю Анжелку.
- Сама знаю, тримай цебро, а я крутитиму.
          Із цими словами вона узялася за вентиль. З нього тоненьким струмком потекла вода. Далі почулося: «Х-Р-Р-Р-Р...»  -  і все.
- Ура, вода скінчилася! Побігли до баби Даші, ми не винні, що в нас так працює водогін, - Анжела помітно повеселішала.
- Ти тільки кран спочатку закрути.
Після кількох обертань кран перестав крутитися.
- Ну все, закрутила, пішли мерщій.
- Точно закрутила? - сумніваюсь я. - Коли ти його відкручувала, то повертала набагато довше.
- На, сама перевір.
Підходжу до крана та пробую його покрутити  - марно.
- Ну ось, бачиш, а ти сумнівалася. Бжімо швидше. Цебро не забудь!
          Підхоплюю цебро та біжу її наздоганяти. До кінця уроку залишається ще п'ять хвилин плюс ціла перерваа. У магазин точно встигаємо.

На уроці математики Марія Костянтинівна, попри на наші протести, дала самостійну роботу, щоб перевірити, як багато ми забули з минулого навчального року. У класі відносна тиша. Усі знають, що з нашою математичкою жарти кепські. Не засвоїш теми - змусить сидіти після уроків на додаткових заняттях, і це в таку погоду! Тому кожен старається виконати завдання якнайкраще. Урок неквапом наближається до кінця.
Раптом звідкілясь ізнизу долинають приглушені крики. Марія Костянтинівна прислухається. Крики не втихають, а навпаки,  голоснішають. Математичка визирає в коридор.
- Що трапилося? Алло Миколаївно, ви не знаєте, що за крик? - запитує вона у вчительки української, котра теж перервала урок.
- Не знаю, здається, кричать унизу, - заклопотано відповідає Алла Миколаївна.
- Доведеться послати кого-небудь униз, - каже Маха та повертається до класу. - Хлопці, хто з вас прудкіший, збігайте,  дізнайтеся, що там діється.
          Кілька хлопчиськ відразу зриваються з місць і кидаються геть із класу. А тим часом крик посилюється. Я навіть упізнаю голос завгоспа Зінаїди Дмитрівни.
За кілька хвилин повертаються наші хлопці з мокрими по коліна штаньми й щасливі до знемоги.
- Марь Костянтинно! Там на першому поверсі справжній потоп. Здається, прорвало трубу  нагорі, вода просто фонтаном залила все праве крило й усі сходи. Якби ви бачили, що там! - із очевидним замилуванням вигцкує Сергій Сьомін. - Вода тече зі стелі майже як у душі. Першаків уже почали евакуювати!
          Ця звістка схвилювала клас, ми підхопилися з місць, готові йти на допомогу першачкам.
- Куди це всі зібралися? Марш по місцях дописувати самостійну роботу! – Маха залишається Махою, що б не сталося.
         Ми невдоволено всідаємось. Яка вже тут самостійна робота, коли школі загрожує потоп! І тут чується крик нашого сантехника, якого, видно, врешті-решт відшукали. І він перекриває хор десятків збуджених голосів, ляскання дверей, ревіння водоспаду,  а для нас із Анжелою звучить смертним вироком:
- Який ідіот відкрутив пожежний кран на другому поверсі?!
          Я дивлюся на подругу й бачу жах у її очах, тож розумію, що початок навчального року ми з нею відзначили як слід. Мамочко, що ж із нами тепер зроблять?!
   
  Мені не хочеться згадувати розмову, яка відбулася в кабінеті директора, де були присутні ми з Анжелою, технічка баба Даша, завгосп, наш класний керівник і навіть сантехнік Степан Микитович. Коли через урок ми повернулися з очевидними слідами  недавніх сліз, у класі, попри перерву, запанувала тиша.
         - Дівчатка, що вам сказали?  - перша порушила мовчанку Марина. - Вас не дуже сварили?
          - Нас і зовсім не сварили. Нам тільки сказали, що ремонт першого й другого поверхів робитимуть за наш кошт.  А так усе чудово, - роздратовано відповідає Анжела.
          Клас співчутливо мовчить.
         - Ну ви ж, звичайно, розумієте, що вони не винні!  - озвався Борис. - Тому є пропозиція: зробити ремонт силами всього класу. Скажемо предкам: так, мовляв, і так, винні всі, й відповідати потрібно теж усім.
          - Що ж, це розумно. Якщо з кожного зібрати гривень по тридцять,  гляди й вистачить, - додає Сергійко Сьомін.
          - А може, більше треба? - невпевнено припускає Бяжка.
          - Тому зайдемо з іншого боку, - голос належить новенькому. - Спочатку необхідно скласти кошторис, з'ясувати обсяг і види робіт, скільки матеріалів знадобиться і який повинен бути рівень кваліфікації ремонтників. І вже після цього збирати гроші.
          - Ти диви, який у нас розумний хлопчик у класі, - крізь зуби цідить Віталик Красін. - Ну а конкретніше  можна?
         - Будь ласка, - легко погоджується новенький. - У мене є дуже гарний знайомий, він виконроб. Я попрошу його прийти завтра в школу й допомогти нам. Мені здається, що великого ремонту не буде потрібно. Швидше за все, після того, як стеля висохне, достатньо буде її наново побілити. А це не так уже й дорого.
І тут відразу всі заторохтіли, посипалися пропозиції, одна фантастичніша за іншу. Виявляється, у нашому класі всі знаються на ремонтах так, що ого! Подальші балачки мене вже не цікавлять, головне все сказано. І сказав це Боря. Я підійшла до нього, намагаючись не привертати загальної уваги.
          - Спасибі. Якби не ти, не уявляю, що б  казала вдома.
          - Дякувати мені нема за що. Просто я розумію, що твоїм батькам таку суму зібрати буде складніше, ніж Анжелчиним - для них на тисячу більше, на тисячу менше, не має значення, - він байдуже знизав плечима та відійшов.
Хоч як трималась я після всього цього жаху, Боріні слова мене доконали. Я кулею вилетіла з класу в туалет, і там уже дала сльозам волю. А в голові звучали мамині слова: «Ти не боїшся, що він тебе розлюбить?». Уже не боюся, бо це сталось.

Удома я все-таки розповіла про все. Дивно, але реакція виявилася зовсім не такою, як я уявляла. Мама з татом реготали майже до сліз, особливо з пропозиції евакуювати першачків.
          - Ну, ви даєте! Навіть я у твоєму віці не додумався відкрити пожежного крана, щоб налити води в цебро! - крізь сміх ледь вимовляє тато.
          - Але ми ж і справді кран закрутили, а нам ніхто не вірить. Усі думають, що ми злякалися й просто втекли.
          - А я вірю, - підтримує мене мама. - Швидше за все, кран заклинило, тому ви й не змогли його закрутити. Історія, звичайно, паскудна, але сподіваюся, що для вас із Анжелою повчальна.
          Авжеж, у цьому мама цілком мала рацію. Нам із Анжелою історія з поливанням квітів запам'яталося надовго. А от іншим моїм однокласникам заліку, зважаючи на все, не поставиш.
***
Ігор Коропов дотримав обіцянки й привів у школу  виконроба. Той уважно ознайомився з наслідками стихійного лиха, іменованого «дівчатка полили квіти», й виголосив вирок: після того, як усе висохне, треба пофарбувати стелю й стіни першого поверху. На другому поверсі підлога, на щастя, не постраждала. Шкільне життя повернулося в колишнє річище. Побігли дні, схожі один на інший. Історія з пожежним краном почала потроху забуватися. Нагадували про неї тільки діжки з вапном та будівельний інвентар, які очікували свого часу. Але не дарма ж мовиться: як новий рік зустрінеш, так його й проведеш. Незабаром у школі трапилася нова подія. І винуватцем його знову став учень нашого класу. А було це так.
На цивільній обороні, новому для нас уроці, военрук пояснював правила поведінки у випадку пожежі. Ми по черзі надягали протигази, евакуювалися з класу та вчилися надавати першу допомогу потерпілим. Загалом, розгорнулася така бурхлива діяльність, що неможливо навіть описати. Уявіть собі картину: вся школа сидить на уроках, а тут із четвертого поверху з протигазами на головах, з диким тупотінням і здавленими вигуками: «Рятуйся, хто може. Пожежа!» тридцять сім учнів (один був відсутній через хворобу) здійснюють «планову евакуацію». На галас, який ми зчинили, з кабінету хімії визирнула Зоя Сергіївна, і з жахом заходилася поквапливо евакуювати свій клас. На жаль для учнів 9-го «А», вчасно приспів керівник військової підготовки та прояснив ситуацію. Зоя Сергіївна невдоволено знизала плечима й строгим голосом попросила не зривати непродуманими діями її урок. На це керівник заперечив, що його дії завжди продумані. Й поцікавився:
          - А ви склали іспит із цивільної оборони? Щось я вас не пригадую. Якби пожежа дійсно трапилася, зуміли б ви скористатися протигазом? А вогнегасником?
          Зоя Сергіївна швиденько ретирувалась, а ми продовжили евакуацію. Дівчиська вибігли надвір і почали чекати, коли ж з'являться хлопчаки. Річ у тім, що за планом вони повинні були здійснити локальне гасіння пожежі, застосовуючи пінні вогнегасники. Але хлопчаки чогось затримувалися. Тоді ми, порушуючи інструкцію, вирішили повернутися назад у школу. Наша відмінниця Марина Морозова ввійшла перша й раптом із криком сахнулася, та ми на неї трішечки натисли й запхали назад.
         Боже мій, що тут сталося? Комусь було зле? Але тоді знудило як мінімум половину школи й просто тут, у холі, поряд із кабінетом директора. Ми від жаху теж закричали, але виявилося, що то була ще не вся картина. Основна вистава розігралася трішки далі від входу. Якраз навпроти директорського кабінету стояв наш безнадійний двієчник і нехлюй на прізвище Александров. Він тримав вогнегасник і  своїм рішучим виглядом нагадував Рембо. З вогнегасника потужним струменем викидалася огидна з вигляду бруднувато-коричневата піна. Саме її ми спочатку прийняли за самі догадуєтеся що. Александров очевидячки не тямив, як позбутися вогнегасника. Повернувся був до виходу й облив піною всіх нас, дівчисьок, з’юрмлених біля дверей. Зчинився оглушливий вереск. Тоді «Рембо» розвернувся, й на лінію його вогню потрапили ті ж таки вкрай невезучі першачки, що мирно простували собі в їдальню, а з ними і їхня вчителька. Істеричний лемент змусив визирнути директорську  секретарку, яка теж негайно гірко пожалкувала про це. Ухилитися від невблаганної зброї було не так просто, бо отетерілий Александров метався по всьому холі. Зрештою він зрозумів, що всі шляхи до відступу відрізано, та з криком: «Стережися!» повернув вогнегасник у бік керівника військової падготовки. З ревінням: «Ти що витворяєш, гадюченя?» наш кервівник звалився на підлогу й прикрився руками. Цієї миті на арену бойових дій, тобто в хол вийшов директор. Йому пощастило - Александров стояв до нього спиною. Але вже наступної миті, на запитання: «Поясніть, що тут відбувається?» директор   отримав вичерпну відповідь.
          - Ми відпрацьовуємо план евакуації зі школи під час пожежі з паралельним відпрацьовуванням пожежогасіння, - чітко відрапортував Александров, повертаючись оличчям до начальства й тримаючи вогнегасник перед собою.
         Підступний прилад видав чергову порцію піни й раптом заспокоївся. Александров  боязко на нього глянув, а по тому обвів поглядом хол. мабуть, виконана робота його цілком вдовольнила: все навколо було залито  піною. Непристойно чистим у цьому кошмарі залишався лише безпосередній учасник пожежогасіння. Александров підійшов до розпластаного на підлозі керівника військової підготовки й чітко відрапортував:
          - Товаришу воєнрук, пожежу ліквідовано, жертв і руйнувань немає!

          Хочете вірте, хочете  ні, але саме тоді в мене виникло неприємне передчуття, що на цьому лиха нашого класу в нинішньому навчальному році не скінчаться. Згодом з'ясувалося, що я мала рацію.

          - Поясніть мені, нарешті, що відбувається? Спочатку не найдурніші дівчатка вирішили відкрити пожежний кран і полити шкільні клумби! До речі, я все якось забуваю вас запитати: а чому ви не скористалися пожежним шлангом? Треба було ще й шланг прикрутити, його довжини вистачило б до першого поверху, ну а якби не вистачило, то можна ж було й із вікна другого поверху поливати. Ну, чого мовчите? Я вас запитую.
Зважаючи на те, як з’їхали набік його окуляри, наш класний перебував не в найкращому настрої, тому я вирішила залишити його запитання без коментарів. Але Анжелка не втрималася.
          - Це все тому, що ми, Петре Івановичу, як ви правильно помітили, не найдурніші. От якби ми були зовсім розумні, то, напевно, додумалися б до того, що й ви.                - Карпинська, вийди геть, ти зовсім не вмієш поводитися, - класний          керівник розійшовся не на жарт. - Александров! Устань, покажися всьому класові та поясни: як у тебе в руках замість навчального вогнегасника виявився справжній?
         Александров, не поспішаючи, підвівся і, шкорбаючи, побрів до дошки, по тому ліниво розвернувся й досить нахабно втупився в Петра Івановича.
         - Ну, чого ж ти мовчиш, відповідай, - Петро Іванович очевидячки вже вийшов із рівноваги, так і до позапланових батьківських зборів недалеко.
        - А що відповідати? Ви ж самі нас учили, ну це, як там його... А ось: як говорив великий російський поет: «Важко в навчанні  - легко в бою». Ну от я й зняв вогнегасник зі стіни, ну, який справжній, а той на стіну повісив, щоб не порушувати образу. Між іншим, він важкелецький, паскуда,  ну просто не можна втримати. Ледве його допхав із другого поверху, де за планом пожежу треба було гасити. Але я ж сильний, а якби пожежа дійсно трапилась? Як би з ним, із вогнегасником, дівчиська впорались? Я й нашому директорові пояснив, що навчання повинне бути максимально наближеним до реальних подій.
          - То, може, слід було й школу підпалити для повної реалістичності? - тональність наближалася до крику.
          Очі в Александрова заблищали:
          - А що, може, й треба. І щоб диму більше, щоб усі зрозуміли, як воно насправді відбувається. Бо  дехто собі думає: що пожежа?  Це так, іграшки.   
          - Годі! Мені урвався терпець! Сьогодні вівторок? Отже, щоб у п'ятницю о вісімнадцятій нуль-нуль увесь клас разом із батьками був тут. Я хочу, щоб ваші батьки самі все побачили й почули! А тепер вільні, можете йти додому.
          Без розмов і жартів, намагаючись зчинити якнайменше галасу, клас швиденько зібрав свої пожитки та потягся до виходу.
         Додому я вирішила йти пішки. Дорогою можна все гарненько обміркувати. Якось із самого початку не склався навчальний рік. А тут іще моя зачіска…Майже місяць ходжу без коси, але старі звички ніяк не відпускають. Ранком хапаю гумку, щоб підібрати волосся, проходжу повз дзеркало - й досі ще не відразу себе впізнаю. Напевне, саме так буває, коли людині відрізують паьця, а вона й далі його авдчуває… Іду додому не поспішаючи, але не по центральній дорозі, як ходить автобус, а просто дворами. День яскравий, наче влітку, і все-таки я зі смутком помічаю перші ознаки осені. На сонці вже не спекотно, а тепло й приємно. Повітря стало трішки іншим. Прозорішим, чи що?
          Щороку восени намагаюся помітити, коли починає жовтіти листя, та все не виходить. Здавалося б, дерева зелені, лише подекуди прозирає жовтеньке, і раптом - виходиш зранку на вулицю й зачаровано дивишся навколо. Яскраве-яскраве синє небо залите сонцем, усе навколо золотаво-багряне, аж подих перехоплює. Тільки дівуєшся: коли? Коли встигла осінь прикрасити усе на свій розсуд? Коли встигла підкорити літо?
Ось і цього року намагаюся простежити, як осінь вступає у свої права. Ще довго стоятимуть теплі сонячні дні, але мине якийсь час, і дедалі частіше супитиметься небо, накрапатиме дрібний дощик. Саме в таку погоду наші почуття гострішають. З'являється смуток, що іноді нас дратує. А все тому, що восени ми глибше сприймаємо природу. Нам шкода минулого літа, з'являється відчуття, начебто життя в'яне. Якщо вийти вогкого осіннього ранку, огледітися, прислухатись, то, здається, сам стаєш часткою осені. Людині треба частіше залишатися з природою сам-на-сам. Звичайно пікніки, веселі прогулянки в компанії — це чудово. Але щоб зрозуміти, гідно поцінувати красу лісу, трави в будь-який час, у будь-яку погоду слід бути самому. Ні, ви не відчуєте самотності, адже навколо вас життя, і яке! Подивіться, як кожна травинка тягнеться до сонця! Кажуть, що саме воно робить усе прекрасним, а може, навпаки, може це трава, квіти, дерева, птахи своєю красою роблять сонце яскравішим? Щоб його тепла потім вистачило на все й на всіх. Краса осені яскрава й строката, але не кричуща. Не може бути розставання з життям, хоч і короткочасне, - веселим. От звідки береться наш смуток...
          - Лєно! Я на тебе чекаю-чекаю, а ти не йдеш і не йдеш! Де ти блукаєш? Слухай, ходімр записуватися в будинок творчості на бальні танці. Тільки швидше, бо спізнимося, - мої ліричні міркування перервала, звичайно ж, Анжела.
- Ти як виявилася біля мого будинку?
- На автобусі приїхала! А ти де бродиш?
          Поступово до мене доходить зміст її слів.
          - На бальні танці? А нас приймуть? Напевне, туди беруть тільки маленьких.¬
          - Ні, я вже дізнавалася: приймають усіх до п'ятнадцяти років. Сьогодні останній відбірний день. Лєна, прийди до тями! Тобі ще треба встигнути переодягтися й зібрати речі.
         -  Які речі?
         - Які-які! - спортивний купальник і біленьку спідничку.
         -  Але в мене немає ні того, ні іншого, - я починаю нервувати.
         - Добре, бери просто спортивний костюм, тільки швидше, - у її голосі з'являються благальні нотки, ще б пак, свмій страшно йти на перегляд.
          Умовляти мене більше не треба. Я кулею злітаю до себе на восьмий поверх  - збиратися.

Увечері, сидячи на кухні, за вечерею з гордістю розповідаю про відбірні випробування.
         - Перший тур - перевірка музичного слуху. Отут я не боялася: як-не-як за плечима - сім років музичної школи.
          - До речі, - зауважує  мама, - коли ти востаннє грала на піаніно? По-моєму, після отримання атестата -  жодного разу.
         - Мамо, ну до чого тут це? Я ж тобі кажу зовсім про інше. А на піаніно я грала вчора, он тато підтвердить.
         - Точно, я свідок, щоправда, грала вона «собачий» вальс, - здає мене мій татусик.
         - А мама про репертуар не запитувала, - відбиваюсь я, - вона просто цікавилася, коли я востаннє грала на піаніно.
          - Люба моя, запам'ятай, що в присутності людини говорити про неї в третій особі неввічливо, - робить нове зауваження мама.
         - Ви дасте розповісти? - обурююсь я. - Вам що, зовсім не цікаво?
         - То переходь відразу до самої суті, - говорить тато, - тебе прийняли?
         - Ну, а як ти думаєш?
         - Зважаючи на твій задоволений вигляд - так. Тільки в мене є запитання: як ти збираєшся поєднувати навчання в школі та бальні танці? Скільки разів на тиждень заняття?
          - Татку, все дуже просто. Чотири рази на тиждень, по півтори години. Із третьої до пів на п'яту. Якрвз устигаю після уроків переодягтися - й відразу на танці.
          - А коли збираєшся домашні завдання робити? - заклопотано цікавиться мама.
          - Мама, тато, ну чого ви хвилюєтеся? Забули, що я сім років паралельно зі школою вчилася в «музикалці» плюс цей кошмарний хор щодня…
          Цих аргументів їм не було чим відбити.
          - Ну що ж, займайся своїм балетом, - милостиво дозволяє тато, - але не забувай, що цей клас у тебе...
          - Знаю, знаю  випускний, - перебиваю я. - Так, до речі, ледь не забула: у п'ятницю о вісімнадцятій нуль-нуль батьківські збори.
          - Батьківські збори? Чому так рано? На самім початку навчального року?
          - Для кого рано, а для кого саме час, - багатозначно виголошую я. - Знали б ви, що сьогодні на цивільній обороні було...
          І барвисто переповідаю події дня.

***
          Сьогодні  ми з Анжелою Карпинською чергуємо. Технічки в нас прибирають тільки коридори та сходи, а за порядком у класах стежать самі учні. Директор і всі вчителі вважають, що завдяки цьому ми менше смітитимемо. Наївні люди, абсолютно не розбираються в шкільній психології: смітили ми нітрохи не менше, якщо, звичайно, це не був день нашого чергування. Ет, якби вони (вчителі) знали, як важко після семи уроків голодним і стомленим учням ще й прибирати клас...
- Лєно, давай ти будеш замітати, а я натру підлогу мастикою, - пропонує моя подруга.
Я швидко міркую, що замести цілий клас віником набагато важче, ніж керувати натирачем підлоги, зате я вже буду вільна, коли вона тільки візьметься до роботи.
           - Згода, - кажу я, - але ти винесеш сміття.
          Боже ж мій! Скільки його під партами! Тут тобі яблучні недогризки, й зім'яті папірці, й поламані олівці та ручки...
          - Подивися на цю купу сміття, - обурююсь я. - Таке  враження, що тут не прибирали цілий тиждень.
          До класу заглядає вчителька математики.
          - Дівчатка, ви ще не пішли додому? - дивується вона.
          - Ми сьогодні чергові, Марь Костянтинівно, - відповідаємо хором.
          - Учительська зачинена, піду пошукаю  ключа, зошити хай поки тут полежать.
         Вона кладе стосик зошитів і виходить із класу. Ми, зацікавлені, підкрадаємося до столу.
         - Так я й думала, - заявляє Анжела, - це ж наша самостійна робота. Цікаво, вона вже її перевірила? Постій біля дверей, а я поки гляну.
         Я без  заперечень іду до виходу та визираю в коридор.
         - Не перевіряла ще, - розчарована Анжела. - Цікаво, а як упоралась із завданням Маринка Морозова? Знаєш, я впевнена, що їй завищують оцінки. Тягнуть за вуха на медаль, щоб вона без іспитів наступного року вступила до медучилища.
         Анжела знаходить Маринину роботу та починає вивчати. Забуваючи про те, що я стою на посту,  теж заглядаю в зошит нашої відмінниці.
          - Ну й навіщо ти на неї наговорюєш? Усе правильно, жодної помарочки, - вимовляючи це, я знову  визираю в коридор.
          - А от я зараз перевірю, завищують їй оцінки чи ні!
         Карпинська бере ручку та швидко починає щось виправляти в зошиті.
         - Що ти робиш?! - із жахом кричу я і підбігаю до столу.
         Запізно, Анжела вже перекреслила правильне рішення й згори написала якусь нісенітницю.
        Цієї миті в коридорі чується голос математички:
        - Алло Миколаївно, ключ від учительської часом не у вас? Ой, як добре, а я його шукаю по всій школі. Мені сьогодні ще треба обов'язково перевірити самостійні роботи.
         Миттю відскакуємо від столу. Я хапаю віник, Анжела  - совок, і ми швиденько повертаємося до прибирання.
        - Дівчатка, дякую, що виручили. Бо ці зошити так носити незручно, - Марія Костянтинівна, не помічаючи нашої розгубленості, бере свій стосик та йде в учительську, розташовану якраз у нас за стінкою.
       - Анжело, що ти накоїла! Це ж підлість! А якби я в твоїй роботі правильну відповідь замінила неправильною?
        - Чого ти так хвилюєшся? Ось побачиш, їй однаково поставлять «відмінно». І все через те, що в неї мама працює в нашій школі.
        Я обурююсь, але що тепер вдієш? Піти до Марії Костянтинівни та про все розповісти? Але ж це теж буде зрадництвом...
        - Не знала я, що ти на таке здатна!
        - Лєночко, - умовляє мене Анжела, - адже ж їй двійка ну ніяк не загрожує. Ми просто перевіримо, правда, це чи ні, що їй завищують оцінки. Зрештою, навчальний рік тільки почався, і Марина ще сто разів устигне все виправити. Але я тобі гарантую: їй поставлять п'ятірку!
         Абсолютно не знаючи, що на це відповісти, я мовчки беру цебро та йду виносити сміття. Про те, що за попередньою угодою це мала зробити Анжела, навіть не згадую, мені просто дуже хочеться побути на самоті.

Увечері вдома довго мучуся: розповісти про це мамі чи ні? Врешті-решт вирішую не розповідати. Як не крути, а це не моя таємниця, і я не маю права її розголошувати.

Наступного дня Анжела нетерпляче очікувала уроку математики.
          - Ось побачиш, я правильно зробила, - вигукує вона, - їй поставлять п'ятірку!
          Мені зовсім не хочеться обговорювати з нею це питання, і я відходжу вбік.
         - Лєно, щось ти невесела сьогодні, - чую за спиною. 
         Обертаюсь  і - о жах! - бачу Марину Морозову.
        - Ти чимось засмучена? – вигляд у неї щиро співчутливий.
         Яка ж я все-таки бридка, адже могла зупинити Анжелу, а не зупинила... На моє щастя, лунає дзвінок на урок, і мені не треба відповідати.
         - Здрастуйте, діти! - вітається Марія Костянтинівна.
         На інших уроках ми обов'язково обурилися б: які ж ми діти? Але нашій математичці ми все пробачаємо. По-перше, ми її поважаємо, по-друге, ми любимо її предмет. Атож, саме любимо - й алгебру, і геометрію. А на олімпіадах наша школа обов'язково з року в рік посідає призові місця. І це не тому, що ми такі вже розумні й талановиті, а тільки завдяки її зусиллям. Марія Костянтинівна, не жаліючи свого часу, готова займатися з нами додатково скільки завгодно - тільки б ми встигали з її предмету.
          - Сідайте, - говорить вона й, мені здається, підозріливо дивиться в наш із Анжелою бік.
         - Діти, я перевірила ваші самостійні роботи й цілком задоволена. Незважаючи на літні канікули, ви непогано засвоїли торішній матеріал, і ми з легкою душею можемо братися до вивчення нової теми.
         Вона починає повідомляти оцінки, і цілий клас напружено затихає. Лише вигуки - радісні або не дуже - лунають час від часу.
         - Морозова, - доходить Марія Костянтинівна до нашої відмінниці  - п'ять.
         - Ну, що я тобі казала? - голосно, так, що цілий клас здивовано повертається в наш бік, вигукує Анжела.
         - Хто це сказав? Хай негайно встане! - грізно вимагає Марія Костянтинівна.
         Анжела встає і виклично дивиться на вчительку.
         - Карпинська, поясни, будь ласка, всьому класові, що ти маєш на увазі.
          - Я скажу, бо про це й так усі знають. Учителі завищують оцінки Марині Морозовій!
         У класі зависла напружена тиша. До Марини всі дуже добре ставилися. Спокійна, врівноважена дівчинка, ніколи ні з ким не конфліктувала... Всі знали, що Марина вчилася на «відмінно» з усіх предметів не тому, що була геніальною, а тому, що готувалася до уроків старанніше за решту.
         - Діти, я хочу, щоб ви подивилися на роботу Морозової, - з цими словами Марія Костянтинівна розгорнула зошит і поклала на першу від себе парту. - Передайте далі, нехай усі переконаються, - це було сказано Альоні Баженко.
         Зошит пішов по класу. Гамір наростав.
         - Скажіть, будь ласка, - звернулася до нас учителька за кілька хвилин, - завдання виконане правильно?
         - Так, звичайно, - почулося з усіх боків.
         - Тоді, може, хтось пояснить мені, як у завданні, хід рішення якого абсолютно правильний, арифметичні дії зроблено без помилок, та й відповідь отримана правильна - яким чином при остаточному  оформленні на світ з'являється цілковита дурниця?
         - Це не Марина виправляла, відразу видно, - почулися обурені вигуки. - Та й колір чорнила відрізняється!
         - Отож, діти, я хочу, щоб ви знали: серед вас є й такі «товариші». Не дарма кажуть: «На злодієві шапка горить». Устань, Карпинська, поясни всім, навіщо ти це зробила.
         - А чому ви вирішили, що це я? Ви не доведете! - Анжела почервоніла мов рак, у очах  стояли сльози.
         Клас буквально застиг.
         - Це я виправила, - несподівано для себе самої вимовляю я. - Марино, вибач мені, будь ласка, не можу навіть зрозуміти, що на мене найшло.
         Починається щось неуявне. Чуються крики: «Цього не може бути! Вона просто захищає подругу!», «А я думаю, що це вона зробила, раз сама зізналася!». У розпалі загальної метушні раптом чується схлипування, і Марина Морозова в сльозах вибігає з класу.
- Боже мій, що відбувається, заспокойтеся! - намагається перекричати  гамір математичка. - Хто-небудь, підіть заспокойте Марину, вона ж ні в чому не винна.
         Далі вона розгублено дивиться на мене.
         - Ніколи від тебе не очікувала нічого подібного, - від хвилювання в нашої старенької вчительки руки тремтять.
         - Я й сама від себе такого не очікувала. І, повірте, якби могла повернути все  назад, то ніколи...
         Більше я витримати не можу. Тягар лиха, яке на мене звалилося, такий нестерпний, що сльози течуть нестримнним потоком. Урок геометрії зірвано безнадійно. Але ж це мій найулюбленіший предмет!
          З'являється наш класний керівник. Зважаючи на все, йому звідкілясь уже все відомо. Він із жалощами дивиться на мене, потім на Анжелу:
         - Сподіваюся, ваші батьки будуть у п'ятницю на батьківських зборах?
         Я починаю плакати ще дужче, думка про те, що мама дізнається про таке, жахає мене до нестями. Вона ж мені завжди вірила, а я...
- Після уроків прошу всіх затриматися на позачергову класну годину, - строгим голосом оголошує Петро Іванович і залишає нас.

         Останній урок проводжу в дівчачому туалеті разом із Анжелою. Сльози не вщухають. Мене просто паралізують жах і сором та жалощі до Марини Морозової. Я завжди відчувала, що вона до мене ставиться трішечки інакше, ніж до решти дівчаток. У неї ніколи не було близької подруги в класі, і я здогадувалася, що їй хотілося б дружити зі мною.
- Лєно, годі плакати, - повторює Анжела, напевне, вже  всоте. - Вже дзвінок був, пішли на класну годину.
- Давай взагалі не підемо.
- Та годі тобі! Ну не вб'ють же нас.

У класі до нашої появи вже всі зібралися. Ми з Анжелою,  похнюплені, проходимо на свої місця.
           - Так, нарешті всі зібралися, - починає Петро Іванович. - Сьогоднішню класну годину я хотів би присвятити темі товариства, взаєморозуміння й взаємодопомоги. Багато хто з вас думає, що знає про справжню дружбу все, а це далеко не так. Справжня дружба - це не підказка на уроці, не милостивий дозвіл списати домашнє завдання й тим більше - не спільні витівки...
         На цих словах я перестаю слухати й нишком оглядаю клас. Марини Морозової нема.   Відчуваю: найбільше скривдило її не те, що їй виправили відповідь завдання й навіть не фраза про завищені оцінки. Вона страждає тому, що її зрадила я. Завжди страшний удар у спину, тому що його не очікуєш. І вона, звичайно ж, не очікувала від мене такої гидоти.
        - Ви ніяк не можете зрозуміти, що ви вже не діти й за власні вчинки доведеться розплачуватися по-дорослому, - долинає до мене Петьків голос.
         Так, ми вже не діти, - подумки погоджуюся з учителем, - але наскільки простіше було досі!
- А зараз я залишу вас, мені здається, ви самі повинні розібратися в тому, що сталося.
          Щойно за класним зачиняються двері, здіймається неуявний галас. У загальному лементі до нас із Анжелою долітає: «Оголосити їм бойкот!»
- Які ви всі боягузливі, - кричить у відповідь моя подруга. - Нехай підніме руку той, хто ніколи не думав про те, що Марині завищують оцінки!
- Думати – то одне, й зовсім інше – робити так, як ви, - рубає у відповідь Ксюша Гордієнко.
- Хочете оголосити бойкот - будь ласка, мені на це начхати, - не здається Анжела. - Лєно, я не хочу брати участь у цьому спектаклі, йду додому. Ти  залишаєшся?
         Я хитаю головою. Ні, сміливості для того, щоб залишитися в самоті перед громадською думкою, в мене забракло. Намагаючись не зустрічатися ні з ким поглядом, збираю речі й виходжу з класу.

Дорога додому мені запам'яталася невиразно, я навіть не звернула уваги на  те, що ліфт не працює. Найбільше в світі мені зараз хотілося одного - захворіти, а краще вмерти. Я малювала в уяві божевільні картини, як я вмираю, лежу в труні дуже бліда й уся в квітах, а мої однокласники стоять і плачуть. Але тут-таки уявляючи, що трапиться з моїми мамою, татом, дідусями та бабусями, я коректую «мрії»: краще все-таки захворіти. Притому серйозно й надовго. Добре було б у лікарню злягти. Можна отруїтися, наприклад, нагковтатись пігулок. Згадалось, як у якомусь фільмі головна героїня з'їла жменю пігулок та ледь не вмерла. Цікаво, які препарати вона приймала? Ніби уві сні, підходжу до тумбочки та витягаю шухлядку з ліками. Аспірин, анальгін, активоване вугілля, валідол,  настоянка пустирника та валеріанового кореня. Ні, цим не отруїшся, тим більше, що кожних ліків - не більше однієї упаковки. Спуститися в аптеку й що-небудь купити? Ось тільки знати б, що. Не скажеш же: «Мені потрібні ліки, від якого умерти не можна, а щоб тільки в лікарню потрапити». Хід моїх думок постійно порушують телефонні дзвінки, але я до телефону не підходжу. Нізащо! Погляд мий очужіло ковзає по годиннику, вже пів на п'яту. Після істерики моя нервова система відмикається, і я кепсько реагую на зовнішні подразники. Таке відчуття, начебто оглухла. Всі звуки долинають звідкись ніби здаля. Відзначаю, що телефон дзвонити перестав. І раптом мені стає дуже страшно, я розумію, що не хочу ні вмирати, ні потрапляти в лікарню. Хочу, як у дитинстві, сісти мамі на коліна й пригорнутися міцно-міцно. Від цієї думки трохи приходжу до тями й знову чую дзвінок, цього разу вже в двері. Доведеться відчинити, надто вже наполегливо дзвонять.
- Лєно! Ти чого трубки телефонної не береш? – кричить моя засапана подруга. - Ми тобі цілу годину дзвонимо, навіть злякались: а раптом із тобою що трапилось? От, вирішили приїхати  додому. Коли ж у вас полагодять ліфт?! Слухай, а чого ти нас у квартиру не пускаєш?  Марино, не соромся, проходь, - із цими словами Анжела рішуче робить крок уперед, і я вимушено задкую.
- Лєно, вибач, що зайшли без попередження, але ми, слово честі, дзвонили. У тебе що, не працює телефон? - запитує Марина Морозова.
- Лєно! Отямся! Це ми, твої однокласниці! Ти що, тільки  прокинулася? Вигляд у тебе якийсь загальмований.
Нічого не розуміючи, і далі сторопіло дивлюся на дівчаток.
- Марино! Ходи сюди, поглянь, який у неї краєвид з вікна відкривається, - порядкує Анжела.
- Ой, як здорово! Цікаво, мій будинок звідси видно? - жваво цікавиться Марина,  визираючи у вікно. - А високо як, навіть страшно вниз дивитися.
          Мій дев'ятиповерховик стоїть на перехресті двох вулиць і підноситься над околишніми п‘ятиповерховими будиночками, як Гуллівер у країні ліліпутів. Моє улюблене місце в квартирі - широке підвіконня. Я часто сиджу на ньому - читаю книжки, слухаю музику, просто дивлюся в небо чи на вулицю  - і мрію.
- Марино, знаєш, Лєна склала навіть вірша про своє вікно, - остаточно здає мене Карпинська. – Можна, я його прочитаю? - і, не чекаючи моєї згоди, декламує:

Вікно -  на вулицю веде
І все світліє, і все  світліє...
Ось вантажівка мчить, гуде,
А я все мрію, а я все мрію...
Та раптом вітер налетить,
Гілки гойдає, гілки гойдає...
І листя тихо шурхотить,
Про щось співає, про щось співає...
І дуже  довго  триває мить...
Смутку  немає!

- Ну, як? - гордо, немовби це вона написала, запитує Анжела.
- Здорово! Я не знала, що ти пишеш вірші. Можна почитати як-небудь? - у Марининому голосі чується невдаване  зацікавлення.
          Як тільки справа доходить до святая святих за назвою «моя творчість», я відразу скидаю з себе тужне заціпеніння:
- Можна, але в мене вони в голові, я їх не записую, - знову обман!
- Треба обов'язково записувати, а раптом забудеш?
- Вона не забуде! - впевнено вигукує Анжела. - У неї взагалі пам'ять дуже гарна, тим більше, на власні твори.
- Мариночко, вибач мені, будь ласка, - спохопилась я нарешті. - Ми не хотіли...
- Лєно, я вже не ображаюсь, і потім: на що ображатися? Мене ж дійсно «тягнуть» на медаль. Але тільки не з алгебри й геометрії, - перебиває Марина.
- І хімію ти знаєш краще за всіх у класі, - милостиво визнає Анжела. - Так що коли в нас із Корольовою вимальовується четвірка, то тобі п'ятірку сам Бог велів ставити.
- Знаєте, як мені набридло увесь час зубрити й зубрити... У мене ні на що не залишається часу, тільки на навчання. От ви пішли на бальні танці, а мене мама не пустила. 
          З жалощами дивлюся на неї. Я взагалі спочатку записалася на танці й тільки потім довела до відома батьків. Щоб у чотирнадцять років у людини не було ніяких прав, а тільки обов'язки, ні - це занадто.
- І ще, якби ви, дівчатка, знали, як я не хочу вступати до медучилища! Крові боюся до непритомності, а вже уколи...
-  Так навіщо ж ти збираєшся  туди? - сторопіли ми з Анжелою.
- А мене що, хтось удома запитував? Мені хочеться стати вчителькою молодших класів, але про це навіть заїкнутися не можна. Тато однаково скаже, що я маленька й нічого ще не розумію в житті, - голос у Марини тремтить від образи.
- Увага! Надходить пропозиція! Пішли завтра після уроків у Луна-парк. Я цього року там ще не була, - перебиває Анжела.
- А що, пішли! Кажуть, там нові атракціони, - мені подобається Анжелина ідея. - Але чому завтра, а не в суботу?
- Ти, здається, зовсім перестала щось тямити після всього цього гармидеру. Та хто ж нас відпустить у суботу в Луна-парк після батьківських зборів?
- Мене в кожному разі не відпустять, - зважаючи на тон, Марина вже ладна була розплакатися.
           Ну вже ні, досить на сьогодні сліз. Я виконала, як мінімум, місячну норму й за себе й за Марину. Тому рішуче заявляю:
- Тебе відпустять у Луна-парк, ось побачиш. Ми поїдемо до тебе додому й попросимо твою маму.
- Мама, може, й відпустить, а ось тато...
- Він зараз удома? - цікавиться Анжела. Отримує у відповідь ствердний кивок і негайно пропонує: - Їдьмо до Марини в гості.

         …За годину по розмові з Марининим татом ми обмінюємося враженнями від візиту.
- Нормальний мужик, я думала, він такий строгий, а він, навпаки, - веселий.
- І гостинний, тортом почастував, - підхоплює Анжела. - До речі, давай покличемо завтра в Луна-парк усю нашу компанію.
           Вона має на увазі Борю Коваленка, Альону Баженко, Сергія Сьоміна, Віталика Красіна, Кирила Донцова й Ксюшу Гордієнко.
- А як же бойкот? - згадую я.
- Ой, який там бойкот! Зідзвонимся з ними, скажемо, що все вже залагоджено, - відмахується Анжела.
   - Що ж, давай спробуємо.

Як тільки переступаю поріг власного дому, як лунає телефонний дзвінок. Дзвонить Б’яжка й розповідає, що після того. Як ми пішли, новенький усіх змусив замовкнуи й заспокоїтися. Він сказав, що, по-перше, бойкот - це нісенітниця й ні до чого, крім того, що пересвариться цілий клас, він не призведе; по-друге, що ми й так уже все зрозуміли й покаялись, а головне тепер для всіх - помиритись. Я у відповідь їй повідомляю, що з Мариною ми вже помирились, і пропоную приєднатися до нашої компанії та піти завтра після уроків у Луна-парк. Вона залюбки погоджується. Тільки вішаю слухавку - знову дзвінок. Цього разу - Ксюша, вона викладає свій варіант того, про що мені вже розповіла Альона. Терпляче вислуховую і теж запрошую піти з нами. Решта вечора промайнула в безперервних дзвінках. Мої однокласники квапляться розповісти, що було після того, як ми з Анжелою пішли. Потім починаю дзвонити я: узгоджую деталі майбутнього походу.
- Лєно, ти совісті маєш хоч би грам? - не витримує мама. - А якщо нам із татом хтось повинен подзвонити? Припиняй свою бурхливу діяльність і лягай спати!   
           Почувся черговий дзвінок.
- Та скільки ж триватиме це неподобство? - не витримує тато. Він у гніві вириває з моїх рук слухавку та строго промовляє: - Ви хоча б іноді на годинники дивитеся? Уже пів на одинадцяту, завтра в школу треба йти... Ой, Олександре Івановичу! Вибачте, тут цілий вечір «на дроті» донька з друзями. Так уже дістали - навіть уявити не можете... Можете? У вас теж син до школи ходить? А в який клас? Ну, тоді у вас усе ще попереду, моя в дев'ятому...
         Я тихенько йду у ванну й за п'ятнадцять хвилин уже лежу в ліжку. Мама заглядає в кімнату й каже «добраніч». Добре було б їй усе розповісти, вона б заспокоїла, допомогла осмислити події сьогоднішнього дня. Але очі заплющуються мимоволі. Із натугою відповідаю: «Добраніч, мамусю!» - й миттю засинаю.
Увесь наступний шкільний день проходить у безперервному обміні записочками під час уроків. Все тому, що перерви закороткі.
- Лєно! Давай і новенького покличемо, - пропонує Анжела
- А він піде? - сумніваюсь я. - І хто його запросить? Я, наприклад, не збираюся.
- А ми йому напишемо записку від усієї нашої компанії.
- Ну, давай спробуємо.
           Починаємо складати записку, й за кілька хвилин у нас виходить наступне: «Ігор, ходімо з нами сьогодні після уроків у Луна-парк. Лєна, Анжела, Ксюша, Марина, Альона, Кирило, Сергій, Боря, Віталик».
- А раптом він запитає у хлопців, а ті скажуть, що нічого не писали?
- Тоді спочатку відішлемо записку хлопчикам, щоб кожен розписався, а потім йому, - пропонує Анжела.
           Рішення розумне, й ми відсилаємо два листи: один для новенького, а другий такого змісту: «Хлопці, якщо ви не проти, поставте підпис і передайте далі». За якийсь час  отримуємо відповідь.
- Ура! - вигукує Анжела, - всі підписалися.
- Карпинська, ти хочеш вийти до дошки розв’язувати завдання? Виходь, не соромся, - наш фізик Володимир Сергійович  - сама люб'язність.
           Заклопотані такими важливими справами, ми й забули, що сидимо на уроці.
- Володимире Сергійовичу, я більше не буду! - канючить Анжела.
- Я й не кажу, що будеш, я пропоную роз’язати завдання.
          Анжела знехотя плентається до дошки. За ступенем незнання фізика як предмет у нас іде відразу ж слідом за хімією.
- А яка умова завдання? - приречено запитує моя подруга.
- Умову я щойно диктував, треба було слухати, а не язиками плескати з Корольовою.
           Він повертається до класу й запитує:
- Хлопці, хто може персонально для Анжели повторити умову?
          У відповідь - тиша, всі з острахом поховали очі в розгорнуті підручники. Нічого собі, жоден із нас не слухав! Ну, наша компанія - зрозуміло, а чим же решта займалися?
- Так, тепер я розумію, чому в учительській тільки й розмов, що про 9-«Б». У вас завтра, здається, батьківські збори? Я теж прийду, -  заявляє фізик. - Сідай на місце. А тепер візьміть аркуші, напишіть у правому верхньому куті прізвища та розв’язуйте завдання самостійно. В кінці уроку здайте роботи.
- Повторіть, будь ласка, умову ще раз, - це голос Марини Морозової.
          Учитель від подиву навіть розгубився.
- Морозова, ти теж не чула умови? - вражено перепитує він.
- Вибачте, будь ласка, але я теж, - з гордістю в голосі виголошує Марина.
           Оце так! Щоб наша відмінниця відволікалася під час уроку на сторонні речі й не чула, про що говорить учитель - це вже  вершина нехлюйства!
- Я, звичайно, повторю, - повільно промовляє Володимир Сергійович, - але все-таки поясніть мені: що відбувається з вашим класом?
          І справді, що ж із нами відбувається?

          Абияк дочекалися закінчення уроків і в повному складі збираємося на шкільному ґанку. До нас приєднується новенький.
- Тільки  мені треба заїхати додому по гроші, - попереджає він.
- Тоді так. Усі швиденько йдуть по домівках - переодягтись і залишати шкільні сумки. Зустрічаємося на зупинці, - командує Анжела. - За півгодини.

          За  годину ми з криками та сміхом висипаємо з автобуса біля Луна-парку. Водій і контролер полегшено зітхають, позбуваючись нашої галасливої компанії. Нас зустрічає оглушливе ревіння музики.
- Стоп! - командує Анжела. - Пропоную: спочатку обходимо всі атракціони й дивимося ціни, потім збираємося біля центральних кас і вирішуємо, куди хто йде. На все про все - півгодини.
.
          Я тішуся тим, що після перерви, яка тяглась аж ціле літо, знову  йду в компанії з Анжелою,  Борисом, Сергійком, Б’яжкою, Віталиком Красіним, Кирилом Донцовим, Ксюшею Гордієнко. Ми вже сім років дружимо, й усі свята і дні народження відзначаємо разом. А зараз до нас приєдналися ще й Марина з Ігорем.
- Ого, які гойдалки! – я в захваті перекрикую дикий гамір.
- Ой! - вигукує  Ксюша. - Сюди нізащо не затягнеш мене.
Вона показує на зчималу споруду, що має вигляд величезного молота.  Пасажирські кабінки розташовані внизу. Спочатку лунає попередження, потім оглушливо реве сирена й гігантський молоток починає з божевільною швидкістю обертатися. Чуються крик і вереск, які перекривають ревіння сирени й музики. Я з нею повністю погоджуюся: за свої гроші йти на такі випробування! Зате хлопчиськам подобається. за півгодини збираємося біля каси й розуміємо, що згоди дійти не зможемо. Виходить, як у байці про лебедя, рака й щуку.
- Хлопці, - перекрикує галас новенький, - давайте кожен піде туди, куди хоче. А в кінці виберемо один такий атракціон, щоб усім був цікавий.

          Компанія ділиться на дві групки. В одній - дівчатка, в другій - хлопчики. Ми обираємо гойдалки, на яких кататися не так страшно, а хлопців, навпаки, тягне на екстрім. 
 
         Приблизно за годину наша компанія возз'єднується, щоб  вирішити, на що ж витратити квиток, який залишився в кожного.
- Добре було б піти куди-небудь усім разом, - зітхає Марина.
           Усі погоджуються й по деяких суперечках, із остаточно зірваними голосами, зупиняємо вибір на кімнаті страху. Туди ходять вагончики, розраховані на двох. Коли черга доходить до нас, починаємо розсідатися.
- Лєно, я сяду з Мариною, добре? – питає в мене Анжела.
Я киваю на знак згоди, й вони влаштовуються в першому вагончику. За ними слідом проходять Сергійко з Кирилом (нерозлучні друзі з першого класу).
- Б’яжко, ну що, ризикнеш покататися зі мною? - запитує Віталик Красін.
- Легко, - відповідає  Альона й рішуче йде слідом.
- Борю, я боюсь. Поїдемо разом? - ляпаючи віями величезних очей, запитує Ксюша.
           Борис кидає на мене швидкий погляд, я демонструю цілковиту байдужість. Він знизує плечима та займає місце поряд із Ксюшею. В останній вагончик сідаємо ми з новеньким. Вибору в нас нема.
          Лунає попереджуючий сигнал. Ми опускаємо металеве поруччя, що пристібає нас до сидінь, за нього можна ще й руками триматись. Я про себе полегшено зітхаю: хоч пристібнуті міцно, хапаюся за поручень і,  завмираючи, очікую початку руху. Працівник Луна-парку перевіряє наші кріплення, по тому - змах рукою і вагончики, швидко набираючи швидкість, мчать до воріт кімнати страху. Замружую очі та розплющую їх після доволі відчутного й болісного поштовху. Ми на повній швидкості врізуємося в зачинену браму й влітаємо в цілковиту темряву, звідкілясь згори прожектор вихоплює потворного павука й безголовий  труп у його тенетах. Від жаху здригаюсь, але вагончик уже мчить повз купку кістяків, які рухаються в наш бік. Насилу стримую істеричний крик, але тут ми рвучко повертаємо праворуч, нас підкидає так, що кріплення поруччя відкриваєтьсь,  я ж, і далі тримаючись за нього, ледь не вилітаю з вагона. Останньої миті Ігор підхоплює мене та кричить у вухо:
-  Відпусти поруччя.
          Він хапається руками за металевий каркас, який виступає в передній частині вагончика. Розуміючи, що мені туди не дотягтися (зросту бракує), з переляку відкидаю будь-яку сором’язливість і обома руками чіпляюся за Ігоря. Він мене міцно обіймає та вільною рукою притискає до себе, щоб я не вилетіла на черговому віражі. Зусібіч до нас долинають зойки та стогін, із-за кожного рогу визирають такі огидні тварини, що навіть у кошмарному сні не сняться, але нам не до цього. Аби тільки втриматись, інакше випадемо й розіб'ємося на смерть. Краєчком свідомості прикидаю, що швидкість не менш ніж шістдесят кілометрів за годину. Нарешті наш вагончик на повному ходу, після чергового повороту на 180 градусів, врізується в металеву браму й ми виїжджаємо на сонячне світло.
Коли очі починають звикати до яскравого проміння, перше, що я відчуваю, - сторопілі погляди друзів.
- А новенький – хвацький хлопець, - озивається Віталик.
           Хвиля сорому накриває мене, щоки пашіють від ніяковості. Ігор же з незворушним виглядом виходить із вагончика.
          - Лєно, давай допоможу тобі вийти, дивись не впади, - заклопотано примовляє він.
          Механічно простягаю руку під цікавими поглядами моїх однокласників. Від пережитого хвилювання мене похитує, а ноги огидно здригаються в районі колін. Ігор підводить мене до наших.
          - Вибачте, - звертається він до всіх нас, - я зараз, -  і рушає до чоловіка, що перевіряв міцність кріплення.
         Я збираюся пояснити, що сталося в кімнаті страху, але раптом помічаю, що Ксюша Гордієнко буквально зависла на Борі, й мої благі наміри миттю тануть. Виклично дивлюся в очі Борисові, нехай не думає, що мене зачіпає за живе його зрадництво. До мене підходить Анжела й відводить убік.
         - Не очікувала від тебе такого! Чого ж ти не розповідаєш мені про свої стосунки  з новеньким?
         Пояснити не вдається, бо цієї миті підбігає Ігор.
          - Мені подарували один жетон, - простягає невеличке кружальце. – Ходімо в сусідній намет, може, виграємо щось.
          Ми підходимо до найближчому павільйончика та заглядаємо всередину. Там, метрів за  п'ять від входу на поличках стоять різні призи - шоколадки, баночки з горішками, пляшки шампанського й інші дурнички. Під поличками в ряд вишикувалися кеглі.
          - Скажіть, будь ласка, - що треба зробити, аби отримати приз? - звертається новенький до господині павільйончика.
         - Треба накинути кільце на кеглю. Все дуже просто.
         - А як ми дізнаємося, де який приз?  - втручається Віталик.
         - Якщо влучите, ми перевернемо кеглю й подивимося на номерок. Кожен приз пронумерований.
         - Ех, виграти б горішки, - мрійливо мовить Марина.
         Новенький простягає жетон, натомість отримує кільце, примірюється і точним, різким рухом кидає його вперед. Кільце просто надягається на горлечко кеглі, яка стоїть у центрі. Ми всі витріщаємося на Ігоря. Дівчатка - із замилуванням, хлопчики - заздро, господиня павільйончика - з жалем.
         - Ура! - кричить наша компанія. - Давайте наш приз!
         Дівчина перевертає кеглю, і ми бачимо номер - 26.
        - Ух ти, пляшка шампанського! - радіє Кирило
        - Я не можу віддати вам приз - ви ще неповнолітні, - охолоджує наш запал власниця атракціону. 
         Тільки ми розтуляємо роти, щоб висловити протест і обурення, як Анжела, випереджаючи нас, голосно кричить чужому чоловікові, який стоїть неподалік:
         - Тату, йди мерщій, ми виграли пляшку шампанського, а нам її не дають, - і заклично махає рукою.
         Чоловік здивовано дивиться на Анжелу, а потім починає махати їй у відповідь.
         - Добре, забирайте свій виграш, - простягає нам  пляшку господиня павільйону.
          Ми з трофеєм, швиденько відходимо вбік, поки вона не передумала.
- Що ми  з нею робитимемо? - цікавиться Марина.
- Що-що, вип'ємо, звичайно! - заявляє Віталик.
- Де й коли? - цікавлюсь я.
          Справді, не в підворітті ж нам її пити, наче якимось там алкоголікам.
- У мене пропозиція: давайте збережемо її до зустрічі Нового року, - подає ідею Ксюша.
- Класно придумала! - підхоплює Сергійко.
- Що ж, тоді мені тільки залишається запросити Ігоря й Марину зустріти Новий рік разом із нашою компанією, - продовжує Ксюша.
- Не знаю, - чи відпустять мене батьки, - сумнівається Марина.
- Відпустять! - упевнено заявляє Анжела. - Ми всі попросимо й предків, якщо треба буде, підключимо.
          Тепер уся наша увага звернена до новенького.
- Я не проти,  але до Нового року ще треба дожити, - резонно зауважує він. - А де до цього часу буде зберігатися пляшка? Її треба сховати.
- У мене вдома, - посміхається Ксюша. - І ховати нічого не треба. Нам торік дозволили відкоркувати пляшку шампанського на всіх, виходить, і в цьому дозволять!
- Ми в неї зустрічаємо Новий рік уже кілька років поспіль, - пояснюю я.
- Ну, тоді інша річ, - погоджується Ігор
- Усе, додому час, - зітхає Анжела, - я обіцяла твоєму татові, що ми повернемося не пізніше вісімнадцятої нуль-нуль, - це персонально для Марини.

         Дорогою ми жартуємо й голосно сміємося. Нам із новеньким виходити першими. Автобус під'їжджає до нашої зупинки, я востаннє махаю рукою всім та йду до виходу. Новенький уже стоїть на тротуарі, простягає мені руку. Ніяково спираюся на неї,  виходжу.  Навіть спиною відчуваю багатозначні погляди хлопців.
- Бувай! - Ігор киває мені й швидко йде до свого будинку.
- До завтра, - відповідаю трохи розчаровано.


Пізно ввечері, лежачи в ліжку, довго не можу заснути. Перевертаюся з боку на бік і згадую прожитий день. «Може, я й справді подобаюся новенькому?» - знову й знову ставлю собі подумки це запитання. На вулиці поступово затихають усі звуки, а я не сплю. Лежу та прислухаюся до темряви. Що зі мною відбувається? Може, це і є любов? Анжела мені часто розповідала про свої закоханості. Я слухала завжди з посмішкою і її переживань не розуміла. Тепер от сама лежу й не можу заснути. Усе думаю й думаю про новенького. «Ну, годі, треба спати!» - наказую сама собі.

Ніч. Тиша. Спати, спати, спати.
              До школи рано нам вставати.
І шум гілля, й гул голосів  -
Усе вже  вечір приглушив.
Я б ще дивилась  у вікно,
Де свічкою ліхтар горить.
             За штори сховане воно,
             Та  чую – листя там дзвенить.
І ночі  шерех,вітру крик
До решти хочу я відчути
Чи вийплив  місяць- молодик,
Щоб синім оком підморгнути?
Все те  вже втрачено давно,
Що солодко мені наснилось.
Щільно зашторене вікно,
Щоб нові сни не забарились.




Останнє, про що я встигла подумати, перш ніж  заснула: «Не забути цього вірша».


ЖОВТЕНЬ

У п'ятницю уроки пройшли надзвичайно нудно. Ніхто навіть не пробував порушувати тишу в класі. Усі чекали на майбутні батьківські збори. На них виявили бажання прийти вчителі фізики й хімії та керівник військової підготовки. В інших викладачів претензій до нашої успішності й поведінки було не менше, але, видно, порадились в учительській між собою та вирішили, що достатньо  буде й чотирьох. Жоден із учнів не мав шансів на те, що вдасться уникнути скандалу. Навіть відмінниця та скромняга  Марина Морозова отримала зауваження від Володимира Сергійовича.
         Батьківські збори класний вирішив провести в нашій присутності, тому мені не було сенсу їхати після уроків додому. Поки доберуся, потрібно буде вже й вертатися назад. Я попередила маму, що домашні завдання поробимо з Анжелою Карпинською.
Після занять неквапом ідемо до неї додому.
- Мене мама вб'є, -  Анжела замислено жує пиріжок зі шкільної їдальні. - Я їй нічого не розповіла ні про «потоп», ні про цю моторошну історію з математичкою. 
- А я про те, як ми «поливали квіточки», розповіла, а про цей ідіотизм із виправленою відповіддю не зважилася. - Слухай, можеш хоча б зараз пояснити, що на тебе тоді найшло?
- Думаєш, я знаю? Моя бабуся каже: «Дідько за руку смикнув» - то це з тієї серії. Хоча, якби я не зіпсувала Марині роботу, ми так і не дізналися б ніколи, що вона цілком нормальна дівчинка. Що не робиться – все на краще.
- Це теж твоя бабуся каже? - ущипливо цікавлюсь я.  - То чого ж ти не розповіла удома цю історію? Так би й закінчила: «Мамо, тату, виявляється, наша Марина Морозова не така вже й пропаща. І тільки завдяки мені увесь клас про це дізнався!».
- А що, скажеш, не так?
          Нічого не хочу їй пояснювати. Скидається на те, що все одно не зрозуміє. Я замислююся над тим, про що говорив Володимир Сергійович на уроці фізики. Що відбувається з нашим класом? Успішність різко впала. Взяти хоча б Анжелу - примудрилася за один тиждень «заробити» відразу два «трояки». Про поведінку краще взагалі не згадувати. Навіть колись  найтихіші тепер перестали бути тихими. Всі начебто збожеволіли.
- Лєно, - Анжела вивела мене із задуми, - може, на обід зваримо пачку пельменів?
- Давай, - погоджуюсь я. - Яка в тебе все-таки чудова здатність - не думати про погане. Тобі завжди море по коліна. 
- А навіщо забивати головучим попало? Так і захворіти можна від переживань, - безтурботно знизує плечима подружка. - Отже, вирішено: я варю пельмені, а ти посуд миєш!
- Як скажеш, мені байдуже. Можу робити все відразу.
           Пообідали, прибрали в кухні, переміщаємося в кімнату.
- Ну що, робитимемо уроки? – Анжела ніби сумнівається.
- Не дуже хочеться. Може, спочатку відпочинемо?
- Правильно! Давай згадаємо вальс, який ми розучуємо на танцювальних заняттях, і потренуємося.
           Час збігає швидко й весело. Ми вальсуємо у великій кімнаті під власний акомпанемент: «Раз-два-три. Раз- два-три. Пам-пам-тара-ра-ра-пам. Тарара-ра-пам, тара-ра пам-пам-пам...» Наступаємо одна одній на ноги, налітаємо на меблі. Стомлюємося від класичного танцю, й Анжела вмикає магнітофон. Ми починаємо смикатися й притупувати під музику, повторюючи слова: «Уті-путі, усі-пусі - мілєнькій мой...».
- Чому все гарне так швидко закінчується, а погане тягнеться без кінця?! - вигукує моя подруга, дивлячись на годинник. - Лєно, де ж справедливість?
          Я з нею цілком згодна - справедливості нема на білому світлі. І ми покірно йдемо на батьківські збори...

Пізно ввечері вкотре обіцяю батькам: узятися за розум, виправити становище, почати вчитися, перестати грубіянити вчителям.
- У іншому разі ми з татом заборонимо тобі займатися танцями! - грізно повідомляє мама.
- Мамо, тільки не це! Танці - єдина розрада в моєму осоружному житті!
- Господи, що за нісенітницю ти мелеш! Чого це твоє життя осоружне?
- А яке ж воно? Що я бачу, крім уроків? У школі - уроки, вдома - знов уроки. І ти ще хочеш, щоб я на танці перестала ходити. Та я тоді просто повішуся. Навіщо мені потрібне таке життя?
- Тепер я дійсно розумію, що з вами всіма щось відбувається. 
- Нічого з нами не відбувається, просто дорослі змовилися й перестали нас розуміти!
- Навіть не треба змовлятись. Як накажеш розуміти історію з Мариною Морозовою?
- Мамо, але ти ж обіцяла більше не говорити про це!
- Гаразд, обіцянка – річ незрушна. Але пам’ятай: якщо в тебе серед перших підсумків у школі буде хоча б одна трійка, танцям доведеться сказати «прощавайте». Візьмися нарешті до самовиховання. А тепер марш у ліжко!
           Завжди так, навіть не дадуть сказати останнього слова на захист. Світ надто несправедливо влаштований. Коли в мене будуть діти, я постараюся вислуховувати їх до кінця...

          Наступного ранку, сидячи за столом і чесно намагаючись займатися самовихованням, я написала вірш:

Надворі радісне гасання.
Ганяють  дітлахи  юрбою.
     Займаюсь самовихованням —
     Працюю вперто  над собою.

Поки що  скрегочу зубами,
Гризу граніт науки вперто ...
Давно не граюсь з дітлахами.
Піти на кухню, пряник зжерти?

Ні, я не можу,  вчу уроки,
А хочеться -  якби ви  знали!
Назустріч сміху – ані кроку!
Ой, як цк все мене дістало!

Облиш дурницями займатись!
Виховуйся, а не харчуйся
Час посидючості навчатись,
               Давай до праці, не лінуйся!



           До перших підсумкових оцінок залишився  лише місяць. Я та мої друзі з головою поринули в заняття. Вільного часу зовсім не лишалося. Тим більше, що бальні танці й справді відбирали багато сили.  Загалом, як то мовиться, не до витівок. Потекли дні, схожі один на одного, мов близнюки. І якби не розклад занять, то відрізнити понеділок, скажімо, від вівторка було б неможливо.

ЛИСТОПАД

Наші старання виявилися не марними. Перші підсумкові оцінки вийшли доволі пристойні. В мене майже з усіх предметів - п'ятірки (четвірки «красувалися» з фізики, хімії, української мови та цивільної оборони). В Анжели - трішки гірше, але теж цілком нормально. На планових батьківських зборах наш класний керівник повідомив, що ми почали виправлятися. Особливо його тішило покращення дисципліни. І знову зайшла мова про поїздку на зимові канікули в Карпати (про яку ми вже перестали мріяти). Петро Іванович дуже хотів, щоб вона відбуласяь і щоб неодмінно увесь клас поїхав.
- Квитки на потяг під час зимових канікул будуть безкоштовними, путівки мені обіцяли знайти недорогі, - переконував він батьків. - Багато хто в наступному році полишить школу. Тому хочеться, щоб діти поспілкувалися в неформальній обстановці. Сподіваюся, вони ще тісніше потоваришують під час подорожі,  їм буде що згадати пізніше, крім витівок на уроках, певна річ.
          Майже всі батьки погодилися з класним, і він доручив голові батьківського комітету скласти попередній список учнів, які збираються в поїздку.
Удома, обговорюючи з батьками свої шкільні успіхи, я цікавлюся:
- До речі, ви мене, звичайно ж, відпустите в Карпати?
- А ти хочеш поїхати? - запитує мама.
- І ти питаєш?! Сама на моєму місці хіба не хотіла б провести канікули разом із друзями? Мені навіть однаково де, головне - щоб друзі були поряд!
- Уявляю, що ви будете виробляти без батьківського контролю, - гмикає тато.
- Ми нічого не будемо виробляти, - поквапливо запевняю я. - Ми вже дорослі, знаємо, як поводитися.
- Бажано, щоб слова не розходилися з вчинками, - зітхає мама.
- Але нас же хвалив Петро Іванович, ти ж сама чула!
- Похвалив то похвалив, ви дійсно виправились, особливо в порівнянні з початком навчального року.  Але ось чи надовго вас вистачить?
- Мамо, я тобі вже пояснювала, що ми обдумали свої вчинки й більше не дозволятимемо собі нічого такого.
- Хотілося б вірити! До речі, як ти збираєшся поєднати поїздку в Карпати й заняття бальними танцями в Одесі? - згадує мама раптом.
            Запитання захопило мене зненацька. Як же я могла забути про танці?!

 Коли минула перша ейфорія від самого факту, що мене прийняли в групу бальних танців, настав час для розчарувань. Виявилося, що «видригуватися» на шкільних дискотеках і танцювати - зовсім різні речі. Заняття складаються з двох частин. Перші сорок п'ять хвилин ми стоїмо біля станка й виконуємо спеціальний комплекс вправ під керівництвом хореографа Тетяни Миколаївни. Другі сорок п'ять хвилин розучуємо окремі елементи  з постановником танців. Наш керівник настільки строгий і вимогливий, що я буквально холону від самого лише погляду в мій бік. Якщо ж він підходить до мене, аби показати якийсь рух, то серце від хвилювання починає битися удвічі швидше.  Розучували ми  й вальс, і ча-ча-ча, й румбу. Доводилося викладатися на повну котушку. Я худенька, але абсолютно негнучка. Ноги нізащо не хотіли підніматись у «великий батман» або ставати в другу позицію. Координація рухів спершу теж була не найкраща. За віком нас із Анжелою записали в старшу групу. Крім нас, у ній займалися ще дві новенькі дівчинки. Решта нашиїх одногруппників ходили в студію вже кілька років. На їхньому тлі ми мали вигляд  катастрофічних незграб. Після місяця занять я навіть почала замислюватись: а чи не покинути мені все це? І тут сталося чудо. Керівник уперше похвалив нас із Анжелою.
- Дівчатка, - звернувся він до нас після чергового заняття, - ви потроху починаєте розуміти, що від вас потрібно, а це вже важливо! Якщо так піде й далі, то я вас включу в другий (резервний) склад і ви  розучуватимете фігурний вальс.
          Від захвату ми навіть не подякували йому за довіру - просто втратили мову. Розучувати фігурний вальс! Коли на репетиції доходило до фігурного вальсу, то більшість стояла осторонь і спостерігала за купкою обраних. Вальс складається з дуже багатьох елементів, і він таки по-справжньому складний! Ми з Анжелою уважно спостерігали за щасливцями, а вдома намагалися відтворити рухи, які запам'ятали. Оце удача! Невеселі думки відлетіли, вправи на гнучкість і розтягування тепер займають увесь мій вільний час. Я й так не пропустила  жодного заняття, а після тієї розмови навіть почала залишатися на репетиції наступної групи, звичайно, за згодою керівника. Ще за кілька занять насмілилася звернутись до нього по імені та по батькові - Вікторе Павловичу. Раніше я просто німіла, тільки-но   з'явиться, та й віталися ми мовчки: я присідала, а він кивав головою. 

           Яка несправедливість! Треба вибирати між поїздкою в Карпати разом із усім класом і танцями!
- Знаєш, швидше за все, під час шкільних канікул у вас на танцях теж буде перерва, - тато зрозумів моє горе й спробував  заспокоїти.
- Добре, якщо ти виявишся правим, - у моєму голосі звучать панічні нотки. - Віктор Павлович такий строгий - жах! За пропущені без поважних причин репетиції без розмов виганяє  з групи.
- Тоді доведеться обирати: або поїздка, або танці, - попереджає мама.
          Розгублено йду до себе в кімнату. Батьки мали рацію. Пожднувати навчання в школі й заняття бальними танцями – ох, як непросто! Особливо, якщо старатися робити добре й перше, і друге. Треба буде завтра обговорити це питання з Анжелою. Разом що-небудь придумаємо.
 
Наступний день не склався з самого ранку. Почалося з того, що я спізнилася на автобус, отже, і в школу. Громадський транспорт у нас ходить не частіше ніж один раз на півгодини. А пішки до школи - хвилин 30-40. От, чорт, не пощастило! Якихось п'яти хвилин не вистачило. Якби не качалася в ліжку до останнього... Але який сенс тепер нарікати на власні лінощі! І як на зло, перший урок  - хімія. Сто відсотків Зоя Сергіївна  вліпить двійку з поведінки та ще й до дошки викличе - завдання розв’язувати! Від досади на очі навертаються сльози. Нічого не лишається, як перейти на спортивну ходьбу. Хвилин за десять подих починає збиватись і я трохи сповільнюю крок. Ледве відсапуюсь і знову біжу підтюпцем.
Ось і школа. Навколо - породньо. Край, спізнилася. Тепер непереливки мені буде! Поглинута власними переживаннями, спотикаюсь об камінь і простягаюся на доріжці на повен зріст. Як не щастить, то вже не щастить у всьому! Долоні здерті, їх аж пече, форма обкачана в пилюці. У такому вигляді показуватися в класі не можна. Заходжу в школу й перш за все біжу в туалет - треба ж дати собі раду. Мию руки під краном, чищу одяг. Начебто  стерпно, можна йти в клас. Кидаю оком на годинник - ого! Урок іде вже цілих дванадцять хвилин. Що ж робити? І тут на мене сходить осяяння – просто  «геніальна» думка. А я взагалі не піду на хімію! Посиджу тут, у туалеті, тим більше, до кінця уроку залишилося зовсім трішки. І як я раніше до цього не додумалася? Так просто, сидиш собі, ніхто тебе не чіпає!
Влаштовуюся на підвіконні та знічев’я розгойдую ногами. За якийсь час дивлюся на годинник. Та що  за знущання?! Коли я бігла в школу, час летів, як суперсучасний літак, а тепер повзе, мов черепаха! Усього п'ять хвилин минуло, а здається, що вже вічність сиджу на підвіконні. І ноги набрякли, й нудно! Який там наступний урок ; фізкультура? Ні, це вже кошмарна невдача! Навіть домашнтього завдання не повториш — який сенс перед фізрою? Однаково поки крос пробіжимо, усе з голови геть-чисто вилетить. Несила більше сидіти! Зістрибую з підвіконня та починаю міряти кроками туалет. Коли ж нарешті скінчиться перший урок? Визираю в коридор. Цікаво, що там робиться? Може, піти послухати обережно? Тихенько виходжу зі своєї схованки та наближаюся до кабінету хімії. Злодійкувато оглядаюся навсібіч — нікого. Тоді я впритул підходжу до дверей і прикладаю вухо. До мене долинає тільки невиразний гул. Уся перетворююсь на слух. Що ж зараз діється на уроці? Зненацька двері кабінету хімії рвучко відчиняються. Отримую відчутний удар по лобі, заточуюсь і падаю на п'яту точку. Підлогу в школі натерто мастикою, її ще не встигли затоптати, тому я проїжджаю за інерцією десь із метр, тримаючись за лоба. Зоя Сергіївна з подивом дивиться на мене згори вниз:
- Корольова, я тебе не дуже боляче вдарила?
           Я у відповідь лише хитаю головою.
- А чому ти не на уроці? Заходь у клас.
           Підводжуся з підлоги й роблю крок до кабінету, але згадую, що шкільна моя сумка залишилася на підвіконні в туалеті. Тоді, й далі тримаючись за голову, рішуче розвертаюсь і під здивованим поглядом Зої Сергіївни, рушаю в протилежний бік.
- Корольова, ти куди? Тобі погано? - долинає до мене стурбований голос учительки.
          Не обертаючись, продовжую свій шлях, безладно розмахуючи руками.
          Стривожена Зоя Сергіївна йде за мною.
- Корольова, може, тебе в медпункт відвести? У тебе часом голова не паморочиться? Почекай тут, я зараз покличу медсестру.
Коли я повертаюся із сумкою в руках, мене біля дверей кабінету зустрічають Зоя Сергіївна з медсестрою.
- Ну-бо, покажи, куди тебе дверима вдарило?
          Що тут показувати - на півголови яскраво-червона гуля. Хвилинки за дві, не звертаючи уваги на заперечення, мене з компресом на чолі вкладають у медпункті на кушетку.
- Можливо, у неї струс, - хвилюється хімічка.
- Навряд, але про всяк випадок нехай полежить трохи, - заспокоює її медсестра.
І цілий урок фізкультури я лежу з мокрою і холодною пов'язкою на голові. «Все, - обіцяю собі, - тепер завжди вставатиму вчасно!».

           Після другого уроку мене звільняють нарешті, і я йду на алгебру. Зустріч із однокласники відбувається під вітальні вигуки.
- Ого, як тебе хімічка дверима грюкнула, - розглядаючи гулю, співчуває Б’яжка.
- На чолі у неї зірка! Лєно, тобі пасує, і колір саме твій, - це коментарі Віталика.
- Спасибі за комплімент, - огризаюсь  я.
- Лєно, що з тобою трапилося?  - цікавиться Марина.
- Мариночко, не переживай, - відповідає за мене Анжела, - до весілля в неї все заживе.
- Анжело, я хотіла з тобою обговорити одне важливе питання, - звертаюсь я до подруги й розповідаю про свої вчорашні переживання з приводу бальних танців під час зимових канікул.
          Та лунає дзвінок, і в клас заходить Марія Костянтинівна. На її уроці не поговориш. По-перше, якщо пропустиш щось важливе - пожалкуєш. На  самостійній сидітимеш, як дурна, очима кліпатемиш. По-друге, математику ми з Анжелою любимо.
Загалом, до кінця навчального дня ми так і не змогли обговорити свої проблеми.
- Давай сьогодні на танцях спробуємо з'ясувати, як проходитимуть заняття під час канікул, а потім уже вирішимо, що робити, - пропонує Анжела.
          Думка ділова, й ми поспішаємо кожна в свій бік. Треба встигнути переодягтися, попоїсти перед танцями й хоч трішки загримувати гулю.

На  танцях ми з Анжелою ще не встигли ні з ким потоваришувати. Ми ж новенькі, ставлення до нас із боку хлопців, які займаються вже по кілька років, трішки зверхнє. З іншого боку, яким ще могло б бути це ставлення, якщо на їхньому тлі ми такі неповороткі й незграбні? Та й часу для ближчого знайомства бракує. Перед заняттями треба швидко переодягтися в купальник, під час занять, природно, не до розмов, а після них усі настільки стомлені, що без зайвих розмов квапляться додому.
          Сьогодні, на мій подив, у залі нас очікував Віктор Павлович, хоча зазвичай він приходить тільки на другу половину. Привітались ми  та стали на свої місця до станка.
-  Я хочу сьогоднішнє заняття провести трошки інакше, -  звернувся до нас керівник студії, - і попросив Тетяну Миколаївну, щоб вона люб’язно поступилася мені першою частиною репетиції. Зараз ми послухаємо вальс. Прошу сконцентрувати увагу на музиці, бо потім обговорюватимемо постановку нового танцю.
           Він увімкнув магнітофон. Полилися чарівні звуки мого улюбленого вальсу.
- Хто автор музики? - запитав Віктор Павлович.
По деякому замішанні почулися голоси: «Шопен... Шуман... Чайковський...» Нарешті я здолала ніяковість і,  затинаючись, промовила:
- Це вальс сучасного молдавського композитора, його прізвище Дога.
           Віктор Павлович рвучко повернувся в мій бік.
- Чому так тихо? Сміливіше. Повтори для всіх присутніх!
           Я повторила голосніше. Тепер загальна увага була звернена до мене.
- Правильно! А пролунав цей вальс у кінофільмі «Мій ласкавий і ніжний звір». Рекомендую вам подивитися . Ну то що? Починаємо працювати!
           Спочатку Віктор Павлович показав танцювальний елемент, а ми, стоячи на своїх місцях, кілька разів повторювали його. Потім наш постановник почав викликати кожного окремо в центр танцювального класу, пропонуючи продемонструвати щойно розучений шматочок танцю під музику.
           Дійшла черга й до мене. На дерев'яних ногах виходжу на середину зали. Звучать перші акорди, і я невпевнено та ніяково починаю рухатися під музику. Поступово вона захоплює мене цілком, руки злітають, і це вже не я кружляю залою, а осінній листочок. Хоча цей перший танок для нього одночасно й останній, але він був, був цей танок у його недовгому житті! Музика тихішає, кружляю дедалі повільніше, а під останні звуки присідаю та схиляю голову.
- Скажи, будь ласка, про що ти думала, коли танцювала?
          Моїй ніяковості немає меж. На відповідь чекають дівчатка й хлопчики, які танцюють удесятеро, ні, вдвадцятеро краще за мене. Але я дуже люблю цей вальс, і сила почуття допомагає здолати страх.
- Я уявила себе осіннім листком, зірваним поривом вітру. Він тихо летить з дерева, кружляє в повітрі, а потім тихо лягає на землю.
- Ну що, - радиться з групою Віктор Павлович, - згодні ви з таким трактуванням? Будемо ставити новий танець!
          Заняття проходить, немов у казковому сні. Хореограф обирає чотири пари солістів. Звичайно, вони кращі з кращих.
- Але ж це не просто вальс, - провадить керівник студії, - це кружляє осіннє листя. Тому необхідні ще семеро дівчаток, які танцюватимуть на другому плані й зображуватимуть його. Приблизно так, як це нам продемонструвала Лєна. 
         Він відбирає сім дівчаток, серед них виявляється й Анжела. Вона, сяючи від щастя, виходить у центр зали й приєднується до обраних. А в мене починають пашіти щоки від хвилювання й досади: невже про мене забули?
- Лєно, а ти чому стоїш? Виходь у центр.
Все, щастя переповняє мене по вінця. Які Карпати?! Я танцюватиму!

***

Самостійні, контрольні, лабораторні, диктанти, твори й ще багато-багато чого. Домашні завдання займали практично увесь вільний час між уроками в школі та бальними танцями. А до вихідного нас зазвичай очікував «подарунок» - реферат із історії, анатомії, хімії... Іноді необхідно було підготувати реферати з кількох предметів відразу, а вихідних же всього два. Мені й моїм друзі здавалося, що вчителі оголосили негласне змагання між собою: як би його якомога більше нас завантажити.
Сьогодні спантеличили твором на тему: «Ким бути?». Я люблю писати твори, та й взагалі  - люблю писати. Із третього класу веду щоденник, у який старанно заношу всі події свого життя. Згодом сюди почали потрапляти не тільки спогади про минуле, але й роздуми про майбутнє. Приблизно рік тому раптом схотілося мені писати вірші. Виходили вони в мене доволі незграбні, рима кульгала, але бажання складати їх не тільки не минало, а навпаки - міцніло. Так що шкільні твори не обтяжували мене, писала я їх залюбки. Однак тема останнього просто викликала в мене замішання.
 Ми з батьками доволі часто обговорювали, ким я буду, коли виросту. Десь у сьомому мені дуже хотілося стати адвокатом. В уяві малювалися судові процеси, де я блискуче захищала принижених і несправедливо обвинувачених. Одного разу я поділилася планами з мамою.
- Мамо, як ти думаєш, працювати адвокатом цікаво?
- Не знаю, що й сказати. Якщо зважати на те, що показують у художніх фільмах та на книжки, то так. А як у реальному житті - не  уявляю. Серед моїх знайомих нема  людей цієї професії.
- Хочу після школи піти вчитися на адвоката.
- Якщо ти серйозно, то добре було б поговорити з людиною, котра цю справу  знає. Давай-но спитаємо в тата, може, в нього є такі знайомі?
           Тато вислухав мене й спитав таке, що моє бажання набагато послабшало.
- Ти хоч розумієш, що адвокат зобов'язаний захищати всіх?
- Звичайно, всіх, а як інакше?
- Всіх - це означає, що серед твоїх підзахисних будуть не тільки незаслужено зганьблені чи ті, хто став жертвою фатального збігу обставин. Ти повинна будеш захищати справжніх злодіїв, шахраїв і навіть убивць.
- Чому я повинна захищати вбивць? Нехай цим займається хто-небудь інший.
- А ти допомагатимеш тільки чесним людям? Подумай гарненько: на лаву підсудних потрапляє не так уже й багато безневинних людей. Адже перш ніж справа доходить до суду, ведеться слідство, під час якого допитуються свідки, підозрювані, загалом, збирається матеріал. І якщо на основі зібраних і оброблених даних можна зробити попередні висновки про те, що підслідний винен, тільки тоді матеріали передаються до суду. При цьому за законом будь-яка людина має право на захист. Навіть якщо це злочинець.
                Ну вже ні, дякуюі! Захищати маніяків і вбивць у мої плани не входило! Тоді я почала придивлятися до роботи моїх батьків. Вони в мене інженери. Мама з гордістю показувала  мені в порту причали, побудовані за її проектами.
- Знаєш, як це цікаво! Малюєш на папері причал, потім обраховуєш його, а за кілька років - ось він! Поглянь-но, які красені...
             Я чесно дивилась, але бачила звичайну бетонну дорогу, яка виступає над поверхнею моря.  Нічого гарного й цікавого. Не привабила мене й професія лікаря. Стати вчителем хотілося найменше в світі. Як часто, сидячи на уроці хімії, я дивилася на Зою Сергіївну та думала: «Як же їй не нудно з уроку в урок повторювати те саме? Особливо, якщо тебе не розуміють». Багато моїх однокласниць бачили себе в мріях фотомоделями й навіть акторками, але й такі, здавалося б, привабливі професії мене зовсім не вабили. По закінченні музичної школи ненадовго постало питання: чи не продовжити навчання музики в училищі, а потім і в консерваторії? Але великою піаністкою я ніколи б не стала, а перспектива працювати рядовим акомпаніатором мені  також не посміхалася. Загалом, майбутнє залишалося в тумані.
          Хоча існувала потаємна мрія, але поділитися нею не могла я ні з ким, навіть із мамою. У дорослому житті мені хотілося стати дитячою письменницею або поетесою. Я чудово розуміла, що письменниками, а тим більше поетами, не стають, ними народжуються. І все-таки коли уява малювала картини майбутнього, я бачила себе в оточенні дітей і підлітків, моїх читачів. Я роздаю автографи та книжки, власні твори. Але настільки потаємні думки довірити шкільному творові просто неможливо. Ось чому я сиділа над чистим аркушем ось уже  годину й нічого не могла придумати. Можна, звичайно, для сміху написати, що хочу стати космонавтом або ще краще  - капітаном далекого плавання. Однак, відчуваю, вийде не тільки несерйозно, але й не дуже смішно. Зрештою, майбутній фах - не головне, головне - стати Людиною і Громадянином. А що? Чому б не написати, що в майбутньому хочу стати люблячою і турботливою дружиною та матір'ю? Адже в цьому нема нічого поганого. Кожна дівчинка мріє про те, що коли виросте, то зустріне справжню любов, вийде заміж і буде виховувати дітей! Нехай я ще й не визначилася з майбутньою професією - у мене попереду  два з половиною роки. За цей час, напевне, що-небудь придумаю.
Увечері читаю твір мамі.
- Цілком нормально, - каже вона. - Але знаєш, якось сухо вийшло, виразності бракує.
- Мамо, бракує насамперед щирості. Ти ж знаєш, що я дійсно не визначилася з майбутньою професією. Добре, зійде й так.
- Лєночко, загалом, час  би вже  почати визначатися. Не так уже й багато часу лишилося.
- А що тут визначатися? Фізики я не люблю, хімії не зношу, отже, не вступлю туди, де є хімія й фізика. Ідемо далі: правопис у мене кульгає, тому філологічний факультет автоматично «пролітає». Англійську знаю середньо, але в кожному разі факультет романо-германскої філології мені не «світить». Із історії, географії, правознавства в мене «відмінно», але я не люблю цих предметів. У них нема нічого цікавого. Тільки й того, що заучуй напам'ять дати й події або країни та закони. Із кресленням  і так усе зрозуміло. Якби ти не виконувала всіх моїх домашніх робіт, то замість «відмінно» у мене стояв би трояк. Ненавиджу креслити! Що ж залишається? Не так уже й багато. Математика, яку я люблю і знаю, ну, ще цивільна оборона, фізкультура й інші дурниці. Отже, доведеться вступати в інститут, де не потрібні фізика, хімія, географія, англійська мова, креслення. Тату! Ти не знаєш, чи є такий вуз? - кричу  батькові, який сидить і дивиться телевізор, начебто не збирається брати участі вобговоренні  мого майбутнього.
- Уявлення не маю, - відмахується від мене любий татусь. - Напевне,  бухгалтерам і економістам досить знати тільки математику, а ось інженерові обов'язково потрібні фізика й креслення.
- Ось ми й вирішили! Я буду економістом! Цікаво, що це таке? Сидіти цілий день і на калькуляторі рахувати?
- Ти б іще сказала: на рахівниці, - раптом включається в розмову тато.
- А як ти ставишся до професії програміста?  - цікавиться мама.
- Так само, як і до професії економіста: я не знаю, чим вони там займаються.
- Добре було б, якби твій фах був на стику професій, - мрійливо промовляє тато, - наприклад, економіст-програміст.
-  Мені абсолютно байдуже, можна й програміст-економіст, - викаблучуюсь я.
- А чого ти іронізуєш? - обриває мама. - Ми не будемо тобі нічого нав'язувати: ким хочеш, тим і станеш. А ми з татом докладемо максимум зусиль, щоб допомогти втілити твої мрії.
- Мамо, виходить, якщо я скажу, що хочу стати знаменитим поетом, ви докладете всіх зусіль, щоб так і сталося?
- Лєночко, слід отримати фах, який зможе прогодувати тебе в подальшому житті, - стурбовано каже тато. - Розумієш, якщо в тебе є талант, то він обов'язково виявиться! А якщо твої мрії - простий наслідок перехідного віку?
- От причепилися до цього перехідного віку! Нема в мене ніякого таланту! Буду економістом, або програмістом, або й тим і іншим одночасно! - я ковтаю ображені сльози.
  - Лєночко, тато не хотів тебе скривдити, але в чотирнадцять років багато хто пише вірші, але потім це минає.
- Звичайно, минає! Ти уявляєш собі, як писати вірші, коли приходиш після роботи програмістом або економістом, готуєш вечерю, робиш уроки з дітьми? Тут уже не до віршів, до ліжка б дотягти! Не хвилюйтеся за мене, я не буду поетом, нема в мене таланту! Я вступлю на економічний факультет якого-небудь інституту й...
           Мама бачить, що очі в мене вже мокрі, й приходить на допомогу.
- Лєночко, до закінчення школи ще дуже багато часу, ти встигнеш вирішити, ким бути. Ми з татом у жодному разі ні на чому не наполягатимемо. До речі, а ти знаєш, ким хочуть стати Анжела, Ксюша?
          Справді, ким хочуть стати мої друзі? Ми якось і  не обговорювали цієї теми до пуття. Треба буде завтра їх докладно розпитати. Цікаво, а ким себе бачить у майбутньому наш новенький?  Загалом, учиться він не дуже добре, хоча й не дурний. Таке відчуття, що йому зовсім начхати на оцінки.
Думки про новенького зайняли всю решту  вечора.
 
Наступного дня запитую в Анжели:
           - Що ти написала у творі?
- Що хочу стати художником-модельєром жіночого одягу.
- Але ти ж зовсім не вмієш малювати. А про голку й нитку знаєш тільки з чуток.
- Подумаєш, досить і того, щоб накидати оригінальний ескіз, деталі ж домальовуватиме звичайний художник. Головне - нова ідея! А голка з ниткою  зовсім не потрібні. Думаєш, художник-модельєр власноруч втілює свої ідеї в тканині? Ну, а ти що написала?
- Я ще не вирішила, ким буду. Тому я написала, що професія - не головне, важливо бути людиною.
- «Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан!», - декламує Анжела. - Зрозуміло, побоялася написати правду.
- Ти що маєш на увазі? - запитую, червоніючи.
- Не дрейф, нічого я не маю на увазі. Слухай, а що написали хлопці? Треба ж  дізнатися.
           Дзвінок перервав розмову.
- Здрастуйте! Сідайте, будь ласка, - до класу заходить Петро Іванович. - Твір, який ви писали вдома, в усіх готовий?
Класом пролітає неголосне «так».
- Що ж, пропоную зробити ось як: складемо список, де навпроти кожного прізвища позначимо, ким хоче стати цей учень. А років отак через десять, на зустрічі випускників - а я сподіваюся, що коли ви закінчите школу, то не забудете її - перевіримо, хто зумів втілити свої мрії в реальному житті.
           Класом тепер уже пролітає схвальний гул. І справді класно придумано. Тільки що напишуть навпроти мого прізвища? Хоче стати людиною? Або ще краще - люблячою матір'ю і дружиною?  Оце то влипла!
- То що, твору не будете перевіряти? - запитує Александров.
- Чому ж не буду, обов'язково буду! І найкращі роботи, з вашого дозволу, зачитаю перед усім класом. А зараз передайте на стіл свої зошити та починаймо урок.
           Мене охоплює легке сум’яття: що робити? Після деяких вагань я все-таки здаю зошит. Будь що буде! Може, через десять років згадаю про свої переживання та посміюся разом із усіма.
***
Коли класний керівник перевірив наші роботи й склав обіцяний список, то з'ясувалося дуже багато цікавого.
          По-перше, навпроти мого прізвища Петро Іванович написав, що я ще не визначилася з майбутньою професією. Крім мене, такий запис стояв у Ігоря Карпова. Причому його твір вирізнявся граничною стислістю. Він складався з двох речень.
По-друге, зовсім несподіваними стали роботи двієчника та лобуряки Александрова й відмінниці Морозової. Виявилося, що Александров хоче стати шофером, працювати на великих вантажних машинах і об'їздити півсвіту. Він так розписав майбутню професію, що здивував абсолютно всіх. Це ж треба, зазвичай трьох слів докупи не стулить, а тут! За твір він отримав “відмінно”, а ось із граматики  - одиницю. Увесь його зошит був червоним від виправлень.
По тому, як прочитали твір Александрова, я думала, що мене вже нічим не можна вразити, однак помилилася! Відмінниця Морозова зізналася, що хоче стати вчителем. І не просто вчителем, а обов'язково молодших класів. Марина жваво описала, як би вона проводила заняття, чого б навчала малят у першу чергу, - цілий клас слухав, затамувавши подих, настільки цікавими були її думки. Зазвичай спокійна та врівноважена Морозова й твори писала відповідні - без єдиної «помарочки», цілком розкриваючи тему. Але завжди в них чогось бракувало. Начебто  й усе правильно, а якось сухо та без душі. Начебто газету читаєш. А тут - маса емоцій, глибока повага до професії вчителя й любов до дітей! Навіть припустити не могла, що наша Марина здатна на такий прояв почуттів. Невже її батьки не знають, про що мріє їхня донька?
         
Як вони можуть наполягати на вступі до медучилища й потім до медичного інституту, якщо вона хоче стати вчителем! Ось кому просто необхідно прочитати її твір.
- Марино, - звертається до Морозової наш класний, - обов'язково покаджу твою роботу батькам. А ми ж бо всі думали, що ти підеш учитися на лікаря, адже після дев'ятого збираєшся в медучилище? Чи я щось неправильно зрозумів?
- Петре Івановичу, - ковтаючи сльози, каже Марина в цілковитій тиші, - я не хочу бути лікарем, але моя думка нікого не цікавить!
           У відповідь - гул несхвалення й осуду.
- Ні, це просто повний «абзац» - запихати людину проти її волі в медучилище! - обурюється Віталик. - Я особисто поговорю з твоїми предками й поясню, що вони не праві!
           - Так, годі галасувати! Забули, що ви на уроці?
           Поступово клас затихає, але обурення в душі не влягається ще довго. Ніхто навіть припустити не міг, що в  нашої тихесенької Марини є мрія. Одного разу, щоправда, Морозова нам зізналася, що не хоче бути лікарем, але я тоді якось пропустила це повз вуха. Однак тепер усім стало ясно: Марина свій вибір уже зробила. У неї такий симпатичний тато, напевне, він просто не знає про її справжню мрію. Мабуть, Віталик має рацію: треба при нагоді з ним поговорити. Думаю, він мене вислухає уважно, адже я подруга його дочки.

ГРУДЕНЬ

Зима цього року почалася рано. Перші морози й сніг прийшли наприкінці листопада, а в грудні негода й зовсім розгулялася. Заметілі, морози до 18-ти. За нашої вологості повітря холоди в місті стояли страшенні. Але нас, на відміну від дорослих, морози не надто лякали. Зате такою рідкістю, як сніг завглибшки двадцять сантиметрів, ми насолоджувались із захватом.
Разом із холодами почалися й хвороби. Простудилася й лежить із температурою Марина Морозова. Вона дуже переживає через те, що доводиться пропускати заняття, і я щодня після уроків дзвоню їй додому та докладно переказую шкільні новини. На грип захворів і Кирило Донцов, так що наша компанія поменшала на якийсь час.
- Слухайте, - перед уроком хімії повідомив новину Сергійко Сьомін, - ми вчора з предками ходили в порт. Так от: акваторія замерзла не менш ніж на кілометр!
- У довжину чи глибину? - поцікавилася Б’яжка.
- Ти ще запитай про ширину! Я глибини не міряв. Звичайно, мається на увазі кілометр від берегової лінії. А лід такий міцний, що по ньому можна запросто ходити.
- Класно, я ще жодного разу не бачила, щоб море взимку замерзало! - мрійливо вигукнула Анжела.
- Ти хочеш сказати, що регулярно спостерігаєш, як воно замерзає влітку? - куснув Віталик, жуючи велике червоне яблуко.
- Дуже дотепно, думаєш?  - розлютилася Анжела.
           Між ними негайно зчинилася словесна дуель, яка плавно перейшла в невеличку бійку. Анжела вдарила Віталика підручником з хімії, а він у свою чергу, пожбурив у неї недогризком яблука.
- Лєно, - відволік мене від скандалу Ігор, - не хочеш приєднатися до нашої компанії?
          Варто лишень Ігореві Карпову звернутися до мене з найдрібнішим запитанням, як я відразу зовсім перестаю міркувати. І хоч би скільки намагалася себе опануваи, нічого не виходить. Сьогоднішій випадок - не виключення.
- Що ти сказав?
- У мене дача недалеко від міста, отож, я запрошую тебе разом із нами поїхати завтра кататися на сноуборді.
- Де ж ми його візьмемо? - здивувалась я. У нашому кліматичному поясі ця річ вочевидь мало затребувана.
- У мене є не тільки сноуборд, але й лижі. Ми з татом щороку взимку їздили в Карпати.
- А хто ще поїде?
- Я, Борис Коваленко, Ксюша Гордієнко, Альона Баженко, Віталик Красін, Сергійко Сьомін і ти. Якщо погодишся.
- Знаєш, без Анжели Карпинської не можу, вона образиться.
- Звичайно, її я теж запрошую. То що, ти їдеш?
- Так, - поквапливо погоджуюсь я. Мало того, що нав'язала свою подругу, то ще й із міркуванням у мене очевидні проблеми, годі випробовувати його терпіння.
- Ось і добре. Після уроків затримаєтеся з Анжелою, обговоримо завтрашню поїздку, - й  він пішов на своє місце.
           Мені схотілося негайно повідомити новину подрузі, але виявилося, що жартівна бійка досі не припинилась. І цього ще замало, вона так само плавно перейшла в доганялки. Віталик гасав по класу й корчив кумедні пички Анжелі, та, в свою чергу, озброєна металевою лінійкою, намагалася його наздогнати й ляснути по голові. У запалі гонитви не звернула уваги на дзвінок і з лінійкою напереваги кинулася в обійми  учительки хімії Зої Сергіївни, ледь не збила її з ніг. Увесь клас пирснув.
- Карпинська, що відбувається? Ти вирішила, що це урок  фізкультури? – строго поцікавилася Зоя Сергіївна.
- Ой, я просто не розчула дзвінка, - насилу вимовила Анжела, важко дихаючи.
- Щоденник на стіл.
- За що, я ж не винна!
- А я тебе ні в чому й не звинувачую, просто напишу батькам, що тобі слід відвідати лор-лікаря та прочистити вуха.
- Сідайте, - звернулася вона до класу, даючи зрозуміти, що розмову скінчено.
- Лєно! Чому життя таке несправедливе? Чому я повинна отримувати зауваження в щоденник, а цьому рудому хоч би що? - обурено шепоче подруга.
- Карпинська, ти й досі не заспокоїлася? Іди до дошки, розв’язуватимеш задачу.
           Клас полегшено зітхнув: можна розслабитися. Хімії в нас не знав ніхто, навіть відмінниця Марина Морозова. Найбільше, на що ми були здатні, то це вивчити напам'ять параграф із підручника, до пуття не тямлячи змісту прочитаного. Анжела покірно попленталася до дошки, всім своїм виглядом демонструючи, що до неї  прискіпуються. Училася вона непогано, але хімія... А кому приємно нести додому, крім зауваження з поведінки ще й «троячку»? За п'ятнадцять хвилин, повертаючись на місце, вона мала такий засмучений вигляд, що я вирішила, не чекаючи закінчення уроку, розповісти про запорошення Ігоря Карпова. І, звичайно, дарма. Вона вислухала  новину й відразу здавленим шепотом, який більше нагадував клич індіанців, прокричала «Ура!», а потім у пориві емоцій кинулася мене обіймати.
- Карпинська! Ти сьогодні в ударі. Годі вже демонструвати свої неформальні стосунки з сусідкою  по парті. Відпусти бідолашну Корольову, ти ж її задушиш.
Цього разу всі  покотилися зо сміху. Щиро кажучи, я не зрозуміла, що мала на увазі хімічка, проте, дуже на неї образилася. Та й що це за манера - звертатися до учнів на прізвище, у нас, між іншим, є імена. Хоча вона, можливо, про це не здогадується.

  Ми з Анжелою насилу дочекалися закінчення сьомого уроку та підійшли до Ігоря. Навколо нього вже юрмилися Боря, Ксюша, Альона, Віталик і Сергійко.
- Дівчатка, не будемо затримуватися надто довго. Зустрічаємося завтра о 8.15 на автобусній зупинці. Одягніться тепліше й захопіть бутерброди. Електричка відходить о 8.45. Спізнюватися не можна,  бо наступна йтме аж за три з половиною години, - голосом, який не припускав заперечень, оголосив Ігор. - Ви мені вибачте, я на тренування спізнююсь. Усе, я побіг, до завтра.
- Я щось не зрозуміла, куди це ми їдемо на електричці? - новенький пішов, і я вже не боялася здатися дурненькою.   
- Ми їдемо до нього на дачу, це приблизно за п'ятдесяти кеме від міста. Можеш узяти з собою санки, - терпляче пояснює Віталик.
- А як же школа? Та й хто нас відпустить самих за місто? -  не вгаваю я.
Віталик  зміряв мене поблажливим примруженим поглядом і цікавиться, скільки ж мені років, якщо я не можу «врубатися в елементарні речі». Бачить мою розгубленість і приходить на допомогу Ксюша.
- Лєно, ми не казатимемо вдома, що їдемо. Для наших предків підемо зранку, як звичайно, до школи, а самі - на дачу.
- А якщо вони дізнаються? - чомусь майбутня поїздка перестає здаватися мені такою привабливою.
- Ну як вони дізнаються? - роздратовано цікавиться Анжела. - Хіба що сама їм розповіси.
           Уся компанія з неприхованим жалем дивиться на мене.
- Я ще жодного разу не обманювала маму, - вже від самої думки про брехню мені стає недобре.
- А не треба нікого обманювати, - швидко перебиває Віталик, - ти просто не скажеш, як провела день. От і все, простіше нікуди.
           Куди вже простіше! Мені дуже хочеться відповісти: «Та їдьте ви самі, куди хочете, а я піду в школу!». Але під прицілом очікувальних поглядів  приречено киваю  і з натугою вичавлюю з себе:
- Гаразд, я поїду.
           Усі полегшено зітхають, начебто від мого рішення залежало, чи відбудеться взагалі ця поїздка.
- Значить, так, - командує Віталик, - зустрічаємося на автобусній зупинці. Кожен бере із собою харчів на цілий день. І не спізнюйтеся! Чекати ні на кого не будемо!
           Останні слова очевидячки адресовано Анжелі, але вона швидко мотає головою, даючи зрозуміти, що завтра не спізниться нізащо в світі.
           З дуже поганим передчуттям іду слідом за всіма до роздягальні. Як мені хочеться, щоб завтра нічого не відбулося! Підіймаю погляд і зустрічаюся очима з Борисом.
- Ти дійсно поїдеш? - запитує він.
- Так, вона ж уже сказала! - швидко відповідає Анжела й тягне мене вбік.
           Я киваю і відвертаюся. Стосунки з Борею остаточно зіпсувалися після тієї нещасливої поїздки в Луна-парк. Хіба йому не байдуже, поїду я чи ні? Він же напевно їде через  Ксюшу.
- Лєно, нам треба багато чого обговорити, - збиває мене з думок Анжела, - по телефону вдома  не вдасться.
          Обговорення зайняло не багато часу. Одягтися ми можемо тільки в шкільну форму - це й так зрозуміло. Із собою потрібно взяти штани, запасні шкарпетки й бутерброди, причому бутербродів – якомога більше. Куди це все покласти? Єдиний можливий варіант - шкільна сумка.
- Слухай, підручники залишимо вдома, предки нічого не помітять. Головне - повернутися до їхнього приходу з роботи! Лєно! Ти точно не передумаєш? - торзає мене Анжела. - Врахуй, без тебе я не поїду.
           Хитаю головою - а що казати?
           На шкільному ґанку нас зустрічає крижаний вітер зі снігом. На вулиці не видно жодного авто. Куди це вони всі поділися? Поодинокі пішоходи квапляться, їх підганяють пориви різкого вітру, та й самим кортить мерщій заховатися від негоди вдома. На зупинці крім мене - нікого. Намагаюся крізь снігоау імлу розгледіти - чи не вигулькне із-за рогу мій автобус. Хвилин за п'ятнадцять від холоду клякнуть ноги, і я починаю притупувати. Дуже швидко смеркає. Видно, доведеться йти пішки. Кидаю останній погляд у той бік, звідки може з’явитися транспорт, і повільно бреду додому. Рвучкий вітер шпурляє в обличчя колючі сніжинки, які затято прагнуть заліпити очі й носа. Як же холодно! Навіть думки в голові замерзають і стають грузлими, як тісто. Сніг обліпив мене всю з голови до ніг. Цікаво, як за такого сильного вітру він примудрився не тільки затриматися на моєму одязі, але й проникнути крізь крихітні шпарини за комір? Ще трішки – й ніхто не відрізнить мене від снігової баби. 
Удома роздягаюсь і розглядаю себе в дзеркалі. Ого, які червоні щоки, а волосся – геть мокре від снігу. Іду на кухню їсти й відігріватись, і за півгодини вже здається, що це не я брела засніженими, порожніми вулицями крізь заметіль. Зі шматком хліба в руках підходжу до вікна та визираю на вулицю. Ах! Оце так! Така заметіль - перехрестя зовсім не видно! І дерев теж, і будинків…   

Що сталося з вікном  моїм?
Ніяк не зрозумію!
Там, де стояв учора дім,
Лиш тінь від дому мріє.
І де наш звичний хрест доріг?
Авто, дерева люди?
І любий мій хмаринок  рій?
Невже їх більш не буде?
Завіса вкрила все щільна -
Всі вікна підмінила.
Велика, сіра і міцна,
Що світ мені закрила!

           Цієї миті чую, як  відчиняються двері. Кваплюся в коридор.
- Мамусю! Ух, яка ти вся засніжена! А чому так рано сьогодні?
- Добре, що ти вже вдома, бо я цілу дорогу хвилювалась, як ти доберешся. Не змерзла? - заклопотано розпитує мама.
- Трішечки. Знаєш, я вірша склала про зиму, - і я виразно декламую  новонароджені рядки. - Ну як, подобається?
- Ах ти, мій Вінні Пух, - примовляє мама, цілуючи мене в щоку, - дуже подобається. Тільки мені здається, що він не про зиму, а знову про наше вікно.
- А чому ти мене Вінні Пухом прозиваєш?
- Та тому, що він теж любив складати вірші. До речі, - мама змінює тему, - в порту оголосили штормове попередження й нас відпустили по домівках раніше. На завтра прогноз нітрохи не кращий. Хоч би вітер не накоїв лиха. Не затримуйся в школі, відразу повертайся додому. Може, й бальні танці пропустиш?
- Завтра побачимо, - згадую про майбутню поїздку на дачу та ухиляюся від прямої відповіді, ховаю очі. Потім остання надія підказує запитання: - Скажи, ти б відпустила мене з нашими за місто на санках качатися?
- Куди? Ти подивися, що робиться! Тобі що, в парку місця мало?
- Мамо! Це риторичне запитання, так?
- Саме так! І кому ж із вас така ідея спала? - насторожено цікавиться вона.
- Та це я так, теж риторично, - негайно розвертаюся до своєї кімнати.
Ще в дитинстві мама казала, що в мене все на обличчі написано й коли мені хочеться її обдурити, вона це відразу бачить. Дитинство минуло, а невміння брехати залишилося.
- Лєночко, одягайся завтра тепліше. І візьми з собою запасні шкарпетки, на той випадок, якщо ноги промочиш.
           Оце удача, навіть ховатися не треба!
- Мамо, я ще й бутербродів  візьму побільше, бо після морозу так їсти хочеться.
- Правильно, візьми, - погоджується мама.

          Сідаю за уроки. Завтра вони мені, звичайно, не придадуться, але не можу ж я, справді, їх не робити! Муки сумління діймають дедалі менше. Зрештою, що тут такого? Єдиний раз майже за вісім років навчання можна й пропустити деньок.

Наступного дня, тільки прокинувшись, підбігаю до вікна: яка там погода? Надворі ще зовсім темно, але завірюха вщухла.
- Ти вже встала? - дивується мама, заглядаючи до мене в кімнату. - Молодець, давай, збирайся в школу та поснідати не забудь. Сьогодні треба вийти раніше, після вчорашньої заметілі дороги не скрізь розчистили від снігу, так що транспорт ходить погано.
           Починаю гарячково збиратись, але не в школу... Надягаю на форму найтеплішого светра, на ноги - додаткові вовняні носки. Дістаю рукавиці, замотую шию теплим шарфом. Усе, що заплановано взяти з собою, уже лежить у шкільній сумці, можна виходити. Останньої миті  спадає ідея: добре було б захопити з собою термос із гарячим чаєм. Повертаюся в кухню та дістаю його з полиці. Поки закипає чайник, підстрибую від нетерплячки та постійно дивлюся на годинник. Кривдно буде, якщо спізнюся. Що тоді мені робити? Іти в школу? Нарешті все готове, і, на бігу запихаючи термос у сумку, виходжу з дому.
           До мого приходу все товариство встигло зібратися.
- Привіт! - вітаюсь я.
- А ми вже подумали, що ти не поїдеш, - дорікає Анжела.
- Просто в останній момент вирішила взяти термос із чаєм.
- Це дуже правильно, - хвалить мене Ігор. - Ну що, рушаймо?  - і, не чекаючи на відповідь, перший подається до вокзалу.
          Решта поквапливо наздоганяють. Ого, всі вдяглись, як на Північний полюс. Ех, треба були ще й запасні рукавиці взяти. Ігор іде попереду нашого загону з лижами та сноубордом. Віталик, крім шкільної сумки, несе ще й фанерну дошку, напевне, для катання з гірки. Б’яжка тягне сани на мотузці. Збоку наша компанія, напевне, має вкрай безглуздий вигляд, якщо врахувати, що це середина робочого тижня та ранній ранок. Але ніхто не звертає на нас уваги, перехожі квапляться в своїх справах.
На вокзалі Ігор збирає гроші на квитки та поспішає до кас. До відходу електрички всього 12 хвилин.
- Слухайте, - звертаюся  до друзів, - хто-небудь знає точно, де в нього дача?
Усі тільки знизують плечима.
- А не все одно? - дивується Віталик. - Десь недалеко від моря. Приїдемо, то й побачимо.
- До речі, на сьогодні передавали штормове попередження, - згадую мамині слова.
- А ми що, будемо виходити у відкрите море? - ущипливо цікавиться Анжела. - Не дрейф, Лєно, ніхто ні про що не дізнається, - вона, здається, розуміє мій стан.
- Мерщій ходімо, - квапить Ігор, -  електричка не чекатиме.
           У вагоні крім нас усього кілька пасажирів: узимку в цьому напрямку не надто багато їздять, ось улітку  - інша річ. Електричка неквапом набирає швидкість, і перон починає повільно від'їжджати. «Все, - думаю, - вороття нема». Протягом години, поки їдемо, встигаємо переповісти  всі кумедні  історії, тож  розмова потроху вгасає.
- Ще довго? - цікавиться Борис.
- Не дуже, - відповідає Ігор, - ще дві зупинки, а на третій виходимо.
- Будинок поряд зі станцією? - непокоїться Ксюша.
- Не зовсім, кілометрів зо два треба йти пішки.
- А хтось дивився на розклад електричок назад? - лякаюсь я. - Коли ми повинні бути на станції?
            - Не хвилюйся, я все врахував. Електрички, які  зупиняються на нашій станції, проходять о 15.45 і 16.30. Обидві нам підходять, - заспокоює Ігор, натякаючи на те, що ми повинні встигнути повернутися додому до приходу батьків.
- О 16.30 пізненько, - недбало зауважую я, - та й смеркає рано.
- Правильно, їдемо о 15.45, - підхоплює Боря.
- Як хочете, - знизує плечима Ігор, начебто йому байдуже.
- Цікаво, що робиться на волі, - Сергійко намагаючись диханням відігріти скрижаніле вікно.
- Ну, й що там? -  хором запитує вся наша компанія.
- Здається, пішов сніг...
 
           Ось і наша станція. Електричка з виттям їде геть, а ми, самотні, стоїмо на засніженому пероні.
- Тут що, якесь селище? -  Б’яжка, роззирається навколо.
- І так, і ні, це дачний кооператив. Узимку тут живе тільки сторож. До найближчого села кілометрів із десять. Пропоную спочатку зайти на дачу й залишити там речі, а потім  - кататися, - Ігор отримав згоду й повів нас до лісосмуги.
За голим гіллям попереду можна було розгледіти кілька будиночків. Ми з Анжелою йшли поряд і весело поглядали одна на одну. Ні, все-таки добре, що поїхали. Навколо стоїть просто оглушлива тиша, її порушує тільки рипіння снігу під черевиками. Сніг і далі суцільною пеленою м'яко опускається на землю. Як гарно кругом, і мороз уже здається не таким, як учора.

Рипить від кроку білий сніг,
             Порушуючи тишу.
Ми бредемо по  цілині.
Рипить дедалі тихше...
 Мов у якімсь казковім сні.

Нехай  дорога нас веде,
І  шлях недовгим буде.
Хай буде так,
         І  хай прийде
        Нове прекрасне  чудо.
           І...
- Ой! – чується попереду, й у нас на очах Б’яжка по пояс провалюється в замет.
- Ого! Оце намело! Лєно, дивися, - збиває мене з ліричного настрою Анжела.
- Б’яжко, тримайся, ми тебе не залишимо, - сміючись, до неї підходить Віталик і подає руку.
                Вона чіпляється за нього та починає виборсуватись із замету, але Віталик не врахував, що Альона важча й за мить у заметі борсаються вже двоє. Причому Красін буквально впав Б’яжці просто на голову. Ми всі аж падаємо від сміху.
- Годі вам іржати, - чується голосок скривдженої Альони, - краще б допомогли вилізти.
          Невдовзі ми, всі викачані в снігу, йдемо далі.
- Лєно, хочеш спробувати на лижах? - запитує Ігор.
- Я не вмію, - мені дуже ніяково.
- Нічого, навчишся. Попереду рівний прямий шлях, кращого місця для новачка не знайдеш.
- Гаразд, - погоджуюся боязко.
           Ігор кладе на сніг переді мною лижі й командує:
- Давай-но, став сюди праву ногу та тримайся за мою спину, - він нахиляється й защібає кріплення. - Так, а тепер ліву...
           Усі зацікавлено за цим стежать.
- Тепер бери палиці, й не поспішаючи,  рухайся вперед. Ніг від землі не відривай!
           Невпевнено починаю пересувати негнучкі ноги. Рухи поступово сміливішають, і вже за кілька хвилин я переганяю нашу групу.
. — А поперед нас щось вовтузиться – як не котиться, то крутиться, — це декламує, звичайно ж, Віталик,  решта заливаються сміхом.
- Лєно, дивись не впади! - чується ззаду.
- Як лижня? - цікавиться Віталик.
- Нормально.
- Ой, Ігорю, а можна й мені спробувати? - загорілася Ксюша.
- Звичайно, усі спробують сьогодні. Часу  багато.
           Зосереджено йду далі. Зважаючи на Віталикові коментарі, вигляд маю «карколомний», але мене це зараз не хвилює, я цілковито поглинута процесом. Попереду виявляється невисокий пагорб. Боязко починаю з'їжджати. За кілька секунд  хоробро гальмую та знизу гордо махаю друзям рукою.
- Ну як? - запитую.
- Класно, - кричить мені згори Анжела. - Лєно, а тобі  страшно було?
- Не дуже.
- Я теж хочу - канючить Анжела.
- Усі сьогодні покатаються, - обіцяє Ігор.
           Весело, з гамором і вигуками підходимо до високої металевої огорожі, за якою видніються дачні будиночки.
- Як нам тепер потрапити за паркан? - завдяки лижам першою зупиняюся біля перешкоди.
- Зараз що-небудь придумаємо, - чекай на нас там.
           Чекаю, оглядаючись навколо.       
 - Десь недалеко повинні бути ворота й сторож, - Ігор підходить до мене. - Скидай поки що лижі, я тобі допоможу.
           Він нахиляється й відстібає кріплення, а я знову бентежусь.
- Сергійку, Віталику, Борю, давайте швиденько розвідаємо обстановку.
           Хлопці в снігу вище колін пересуваються вздовж паркану в пошуках воріт, а ми тішимося невеличким перепочинком. Іти по снігу — доволі виснажливо. Минає трохи часу, й до нас махають рукою.
- Цікаво, де ж сторож, - із цими словами Ігор перелазить огорожу. - Борю, лізь до мене, вдвох прийматимемо дівчисьок. А ви, пацани, допомагайте їм видертися на паркан.
- Дуже треба, ми й самі впораємося, - кричить Б’яжка й хоробро, як у кіно, долає перешкоду.
           За нею ліземо ми з Ксюшею. Звичайно, не так швидко, як Альона, але все-таки  незабаром опиняємося по той бік паркану. Тепер Анжелина черга. Вона видирається нагору й навіть перекидає одну ногу. Залишилося зробити кілька перехоплень руками й спуститись, але вона дивиться вниз і з переляку залишається верхи на огорожі.
- Не бійся, - кричимо їй знизу, - лізь мерщій!
           Але вона   ще дужче чіпляється за верхню поперечину.
- Так, це надовго, потрібні радикальні міри, - Віталик починає щосили трусити  ґрати.
- Ідіоте, перестань зараз же! Я впаду! - репетує згори наша подруга.
-  Або ти спускаєшся сама, або ми тебе як грушу струсимо, - грізно обіцяє Красін.
- Лєно, дівчатка! Допоможіть!
- Анжелочко, ну чим же ми тобі поможемо? Злазь, холодно ж стояти.
- Я боюся!
- Так, усе, ти мене дістала, - заявляє Віталик, - зараз я тебе звідтіля зіпхну, - й рішуче дереться нагору.
- Віталику! Не треба, вона сама! - кричу я. - Анжелко, давай злазь, бо він тебе й справді скине.
- Ай, допоможіть! Не займай! -  репетує Анжела та починає ногою спихати  його з паркану.
- Ти що, зовсім отетеріла? - обурюється Віталик, який отримав по голові чоботом. - Так, Борько, лізь-но з того боку, тягни її на себе, а я звідси допомагатиму.
- Не треба! Дівчатка, зробіть же що-небудь! - волає Карпинська та енергійно відбивається обома ногами.
- Ну, все - ти труп, - остаточно розлютився наш витівник. - Борько, хапай її за ногу.
             - Ой, відпустіть мене! Дівчатка, та скажіть же їм що-небудь! - не вмовкає Анжела.
По тому вона збирає останні сили, пхає обома ногами одночасно й Віталик із Борею, чортихаючись, летять у сніг. Вдячні глядачі животи рвуть від реготу. Нарешті Анжела вслід за ними падає з паркану, причому, що важливо - з потрібного боку, й дивлячись на наші веселощі, з вдаваним презирством виголошує:
- І це наші майбутні чоловіки - через паркан перелізти не можуть. Ігорю, нам іще довго йти?
- Ні, вважай, уже прийшли, - крізь сміх відповідає Ігор. - Хлопці, давайте до нас, - кличе він Віталика й Сергійка.
           Ті ще раз  швиденько перелазять через паркан,  і ось ми знову разом.
- Оце моє житло, - показує Ігор на сучасний двоповерховий будинок.
- Круто, а опалення тут є? - цікавиться Анжела. У неї, досі єдиної з нашої компанії, теж є дача.
- Так, але зараз його відімкнуто.
          Ігор пробує відчинити хвіртку, однак це не так просто.
- Пацани, допоможіть відкопати!
- Запросто, - Віталик за допомогою шматка фанери, яку він передбачливо прихопив з міста, за кілька секунд відгрібає сніг. - Прошу!
          Ми  заходимо на подвір’я.
- Обережно, тут ґанок! - попереджає Ігор, і недарма, бо ґанок повністю занесено снігом, його зовсім не видно.
- Що б ви без мене робили? -  Віталик беретьться розчищати вже сходи.
             Першим, природно, заходить господар.
- Ну чого ж ви, проходьте!
- Ой, ми тут натопчемо! Віник у тебе є? - діловито цікавиться Б’яжка.
            По тому вона озброюється мітелкою, загороджує вхід і кожного з бажаючих увійти ретельно обтрушує. Ми беззстережно коримося.
- Ух, як тут класно! - Віталік, з'являється в кухні, - й зовсім не холодно.
- А головне, сніг на голову не падає, - додає Анжела. - Може, ми спочатку попоїмо?
- Ні! - чується одночасно кілька голосів.
- Якби ти не висіла стільки часу на паркані, то можна було б і перекусити, а так, - докоряє їй Віталик, - на годинник подивися!
          Ми кидаємо погляд на стінний годинник, але він, звичайно ж, стоїть.
- Анжело, де твій мобільний? Скажи, котра година.
- Ого, вже одинадцята!
- Не може бути! - не вірить їй Красін і вириває телефон із рук. - Начебто все правильно.
- Звичайно, все правильно, - втручаюсь я, - годину з чимось на електричці, потім сюди брели по коліна в снігу. Чого ти дивуєшся? Треба буде заздалегідь вийти, бо можемо спізнитися на електричку.
- Не встигли приїхати, а вона вже назад зібралася! Наступного разу ми тебе не візьмемо, - грозиться Віталик.
- Ой, дуже ти мене злякав!
- Хлопці, та годі вам, - намагається припинити перепалку Сергійко.
- Так, я зараз ввімкну електричний обігрівач, і ми підемо гуляти, - господар ставить остаточну крапку в суперечці.
           Зчиняється невеличка метушня. Ігор приносить із кімнати камін. Ми тим часом  розміщуємо свої сумки по стільцях.
- Давайте годинника заведемо, - пропонує Боря, - про всяк випадок.

           Нарешті ми йдемо кататися. Підходимо до крутого спуску, яка веде до моря. Моря не видно. Якби ми не знали, що воно попереду, то подумали б, що це звичайне поле.
- Класно, зовсім замерзло!
- Я ж вам розповідав, а ви подумали, що я вигадую, - ображається Сергійко.
- Сергнієчку, не гнівайся! Просто ніхто з нас нічого подібного не бачив, - заспокоює його Ксюша.
- Ех, зараз як проїдуся, - кричить Віталик.
Він сідає на свою фанеру й мчить з гірки. За мить дошка вислизає з-під нього та з'їжджає сама, Красін же на п'ятій точці застрягає на півдорозі - сніг ще надто пухкий. Ми згори дивимося на нього та, сміючись, теж мчимо вниз...
           За  годину вже вдосталь покачались у снігу, стомилися, та й мороз давався взнаки.
- Хлопці, ходімо додому, холодно! - просимо хлопчисьок.
- Ще трішки! - кричить Віталик, який і на Крайній Півночі не змерзне. - Давайте по морю пройдемося. Цікаво, лід міцний?
- Краще іншим разом, - намагається заперечувати Ксюша.
- Це коли? Влітку, чи що? - цікавиться Борис.
- А справді, пішли! - загоряємося ми з Анжелою.
           І всі йдемо.
- Ігорю, довго ще? – не витримує Сергійко.
  - Загалом,  уже мали б крокувати по морю.
- Невже? Точно, дивіться, це лід! - кричить Віталик, розгрібаючи черевиком сніг.
             - Ой, а він міцний? - запитую боязко.
- Ну, ти даєш! Ішла по льоду й не хвилювалась, а тепер...
- Слухайте, а давайте подивимося, де лід закінчується, - пожвавлюється Віталик.
- Класно придумав! - кричать хлопчиська.
- Ви що, зовсім того? - обурюється жіноча половина компанії.
- Ще тільки й бракувало - потонути! - розважливо кидає Б’яжка.
- Ти, Б’яжко, все одно не втонеш! - заспокоює  Віталик.
- На що натякаєш? - грізно береться в боки Альона.
- Заспокойся, тільки хотів сказати, що поплавці й надувні матраци не тонуть, не для того призначені, -  хохмить і далі Красін.
- Так, ти мене дістав, - Б’яжка розсердилася не на жарт.
- Агов, припиніть!  Ну хтось же з вас повинен бути розумнішим, - вмовляю  я.
             Але дві постаті віддаляються та віддаляються. Раптом Віталик спотикається й простягується на кризі. На наш подив, не поспішає бігти далі, а сідає навпочіпки та починає щось розглядати. До нього підбігає Альона й теж зацікавлено приєднується до споглядання чогось, що ми здаля розгледіти не можемо.  Зз кілька хвилин теж ждо них підходимо. Перед нами чорніє доволі широка тріщина в кризі, у ній видно море.
- Кльово, - коментує Сергійко, - Товщина криги - сантиметрів сорок, не менше, - визначає на око.
           Я, Анжела та Ксюша боязко визираємо в нього з-за плеча.
- То ти спіткнувся об цю тріщину? – запитую з жахом.
- Чого ти злякалась? Я, звичайно ж, не Геракл, але провалитись у воду не зміг би - завузько.
          Хлопчиська відразу починають відколювати шматочки криги, пробуючи її на міцність. По тому нахиляються над водою, щось там виглядають. І тут на мою подругу сходить осяяння. Вона піднімає одну з крижинок (яка більша) й через хлопчачі спини кидає у воду. «Бу-у-уль!» - голосно й протягливо озивається крижинка.
- Йоли-пали! - хором відповідають Сергійко, Боря, Ігор і Віталик, одночасно піднімаючи залиті крижаною водою обличчя. - Ти що, отетеріла? 
- Ой, вибачте, я просто хотіла подивитися, чи глибоко. Я не навмисно.
- Слухайте, ходімо назад, ми змерзли, - прошу я.
- Пішли, але спочатку ми скупаємо нашу Анжелочку, - Віталик рішуче повертається до неї.
- Не чіпай мене! -  Анжела кидається навтьоки.
- Добре, що цього разу вони біжать до берега, - констатую з полегшенням. - Ну що, ми теж підемо додому?

           Зворотній шлях здається значно довшим, напевне, тому, що ми стомилися й змерзли. До того ж здійнявся вітер, жбурляє в обличчя колючий сніг. 
           Нарешті ми у відносному затишку! Ігор перш за все вмикає світло в кухні, надворі чомусь відразу темнішає. Але тут тепло, світло й хороше. А годинник, який ми завели, мирно цокає.
- Ой, а я зовсім змокла! – Ксюша скидає верхній одяг.
- Думаєш, сніг персонально на тебе падав з неба? - цікавиться Віталик.
Ніщо його не бере - ні втома, ні вітер, ані заметіль. Однаково приколюється.
- Давайте акуратно розвісимо одяг на стільцях біля каміна, щоб він устиг просохнути,  - пропонує Б’яжка й, не очікуючи відповіді, береться до справи.
- Так, викладайте на стіл харчі, які в кого є, - підключаюся до роботи і я. - Ігорю, який посуд можна брати? Ксюшо, Анжело, допомагайте.
- А чому у вас плита електрична? - цікавиться Б’яжка, розглядаючи кухню. - Ти ж казав, що тут є газ.
- Газ підключили тільки минулого літа, а дім збудували на рік раніше. Тато заздалегідь радіатори поставив і провів усі труби. Так що влітку нам залишилося тільки підімкнутися зовні. Але не могли ж ми жити без плити цілий рік, ось предки й купили електричну.
           Зацікавлено розглядаю суперсучасну плиту. Вона зовсім пласка, місця пальників позначено білими лініями.
- А як вона вмикається?
           Ігор підходить до плити й торкається до намальованого збоку кружальця - в одному з пальників негайно спалахує червона цятка, а за кілька секунд і сама поверхня навколо пальника червоніє.
- Ні фіга собі! Техніка! Це ж сенсорні датчики, вони реагують на дотик, - захоплено вигукує Віталик.
- А як регулюється температура? - цікавиться Б’яжка.
           Ігор демонструє.
- І гриль тут є?
- Здається, є. Загалом, я не надто на цьому знаюся. Тут мама господарює.

           Хвилин за п'ятнадцять ми вже сидимо за столом і дружно жуємо бутерброди, запиваючи  чаєм. За столом панує відносна тиша. Ніхто не теревенить, усі заклопотані важливішою справою. Саме тепер виразно чути, як завиває вітер за вікном. Щойно було так весело й спокійно, а тепер я миттю згадую про наше нелегальне становище та починаю хвилюватися.
- Котра година? - перша порушую мовчанку.
- Майже друга. Ого, як швидкий час пролетів. Слухайте, нам же скоро збиратися на електричку! - починає хвилюватися Ксюша.
- Встигнемо, чого квапитися! Ще година й сорок п'ять хвилин. Якщо ніхто з дівчисьок не хоче піти по стопах Анжеліки, то ми швидко дійдемо до перону, -  ліниво озивається Віталик.
- А самої Анжели ти вже не враховуєш? - пожвавлюється Ігор.
- Вона в мене за дві секунди перелізе, ось побачите.
- Цікаво, як ти це збираєшся зробити? – не витримую я.
- Секрет.
- Знаєте що, давайте й справді збиратися, - категорично мовить Борис. - Погляньте, що за вікном діється! До електрички ще треба дійти.
- Може, посидимо ще трошки? - благально тягне Б’яжка. - Так стомилися, тільки зігріватися почали, та й одяг іще не висох.
- Ні, годі! Розслабилися! Поки приберемо, поки все замкнемо - це теж час, - приєднуюсь я  та знову перша починаю прибирати зі столу. - Ігорю, куди викинути недоїдки, не з собою же забирати?
- Доведеться з собою, - відповідає він, - хтозна, коли ми ще сюди приїдемо, не до весни ж залишати!
 Хлопці бачать, що з нами не посперечаєшся, і теж підводяться. І от усе прибрано, підлогу підметено й вимито, а ми вже вдяглися та кидаємо прощальний погляд на затишну кухню.
- Ну що, рушили? Дівчиська, ви добре закуталися? Вітер зовсім сказився, -  Боря оглядає всіх нас по черзі.
- Уже пів на третю, до електрички не так уже й багато часу, ходімо! - командує Ігор.
 
          Неможливо описати звичними словами наші перші відчуття за стінами дачі. Стихія, снігова буря, шквалистий вітер, мороз. Слова як слова, якщо ти сидиш у теплі. А тут... Вітер голосно виє - нам доводиться щосили кричати, аби нас почули. Смеркло. Колюча крупа боляче ріже очі, їх потрібно прикривати рукою. Мороз такий, що важко дихати. Снігу в деяких місцях по коліна. Ми швидко відчули втому, а не здолали ще й чверті шляху. Така перешкода, як паркан, подолання котрого вранці викликало в нас стільки сміху, нині здавалася Еверестом. Якби не хлопці, кукурікати би нам, дівчаткам, тут до весни.
           Далі шлях пролягає лісосмугою. Як передати рипіння дерев на вітрі, звук, із яким, не витримуючи чергового пориву, падає величезна акація? Мені дуже страшно, і я знаю, що моїм друзям страшно не менше, тому скаржитися нема кому. «Господи! - подумки прошу я, - зроби так, щоб ми неушкодженими дісталися до станції». Два кілометри в таких умовах схожі на нескінченність. Скільки часу ми боремося зі стихією? Ніхто не скаже, бо нині час тече для нас зовсім інакше.
Але ось попереду крізь завісу снігу ми розрізняємо перон і накриття станції. Збираємо залишки сил, поспішаємо швидше виявитися під бетонним дахом.
- Котра година? - перекрикуючи вітер, запитує Ігор.
- Ще десять хвилин до електрички, - відповідає Анжела, дивлячись на освітлений циферблат мобільного.
           Десять хвилин очікування перетворюються на крижані тортури. Електрички досі нема й нема, затримується, певно.
- Ну що там, уже скоро? - вкотре перша не витримую, підходжу до краю платформи, намагаючись розгледіти, чи не з’являться вдалині рятівні вогні.
Суцільна темрява, змішана зі снігом. Роблю ще один крок уперед, зненацька втрачаю опору й падаю вниз. Приголомшена, ще не розуміючи, де опинилася, намагаюся встати, але гострий біль у нозі змушує знову сісти.
- Лєно! Вставай мерщій, чого сидиш! - кричить мені звідкілясь згори Анжела. - Зараз же поїзд повинен з'явитися!
          До мене вниз зістрибує Боря, за ним - Сергійко,  вони, кваплячись, намагаються мені допомогти.
- Швидше, кожна секунда дорога!
- Я ногу сильно вдарила!
- Лєночко! Яка там нога, швидше! - вмовляє Боря, й  далі підштовхуючи мене.
          Встаю, відразу спотикаючись об щось, скрикую від болю. Хлопці на це зовсім не звертають уваги, буквально на руках виносять мене нагору та швидко видираються слідом. 
- Ти що, зовсім мізки відморозила?! - накидаються на мене дівчиська.
           Тільки тут до мене доходить, що я впала на рейки. Несподівана думка блискавкою простромлює мої й справді відморожені мізки: рейки ж повністю занесено снігом! Жах просто паралізує мене: як у таких умовах можуть ходити потяги?! 
- Як ти? - запитує Боря. - Нога дуже болить? - помічає вираз мого обличчя і починає заспокоювати: - Не бійся, зараз сядемо в електричку й за півтори години будемо в місті. Давай подивлюся на ногу.
          Я  більше не можу стримуватись і починаю плакати. Рюмсаю голосно, як маленька дитина.
- Що, так боляче? - лякається Борис.
- Електрички не буде! Подивися на рейки! Вони повністю заметені.
           Він підіймає голову, намагається щось заперечити, але не може.
- Анжело, котра година? - у голосі ще чується надія.
- Уже десять на п'яту. Куди ж ця клята електричка поділася? Я змерзла до самих кісток! - починає голосити моя подруга, але Боря її вже не слухає.
- Ігорю, по-моєму, Лєна правду каже! Що робити?
- Не з-з-з-наю, - заникаючись, відповідає Ігор.
           Поступово до всієї компанії доходить те, що перша зрозуміла я. Усі розгублено дивляться одне на одного.
- До найближчого села далеко? - перший отямився Сергійко.
- Кілометрів із десять.
- Не дійдемо, ми й сюди насилу добрели, - констатує Віталик.
- А навіть якщо доберемося, думаєте, в таку погоду  автобуси ходять? - запитує Боря.
           Ксюша, Анжела й Б’яжка теж починають плакати. Хлопці навіть не намагаються нас заспокоїти, вони радяться. Нарешті Ігор каже:
- Дівчатка, заспокойтеся, будь ласка! Найправильніше зараз - повернутися назад.
  «Назад?! Та ми ж насилу дійшли до станції. Звідки ми візьмемо сили на зворотний шлях? А лісосмуга? А паркан? Ні, повертатися назад – марна справа!» - усе це вихором промчало в моїй голові.
- Дівчатка, - приєднується до Ігоря Сергійко, - треба рухатись, інакше ми тут замерзнемо.
- І так замерзнемо, - кричить Анжела. - Господи, ну навіщо я поїхала з вами?!
Але вибору нема! Хлопці мають рацію: єдиний шанс - повернутися на дачу, до села ми не дійдемо.
- Годі, припини зараз же! – я не можу стриматись. - Тебе хтось примушував їхати? Хлопці правильно розсудили, а ми на порожню балаканину тільки час гаємо.
З рішучим виглядом іду до Анжели, та різкий біль у нозі миттю зупиняє. «Все, я точно не дійду!» - думаю з жахом.
- Лєно, сідай на сани. Ми тебе повеземо. Дівчатка, годі плакати, слізьми тут не зарадиш. І так уже зовсім темно, ходімо, -  командує Сергійко.
- А що ж буде з нашими батьками?! - переживає Ксюша.
- Подумай краще, що буде з ними, якщо ти тут замерзнеш на смерть? - відповідає їй Віталик. - Доберемося до дачі та перш за все обдзвонимо предків. Нас, звичайно ж, уб'ють, але краще прийняти смерть від них, ніж тут перетворитися на крижані брили.
           Останнє зауваження ні в кого заперечень не викликає, і ми починаємо спускатися з перону. Першим іде Ігор, за ним – Б’яжка, потім, накульгуючи та спираючись на Віталика, бреду я, за нами - Анжела, Боря, Ксюша. Замикає процесію Сергійко, який постійно озирається, сподіваючись побачити вогні електрички, але, на жаль...
На дорозі Ігор зупиняється та надягає лижі.
           - Я піду перший, слідом за мною - Боря й Сергійко. Пацани, ви везіть на санях Лєну. Старайтеся йти за мною слід у слід, щоб дівчиськам було легше. Віталику, замикатимеш процесію. Якщо хто-небудь відстане дорогою - винен ти. Щойно дійдемо до посадки, зробимо невеличку зупинку. Я пішов.
           Ми беззастережно виконуємо його розпорядження. Часу гаяти не можна. Мені дуже ніяково сидіти на санях. Всі потомились, а я їду, мов пані. Хлопці насилу ноги пересувають, але ж нічого не вдієш - нога болить по-справжньому. А якщо це перелом? Тихцем пробую поворухнути ногою. Начебто нічого - ворушиться. Швидше за все, сильно забила або розтягла. Наша компанія повільно бреде, долаючи зустрічний вітер. Цікаво виходить: на станцію ішли - вітер бив у обличчя, тепер ідемо назад - він знов у обличчя. Нісенітниця. А раптом ми збилися з дороги і йдемо в інший бік?!
           - Стійте! - кричу я, щосили.
           - Що трапилось? - обертаються Боря й Сергійко.
           - Ви впевнені, що ми йдемо туди, куди нам треба?
           - Що ти ще собі в голову забрала? - роздратовано запитує Сергійко.
           - Розумієш, коли ми йшли сюди, вітер увесь час дув у обличчя. І тепер чомусь теж. Може, ми збилися з дороги, - поквапливо пояснюю я.
           - Слухай! Ти сидиш? І сиди! Не лізь із дурнуватими запитаннями! - кричить на мене Сергійко.
           - Лєно, не хвилюйся, ми йдемо правильно. Ти не змерзла? Постійно потрошку воруши пальцями ніг і рук, щоб не заклякнути, - турботливо радить Боря.
           Вони повертаються і знову тягнуть сани. А мені стає соромно. Сиджу тут і  знічев’я тільки людей нервую. Вони краще знають, куди йти. Запихаю руки в рукави, ніс ховаю у шарф і намагаюся не думати про погане. «От скоро доберемося додому, на дачу. Там тепло, світло, вітер не виє і, головне, снігу нема. Зігріємось, а завтра вранці розпогодиться, і ми поїдемо додому». Я не помітила, як задрімала. Прокидаюся від того, що рух припинився. Роззираюся навсібіч. Ось і посадка! Тільки якийсь інший у неї вигляд, відзначаю подумки й відразу спохоплююся: знову. Знову, дурнуваті думки в голову лізуть. Треба думати про гарне. «У нас степ, диких тварин тут нема, а якби ми в справжній ліс потрапили?! Добре, що живемо на півдні. У нас зима тепла. І сніг - рідкість. А в лісосмугах здебільшого ростуть акації. Ух, яка величезна акація впала сьогодні, коли ми йшли на станцію. А якби на нас? До речі, де наша акація?» - знову починаю озиратися.
            - Горіхи! - кричу я. - Послухайте, тут ростуть горіхи!
            - Що ще трапилось?! – повертаються до мене Боря з Сергійком. Вигляд у них надто вже утомлений. - Тобі знову приснилося щось?
           - Хлопці, це не та посадка! Там росли акації, а тут - горіхи. Подивіться навколо. І дерева нема, того, що впало. Ну, бачите?
           - Ігорю! Стій! - щосили волає Сергійко, по тому махає рукою і біжить уперед, до нього.
           До нас підходять дівчатка й Віталик.
           - Що тут ще сталося? - стомлено запитує Б’яжка. - Потерпи  трішки, скоро будемо вдома.
           Навіть не знаю, казати їм про свої підозри чи ні, але поки що розмірковую...
           - Слухайте, а куди ж поділося повалене дерево? - здивовано оглядається навколо й Анжела. - Хлопці, ми заблудилися!
           Край, сумнівів більше нема. Це не та посадка! І тут я згадую, як ми спускалися з перону, як обговорювали шлях, і роблю страшне відкриття:
           - Ми пішли в інший бік!
           Анжела просто сідає в сніг:
           - Більше не зрушу з місця, несила! 
           - Ти давно про це знала й мовчала? Її везуть на санях, а ми ледь ноги пересуваємо! - накидається на  мене Ксюша й знову починає плакати.
           - Я здогадувалась, але не була впевнена, - намагаюся виправдуватись і вмовкаю.
           Справді, чому не наполягла на своєму ще там, на самім початку, коли було пройдено не так багато? Я винна, й немає мені виправдання.
           Повертаються Сергійко з Ігорем.
- Ти, діячу! - кричить на Ігоря Віталик. - Розкомандувався, недоумок! Думав, що начепив лижі, то й став найрозумнішим? Ти куди нас усіх привів?
- Обережніше з виразами, - з погрозою в голосі відповідає Ігор.
              - А що ти мені зробиш, козел?
           На цих словах Ігор одним різким рухом збиває Віталика з ніг.
- Агов, легше там! - кричить йому Боря.
- Він перший почав. Я його попереджав!
           Ігор відвернувся до Бориса, й у цей час до нього ззаду підскакує Віталик, стрибає на спину, вони вдвох падають у сніг. Лижні палиці відлетіли в один бік, сноуборд, який досі був прикріплений у Ігоря за спиною, - в інший. Вони борсаються в снігу, не відпускаючи один одного. Кілька разів у повітрі промайнули лижі, та потім і вони відлетіли геть.
- Припиніть зараз же! - кричу я. - Хлопці, зробіть же що-небудь, - прошу Борю й Сергійка.
- Він сам винен, - відповідає Сьомін.
- Хто - він? Нам тепер не байдуже, хто винен? Я ногу звихнула, в Ксюші істерика, Анжела стомилася до смерті. А ви тут вирішили бійку влаштувати?! Знайшли час!
- Так, пацани, ану припиняйте! - до хлопців, скручених у тугий клубок, підходить Боря.
           Намагається розтягти забіяк, але марно.
- Сергійку, помагай! - гукає Боря. І за кілька секунд у снігу борсаються вже четверо.
- Хлопці! Перестаньте, ну, будь ласка! - благаю крізь сльози.
Поряд крутиться Б’яжка, але і її зусилля марні.
- Мамо! Мамочко! Навіщо я погодилася їхати? Мамусю, що ж тепер буде?! - голосить Ксюша. - Ми тут замерзнемо й помремо! А моя мама навіть не знатиме, де мене шукати!
           Я не можу залишатися байдужою, забуваю про свою ногу та підходжу до Ксюші.
- Рідненька, заспокойся, не плач. Треба себе якось опанувати. Ми не заблукали, просто пішли в інший бік. Ну не треба плакати, будь ласка! Ми зараз відпочинемо й повернемося.
- Відчепися! Ти теж винна! Якби ти не погодилася їхати, то й ми б не поїхали! - кричить вона.
           Цієї миті до нас підходить Анжела.
- Лєно, виявляється, сидіти ще холодніше, ніж іти, - повідомляє «новину» моя найкраща подруга. Вона єдина не брала участі в тому, що тут зчинилося. Сиділа собі осторонь. - Слухай, ну її. Хоче ревти - нехай реве. Ксюхо, тебе що, в дитинстві не вчили народної мудрості - «Слізьми не поможеш»? Лєно, знаєш, оце раптом подумалось: якщо я тут умру в чотирнадцять років, то буде ж несправедливо! Я ще нічого як слід і не бачила. Мене мама обіцяла на літні канікули в Париж повезти, а так, виходить, навіть Парижа не побачу?
          Здивовано витріщаюся. До чого тут Париж? Завжди вона чомусь думає «раптом».
         Анжела, не чекаючи на відповідь, продовжує свій монолог:
          - Отож, я вмирати тут не збираюся! Годі, розсілися! Відпочили - й буде. Треба ж вибиратися звідси!
          - Подивися на хлопців, як їх розтягти? - понуро киваю на купу, що борсається в снігу.
- Зараз, я їх швидко заспокою та приведу до тями! – з цими словами вона з рішучим виглядом прямує до забіяк.
             Дорогою підбирає сноуборд, замахується та щосили б'є ним по... Мені не видно, кому перепало першому, певне, дісталося всім відразу. Та Анжела на цьому не зупиняється, а б'є ще й ще. Зацікавлено спостерігаю.
- Ти що, схиблена? – й собі витріщається Віталик.
          «Так, -  промчало в моїй голові, - до першого дійшло».
          Анжелу його запитання не зупиняє, вона знову замахується. Я знаю, що сноуборд важкий, і дивуюся, звідки в неї стільки сили?
- Агов, перестань! – чуються зойки решти  учасників бійки.
          Але у відповідь вони отримують наступний удар дошкою. Хлопці перестають битися, скакують на рівні.
- Ти, видно, сказилася?! - кричить Сергійко.
- Це ви самі показились. Я не збираюся вмирати в чотирнадцять років. Мені ще пожити хочеться. Я в Париж хочу!
- До чого тут Париж? – як, я, дивується Віталик і дивиться на партнерів по бійці.
Ті у відповідь здивовано знизують плечима.
- Ну як, отямилися?! - грізно звертається до них моя відчайдушна подружка. – Бо глядіть мені, я ще можу! – й  рішуче прямує в наш бік. - Ксюхо, якщо не припиниш, то...
- Не треба, Анжело! - кричу я злякано.
- Анжелочко, заспокойся. Я вже не плачу, - миттю звгамовується Ксюша.
- Хлопці, але ж вона правду каже, - знову озивається Віталик. - Знайшли час і місце для бійки!
- А хто перший почав?
- Я й не заперечую. Але ж, Анжелко,  ти й молодчага! - він із замилуванням дивиться на Карпинську.
- Я в курсі, - відповідає вона. - То що - самі підете, чи вас підганяти?  - й помахала сноубордом.
- Слухай-но, ти його часом не розбила? - хвилюється Ігор.
- Зараз розіб'ю на чиїйсь голові.
- Ігорю, не займай! - попереджає Сергійко,  - від неї чого хочеш можна очікувати! Краще давай вирішувати, що робити?
- Що робити? Далі йти. І так втратили стільки часу!
- Повертатися назад? - тремтячим голосом запитує Ксюша.
- Хто тобі це сказав?! - роздратовано кричить Ігор, підбираає лижну палицю і починає креслити нею на снігу. - Дивися: от станція, от дачне селище, а от дорога. До дачного селища можна підійти з одного боку, а можна з іншого. Так, як ми йшли вперше, ближче, але там паркан треба перелазити. Тому я й повів вас цим шляхом: іти довше, зате паркана тут іще не добудували! Тепер зрозуміло? А ти не розібрався й відразу ображаєш, - це вже  до Віталика.
- А я тут до чого? - виправдовується він. - Усе Лєна почала.
           Від сорому я ладна крізь землю провалитися. Ну й накоїла!
- Усі ви гарні, - заступається за мене Анжела. - Замість того, щоб розібратися, відразу кулаками махаєте. Лєна правильно зробила. А якби ми й справді збилися з дороги?
- Так, годі з'ясовувати стосунки! - Боря рішуче звертається до Ігоря: - Нам іще довго йти?
- Ще стільки ж. Далі йдемо в тому самому порядку?  - всі ствердно кивають, і Коропов пристібає лижі.
- Ігорю, забирай свою дошку, я її тягти не збираюся.
- А я тебе й не прошу, - він уважно розглядає сноуборд. - Начебто  цілий! От же ж яка річ! Гамселила ним, гамселила, а на ньому хоч би подряпинка!
- Дівчатка! Давайте мені свої сумки, вам буде легше, - пропоную я.

          Скільки ми вже тут? Усе йдемо та йдемо, а ніяких дач не видно. Я зовсім заклякла, та мені байдуже. Увесь величезний світ зараз для мене нереальний. Він взагалі перестав існувати. Реальність - це тільки шматочок простору, в якому перебуваємо я та мої друзі. Простір, де час підкоряється якимось іншим законам, а може, й зовсім зупинився. Світ із його розмаїттям звуків, барв, почуттів, стинувсся в крихітну грудочку. Тут нічого не відчуваєш, крім холоду та втоми. Тут нема жодних відтінків, лише сірий і темно-сірий. Тут не чути ніяких звуків, крім завивання вітру та  рипіння дерев. Чому це трапилося з нами? Що ми такого накоїли, чому виявилися тут, віч-на-віч із розбурханою стихією? Адже я - звичайне дівчисько, таких тисячі. І саме я опинилася в цьому кошмарі. Чому? Невже це і є розплата за брехню? Будь-яка дія викликає протидію - закон фізики. Виходить, усе, що сталося з нами, - закономірність? Була дія: ми втекли з уроків, обдурили батьків і приїхали сюди. І оце настала протидія: ми змерзли, стомились, перелякалися, а смерть, яка ще вранці була для нас абстрактним поняттям, раптом постала у всій своїй страшній реальності. Коли я чинила так чи інакше - часто замислювалася про наслідки? А мої друзі? Адже там, у великому світі, хвилюються, не знаходять собі місця наші батьки! Чому вони повинні страждати через нас? Подумати тільки, вчора ввечері мама попереджала мене про бурю, яка насувається. Мамо, мамусю, як мені залагодити свою провину перед тобою? Я зовсім не боюся покарання, страх за батьків набагато дужчий. Господи, що ж із ними буде? А якщо ми справді не дійдемо до дачі й замерзнемо? Матуся просто цього не переживе. «Мамочко, зі мною все буде гаразд. Мамусю, не хвилюйся, будь ласка! Я не замерзну. Ми дійдемо до цієї дачі», - шепочу рятівні слова, а сльози котяться по занімілих щоках. Я нарешті зрозуміла, що значить хвилюватися за рідну людину. Тривога за близьких поглинула мене цілком. Одночасно межі простору, в якому опинились ми, поширшали, і крізь снігову завісу заманячіли обриси будинків.
           - Прийшли! Ми вже прийшли! -  кричу я вперед.
          Мене ніхто не чує, але з того, що сани поїхали швидше, зрозуміло: хлопці теж бачать селище. Ще трішечки потерпіти - й ми виявимося в теплі!


Коли ми дісталися до будинку, час знову почав іти зі звичною швидкістю. Всім колективом відкопали хвіртку, під якою намело вп'ятеро в порівнянні з ранком. По тому розчищаємо вхідні двері. Незважаючи на втому, працюємо дуже швидко. І нарешті заходимо в кухню. Як тут тепло!
- Ого, як тут тепло! - повторює мої думки Б’яжка. - Ну й ну! Ігорю, ти ж камін забув вимкнути!
- То он чому ми втрапили в халепу! Ігорю, це ти в усьому винен. Якби вимкнув камін, то погода була б нормальною і електричка прийшла б вчасно, - філософствує Віталик.
- Усе з точністю до навпаки! Провидіння пішло нам назустріч, Ігор забув вимкнути камін. А снігова буря - це покарання за пропущені уроки, - розвиваю я свою «снігову» теорію.
- Лєно,  ти думаєш, що душевні переживання допоможуть тобі уникнути покарання? Не сподівайся, покарання на нас чекає попереду, й буде воно цілком реальним, дай тільки до наших тіл дістатися батькам! - відповідає Віталик.
- Ви б краще допомогли нам. Стоять тут, корчать із себе філософів. Ось, візьми-но віника та обтруси сніг, - накинулася на мене Б’яжка.
- Ой, як боляче! - стогне Ксюша. - Руки, ой, пальці! Господи, як боляче!
           Вона думає, що тільки їй боляче. У мене теж пальці на руках і на ногах аж вивертає, але я ж мовчу.
- Ксюшенько, потерпи, - підходить до неї Сергійко. - Давай розітру.
           Ми намагаємося не звертати на них уваги.
- Анжело! Діставай мобільника, - командує Віталик, - треба дзвонити предкам.
           Анжела дивиться на екран телефона.
- Ой, батарея майже розрядилася!
- Ще б пак! Цілий день по морозу телефон тягати, й щоб він не розрядився! Давай мерщій дзвонити, - квапить її Боря.
- Зачекайте, і сервісу нема! - вигукує Анжела.
- Дай, подивитися! - не витримує Віталик і вихоплює телефон у Карпинської. - Все, тепер точно нам крантець буде від предків! -  він теж переконався, що сервісу таки нема.
- Що сталося? Вранці ж було все гаразд,- дивується Б’яжка.
- Вранці й погода була нормальна. Блін, ну невже тобі не зрозуміло, що в таку холоднечу мобільник працювати не може, - роздратовано вигукує Віталик і шпурляє телефон на стіл.
- Агов, легше! Так його й розбити можна, - обурюється Анжела.
- А може, надворі сервіс з'явиться? - з надією запитую я.
- От іди сама й перевір, -  лютує і далі Віталик, начебто я в чомусь винна.
           Що ж, починаю одягатися.
- Лєно, стривай! - Боря забирає в мене телефон.
           Швидко накидає куртку та вискакує надвір. Очікуємо з надією: а раптом зовні виявиться сервіс?
- На, Анжело, забирай свій апарат. У нього вже остаточно сіла батарея, - повертаючись, ставить безнадійний «діагноз» Боря. – Годі вже на цю тему думати. Ігорю, як і де ми будемо спати?
- У великій кімнаті - два дивани й крісло, пропоную туди поставити камін. Влаштуємося як-небудь.
           Всією компанією ідемо за господарем. Ніхто не вимовляє вголос те, що хвилює кожного. Як повідомити батькам, що ми живі-здорові? Треба пережити цю ніч. А як її переживуть наші близькі? В кімнаті холодно, зате ми точно всі тут помістимося.
- Ігорю, а ковдри в тебе тут є? - цікавиться Б’яжка.
- Звичайно, зараз принесу.
- І подушки, - кричить навздогін Анжела.
- Добре було б зараз горяченького чого-небудь попити! Чаю тут часом нема?
- Слухайте, вранці мій чай заварювався просто в термосі! - пожвавлююсь я. - Якщо в нього зараз налити окропу, вийде не дуже міцний, але все-таки новий чай.
- Класно, давай сюди термос. На кухні є електрочайник, сподіваюся, він працює, - миттю підключається Віталик.
- Улітку працював, іди перевір, - відповідає Ігор, заходячи до кімнати та з натугою втримуючи в руках  ковдри й подушки.
- Але де ми візьмемо воду? - гукає Віталик із кухні, - в крані сухо.
- Слухай, а мізки можна трішки підключити? - обурюється Б’яжка. - Береш чайник, виходиш надвір і набираєш снігу.
- Хіба його можна пити?
- У нашому становищі його можна навіть їсти, - милостиво дозволяє Анжела.
           За кілька хвилин з'являється змерзлий Красін, із голови до ніг засипаний снігом, але задоволений.
           - Б’яжко, ти серед нас найхазяйновитіша: сніг так просто й кип'ятити, чи спочатку треба дочекатися, поки розтане?
          - Так і кип'ятити. Ти що-небудь можеш зробити самостійно?
          - Я багато чого можу, але не пов'язаного з домашнім господарством, - відповідає Віталик. - А хоч щось попоїсти знайдеться?
          - Ой, - згадую, - у мене ж лишилися недоїдені бутерброди!
          - Це ті, що ти хотіла викинути? - цікавиться Ксюша.
          - Тобі не байдуже, що вона хотіла з ними зробити?! - гарячкує Віталик, - Лєно, давай бутерброди!
           - Ігорю, може, пошукаємо по шафках, а раптом іще що-небудь з їжі знайдеться, - пропонує Б’яжка.
          - Можеш робити все, що вважаєш за потрібне, - стомленося відповідає Ігор, - але, крім солі й перцю, думаю, навряд чи щось виявиш.
          Альона йде в кухню, за нею слідом - ми з Анжелою. Хвилин за десять по цілковитому обнишпорюванні всіх кухонних закапелочків, усіх баночок і шухлядок, розчаровано повертаємося. Тільки сіль і перець.
           - Мама восени всі продукти забирає в місто. Не мишам же їх залишати, - пояснює Ігор.
          - Ой, тут є миші! Я боюся! - з жахом вигукує Ксюша.
          - Які миші в цій холоднечі житимуть, та ще й без їжі, - заспокоює її Віталик. - Давайте пити чай і лягати, бо я  засну навстоячки.
          - Ну то й спи, нам більше залишиться, - знизує плечима Анжела.
          Приблизно за півгодини повертаємося в кімнату. Ділимо порівну жалюгідні рештки бутербродів, запиваємо окропом і вже просто падаємо.
          - Дівчатка, лягайте сюди, - показує Ігор на диван, біля стіни з килимом, - ось вам ковдри. 
         Попри втому в нас виникає невелика суперечка: кому де на дивані вкладатись. У результаті я виявилася біля стіни, поряд примостилася Анжела, далі - Ксюша й скраєчку лягла Б’яжка.
          - Дівчатка, - тільки не зіпхніть мене уві сні на підлогу, - жалібно попросила Альона.
          - Світло будемо вимикати? - запитує Ігор.
         На це йому вже ніхто не відповів: щойно голови доторкнулися до подушок, сили на те, щоб ворушити язикамм, не лишилося.
         - Ну, тоді хай горить.

         Остання думка перед сном: «Мамусю, таточку! Як ви там?».  Прокинулась я від шепоту й метушні в суцільній темряві. Тихо лежу й прислухаюся. Кому належать голоси - незрозуміло, але слова розрізняю.
        - Точно перевірив пробки?
        - Ти думаєш, я повний ідіот? Кажу ж тобі, це не пробки!
        - Хлопці, що трапилося?
        - Спи, Лєно! Все гаразд.
        - А чому темно?
        - Тобі ж сказали: все нормально, спи! Що будемо робити? До ранку дівчиська не змерзнуть?
        - Та скажіть же нарешті, що сталося? - вже не на жарт лякаюсь я.
        - Ой, а чому так темно? - сонним голосом запитує Анжела. - Навіщо світло вимкнули?
        - Ну от, усіх побудила! - голосно обурюється Віталик.
        - Хлопці, що, світло пропало? - цікавиться Б’яжка.
        - Дівчатка, ви тільки, будь ласка, не хвилюйтеся! - просить Сергійко. – Видно, вітер обірвав дроти.
       - Господи, і що ж тепер із нами буде?! Ми замерзнемо? - жалібно запитує Ксюша й відразу починає схлипувати. - Мамо, мамочко, я хочу додому!
         - Ну що ти, Ксюшенько, не замерзнемо, - починає заспокоювати Сергійко. І як у нього тільки терпіння вистачає?
         - Так, припиняй скімлити! - смикає її Б’яжка. - Хтось знає, котра година?
         - Так, я на кухні запалив сірника й подивився на годинник, - відповідає Ігор, - уже друга.
         - До ранку ще до фіга й більше! - резюмує Б’яжка. - Що будемо робити?
         - Слухайте, а давайте спати! Кімната трішки прогрілася, ми лежимо під ковдрами, як-небудь дотягнемо, - кажу я не тому, що найсміливіша, просто спати дуже хочеться.
        - Ігорю, давай дівчаток іще чим-небудь укриємо! - пропонує Сергійко.
        - Можна їм нашу ковдру віддати.
        - Ні, - протестуємо ми з Б’яжкою, - так ви до ранку замерзнете.
        - А що, як їх зверху накрити ще й килимом? - пропонує Ігор.
        - Це ідея! Дівчатка, посуньтеся, - бере на себе ініціативу Віталик. - Пацани, хто мені допоможе зняти килим зі стіни?
             Ми навіть не встигаємо почати сперечатися - хлопці вилазять на диван і беруться до справи. Потім накривають нас килимом.
            - Йоли-пали, який він важкелецький! - обурюється Анжела.
            - Між іншим, на вісімдесят відсотків - вовняний! - ображається Ігор.
            - Все, - не витримую я, - можна врешті-решт вгамуватися?
            - А хто тобі заважає? - цікавиться Віталик, - спи собі! Он які люди невдячні - про неї ж піклуються, а вона...
           - Годі! Й правда, спати давайте! - подає голос і Б’яжка.
           - Ксюшо, тобі не холодно? - турботливо допитується Сергійко.
           - Їй не холодно, спи спокійно, - відповідає за неї Альона.
           Розмови  не припиняються, але я перестаю слухати й засинаю.

           Сніг, куди тільки не глянь - тільки сніг. Він сліпучо білий і пухнастий. Лежить не рівно, а великими заметами - так і хочеться пірнути в котрийсь. Я стою на вершині гори та дивлюся на це диво. А може, навколо не сніг, а піна? У мене в руках фанерна дошка, сідаю на неї та починаю запаморочливий спуск. Дедалі швидше мчу і раптом розумію, що вже лечу на своїй дошці серед білих пухнастих хмар. Оце так! Виходить, це й справді не сніг!
- Лено, чого штовхаєшся? - будить мене Анжела. - Ксюха така гаряча, що мені вже зовсім несила на цьому боці лежати, - скаржиться вона.
- Котра година, не знаєш? - я ще не зовсім зринула зі сну.
- Не знаю, надворі темно. Може,  ніч, а може, й ранок.
- Дякую за роз'яснення.
- Лєно, ходімо в туалет. Я сама боюся!
          Прислухаюся до власного організму. З одного боку, можна скласти Анжелі компанію, з іншого  - так не хочеться вилазити з тепла.
- Може, Ксюша піде з тобою?
- Ксюша спить, до речі, я ж кажу - щось надто гаряча. Напевне, у неї температура.
- Добре, давай тихесенько вилазити, щоб нікого не збудити.
Перелазячи через Ксюшу, торкаю її чоло рукою - дійсно гаряче. Що робити, коли захворіє?
          Ба-бах!!! - чується гуркіт меблів, а слідом: «От, чорт! Упало!» Бу-бух!!! - гримить вдруге.
- Анжело, обережно, ти ж усіх розбудиш, - шепочу я.
- Та  не шепочіться ви, й так уже всіх побудили, - голос належить Віталикові.
- Га? Що трапилось? Уже в школу? Можна, я ще трішки? - бурмоче Б’яжка й перевертається на інший бік.
У темряві лунає дружний сміх.
- Дівчатка, сходіть на кухню, подивіться, котра година, - просить Боря.
- Добре, а сірники де?
- На столі.
- Ой! - скрикую я, ступаючи на хвору ногу.
- Що ще сталося? - цікавиться Віталик.
- Забула, що в мене болить нога.
- Невже біль досі не минув? - непокоїться Боря.
- Ні.
           Далі, накульгуючи, тримаючись рукою за стіну, навпомацки в темряві починаю рухатися до кухні. Ба-бах!!! – уже  втретє. Тепер я налетіла на стілець.
- Знаєте що?! Ідіть, куди йшли! Не треба дивитися на годинник. Ви й так уже півхати рознесли! Але бешкетувати в кухні я вам не дозволю! - майже з погрозою в голосі вигукує Віталик.
- Тоді сам з'ясовуй, котра година.
           До туалету ми добираємося без пригод. За кілька хвилин повертаємось.
Ба-бах!!! - гуркоче знову.
   - Який недоумок поставив стілець на проході?! - обурюється Анжела.
- А ти не можеш і кроку ступити, щоб не зруйнувати чого-небудь,- озивається Красін.
-  То все-таки, котра година? - запитую, щоб припинити сварку в зародку, бо даси їм волю...
- Уже сьома ранку. Можна сказати, ніч пережили! - гордо оголошує Віталик.
-  Треба вирішувати, як додому добиратися, - визираю у вікно. - Буря вляглася!
- До тебе це тільки щойно дійшло? Не чуєш, яка тиша навколо? - глузливо цікавиться Красін.
- Може, й почула б, якби ти помовчав бодай секунду.
- Припиняйте сперечатися, - починає гніватися Б’яжка, видно, вона вже остаточно прокинулася. - Треба щось вирішувати.
          Наступні півгодини збігають за так званим обговоренням. Насправді ми просто кричимо, перебиваємо одне одного та повторюємо одну й ту саму думку по кілька разів.
- Вам іще не набридло? - Тільки Ігореві вдається зберігати незворушність. - У нас не так уже й багато варіантів. Перший - вирушаємо на станцію, але чи їздять  електрички, не відоммо. Тому велика вірогідність, що застрягнемо там надовго. Другий  - ідемо в село. Я сумніваюся, що після вчорашнього ходять автобуси, але напевне працюють магазини. Купимо що-небудь попоїсти, а головне - зможемо подзвонити батькам. Правда, є невеличке але: якщо дорогу сильно замело, то чи вистачить сили в дівчаток, щоб дійти по снігу? До того ж, у Лєни болить нога. Третій варіант - я на лижах іду в село сам. Розвідаю обстановку, куплю їжі, подзвоню всім предкам і вернуся. До цього часу напевно розчистять залізничні колії і ми виїдемо додому.
             Після його пропозицій суперечка розгорається з новою силою. Перший варіант ми рішуче відмітаємо: нерозумно плентатися на станцію, не знаючи, чи ходять електрички. Обговорюємо решту  можливостей.
- Я вважаю, Ігор має рацію, - каже Віталик, - але з однією поправкою: в село йдуть усі хлопчиська, мало що там дорогою може трапитися. А дівчатка почекають тут.
- Дуже ти розумний! - обурюється Б’яжка. - До села кілометрів із десять. Виходить, туди мінімум дві години й назад стільки ж. А ви повинні будете ще зайти в магазин, знайти телефон. Виходить, на все про все знадобиться п'ять годин. Якщо ж дорогу сильно занесло, то й шість! А ми тим часом будемо чекати не знати чого?!
- Ні, дівчаток у жодному разі не можна залишати самих. А раптом що станеться? Їх навіть захистити не буде кому, - репліка належить Сергійкові.
- Ой, зараз умру! Захисник знайшовся!  Якщо йти, то всім! За три години доберемося до села й будемо в теплі та з їжею! Не сидіти ж нам тут цілий день голодним! - обурюється Анжела. - Тим більше, батьки нас, певно, вже з міліцією шукають, а виходить, у селі нам допоможуть швидше дістатися до міста.
- Цікаво, чим вони зможуть тобі допомогти? Видадуть персональний вертоліт? - глузує Віталик.
- А може, й вертоліт! Ти думаєш, предки за минулу ніч не підняли на ноги цілого міста?
- Швидше за все, Анжела права, - зітхає Боря.
У мене тим часом по спині пробігає недобрий холодок від думки про те, що нас розшукують служба порятунку й міліція на додачу. Я точно знаю, що моя мама цієї ночі не сиділа склавши руки. А коли вона за що береться, то пробиває будь-яку стіну  на шляху до мети. Заради мого порятунку вона ціле військо підніме,  до губернатора дійде...
- Згодна з Анжелою, - кажу нарешті, - треба йти всім.
- От сказала одна, - обурюється Віталик, - ти ж бо не підеш, тебе повезуть!
- Годі сперечатися, так і посваритись недовго!  Ігор знову бере ініціативу. - Давайте голосувати. Поки ми сперечалися, подивіться, світати почало. Хто за те, щоб усім разом іти в село?
           Руки піднімаємо я, Анжела та Б’яжка. По нетривалому роздумі до нас приєднуються Боря з Сергійком.
- Ну що ж, п'ятеро «за», виходить, ідемо всі разом, - підбиває підсумок Коропов.
- А я не згоден! - кричить Віталик. - По-перше, Лєниного голосу не можна враховувати. А по-друге, я знаю Анжелу! Як тільки ми відійдемо від дачі на невеличку відстань, вона відразу почне стогнати, що більше не може. Хіба не правду кажу? - звертається він до Борі з Сергійком.
           Заперечити нема чого. Напевно, саме так і буде. Тому зависає пауза.
- Може, вислухаємо Ксюшину думку? - пропонує Сергійко. - Ксюшо, як ти вважаєш, нам краще всім разом піти?
- Ти ж бачив? Вона не голосувала, виходить, проти, - роздратовано відповідає за неї Віталик.
- Ти можеш помовчати? Я ставлю запитання не тобі. Ксюшо, як ти хочеш, щоб ми вчинили?
           У відповідь  - тиша.
- Ксюшо, - починає трусити її Б’яжка, - ти що, спиш? Ой, вона, здається, усе проспала!  Ксюшо, прокидайся. Ну, Ксюшечко! Ой! Дівчатка, та в неї температура.
           Ми всі підскакуємо до дивана. У кволому світлі нового дня роздивляємося, що в Ксюші очі щільно стулені.
- Ксюшо, - з надією в голосі кличе Сергійко, - ти спиш?
- Не чіпайте її, - кажу я, - вона знепритомніла.
           Посипалися перелякані вигуки: що з нею? Що робити? Потрібен лікар, і терміново!  Я мацаю її чоло так, як це робить моя мама. Воно дуже гарячий, температура, видно, вища за 38.
          - Ігорю, ліки тут є?
          У відповідь він тільки злякано знизує плечима.
          - Ну, хоча б скажи, де вони можуть лежати? - ми з Анжелою і Б’яжкою розпочинаємо пошуки ліків.
- Ура! Лєно, я знайшла, - кричить моя найкраща подруга. - Тут аспірин, анальгін, активоване вугілля...
- Так, я думаю, треба дати їй пігулку аспірину, - пропонує Б’яжка. - Він знижує температуру. -  Хлопчиська, хутко принесіть теплої води.
- Цікаво, де її взяти? – розводить руками Віталик. - Електрики ж нема.
- Але не давати ж їй запивати  таблетку крижаною водою, - хвилюється Сергійко.
- Воду можна зігріти й температурою власного тіла, - міркує Віталик. - І найкраще температурою Ксюшиного тіла!
- Слухай, ти, раціоналізаторе! - у Сергійковому голосі  звучить виразна погроза.
- Так, заспокойся. Віталик пропонує правильні речі, - втручаюсь я, бо бачу, що  назріває конфлікт і, можливо, бійка, - йди в кухню, налий у склянку воду та грій собі.
- Як гріти? - не розуміє Сергій.
- Як-як! Запихаєш склянку під светр і грієш, - пояснює Анжела.
- А Ксюші на лоба й справді добре було б щось холодненьке прикласти, - турбується Б’яжка.
- От я й пропоную до лоба їй склянка з водою прикласти! Відразу вб'ємо двох зайців.
- Не треба нікого вбивати, - охолоджуємо лікувальні Віталикові ідеї. - Краще намочи кутик рушника й принеси сюди.
          Ми клопочемося над Ксюшею, а Боря з Ігорем тим часом відходять убік і щось обговорюють. По тому вдягаються.
- Агов, куди ви зібралися? - цікавиться Віталик.
- Зараз із гаража принесемо мангал, - відповідає Ігор.
- Класно, а чого ж ти відразу не сказав, що в тебе мангал є? - обурюється Б’яжка.
- А дрова? - втручаюсь я.
- Повинні бути. Ми з татом влітку часто шашлики смажили. Напевне, й вугілля залишилося.
          Вони йдуть по мангал. Тим часом Сергійко виймає з-за пазухи склянка й запитує:
- Можна їй давати?
- Можна, - дозволяє Альона після того, як ронить зо дві краплі на руку.
           Чекаємо, поки у воді розчиниться аспірин. Потім Сергійко обережно підводить Ксюшу, а Б’яжка потроху починає вливати ліки в її напіврозтулений рот. Тоненький струмочок стікає з кутика рота, по тому Ксюша робить ковток і починає кашляти.
- Склянку тримай! Розіллєш усе, - кричу я Б’яжці.
           Ксюша розплющує очі й просить води.
- Зараз, зараз, - заметушилися ми.
          Вона робить кілька ковтків і, знесилена, знову заплющує очі.
- Ксюшо, у тебе щось болить? - питаю я.
- Не чіпайте її, нехай спить, - зупиняє мене Б’яжка. - Зараз почне діяти аспірин, і їй стане ліпше.
           Цієї миті в кухні чується грюкіт.
- Агов, ви там тихіше не можете?! - обурюється Сергійко.
           Віталік і Анжела йдуть дивитися, в чому там річ, а ми втрьох залишаємося в кімнаті. Б’яжка дбайливо вкриває хвору та підтягує килим вище. Потім прикладає до її лоба мокрого рушника. 

- Значить так, - заходячи в кімнату, заявляє Боря, - Ігор іде в село, а ми на нього чекаємо тут. Скільки в кого грошей, давайте сюди.
           Ми нишпоримо по кишенях.
- Все? - допитується Боря, перераховує і додає: - Не надто, навіть двадцяти п'яти гривень не набралося.
- Ігореві не можна йти самому, - втручається раптом Віталик, - я піду з ним:  ще в дорозі щось трапиться…
- Ігор піде сам, - категорично повторює Боря, - він на лижах дійде швидко, а ти його тільки затримуватимеш!
- От блін, а нам тут сидіти й чекати, як тим бобикам?
- Чому, як бобикам? Можеш сидіти, як Шарик або Мухтар, - незворушно відповідає Боря, - але Ігор іде сам!
- Треба його хоча б окропом напоїти перед дорогою! – це все турботлива Б’яжка. - Де там ваш мангал?
           Ми заходимо в кухню. Посеред неї стоїть мангал, поряд на підлозі лежать акуратно перев'язані мотузкою дрова, ледь осторонь - великий мішок з вугіллям. Над мангалом схилилися Анжела й Ігор, намагаючись роздмухати слабенький вогонь. Уся кухня тим часом поступово заповнюється їдким димом.
- Ви що, подуріли? - з криком накидається на них Б’яжка, - Це ж треба до такого додуматися - мангал у дім приперти! Ну-бо, мерщій виносьте надвір!
- Альоно, не шуми, - заспокоює  Ігор, - я вирішив його сюди поставити, щоб тепліше було.
- Але це ж небезпечно. Можна дім підпалити!
- Ми стежитимемо за ним, - подає голос Анжела, якій, звичайно ж, не хочеться вовтузитися біля мангала на морозі.
- Ти стежитимеш! А ти хоча б розумієш, які після цього будуть закіптюжені стеля й стіни?! Подивися, яка тут краса! Мерщій гасіть вогонь і виносьте все це надвір.
- Альона, це мій дім, - спокійно озивається Ігор, - і командуватиму тут я. Дякую, що виявила турботу, але нехай мангал  тут стоїть.
          Б’яжка невдоволено пирхає і демонструє всім своїм виглядом, що нітрохи з ним не згодна. Але заперечувати Ігореві – марна річ. «Цікаво, як це в нього виходить? - замислююсь я. - Він ніколи не підвищує голосу, ніколи не сперечається та й взагалі мало говорить, але якщо вже що скаже, то його слухають майже беззастережно».
- Треба швидко звільнити кухню від усіх зайвих речей. Віталику, Борю, Сергійку, виносьте в коридор стільці й стіл, - по нетривалій паузи знову командує Б’яжка.
Заперечувати Ігореві вона не сміє (зрештою, він має рацію - це його дача), але й допустити, щоб ми тут що-небудь зіпсували, теж не може.
- Це ще навіщо?
- А раптом іскра вилетить? Ми ж не хочемо пожежу влаштувати, - вона обводи кухню хазяйновитим поглядом, - добре, що підлогу викладено плиткою. Так, Віталику, відчиняй кватирку!
- Тепло ж надвір виходитиме!
- Роби, що тобі кажу, і не сперечайся! Ти ж не хочеш тут вчадіти?
- Я вже нічого не хочу, - бурмоче собі під ніс Віталик і лізе відчиняти кватирку. - А як ти збираєшся воду кип'ятити? Чайник же пластмасовий.
- Так, - не звертаючи уваги на Віталика, і далі господарює Б’яжка, - Ігорю, який у тебе тут посуд є?
Б’яжка починає перебирати каструлі, але її нічого не влаштовує. Тоді вона заглядає в духовку.
- О, саме те, що нам потрібно, - і демонструє величезну пательню з неіржавіючої сталі фірми «Бергофф».
- Ти збираєшся кип'ятити в цьому воду? - я не вірю власним очам.
- А чим тобі «це» не підходить? Діаметр - те що треба, якраз на мангал стає і не пригорить. Ну що, скоро ви там? - цього разу питання адресовано Анжелі й Ігореві.
- Не знаю, - озивається Ігор, - ти, Альоно, краще сама подивися.
- Нормально, - задоволено примовляє вона. - Борю, принеси снігу! Тільки вибирай чистішого.
- Ото розкомандувалась! - бурмоче Віталик, злазячи з підвіконня. - Ух, ти! Подивіться, яка краса! Наче в казці.
Ми всі дивимось у вікно. Над замерзлим морем сходить величезний сонячний диск. Цієї миті в кухні з'являється Сергійко.

Под голубыми небесами,
Великолепными коврами,
Блестя на солнце, сніг лежит,
- декламує він.
- Нічого собі, - дивуюсь я, - Сергійку, як це тебе на Пушкіна понесло?
- Точно! Ну, Сірий, ти даєш! Це, напевно, стрес подіяв, - регоче Віталик. - А далі можеш?
 - Не знаю! Якось саме по собі вийшло, - збентежено виправдовується Сергійко, - гарно  ж бо дуже.
- Ось що з людьми робить краса! - пафосно вигукує Віталик.
- Ви теж милуєтеся сходом сонця? - Боря заходить із пательнею, по вінця повною снігу. - Аж дух забиває!
- Що дух?  Тут Серьога вірші декламує! - відгукується Анжела.
- Давай сюди мерщій, - Б’яжка забирає пательню в Борі. – Слухайте вс:, сковорода, обов'язково наповнена водою або снігом, повинна стояти тут постыйно. Полум'я буде прикрите, а якщо, не доведи Боже, що трапиться, то вода ж під рукою.
           Молодець Б’яжка! Пательня величезна, прикриває вогонь цілком. Ручка в неї спеціальна - не нагрівається. Сніг тане дуже швидко, й вода починає закипати.
- Ех, хоч трішки цукру, - зітхає Б’яжка. - Людині такий шлях треба здолати натщесерце! Це ж яке навантаження плюс мороз!
- Нічого, Альоно, й за це спасибі, - заспокоює Ігор і розливає окріп по чашках.
І тут моя найкраща подруга рішуче виходить із кімнати й повертається із плиткою шоколаду.
- Заничкувати хотіла! - кричить Віталик.
- Дурень. По собі рівняєш, - ображається Анжела, - я її тримала на крайній випадок. Візьми, Ігорю.
 - Дякую, не треба. Розділіть між собою, дівчатка, - відмовляється він.
- Навіть не сперечайся, - обриває Альона, забирає в Анжели шоколад і розгортає його, - ти просто зобов'язаний  з'їсти. Якщо в тебе не вистачить сили, думаєш, нам тут буде легше?
- Може, Ксюші залишити? - невпевнено питає Ігор.
- Ксюші зараз шоколад не потрібен! - припиняє його спроби Б’яжка. - Їж і не сперечайся.
Коропов покірно береться за шоколад, запиваючи його окропом. А ми намагаємося на нього не дивитись – голод гострішає. Я грію руки об чашку й маленькими ковточками сьорбаю гарячу воду. Раптом з'являється ідея:
           - Ігорю,  у тебе в дворі малина росте?
- Ну, влітку, звичайно, росте.
- Покажеш, де? Ми наламаємо гілочок і заваримо!
- Точно, і Ксюші дамо попити! - підтримує мене Сергійко і негайно йде по гілочки.
А Ігор тим часом збирається в нелегку путь.
- Телефони не загубиш? - востаннє запитую я.
-  Ну як я їх можу загубити? Я ж папірець поклав у кишеню штанів.
- Перш за все обдзвони предків, - повчає Б’яжка. - Їжі не забудь купити!  Купуй те, що дешеве, та калорійне. Найкраще - вівсяні  пластівці. Ми їх заваримо в окропі. І наїмося, й корисно, й недорого.
- Тільки не вівсянку, - просить Віталик.
- Не втручайся! Як на тебе, то купувати слід льодяники! - накидається на нього Альонка.
- Давайте на доріжку присядемо, - пропоную я.
- Давайте, - не сперечається Ігор. - Не хвилюйтеся. Погода гарна, я швидко змотаюся туди й відразу назад.
- Ми до огорожі тебе проведемо, - Б’яжка вдягається. Разом із нею іде вся компанія, крім мене та Ксюші.
           Як тільки за ними зачиняються двері, в будинку стає дуже тихо. У вікно світить сонце. На небі - жодного хмаринки. І таке все навколо гарне та спокійне, що навіть не віриться: невже вчора бушувала буря? Обережно шкутильгаю в кімнату - перевірити, як там Ксюша. Вона лежить із розплющеними очима й коли бачить мене - посміхається:
- А я злякалася, що ви всі пішли! Так тихо стало. Лежу й думаю, що ж мені робити?
-Невже ти могла подумати, що ми тебе залишили?!
- Та ні, я розуміла, що не зовсім, а так: погуляти вийшли або подивитися, що діється навколо.
- Погода дуже гарна, тихо так. А як ти почуваєшся?
- Нормально.
- Хочеш води?
- Чого-небудь теплого…
- Зараз принесу. Не нудьгуй, я швидко. Коли що знадобиться, гукай відразу.
Виходжу в кухню і чую, як відчиняються вхідні двері. Так швидко повернулися? Дивно... Але в кімнату заходить Сергійко.
- Лєно, поглянь, це підійде? - він простягає малинові гілочки.
- Звичайно, тільки навіщо так багато? Там хоч щось рости залишилося?
- Якщо по правді, то ні. Все обламав. Добре, заварюй свій чай.
- Зараз вода закипить, а ти поки одну гілочку дрібними шматочками наріж і в чашку вкинь.
           Вода закипіла, і я обережно заливаю гілочки окропом.
- Тепер потрібно почекати, щоб настоялося, - накриваю чашку блюдцем. -  Куди б її поставити, щоб тепло не виходило?
- Давай у мою шапку, - пропонує Сергійко.
- Точно, тільки краще шапкою зверху накрити.
           Сергійко приносить із коридору свою плетену шапочку, й ми її обережно надягаємо на чашку.
- Дивися, кумедно вийшло, - сміється Сергійко.
- А де решта наших? - раптом спохоплююсь я.
- Пішли Ігоря проводити, а я залишився. Який сенс у цьому проводжанні? Тільки час гаяти.
- Ну, не скажи, вони йому через паркан допоможуть перелізти, бо як він сам із лижами?
- Лєно, ти хіба ще не зрозуміла, що Ігор дуже самостійна людина? Що ми взагалі про нього знаємо? Ким працюють його батьки, наприклад? Дивися, яка в них дача, та ще й у такому місці! Ти хоча б уявляєш, скільки вона може коштувати? Якось я запитав, чому він перейшов до нашої школи. Думаєш, він мені відповів? Вдав, що не розчув запитання. Він взагалі дуже відлюдькуватий і нетовариський.
           Замислююся над Сергійковими словами. Але ж він має рацію. Я живу десь недалеко від Ігоря, але де, в якому будинку конкретно він живе - не знаю. Ми з ним часто повертаємося автобусом зі школи, а на зупинці тільки стандартне: «Бувай, побачимо завтра». Нам відомо, що він ходить на тренування, а яким видом спорту займається, навіть не уявляємо. І на батьківських зборах його батьків не було. А щодо вчинків Ігоря – то складається враження, що  його абсолютно не цікавить думка всіх навколо. Згадати хоча б той випадок у Луна-парку, коли відкрився наш вагончик у кімнаті страху. Всі наші звідтоді вважають, що в мене з Ігорем не просто дружні стосунки, а щось більше. Інший на його місці пояснив би, що з нами сталося насправді, а він мовчить. З іншого боку, я жбо теж нікому (навіть Анжелі) не розповіла правди. То чому це повинен був зробити він?
- Лєно, - перериває мої роздуми Сергійко, - вже готове?
- Напевне, так, - обережно знімаю шапку та заглядаю в чашку, з неї відразу підіймається пара із запахом малини.
- Класно ти це придумала.  Я б нізащо не здогадався. Пішли Ксюшу чаєм напувати.
           Ксюша розплющує очі:
- А я чула вашу розмову, ну, що там Лєна придумала? - з ревнивими нотками в голосі звертається  вона до Сергійка.
- Попий гарячого чаю, Ксюшенько, - він сідає на краєчок дивана, починає дбайливо напувати хвору, а я далі думаю про Ігоря. Чому він перейшов до нас у школу в дев'ятому класі? Якби це був ліцей або гімназія, тоді зрозуміло, а так? У нього в колишній школі мали залишитися друзі, але, зважаючи на все, він із ними не спілкується. І ще дивацтво. Учора ми найбільше хвилювалися про те, як повідомити батькам, де ми. Й тільки Ігор залишався абсолютно байдужим. Начебто його ніхто не повинен шукати, або його зовсім не турбує реакція батьків. Сергійкова правда, ми нічого не знаємо про новенького.
Мої міркування перериває новий звук – двері відчиняються, і я кваплюся мерщій дошкандибати до кухні, поки не прийшла Б’яжка. Якщо та побачить, що я залишила мангал без нагляду, ото мені перепаде выд неї!
- Ну, як ви тут без нас? - цікавиться Віталик і перший проходить у кухню. - Ой, а чим це пахне? Малиною?
- Так. Сергійко приніс гілочки, я їх заварила.
- Я теж хочу, можна мені?
- Всім можна, тільки снігу принесіть.
           За півгодини всі ми за винятком Ксюші сидимо в кухні та п'ємо малиновий чай. Ксюша заснула, й Сергійко зважився залишити її саму. А Б’яжка милостиво дозволила принести в кухню стільці, чим усі негайно скористалися. Попри відчинену кватирку в кухні стояв дим, але нас це не лякаєло, тим більше, що від мангала йшло приємне тепло.
- Ех, зараз би ще попоїсти чого-небудь, - мріє Віталик.
- Авжеж, курочку-гриль, - підхоплює Анжела.
- Перестаньте негайно! - обсмикує їх Б’яжка. - Доберемося додому, буде вам і курочка, й «на горіхи» від предків.
- Чим би таким позайматися, до Ігоревого повернення? - не може заспокоїтися Віталик. - Слухайте, а в Ігоря напевно є вудки! Пішли на море. порибалимо.
- Яка риба? Ви пригадайте товщину криги!Щоб її прорубати, тижня не вистачить,  - охолоджує їхній запал Б’яжка.
- Дурниці, знайдемо вчорашню тріщину!
- А ви хоча б подумали, на що ловитимете рибу? - втручаюсь я.
- На креветку, - швидко відповідає Віталик і сам же пирскає.
- Яка креветка? -  Б’яжці уривається терпець. - Краще б пішли по дрова, бо, дивіться, ці скінчаться за годину. І взагалі, погода гарна, ідіть на станцію, подивіться - може, рейки вже розчистили!
- Твоя правда, Альонао, - погоджується Сергійко, - хлопці, гайда по дрова. Борю, ти в гаражі сокири не бачив?
- Треба пошукати. Лопату, граблі й навіть вудки - бачив.
           Я розумію, що хлопці не можуть сидіти без діла. Б’яжка - молодець, скерувала їхню енергію в потрібне річище. Гляди й справді дрів принесуть. Вони втрьох з ентузіазмом збираються та швидко виходять надвір.
- Що робитимемо? – звертаюся до дівчаток. - Може, тут почитати що-небудь знайдеться?
- Ви як хочете, - заявляє Анжела, - а я піду спати.
- Я б теж подрімала, - позіхає Б’яжка. - Лєно, ти не образишся, якщо ми тебе саму на кухні залишимо?
          Я хитаю головою. Хоча й намагаюся не виказати, що на душі неспокійно. Точно знаю:  не засну, тож краще вже стежити за вогнем. Навіть якщо не знайду книг або журналів, є справа, якою можу залюбки займатися на самоті. Я дочекалась поки дівчатка затихнуть, щоб хоч трішки відволіктися від тривожних думок, і вийняла аркуш і ручку.
Зима  - не найулюбленіша пора року для мене, однак яка ж вона гарна! Подивилася у вікно - немов із казкою зустрілася. Як же воно так виходить? Сиджу тут у холоді, без світла, переживаю за батьків, і взагалі страшно навіть подумати, коли ж ми нарешті потрапимо в місто. А глянеш у вікно на засніжене море, залите сонцем, на різнобарвні дахи дач, на синє небо з легкою завісою хмаринок, і страх відступає. Так і хочеться зробити щось незвичайне. Замислююся: «Цікаво, що б я зробила, якби була чарівницею?». І ось що в результаті виходить.

Опущу шаль рожеву на очі я,
А блакитним завішу вікно.
Жовте в небо закину, регочучи!
Чорне ж ніч забере все одно.

Хай зеленим укриється  листя!
А червоне заллє ягідки.
Білі будуть стежинки зміїтися.
В синє я розфарбую квітки.

Все, що  гарне,  роздам  дітлахам!
Сильне хай заберуть гори й ріки!
Миле й любе дісталось   котам.
А прудке забере собі вітер.

Хай солодким  наллються плоди,
А м'яке слід залишить травичці.
Хай тобі буде легко завжди.
Відчуваю я ніжність незвичну….

Перечитую. Ну, миле й любе в котів - то це я маю на увазі кошенят, кожен зрозуміє. А ось кому це я ніжне збираюся віддати? Може, краще буде так: «ніжне тільки залишу собі»?
          Від приємних занять мене вже вкотре відволікають – цього разу то гамір біля вхідних дверей. «Виходить, хлопчики вже повернулися, - припускаю і дивлюся на годинник. Ого, майже дві години збігло. Навіть не помітила! На порозі сяє від захвату й гордості Віталик. У витягнутих  руках тримає власну шапку. В нього за спиною стовбичать Боря із Сергійком, і в кожного по оберемку гілля.
- Де ця Б’яжка! Я їй зараз покажу!
- Ух ти! - виривається в мене, коли я заглядаю в шапку. - Це ти їх спіймав?
- Ні, вони самі в шапку з води вистрибнули. Змерзли й вирішили погрітися, - відповідає за Віталика Боря. - Звичайно, ми їх спіймали! Як ти думаєш, що ми вчора у воді видивлялися? Там, у щілині, було повно риби. Видно, під льодом їй бракує кисню, от вона й підіймається ближче до поверхні.
- А як ви її ловили? – я  не приховую замилування, дивлячись на них.
- Як-як! Вудкою.
- Я розумію, що вудкою, але на що?
- Не повіриш, але на самодур.
- Тобто?
- Знайшли в гаражі не тільки вудки, але й гачки спеціальні, до них пір’їнки прив'язані, називаються «самодур». І на них ловили, - пояснює Віталик. - Розумієш, вони блищать у воді,  рибі здається, що це їстівне.
- У кого це рибі здається? - з'являється в дверях заспана Б’яжка. - Нічого собі! Ви й справді щось упіймали? Ой, це ж бички! Чого ж ти їх у шапці тримаєш, виймай  і клади в миску.
- Наша справа принести здобич у дім, - поважно виголошує Віталик, - а ваша - приготувати що-небудь попоїсти.
           Тут уже я ховаюся за широкою Б’яжчиною спиною. Теоретично знаю, що рибу спочатку чистять від луски, далі патрають і тільки по тому смажть або варять. Але на практиці мені  нічого подібного робити не доводилося. Тільки покажи Віталикові, що не вмієш готувати, - викличеш цілий шквал глузів.
- Борю, бери каструлю і йди по сніг. Сергійку, подивися, що там із вогнем. Лєно, допомагай мені чистити рибу, - чуються команди Б’яжки.
Я боязко підходжу до столу, беру ножа, уважно стежачи за діями Альони, починаю чистити рибу. Вона, виявляється, дуже слизька й постійно із рук виривається. Луска з-під мого ножа розлітається по всій кухні. Поки я ледь упоралася з однією рибинкою, Б’яжка почистила вже три й четверту закінчує. Скільки ж вони наловили? Тим часом, вода в каструлі гріється, рибу нарешті почищено та вкинуто в каструлю. До речі, спіймали хлопці сім бичків, і чималеньких. Із них я почистила тільки двох, та й тих Б’яжка після прискіпливого огляду дочищала, далі ретельно мила  в снігу й тільки по тому поклала  в каструлю.
- Зваримо юшку, - пропонує вона.
          Ніхто не заперечує. По-перше, тому, що попоїсти гаряченького - це дійсно здорово. А по-друге - крім Альони однаково ніхто нічого не зможе приготувати.
- Як добре, що Ігорева мама не забирає в місто сіль і перець, - радіє Б’яжка, - таку юшку зваримо – за вуха не відтягнеш!
          Ми з радісним пожвавленням стежимо за приготуванням. Вода починає закипати, по кухні розповсюджується солодкий запах вареної риби.
- Ой, а чим це так смачно пахне? – Анжела заходить у кухню.
- Поки ти спала, ми, між іншим, обід майже зварили, - хвалиться Віталик.
- Що це ви там варите? – Карпинська боязко заглядає в каструлю. - Ой, це ж бички! – Б’яжко, треба прикрити, щоб вода не википала.
- Якби на плиті варили, то й  прикрили б, - відмахується  Алена.
- До речі, ви ходили на станцію? – згадує раптом Анжела.
- Ні, а навіщо? Ми просто піднялися до залізниці. Й так видно, що поїзди від учора не проїжджали, - знизує плечима Віталик.
- Довго ще юшці варитися? - нетерпляче цікавиться Сергійко (він не про себе турбується - про Ксюшу).
- Не поспішай, коли буде готове, сама скажу, - Б’яжка непохитна. - Бракувало нам тут для повного щастя ще й отруїтися. 
          Чекаємо. Їсти хочеться страшенно, тим більше, що в кухні стоять такі апетитні пахощі! Альона періодично куштує юшку, додає солі. Я уважно стежу за нею. Потрапимо додому, обов'язково попрошу маму навчити мене готувати. Бо якби не Б’яжка, ми б сиділи голодні. Нарешті чуємо команду:
- Ну-бо,  несіть тарілки й ополоник! Буду юшку розливати.
           Ми з радістю виконуємо доручення. Перша тарілка, звичайно, для Ксюші, Сергійко відразу біжить у кімнату годувати її.
- Так, бичків усього сім, а нас восьмеро, - розгубилася Б’яжка.
- Чому це? - заперечує Анжела. - Якраз семеро нас.
- Ігоря ти вже зняла з постачання?
— Він, напевно, в селі поїсть.
- Поїсть чи не поїсть - ми не знаємо. А залишити йому їжу - зобов'язані.
- Правильно, - підтримую я. - Одну рибу - Ксюші, одну залишаємо Ігореві, а п'ять ділимо. 
- Правильно, дівчвтка беруть по цілій, а ми поділимося, - додає Боря.
- Ні, це нечесно, - кип'ятиться Б’яжка.
- Дівчатка, поки ви будете сперечатися, дайте мені мою порцію! - просить Віталик.
           Справді, до чого ці дебати? Б’яжка виловлює нам рибки які менші, а хлопцям ділить дві найбільші. Ігорева порція залишається в каструлі. Альона знімає каструлю з вогню і ставить на плиту,  бере кухонний рушник і дбайливо її обгортає - щоби повільніше хололо. Й тільки по тому сама береться до їжі.
- Смачно, - хвалить Віталик, - я такої юшки ще зроду не їв.
- Ти б іще трошки без їжі так в холоді посидів - іще смачніше здалося б.
- Ні, Б’яжко, дійсно дуже смачно.
           Після їжі - прибирання. Посуд виноситься надвір і там чиститься снігом. Риб’ячі потрухи акуратно складаються в пакет.
- Фе, - морщиться Віталик. - Як я тепер шапку надягну?
-  Так і надягнеш, - сміється Анжела.
- Винеси її надвір та протри снігом. Але в дім не неси поки що. Повісь де-небудь, аби провітрилася, - пропоную я.
- Ти думаєш, це їй допоможе? - сумнівається Віталик.
- Допоможе, не допоможе, іншої ради однаково ж нема!
- Цікаво, скоро повернеться Ігор? – замислено промовляє Анжела, й ми всі дружно дивимося на годинник.
Збігло чотири години, як він вирушив у дорогу, повинен би вже вертатись. Як там у нього справи? Чи все гаразд? Чи додзвонився до батьків? Ці запитання зараз написано в усіх на обличчях.
- Давайте підемо його зустрічати, - пропонує Віталик.
- Точно, чого сидіти без пуття, пішли назустріч, - підтримують усі хлопці за винятком Сергійка.
- Хтось повинен залишитися з дівчатми, - виправдовується він (і зовсім даремно: всі розуміють, що він дуже стурбований Ксюшиним станом).
- Ксюша все з'їла? - цікавлюсь я.
- Все! І навіть трішечки добавки.
- Значить, їй уже краще, - констатує розважлива Б’яжка. 
           Тим часом Боря з Віталиком починають одягатися.
- Сірий, дай мені свою шапку, - просить Віталик, - бо  моя  рибою тхне!
- Звичайно, візьми.
А я роблю несподіване відкриття: скільки разів сьогодні шапки брали участь у порятунку нашого життя і здоров'я! І малиновий чай у шапці настоювали, й рибу носили, й за прямим призначенням застосовували - від холоду рятуватись. От же, виявляється, яка річ у господарстві незамінна!
- Хлопчики! - раптом стрепенулася Анжела. ? Візьміть і мене з собою.
- А ти не почнеш скімлити? -  сумнівається Віталик.
- Навіть якщо й почне, не страшно, - відповідає за неї Боря, - погода чудова, піде назад саменька.
           Анжела швидко збирається, поки хлопці не передумали. А мені залишається заздрити. Так хочеться піти з ними, але не можу –нога болить.
- Лєно, - заспокоює мене Б‘яжка, щойно за ними зачиняються двері, - не засмучуйся. Краще приляж, а я тут почергую.
           Може, й справда піти полежати?
- Тільки вкладайся на другий диван, - попереджає Альона, - щоб Ксюшу не турбувати.
            Як тільки виявляюся під ковдрою і зігріваюсь, очі самі заплющуються...

          Розбудили мене гамір, сміх, грюкіт стільців, вигуки «Ігор повернувся!». Я підхоплююся з дивана, біжу в кухню. Там уся наша компанія, крім Ксюші.
- Ігорю, ти повернувся! -  радію щиро.
Він повертає до мене усміхнена обличчя, киває у відповідь.
- Лєно, це не Ігор, це його бліда тінь, - тужно мовить Віталик, і ми всі весело сміємося.
- Як там Ксюша? - запитує наш гонець.
- Нормально, мабуть, теж прокинулася.
- Пішли в кімнату, бо їй там, самотньо, - просить Сергійко.
Ніхто не заперечує. Та і як можна сперечатися! Вона ж бо теж нетерпляче очікувала Ігоревого повернення й тепер хоче дізнатися всі новини. Ми переміщаємося в кімнату.
- Давай, розповідай, не тягни.
             - Дійшов я до села досить швидко. Погода  чудова! Завдяки Анжелиній шоколадці сили вистачило. Поки йшов, якось не надто роздивлявся навколо, не до цього було. А тут, дивлюся: дерева пвоперек дороги лежать, дроти висять обірвані. Дорога заметена снігом повністю, трактор - і той насилу проїде. На вулиці - нікого. Підходжу до магазину, а на дверях замок. Дивлюся, якийсь шкет іде, запитую: «Чого магазин не працює?». А він каже, що у всьому селі світла нема й взагалі нічого не працює - ні магазин, ні школа, ні пошта. Ну, думаю, влипли. Тоді цікавлюся: «Де можна продукти купити? І в місто подзвонити?». Він на мене дивився, дивився, а потім каже: «У мене є телефон». І відразу: «Це в тебе лижі?». - «Лижі, - відповідаю, - не ковзани». - «А даси покататися?». Коротше, пацан став на лижі, а я пішов поряд. Прийшли до нього, там нас зустріла стара бабця. Я її відразу попросив: «Бабусю, продайте, будь ласка, мені хліба».  Вона спочатку  підозріливо дивилася, а потім почала з'ясовувати, звідки я тут узявся.  «Не бійтеся, - кажу, - я свій. Не інопланетянин. Розумієте, мені дуже треба, я вам заплачу».   Вона у відповідь: «А інші де?» Я так і остовпів: «Які-такі інші?» Виявляється, по радіо щойно оголосили, що розшукуються школярі. Прохання до всіх, хто щось знає про їхнє місцезнаходження, терміново повідомити в службу порятунку. Ну, я сказав, що інші на дачі. Почав був пояснювати, що в нас дві дівчинки захворіли й не можуть іти, а вона як закричить: «Чого ж ти на холоді стоїш, заходь у хату!» Я від несподіванки навіть підстрибнув. Зайшли ми в дім. Вона сказала, що нікуди мене не пустить, зараз онук до голови піде, а той він вирішить, що далі робити. Я хотів сам до голови йти. «Ні, - каже, - сиди та грійся поки що». Бачу, виходу нема, сиджу, чекаю. За півгодини її пацан прибігає і каже, що в правлінні нікого нема. Голова з мужиками дорогу розчищає. Забрали всю техніку, яка була на ходу, і поїхали шлях на місто пробивати. Я бабці пояснюю, що на мене діти чекають голодні, що дівчинка в нас із високою температурою. Вона думала-думала, потім питає: «А ти точно назад дійдеш? Не змерзнеш дорогою?». Пояснив їй, що мені на лижах та за гарної погоди така відстань - дрібниці. Тоді вона ще поскрипіла трохи й каже: «Добре, зара зберу тобі дещо на дорогу. Але тільки ви вже сидіть на дачі й не виходьте. Голова звільниться, то пришле по вас кого-небудь». Я їй, звичайно, пообіцяв нікуди з дачі не йти. Бабця пішла в кухню й хвилин за п'ятнадцять повернулася з величезним кошиком: «Візьми, віднеси це своїм. Ви ж голодні, напевно». Я їй гроші пропонував, а вона в одну душу «ні»,  навіть розлютилася: «Бери й не відмовляйся. По радіо передавали: стихійне лихо! Вся область заметена снігом. Навіть поїзда стали. Чув, що онучок мій сказав: із нашого села всю техніку, яка була, відправили шлях розчищати. Без світла залишилося ще багато сіл таких, навіть у місті все темно. Так що коли зможуть до вас добратися - невідомо». Я їй подякував і кажу, що мені вже час, що ви чекаєте. Вона пропонувала попоїсти, відпочити, насилу відбився. Загалом, узяв кошик, а він важкелецький, жах! Коротше допхав його до ґанку, а сам прикидаю: як із нею далі йти? Бабця на мене подивилася, похитала головою, вийшла кудись, потім повернулася з мотузкою: «Давай, я тобі сумку на спину причеплю». Прив'язала мені до спини, відчуваю, що стерпно, головне - руки вільні. Забрав свої лижі в пацана. Саме вчасно, він на них збирався з ґанку по сходах з’їжджати. І пішов. Чесно, останні метрів із п'ятсот рухався на автоматі; якби кошик не був міцно прив'язаний, я його, напевно, покинув би. Зовсім знесилився. Добре, що ви мені назустріч вийшли. Ну, от і все.
Що значить – все? Щойно Ігор замовкає, ми на нього відразу налітаємо із запитаннями. Усіх цікавило в першу чергу, що сказали наші батьки.
- А я не знаю, - відповідає він.
- Як не знаєш? - перепитує Б’яжка. - Ти ж дзвонив!
- Дзвонив, але всім говорив одне й те саме: «Здрастуйте, це Ігор Коропов. Із вашим Сергійком, Альоною, Лєною і так далі - все гаразд. Вони в мене на дачі. Залізницю замело, і ми не змогли повернутися вчора в місто. Як тільки електричка піде, ми відразу ж повернемося». І клав слухавку.
- Навіщо? Вони ж про подробиці, напевне, дізнатися хотіли, - дорікає Анжела.
- А ти уявляєш, скільки часу знадобився б, щоб кожному подробиці повідомляти? На один дзвінок - мінімум десять хвилин, виходить, усього понад годину! А так я їм сказав все найважливіше, решта - емоції.
- Загалом, Ігор правий, - заступається за нього Боря.
- Правий, не правий, а справу зроблено. Пішли краще в кухню дивитися, що нам бабуся прислала! - пропонує Віталик.
- Давайте краще сюди притягнемо й тут будемо дивитися, - пропоную я (дуже не хочеться шкутильгати в кухню).
           Моя ідея всім припала до смаку, і Боря з Сергійком ідуть по кошик.
- Ігорю, то ти нічого не їв? - раптом доходить до Б’яжки.
Вона відразу підхоплюється та біжить слідом за хлопцями.
- Альоно, куди ти? Зараз подивимося, що нам передали й попоїмо разом, - кричить їй навздогін Ігор.
- Ти ж нічого не знаєш! - вигукує Анжела.  - Хлопці спіймали рибу, й ми зварили юшку!
- Ну, про «ми зварили» - це ти погарячкувала, - заходить у кімнату Альона та з гордістю простягає Ігореві тарілку й ложку.
- Молодці! Я коли йшов у село, подумав, що треба було б сказати про вудки. А ви самі здогадалися.
           Урочистий момент: у кімнату вносять сумку. Всі, крім Ігоря, зацікавлено заглядають у неї. Б’яжка, як найхазяйновитіша з нашої компанії, починає виймати продукти й складати їх поряд на підлогу. Кожна нова річ, яка постає перед нашими поглядами, зустрічається гучними вітаннями. За кілька хвилин увесь вільний простір навколо кошика заставлено. Тут дві банки з маринованими грибами, дві – з домашньою тушениною, банка меду, великий шмат сала, пакунок зі смаженими пиріжками, банка варення (здається, малинового), загорнуті в білу ганчірочку двоє кружалець домашньої ковбаси. На дні  насипано картоплі, кілограмів зо три.
- Та тут стільки всього, що ми до весни протримаємося! - вигукує Віталик. - Зараз картопельки спечемо, та з салом!
- Нічого собі, - дивуюсь я, - тут же кілограмів із п'ятнадцять. Як ти це допхав?
- Але ж тут продуктів гривень на сто! – Б’яжка оцінює поглядом розставлені на підлозі банки й пакети.
- Якщо доживу до весни, приїду та низько вклонюся нашій рятівниці, - реагує на її зауваження Віталик.
- Тобі аби тільки хохмити! 
- Знайшли через що сваритися, - миролюбно мовить Анжела та виймає пиріжок із пакета. - З капустою, смачно!
          Це для інших виявляється сигналом до дії. Всі відразу тягнуться до пакета.
- Хай уже так, розбирайте пиріжки, - дивлячись на цей грабіж, змушена впокоритися Б’яжка, - але іншого без мене не чіпати!
Ніхто навіть не намагається заперечити. Ми знаємо, що вона найкраще розподілить харчі й ніхто не залишиться голодним.
          Решту дня до цілковитої темряви проводимо в радісній метушні. Батькам повідомили, харчі є - чого сумувати? Завтра, напевне, розчистять залізничні колії і ми поїдемо додому. Як добиратися до станції, ми ще не вирішили, але вранці обов'язково що-небудь придумаємо.  Головне, що Ксюша почуваєТЬСЯ значно краще. Ми без кінця напуваємо її гарячим чаєм із малиновим варенням, незважаючи на активний опір. Перед тим, як лягаємо спати, виникає невеличка суперечка із приводу мангала. Б’яжка наполягає, щоб його залили водою, а хлопчиська - проти. Альонина думка зрозуміла: ніхто не хоче пожежі. Але й аргументи хлопців не можна не враховувати: вранці захочемо чаю, а в мангалі - вода, точніше, крига. Зважили всі «за» і «проти» й вирішили винести його надвір та поставити посередині подвір’я. Вугілля практично прогоріло, небо чисте, сніг більше піти не повинен. Нарешті всі господарські справи скінчено, й ми вкладаємося по своїх місцях. Якби горіло світло, то, звичайно, ще посиділи б, але в темряві... Небо ясне, і в кімнаті можна  хоч щось розгледіти.
- І чого та бабця не здогадалася Ігореві свічок покласти? - зітхає Віталик.
- А ти не будь надто скромним, можна було вже й лампи гасової зажадати, - перебиває Б’яжка. - Совість треба мати! Вона нам стільки продуктів дала безплатно, а він ще й чимось не задоволений.
- Навіщо мати те, від чого немає жодної користі, - Віталик має на увазі, звичайно ж, совість. -  А може, не будемо квапитися додому? Предки вже не хвилюються, їжа є, а що на нас удома чекає?
- Кого що, - прорікає Анжела, - мене, швидше за все, в покарання не повезуть у Париж.
- Що ти в тому Парижі забула? - обурюється Віталик. - Краще б до Києва з'їздила.
- А що я в твоєму Києві ще не бачила? Щороку туди їжджу. Усе передивилася вже по двічі.
- А ти ще разок подивися, враження освіжи.
- У Парижі ти ще побуваєш, усе життя спереду, - підключається до розмови Боря, - а от у Карпати на зимові канікули ми точно не поїдемо!
- Шкода як! - не витримую я. - Багато хто ж піде після дев'ятого, це остання можливість поспілкуватися всім разом. І все через наш дурнуватий похід!
- У всьому винен я, мені й відповідати, - чується голос Ігоря.
- Цікаво, у чому це ти винен і як збираєшся відповідати за мене перед моєю мамою? - цікавиться Б’яжка.
- Якби я вас не підбив сюди їхати, то нічого б не трапилося. Все це й поясню батькам і вчителям.
- То ти що, силоміць нас сюди пригнав, під дулом автомата? -  Віталік просто вражений.
- Мамочко рідна! - спохоплююсь я.  - Це ж усі вчителі знають, що ми прогуляли! І директор!!! Слухайте, а нас за це зі школи не виженуть?
- Лєно! До тебе доходить, як до жирафи! - грубіянить Віталик. - Не бійся, нас, звичайно ж, не виженуть, але двійку з поведінки в чверті вліплять - це факт. 
- А на педрадах скільки розбиратимуть! - жахається Б’яжка.
Вона єдина з нас побувала на педраді за розбите вікно, її враженням можна довіряти. Чується схлипування, це Ксюша не витримала й заплакала.
- Так, припиняйте! - втручається  Сергійко. - Чого завчасу переживати? Бо зараз ви до такого добалакаєтеся, що  краще було б нам учора замерзнути на смерть.
- А може, й краще. Тоді б нас точно ніхто не лаяв!
- Віталику, або ти стуляєш рота й тихо лежиш собі, або я тебе винесу надвір і посаджу в замет, - у Сергійковому чується неприхована погроза.
          У кімнаті западає тиша. Нікому не хочеться зв'язуватись. Хтозна, на що здатна закохана людина?!

          Лежачи в темряві, я думаю про маму й тата. Цікаво, хто саме розмовляв із Ігорем? Як, напевно, вони зраділи, коли почули, що зі мною все гаразд. Знову й знову у всіх подробицях згадую розповідь Карпова. Щось не зовсім складно в нього виходить із телефонними розмовами - закрадається невиразна підозра. Він взагалі цю тему якось обходив стороною і намагався не акцентувати на ній уваги. «А може, він не додзвонився в місто, - перелякано думаю я. - Може, телефон теж не працює?» Від цих думок я рознервувалась і вже зібралася була почати розпитувати Ігоря наново, як раптом вловила сторонній і дуже віддалений звук. Звук, добре мені знайомий, але тут він здався чужим. Напружено дослухуюсь і намагаюся зрозуміти, що ж це таке? Може, просто здалося? Ні, звук сиав виразнішим і, схоже, він наближається.
- Машина! По вулиці їде машина! -  нарешті доходить до мене.
- Тобі кошмар наснився? - цікавиться Віталик.
- Ні, вулицею справді їде машина! Може, не нашою, а сусідньою. Але це точно звук мотора!
- Я особисто нічого не чую.
- Віталику, помовч секундочку! - перебиває Боря. - У неї, між іншим, музичний слух. Лєно, ти впевнена? Тобі не причулося?
- Ні, не причулося! Та як же ви не чуєте! - кричу вже на повен голос. - Зараз точно на нашу вулицю в'їхала!
           На цих словах усі підхоплюються, спотикаючись у темряві об меблі, висипають надвір. Тепер жодних сумнівів бути не може. Виразно чути гудіння мотора. «Це що, танк їде?» - промайнуло в моїх думках. Ми напружено слухаємо. Перша не витримує Анжела:
- Піду подивлюся, що це там.
- І я з тобою! - підтримує  Б’яжка.
          Мені теж хочеться. Встаю з дивана й тихенько прямую до виходу.  Поки я дошкандибала, відчинилися двері та вбігла Анжела.
- Дівчвтка!!! По нас приїхали солдати! Я ж говорила, що наші предки не сидітимуть славши рук і не чекатимуть, поки сніг розтане!
- Які солдати? – не розумію я.
- А тобі не байдуже? Напевне, прикордонники. Тут недалечко військова частина.
Вікно освітилося променями ліхтаря чи фар, почулися голоси. Не встигла я до пуття усвідомити що відбувається, як  у отворі дверей постав високий чоловік у військовім однострої.
- Радий вітати вас, - гучно мовив новоприбулий. - Ну, як ви тут, усі живі-здорові?
- Усі живі, - запевняю я.
- А от зі здоров'ям гірше, - підхоплює Віталик із-за спини військового.
            Вони проходять у дім, і я  вже можу розгледіти офіцера. «Молодий іще», - відзначаю подумки.
- Ну, показуйтеся всі, - командує він. і Цілу область на ноги поставили, розшукуючи вас. Добре хоча б, що самі здогадалися повідомити про своє місцезнаходження.  Як ви тут, не змерзли? Зголодніли, певно?
- По-перше, не змерзли, ми багаття палили й грілися! По-друге, наловили риби і юшку приготували! - хвалиться Віталик.
- Молодці! В екстремальній ситуації не розгубились! А ось як ви тут опинися й чому не попередили дорослих - за це вам ще доведеться відповісти.
- Як ви нас знайшли? - питаю я.
- Нам із села, куди ви гінця відсилали, повідомили, що десь тут сидять розшукувані школярі. Ми вже кілька дачних селищ обстежили, це - останнє. Добре, що ви почули звук машини та вийшли назустріч. У темряві шукати складно. То що – збирайтеся!
- У місто? - з надією запитую я.
- Ні, поки що тільки був наказ до нашої частини доставити. Дороги дуже снігом замело. Сьогодні за цілий день основні розчистили, але все одно до міста ще добратися складнувато. Нічого, в частині переночуєте, а завтра ми вас відправимо.
- Товаришу лейтенанте, - звертається до військового Сергійко, - в нас дівчатка не зовсім здорові, вони в кузові їхати не зможуть.
- Хто хворий? - запитує він і дивиться на мене.
Під його поглядом я починаю червоніти.
- У мене просто нога болить, так що зможу їхати в кузові, - при цьому в уяві чомусь постає кузов самоскида.
- А що з ногою?
- Нічого страшного, розтягла зв'язку.
- Виходить, посадимо тебе в кабіну, будеш їхати з комфортом.
- Не треба мене в кабіну. Ви краще Ксюшу туди посадіть, у неї температура.
- Знаєте що, діти, ану ж бо давайте я вас усіх іишикую і перерахую. Хто тут є, у шеренгу ставайте. В мене список із прізвищами, зараз переклик зробимо.
Усі слухняно виконують його розпорядження, і він по черзі зачитує прізвища, а ми, коли треба, відповідаємо: «Я!».
 Так, усі в повному складі, - задоволено мовить лейтенант. - Вільно, розійдися. Тепер давайте лад своєму господарству, замикайте дім -  час їхати. У мене особовий склад, між іншим, без обіду й вечері.
           Зайвий раз нам повторювати не треба. Під керівництвом Б’яжки відразу починаємо збиратися. Хлопці вішають килим на стіну, кладуть на місце ковдри й подушки, виносять у гараж мангал і вудки та роблять ще багато різної роботи. Дівчатка допомагають одягтися Ксюші.
- Візьміть, будь ласка, продукти, - пропонує Б’яжка лейтенантові здобуту Ігорем провізію.
- Ти диви, а нам передали, що діти, швидше за все, голодують. А у вас тут, виявляється, цілий продовольчий склад.
- Ігор ходив у село дзвонити, так його жінка почастувала, - пояснюю я, бо ще раптом подумає, що  ми вкрали десь.
- А кажуть, що люди стали черствими. Неправда все це! Ну, готові?
Лейтенант бере Ксюшу на руки й  виносить надвір. За ними ідемо ми.
 З ґанку перш за все бачу величезну військову вантажівку з тентом. До коліс прикріплено ланцюги, напевне, щоб можна було по снігу їхати. Нашу Ксюшу садовлять у кабіну. Троє солдатів, які чекали на нас, допомагають решті залізти в кузов. Лейтенант заглядає до нас, переконується, що ми всі на місці, борт кузова надійно закрито, й він віддає розпорядження солдатам сідати в машину. Вони, на відміну від нас, легко заплигують нагору та розміщаються біля самого борту. Наш лейтенант сідає в кабіну.  Машина рушає, і я забуваю про свої запитання до Ігоря.
Тільки коли ми нарешті потрапили в місто, з'ясувалася вся правда. Виявилося, що Ігор справді не повідомляв батькам, де ми. Він просто не міг цього зробити, бо вітер обірвав не тільки лінію електропередач, але й телефонну. Лише завдяки сільській бабусі, яка провела його та пішла шукати голову й розповіла про несподіваного гостя, по нас приїхали військові. Голова зв'язався з військовою частиною, звідтіля негайно вислали машину на пошуки. Знайшли нас не  відразу, тому що бабуля переплутала дачні селища, а може, це Ігор так їй пояснив.  Майже всі автомобілі були задіяні нав розчищенні доріг, тому нам на допомогу прибув оцей один.
Чому Ігор нас обдурив, я не знаю. Напевне, з найкращих спонукань, щоб не хвилювалися зайве. Але факт залишається фактом: ніхто з моїх друзів, і я в тому числі, не зважилися б на таке. Ми б на його місці розповіли всю правду, щоб разом вирішити, як діяти далі. Правильно він зробив чи ні, не мені судити. Одне я знаю точно: вчинки Ігореві відрізняються від наших, насамперед, за ступенем відповідальності, яку він бере на себе.   

До частини доїхали без пригод. Вантажівку сильно трусило на вибоях, і ми підскакували на лаві. Кілька разів застрягали в снігу й буксували. Один раз солдатам навіть довелося відкопувати колеса лопатами - у такому високому заметі вони загрузли. Але все це здавалося нам сущими дрібницями в порівнянні з пережитим за два останні дні.
           У гарнізоні підготувалися до зустрічі. Ксюшу відразу понесли в санчастину, а нас повели в солдатську їдальню та нагодували гарячим обідом. Коли ми їли, до нас прийшов сам командир частини - особисто переконатися, що з нами все гаразд. Він повідомив у службу порятунку, що нас знайшли, що ми живі. По обіді всіх повели в санчастину, і військовий лікар кожного оглянув. На щастя, нічого серйозного не виявив. Мені наклали на ногу компрес і перев’язали спеціальним бинтом. Уже наступного ранку я могла цылком пристойно ходити.  Нога ще трышки болыла, але це було вже не так важливо. Важливо інше: наступного ранку перше, що я побачила, коли розплющила очы, - схвильоване мамине обличчя. Як тільки батьки довідалися, де ми, негайно зажадали їхати до нас. Але обстановка на дорогах залишалася складною, тому довелося чекати ранку. А вранцы вони всы разом на кількох машинах приїхали по нас.   
Як мама з татом пережили ці дві ночі, я не знаю. Знаю точно одне! За жодних умов більше не допущу, щоб вони так переживали через мене! Пізніше батьки все докладно розповіли: як почали хвилюватися, коли не дочекались мене зі школи; як почали дзвонити моїм друзям, і виявилося, що їх теж немає вдома; як з'ясували в класного керівника, що ми взагалі не були в школі. Пригадали моъ окремі фрази та вчинки, й здогадалися, що ми поїхали кататися на санях. Я напередодні ввечері про щось туманно натякнула мамі, потім узяла з собою термос; Б’яжка пішла в школу з саньми. Це й багато інших дрібниць, на які батьки спершу не звернули уваги, склалися в цілісну картину. Одного лишень батьки не змогли прорахувати: куди ми поїхали. Річ у тім, що наша компанія утворилася давно й ми часто ходили в гості одне до одного. А ось Ігор був серед нас новеньким. Але найголовніше - його тієї страшної ночі ніхто не шукав! Мама пішла на добове чергування й повернулася додому тільки наступного ранку. Вона кілька разів дзвонила додому, але вирішила, що телефон через бурю не працює. Батько ж трагічно загинув минулого літа. Якби з'ясувалося, що Ігор з нами, можливо, нас знайшли б швидше, а так предки  обзвонили сусідів Анжели по дачі, дізнавлись, що нас там нема, й звернулися в міліцію. Міліція, у свою чергу, повідомила в службу порятунку. Загалом, підняли на ноги ціле місто. У бурю, в темряві наші батьки, незважаючи на пошуки, розпочаті фахівцями, з ліхтариками обшукали всі міські парки. Довідалась я й про те, що в Сергійкової мами хворе серце, і не витримала хвилювань, потрапила в лікарню.
 Нас ніхто не сварив. Після пережитого ні в кого не лишалося вже сили на лайку, та й злості на нас теж не було. Ми з дівчатками ревли на повен голос, чіпляючись за мамині шиї. Мій тато стояв поряд і дивився на нас, розгублено посміхаючись. І ще тримав мене за руку, начебто боявся, що я можу зникнути. Хлопчики тримались і не плакали, зате дали волю сльозам їхні мами, цілуючи та обіймаючи своїх віднайдених дітей.
Навіть двійок з поведінки нам не поставили. А ось нашому класному керівникові оголосили догану - за погану виховну роботу, й директора викликали в райвно для пояснень.
 Ксюша хворіла два тижні. Її стан погіршився через нервове потрясіння.
            Тільки наш учитель із цивільної оборони спробував витягти користь із усього, що сталося. Він на своєму уроці попросив нас розповісти, як ми поводилися в екстремальних умовах. А потім запропонував усьому класові написати, що ми зробили правильно, а що ні, та як би хто вчинив, коли б виявився на нашому місці. Коли на наступному занятті зачитувалися окремі відповіді, наша компанія лише поблажливо посміювалась. Написати - це одне, а ось нарубати дров, наловити риби й навіть елементарно розпалити вогонь - зовсім інше.
Після всього цього до нашої школи почав вчащати дитячий психолог. Зовсім молоденька дівчина, яка тільки скінчила інститут, читала лекції на тему перехідного віку. Вона пояснювала, що ми свої вчинки поки ще не осмислюємо до кінця. Що, приймаючи яке-небудь рішення, не замислюємося про наслідки. Загалом, нічого нового вона нам не повідомила, але слухали ми її зацікавлено. Можливо, якби психолог з'явився у  нашій школі раніше, ми б не викинули такої штуки.
Поступово життя ввійшло у звичне річище й про те, що сталося, згадували дедалі рідше. Наближався кінець першого півріччя, і всі з головою поринули в навчання. Я особливо старалася, намагаючись хоча б у такий спосіб залагодити провину перед батьками. І в результаті в мене всього дві четвірки - з фізики й хімії. З інших предметів у табелі гордо красуються п'ятірки. Тільки з поведінки «задовільно».
Про поїздку в Карпати ніхто навіть не заїкався. Наш класний керівник гнівався  ще довго, але згодом все-таки пробачив.  Так, у метушні ми йне помітили, що старий рік майже скінчився.
Настали Новорічні свята, але це вже історія другого півріччя...