1, 4 Моэ корiння

                На фото Іван Карпович з Мокриною




                Влітку, 26 липня 1828 року в родині Івана Гузя народився син Карпо. Дату я вказую за західноєвропейським стилем. Карпо Іванович Гузь виріс, одружився, жив не заможно і не бідно, мав багато дітей, але своєю працьовитістю не доводив родину до зубожіння. Майже всі діти Карпа Гузя роз'їхалися по різних краях та державах. Південніше міста Міллерове на хуторі Гирино живуть нащадки Карпа. Є його нащадки в Канаді та в США, а ті нащадки Карпа Івановича, котрі жили в Алтайському краї та розбагатіли, були розстріляні червоними охлократами. Із Карпом Івановичем Гузем залишився жити наймолодший син, Іван Карпович Гузь, а наймолодша дочка Карпа вийшла заміж за Філіпа Машковського, який жив в центрі села Темрюк.


                Іван Карпович Гузь доводиться мені дідом по материнському родоводу. Я не знаю дату його народження. Красивим парубком був Іван Карпович Гузь. Він мав сильний голос з дуже приємним тембром, мав хороший музичний слухом та вмів гарно співати. Своєю працьовитістю, веселим характером і організаторськими здібностями він заслужив повагу молоді, тому був шановним лідером її. Іванова життєрадісність та його жарти-примовки, піднімали настрій навіть у зажурених людей.


                Серед темрюцьких дівчат лідером була Мокрина – дочка козака Божка. Негарне ім'я було у красивої дочки Божка, але що поробиш – так любили двоногих баранів пастухи християнського стада і згідно із своєю любов’ю до українців вони давали їм немилозвучні імена. Незважаючи на неприємне своє ім'я, Мокрина ні в чому не поступалася Івану Карповичу. Вона відрізнялася від Івана тільки суворою вдачею. Красивою та цнотливою дівчиною була Мокрина. Нічого дивного в тому нема, бо народилася вона в роду Божка – в роду красивих, серйозних, працьовитих та розсудливих людей, які користуються ще й донині загальною повагою серед односельців. Рід Божка має характерну рису – вони скупі на слова – зайвого слова не скажуть, а скажуть-зав'яжуть, бо сказане збудеться.


                Мокрина Божко народилася в 1875 році. Багаті молодики із Темрюка та навколишніх поселень сватали Мокрину, але вона всім відмовила. Мокрина покохала Івана Гузя і вийшла за нього заміж. Хлопці та дівчата Темрюка купили в складчину кульгавого лоша жіночої статі та й подарували своїм лідерам на весілля. Було багато заможних та впливових людей, незадоволених вибором Мокрини. В результаті цього невдоволення Іван був мобілізований в царську армію, а Мокрина залишилася на господарстві удвох зі своїм свекром Карпом. Дружини у Карпа не було – вона рано померла. Свекор Мокрини, Карпо Гузь, був досить літньою людиною, тому в господарстві від нього користі було мало. Мокрині самій довелося піднімати господарство.


                Служив Іван Карпович Гузь у Криму, в Сімферополі, в званні унтер-офіцера, писарем при штабі. Залізниця проходить недалеко від Темрюка. Цією залізницею Мокрина кожну зиму їздила до свого Івана в Сімферополь, а Іван щоліта приїжджав на побивку в Темрюк. Одного разу в Сімферополі Іван разом із Мокриною сфотографувалися. Мокрина щороку народжувала дітей, а на кожну дитину, згідно указу Столипіна, селянам давали по гектару землі. За все своє життя Мокрина народила вісімнадцять дітей, але в живих залишилося тільки шість з них: Захар, Федір, Варвара, Уляна, Ївга та Ганна.


                Життя Мокрини воістину було героїчним, бо було багато землі і вона вела велике господарство, над якими треба було працювати й працювати. Кульгава лошиця виросла, перетворившись породисту кобилу. Для роботи кульгава кобила не годилася, але вона стала родоначальницею табуна породистих коней. Збільшувалося у Мокрини стадо корів та з'явилися робочі воли. Було в господарстві багато гусей та овець. Кожного року Мокрина продавала сільгосппродукцію, а на виручені гроші за сільгосппродукцію та ті гроші, які давав їй зі своєї армійської платні Іван Карпович, прикуповувала землю та сільгоспінвентар.


                Росли у Мокрыны діти, збільшувалася господарство – турбот додавалося. Мокрина багато чого знала і багато чого вміла. Вона лікувала навіть сап у коней. Це захворювання наукова медицина не лікує, а хворих сапом тварин та людей вбивають і спалюють на вогнищі. Одного разу старший син Захар приїхав додому з далекого поля і сказав про те, що в дорозі впав кінь. Мокрина запитала у Захара, де лежить кінь, взяла швайку та тонке довге стебло лікувальної трави, а потім скочила на коня без сідла і поскакала в поле. Мокрина хворому коню на шиї біля грудей швайкою пробила шкіру, ввела в отвір стебло трави, провела стебло попід шкірою до грудей та, пробивши швайкою ще один отвір, вивела назовні кінець стебла. Залишивши лікувальну траву під шкірою у хворого коня, Мокрина поїхала додому, а хворий кінь, вилікувавшись, через дві години сам прийшов додому.


                Карпо Іванович щодня за обідом випивав тридцять грамів спирту, але ніде, навіть будучи на весіллях, алкоголь не вживав. Карпо Іванович, будучи в похилому віці, виходив на вулицю, сідав біля воріт на ослон і грівся на сонці – він дуже любив сонце. В Темрюке Карпа Івановича називали пророком, бо було за що.


                Іноді Карпо зупиняв когось із прохожих мимо нього людей:

                – Зупинись, козаче! Ти, чоловіче, охоплений думою тяжкою. Надієшся, що задумав справу добру, та не знаєш, що з цього вийде. Не роби нічого! Та послухай мене, а я розповім тобі, що з твого задуму вийде.

                Карпо розказував, а хлопець стояв і дивувався: «Звідки дід Карпо знає те, про що він ще нікому не говорив?».


                Так, так воно в житті провидця й відбувається – знаєш, кому треба сказати, і говориш чоловіку, навіть якщо він тебе про це не просить, але нічого не скажеш тому, кому не можна говорити. Скажеш тому чоловікові, котрий помилково може змінити програму свого життя в гіршу сторону. Але нічого не скажеш людині, у котрої майбутній поворот долі в гіршу сторону є відплатою за гріхи.


                Захар, старший син Мокрини, в школу ходив тільки один рік, бо дома було багато роботи. Молодшого сина, Федора, Мокрина змусила закінчити церковно-приходську школу, з метою виховати доброго господаря. Згодом Мокрина купила в Білоцерківці новий вітряний млин та й перевезла його в Темрюк. Млин поставили недалеко від свого будинку й віддали його в розпорядження Федора, а Захар займався рільництвом і тваринництвом. Хліб продавали, а на виручені гроші купували сільгоспінвентар і землю у тих односельців, котрі із-за своєї ліні або з іншої причини не в змозі був її обробити.


                Влітку 1971 року я зустрів в селі Темрюк (в радянські часи - Старченково) двох чоловіків похилого віку та й розговорився з ними про життя наше нерозумне. Дізнавшись про те, що я онук Івана Карповича, вони мені пояснили джерело злиднів сільських.


                – Ми з товаришем досі живемо в тих же будівлях, в яких народилися, - почав розповідь один колгоспник. - За часів Столипіна, коли на кожного члена селянської родини давали по гектару землі, багато селян розбагатіли. Наші будинки стоять на краю села, і ми кожного ранку чули стукіт по дорозі коліс возів, котрі проїжджали мимо наших будинків. Ледь тільки почнеться світанок нового дня - чути гуркіт коліс по сухій дорозі. То поїхали на поле працювати ті селяни, які з часом розбагатіють. Настане тиша, а через годину, під час сходу сонця, на возах неквапливо поїдуть інші селяни добувати собі хліб насущний. Потім на вулиці настає тиша. Коли сонце буде вже досить високо, знову поїдуть вози. Це вже їдуть ледарі, які взимку продадуть свої землі, а через кілька років вони прийдуть розкуркулювати заможних односельців. Потім, ці ледачі, але хитрі люди, будуть комуністами, парторгами, головами колгоспів, великими начальниками й почнуть навчати людей, як треба господарювати. Чи варто тепер дивуватися тому, що ми до революції землю на волах обробляли, але Європу хлібом годували, а зараз маємо трактори, комбайни, автомобілі, та не зважаючи на це, живемо впроголодь.