Проблеми виховання сучасного характерника

Проблеми виховання сучасного характерника
або чому віз і нині там?

Питання виховання сучасного характерника - одні з найважливіших питань, оскільки вони мають прямий і безпосередній зв’язок з подальшим розвитком всього сучасного українського козацтва. Від правильної постановки акцентів у цьому процесі залежить багато чого: долі окремих козаків як людини і особистості, так і усього козацтва в цілому. На перший погляд, цьому питанню сьогодні, зважаючи на його безперечну значимість, в українському козацтві приділялося і приділяється досить уваги.
Але через властиву застиглість мислення більшості людей та його більш або менш консервативність, коли воно негативно відноситься до всіх нових течій та віянь у філософії буття, питання козацького виховання рідко де стоїть на належній висоті. Лише наполегливими зусиллями окремих прогресивно мислячих представників сучасного козацтва вдається іноді просунути в затхлу атмосферу систем, які зараз встановилися в більшості козацьких учбових закладах, щось нове, що відповідає вимогам духу сучасної епохи.
Сьогодні в козацтві спостерігаються великі розбіжності між відживаючим поколінням, яке дотримується застарілих поглядів і вимог до виховання, та представниками нової хвилі козаків, які прагнуть до усього прогресивного. Іноді, коли хвиля нових віянь буває особливо великою, розбіжності у поглядах між ними переходять у фазу справжнього протистояння. Козаки старої формації взагалі не намагаються зрозуміти молодь, а молодь здивовано не розуміє старців, настільки різняться їх світогляди.
Але така розбіжність в поглядах між старшими та молодшими козаками відбувається лише тоді, коли останні розвинулися вже настільки, що можуть самостійно вирішувати питання про те, що їм бажано і що треба робити у козацтві. До настання ж цього моменту молоді козаки знаходяться цілковитому підпорядкуванні своїх вихователів та козацької старшини. І ця старшина безперешкодно засмічує голови своїх учнів застарілими і неправдивими поняттями, прищеплює їм найбезглуздіші ідеї, найшкідливіші погляди та звички. Вона перекручує душу вихованців на той лад, на який була колись понівечена сама минулими тоталітарними режимами в Україні.
Велика трагедія сучасного козацтва полягає у тому, що, чотири останні покоління воно виховує свою молодь у світі неправдивих уявлень про Закони Буття, про Бога, про роль людини у Всесвіті та саму її сутність. Запозичені у західного світу помилки так міцно увійшли у свідомість українського народу та козацтва зокрема, що стали його невід’ємною частиною, якої вони ніяк не можуть позбутися. І хоча на допомогу їм Великими Вчителями людства даються нові доктрини та вчення, більшості представників сучасного козацтва прийняти їх дуже важко, бо вона не може звільнитися від гіпнозу своїх помилок. І особливо це стосується виховання еліти козацтва - молодих характерників.
Першим каменем спотикання, як це не дивно, в середовищі козацтва стала постать Ісуса Христа. Більшість прогресивного людства вже давно визнає Христа одним із багатьох Великих Вчителів та не визнає Його Єдиним Сином Єдиного Бога, як того вчить догматична християнська церква. Це викликає цілу бурю лицемірного обурення радикально настроєних прибічників православної церкви. І якщо зараз це не грозить «єретикам» багаттям, то лише тому, що церква нарешті втратила свій домінуючий вплив на життя народів. Захисники достоїнства Христа від церкви бачать у присвоєнні Йому титулу «Вчитель людства» велике применшення Його значимості, не розуміючи, що применшують Його не ті, хто правильно розуміє Його високу роль та значення для еволюції всього людства, а ті, хто істину зробив неправдою та возвів своє, засноване на незнанні вигадництво, в непорушну істину.
Якщо звичайну розвинену людину обтяжує всяка фальш, яка проявляється по відношенню до неї, то яким повинно бути обтяжливим перекручування істини Тому, Хто Сам є Істина? Як нестерпно боляче повинно бути для високої свідомості Христа визнання Його Першопричиною всього сущого, коли навіть на те, що Його назвали Вчителем Благим, Він відповів: «Ніхто не є Добрий, крім Бога Самого» [1].
В Агні-Йозі [2] сказано: «Можна побудувати місто, можна дати кращі знання, але найтяжче всього відмити істинне зображення Христа» [3]. Там же [4] наведена Притча про Христа. «Уже вечір настав. Христос сидів на порозі. Проходив книгар та запитав: «Чому сидиш на перехожому місці?» Відповідав Христос: «Тому що Я поріг до духу. Якщо хочеш пройти, пройди через Мене».
В цих словах прихована велика істина про значення приходу Христа на землю. Христос - поріг до духу, і для того, щоб увійти в обіцяне людству Царство Боже, в Царство Духа, необхідно пройти через поріг, необхідно переступити через Христа. Для значної більшості християн Христос став тим великим пробним Каменем, «який роздавить всякого, на кого Він упаде, і об який розіб’ється всякий, хто о Нього спіткнеться» [5]. І як це сумно, але потрібно, зрештою, визнати жахливу істину, що більшість християн спіткнулися за цей Поріг, за цей Великий Камінь, і переступити Його не можуть. Чому? Через особисту карму [6].
Річ у тому, що неправильні уявлення про Закони Всесвіту утворюють в вищих світах окремим людям так званих «стражів порогу», енерго-інформаційних сутностей, які служать перешкодою для подальшого просування цієї людини в її духовному розвитку. Ці породження неправильних думок можуть бути дуже сильними. І хоча вони, у даному випадку, служать дуже високій меті: возвеличити Вчителя Христа до рангу Єдиного Сина Єдиного Бога, але однаково, раз це не є істиною, то це є омана, обман. Тому такі уявлення про Ісуса Христа не тільки не мають ніякої цінності для світобудові, але й наносять шкоду духовному росту людини. Бо розвиток життя у Космосі відбувається правдою та красою, а не помилками та обманом.
Незважаючи на те що про таємниці Царства Божого було сказано самим Христом, а про таємну божественну мудрість у Посланні до Коринтян - апостолом Павлом, християнська наука відкинула, осміяла та обплювала цю Вищу Божественну Мудрість, назвавши її неправдою, єрессю та сатанинським вченням, і, замінивши її своєю «мудрістю», спотворила всі завіти і весь зміст Вчення Христа. Таким чином, люди західного світогляду, які були виховані у світлі неправильних уявлень, піклуючись про те, щоб не було зменшено достоїнство Христа, неприйняттям Божественної Мудрості відкинули та зневажили, по суті, самого Христа. У той же час, як говорить Агні-Йога, на Землі прийшов строк для кінцевих розрахунків людей за свої вчинки. І по тим катаклізмам та техногенним катастрофам, які проносяться зараз Землею, ми бачимо, що ці рахунки вже пред’являються людству для сплати сповна.
Незважаючи на видимий розквіт техніки, на безліч наукових винаходів та відкриттів, які повинні були поліпшити добробут людства, стан його духовного розвитку не тільки не поліпшується, але з кожним роком помітно погіршується. Людство не виходить із безкінечних криз, локальних конфліктів та різних катастроф. Керівництво багатьох країн погрузло в корупційних скандалах, а різноманітні війни не вщухають вже понад сто років.
У чому ж причина? А причина у тому, що з виховання людства сьогодні вилучений головний важіль вдосконалення, головний фактор розвитку життя - виховання духу. Людство переживає свою небувалу кризу саме через припинення свого духовного розвитку, через втрату своїх духовних цінностей. Не минуло це явище і сучасного українського козацтва. Економічне зубожіння українського народу за часи так званої «незалежності» стало результатом зубожіння і духовного. Поліпшення же ситуації не наступить до тих пір, доки український народ буде продовжувати розтрачувати останні крихти своїх духовних надбань, які ще трохи в нього залишилися.
Порятунок українського козацтва, як і українського народу в цілому, зараз лежить у площині не тільки збереження старих духовних традицій, а і у пошуку нових форм духовного збагачення, у визнанні того, що не одним хлібом живе людина, але й тими вищими духовними цінностями, які становлять основу буття. Адже недарма Вчитель Христос сказав: «Шукайте ж найпершу Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» [7]. потрібно зробити так, щоб добробут матеріальний став для українського козацтва додатком до добробуту духовного. Немає добробуту духовного - не може бути добробуту й матеріального. Зрозуміти цю просту істину - значить зрозуміти причину духовної кризи українського козацтва та побачити напрямок, у якому йому потрібно шукати вирішення вказаних проблем.
Що ми маємо сьогодні? А маємо те, що сучасні українські козаки у своїй  переважній більшості притримуються матеріалістичного світогляду, не визнають існування духовної основи в собі, ототожнюють себе тільки зі своїм тілом і тільки про розвиток та пестощі цього тіла і піклуються. Якщо ж деякі з них і визнають у собі наявність духу, у чому, однак, вони не цілком впевнені, то думають, що можуть розвивати його, розвиваючи в першу чергу своє фізичне тіло. Ця безглузда думка прийшла у свідомість сучасного людства ще із часів Аристотеля [8]. Його вираз «Mens sana in corpore sano» [9], в основі своєї неправильний, та ще й неправильно перекладений як: «У здоровому тілі - здоровий дух», став тією непроникною ширмою, за якою щезла істина. Бо «Mens» є розум, а не дух. Але цей вираз став тією базою, на якій засноване виховання сучасного людства і сучасного козацтва зокрема.
Неспроможність такої форми виховання отримати гармонійно розвинуту особистість підтверджується у наші часи, коли на кожному кроці ми зустрічаємо одержимих, недоумкуватих та душевнохворих людей. Як правило, їхні душевні розлади зовсім не заважають їм мати здорові тіла. Але двоїста природа людини, яка має в своїй основі дух та матерію, для свого нормального розвитку вимагає турботи про гармонічний розвиток обох основ. Переважаючий розвиток однієї основи на шкоду іншій завжди створює дисбаланс в організмі людини, порушує гармонію розвитку її життя, за що завжди зрештою доводиться розплачуватися. Бо потрібно розуміти, що при розвитку тільки духовного початку буде страждати та занедужувати тіло, внаслідок його слабості. Але дух може побороти ці слабості, тому що дух може веліти тілом. При розвитку ж тільки фізичного тіла може відбутися часткове або повне вгасання духу. Часткове вгасання приводить до виродження людини, а повне – до перетворення людини на рослину. Також здоровий дух може прагнути до звільнення від невідповідної для нього оболонки, яка його тисне, що також неминуче призведе до передчасної смерті тіла.
Таким чином, однобокий розвиток тільки фізичної сторони людської сутності на шкоду його духовній стороні, що виражається в захопленні різними видами спорту, часто доходить до абсурду. Сьогодні це явище прийняло катастрофічні розміри, що ставить під велику загрозу духовний розвиток майбутніх поколінь. Сучасні українські козаки, за рідкісним винятком, не уникнули цієї участі. Їх вишкіл сьогодні нічим не відрізняється від банальних спортивних тренувань. Заняття ж науками відбувається остільки, оскільки це необхідно для здобування засобів для існування при настанні самостійного періоду життя. У них немає ні часу, ні бажання для образотворчих мистецтв, літератури, філософії чи інших видів знань. Кумирами юних козаків зараз є не герої української козаччини, не вчені та винахідники, не художники та письменники, а різного роду рекордсмени, чемпіони та голкіпери.
Сьогодні жоден спектакль, жоден концерт, жодна лекція не залучає стільки відвідувачів, не викликає стільки емоцій, як змагання з футболу, боксу або боїв без правил. До видовищ цього роду ставляться як до великої події. Про них пишуть, про них говорять, про їх результати мешканці планети можуть дізнатися зразу у прямому ефірі. Саме таке захоплення видовищами є крайньою ступеню огрубіння духу людини, є показник повної втрати почуття краси, є межа регресу та духовного здичавіння.
Я вже не говорю про те, що учасники цих змагань у своєму прагненні до перемоги часто проявляють велику грубість один до одного, не зупиняючись навіть перед каліцтвом своїх опонентів. Брутальність та розвиток найнижчих якостей людської природи стали зустрічатися сьогодні у спорті повсюди. Тому так багато спортсменів у свій час поповнило ряди кримінального світу. Чи є вихід з такого положення? Є. І історія дає нам яскраві приклади цьому.
Наприклад, колись існувала ритмічна гімнастика древніх, в якій культивувалися не брутальність та дикість, а добірність і краса. Я маю на увазі ту гімнастику, яка розвивала смак і почуття краси, пластичність і красоту рухів, привчала до закономірності, гармонійності та злагодженості, знайомила людей з загальним ритмом космічного життя.
«Платон заповів у трактатах про державність:
«Важко уявити собі кращий метод виховання, ніж той, який відкритий і перевірений досвідом століть; він може бути вираженим у двох положеннях: гімнастика для тіла та музика для душі». Завдяки цьому виховання у музиці треба вважати самим головним: завдяки йому ритм та гармонія глибоко  проникають в душу, опановують її, наповнюють її красою та роблять людину прекрасно мислячою... Вона буде насолоджуватися та захоплюватися прекрасним, з радістю сприймати його, насичуватися ним та узгоджувати з ним свій побут.
Звичайно, слово музика в цьому випадку ми не повинні розуміти у якості загальноприйнятого тепер музичного твору у вузькому значенні. У афінян музика, як служіння всім музам, мала набагато більш глибоке та велике значення, ніж у нас. Це поняття обіймало не тільки гармонію тонів, але й всю поезію, всю область високого почуття, високої форми та творчості взагалі, у кращому сенсі. Служіння музам було тим вихованням смаку, який у всьому визнає прекрасне. Ось до цього дієво прекрасного нам і прийдеться знову повернутися, якщо тільки ідеї високого будівництва не відкинуті людством.
Звичайно, і гімнастика Платона зовсім не сучасний нам футбол та кулачне, антикультурне побиття носів. Гімнастика Платона це теж ворота до Прекрасного, дисципліна гармонії та піднесення тіла у сфери одухотворені» [10].
Іншим супутнім явищем спорту є прагнення до задоволень і насолод. Саме завдяки цьому у сучасної людини утворюється надзвичайно легковажне відношення до життя. «Життя дається для насолод» - такий девіз сучасної людини. І вона намагається брати від життя ці насолоди, уникаючи та ухиляючись від всіх її труднощів. Це приводить до широко розповсюдженого в наш час евдемонізму [11] з його абортами та прагненням до припинення народжуваності. Але евдемонізм, якщо його розглянути дуже уважно, це є щабель до сатанізму, тобто до шляху, який веде людину до її загибелі.
Тому, коли виникають якісь питання у вихованні сучасного характерника, необхідно чітко пам’ятати, що справжнє призначення життя - це напружена праця, а не розваги та лінощі. Космічні закони незмінно приведуть до того, що кожний, хто відхилився від істинного еволюційного шляху, буде вилучений з земного життя та повністю знищений як духовна одиниця Всесвіту. Всі знають, що зловживання наркотиками притупляє організм, вимагаючи все більших та більших доз, що приводить зрештою до загибелі людини. Так і у духовному житті. Підтримування культу фізичного тіла неодмінно веде до деградації людини, тому що її відчуття притуплюються від звичних насолод, вимагаючи все більшої та більшої гостроти переживань, що приводить людину на шлях сатанізму. Гострота переживань, яка підсилюється штучними засобами, часто доводиться до дивовижних розмірів, перенасичення, розчарування та самовільного відходу з життя. У любому випадку так людина не може довго жити в емоційному перевантажені, її дух намагається вивільнитися від такої «золотою клітки», що може призвести не тільки до фізичної смерті, але й до вилучення такого духу з книги життя Всесвіту.
Таким чином, якщо прагнення до насолод приводить до негативних та досить жалюгідних для людини результатів, то планомірна та наполеглива праця на своє та загальне благо дає всю суму позитивних результатів. Необхідно із самого ранніх років виховувати у сучасної козацької молоді свідомість про необхідність такої праці як єдиного фактору, що приводить до успіхів у житті. Необхідно звільнити свідомість козацтва від неправильного уявлення про працю як прокльон, тому що праця - це не прокльон, а благословення. Працею людина росте, працею вдосконалюється, працею здобуває собі і матеріальні, і духовні блага. Бо усьому людству заповідана «вічна, безустанна праця сходження! Цей вічний рух є карма ваша!» [12].
Говорячи про проблеми духовного виховання сучасного козацтва, не можна не визнати, що в деяких козацьких організаціях робляться спроби покращити ситуацію у цьому напрямку. Але ці спроби ще недосконалі і проводяться невміло, що не може привести до яких-небудь позитивних результатів у глобальному масштабі. Це відбувається тому, як я вже сказав, що виховання фізичного тіла займає все-таки головне значення у козацькому вихованні, а розвитку розуму та духу відводиться другорядне значення. В основному в таких організаціях вихованням духу козаків займаються періодично, між іншим, про всякий випадок - мов шкоди від цього не буде, але випадково може вийти яка-небудь користь. При такій постановці цього питання користі, звичайно, бути не може, не говорячи про те, що й самі способи розвитку духовності інколи не витримують ніякої критики. І я поясню чого.
У більшості сучасних козацьких організаціях панацеєю у духовному вихованні вважається викладання Закону Божого. Деякі козацькі отамани думають, що якщо в їх школах викладається Закон Божий, то все в порядку і розвиток духовності відбувається належним чином. Але треба розуміти, що викладання цього «предмету» в більшості країн світу вже давно припинено. І те, що його в деяких навчальних закладах України знову почали викладати, зовсім не говорить про якийсь прогрес. В основному це робиться на фоні зубожіння основних верств населення, в надії умилостивити Бога, щоб Він перемінив свій гнів на милість, щоб на Україні знову запанували мир та благополуччя.    
Наскільки такі надії безпідставні багато говорити не доводиться. Можна заздалегідь сказати, що цей «новий, добре забутий старий» спосіб, який не виправдав покладених на нього надій не дасть бажаних результатів. Якщо на стару діру гнилими нитками пришивати стару латку - це значить лише збільшувати діру. Потрібно кардинально міняти як і систему духовного виховання, так самі науки, які будуть викладатися. Бо, якщо розібратися у тому, ким викладається Закон Божий і як він викладається, все стає ясним навіть для немовляти. Сучасне українське козацтво, сотнями років гноблене режимами, які «керували» Україною, втратило більшість ключів до розуміння тих великих істин, які є в Законі Божому. А Закони Буття, які відкриваються сучасному людству його Великими Вчителями, без знання цих ключів, без знання езотеричного значення кожної фрази та кожного слова любої філософської системи розшифрувати не можна.
Потрібно розуміти, що той, хто тлумачить Закон Божий лише буквально, без вказівки на єдність Його з Єдиним Джерелом, без порівняльної історії релігій інших народів, не тільки не може дати правильного тлумачення духовної еволюції людства, а породжує почуття відособленості та безглуздої впевненості, що все перебуває у пітьмі, а світло йде лише з його вікна. Як н дивно, але саме такі люди дуже часто у своїй впертості та сліпій самовпевненості розпалюють почуття релігійної нетерпимості, цей страшний бич людства, що йде врозріз із усіма завітами самого Ісуса Христа. Тому необхідно, щоб Світлі Образи всіх Великих Вчителів та інших Святих були відомі молодим козакам, щоб всі Їх життєписи та мудрі поради викладалися в козацьких школах. Такі знання завжди знайдуть відгук у щирих дитячих серцях та посіють дійсну повагу до духовних цінностей і досягнень інших народів.
А Закон Божий у тому старому вигляді, яким він був кілька останніх століть, краще залишити в спокої. Порятунок українського козацтва зараз не в ньому, а в пошуку нових шляхів духовного розвитку. І шукати ці шляхи козацтву взагалі то і не потрібно, тому що Старші Брати людства у своїй постійній і незмінній турботі про благо людства постійно їх йому відкривають. Але їх потрібно прийняти.
Українське козацтво повинно повернути собі ті цінності, які воно спромоглося втратити за останні віки, стати на нові шляхи духовного сходження, які відкрились перед ним. Ці шляхи нікого не засуджують, нічого не відкидають, але, будучи синтезом всіх колишніх світових філософських течій, вміщають всіх їх в собі. Засуджують та відкидають вони лише тих ворогів козацтва, які не хочуть, щоб воно стало дійсною силою українського народу. Візьмемо, наприклад, Агні-Йогу, або, як її ще називають, Живу Етику. Під куполом цього великого Вчення є і християни зі своєю Біблією [13], і буддисти із Трипітакою [14], і індуси із Ведами [15] та Пуранами [16], і магометани з Кораном [17], і євреї з Каббалою [18] та Торою [19], а також всі інші народи з їхніми священними писаннями Це сталося тому, що всі справжні священні тексти вийшли з того ж Джерела, з якого вийшла сама Агні-Йога. Під її куполом усі рівні і не має ні обраних, ні знедолених. Не накриває собою це Велике Вчення лише тих, хто в своїй сліпоті продовжує вважати свою віру єдиною справжньою вірою, а свій народ - єдиним обраним народом на Землі.
Потрібно розуміти, що наступаюча Нова епоха пред’являє сучасному українському козацтву, як і всьому людству, нові вимоги до існування, які потрібно неодмінно прийняти до дії, тому що доступ у Новий Світ закритий для тих, хто думає потрапити туди зі старим багажем, зі своїми старими середньовічними забобонами та вузьким світоглядом. Для всякого козака, який ще не втратив здатності аналізувати та логічно мислити, чий розум ще може усвідомити те, у яку безвихідь штовхають його ті, хто не хоче розвитку сучасного козацтва, повинно нарешті стати ясно, що далі тривати таке ненормальне існування козацтва не може. А козак, який хоче стати на шлях характерництва, повинен не тільки суперечити законам Всесвіту, а замість розвитку своєї оболонки – свого тіла, зосередити свої зусилля на  розвитку справжньої своєї сутності – свого духу.
Тому сучасний характерник, щоб бути мудрою та розвиненою людиною, яка розуміється на духовному розвитку, повинна:
- намагатися зрозуміти Безмежність, тобто те Джерело, з якого вона вийшла;
- усвідомлювати єдність і безперервність космічного життя, а себе - частиною цього життя;
- визнавати існування Тонких (невидимих) світів [20] зі всіма їхніми Законами;
- визнавати Ієрархічний [21] Початок керування світом як еволюційну систему розвитку світобудови, а себе - ланкою в цій Ієрархічній Градації розумних сил Космосу;
- співробітничати з Космосом, тобто з Природою, з Ієрархією Світла, або Творчими Силами Космосу, і зі своїми ближніми.
Зрозуміти та прийняти характернику ці вимоги у свою свідомість - це значить вийти з вузького тупика неправильних уявлень про простір безмежних можливостей нового світорозуміння. Це значить, що з віджитого старого світу він зможе перейти у новий, тому що, як сказано в Агні-Йозі, різниця між старим та новим світами не в яких-небудь зовнішніх ознаках, але у свідомості людській. Хто здатен зробити таке зрушення у своїй свідомості, той зрозуміє для себе весь жах і всю згубність бути залишеним у полоні старих помилок, коли прийшов строк випробування еволюційної зрілості людства, коли Космічні Сили роблять відбір зрілих плодів людської еволюції від незрілих. Одночасно із цим характерник повинен негайно перейти від виховання та розвитку тіла до розвитку та виховання духу, тому що лише в цьому буде істинний прогрес, а не тупцювання на одному місці.
Але кожен з козаків може спитати мене: з чого потрібно починати? Шляхів у такому вдосконаленні багато. Хтось може почати з посту, хтось з молитов та щирою працею. Східні мудреці, наприклад, ґрунтуючись на точному знанні законів розвитку духу, виробили кілька своїх струнких систем, відповідно до свого складу розуму й потягу серця: йогу [22], медитацію [23], спеціальну гімнастику тощо. Кожен народ і кожна нації має свої гідні для наслідування зразки, має своїх улюблених та вшанованих святих, які прославилися своїм праведним життям, своїм самовідданим служінням стражденному людству, своєю любов’ю та допомогою ближньому. Тут необхідно зрозуміти, що те, що в минулу епоху було досягненням лише окремих людей, в наш час стає долею вже широких мас людей. І якщо за старих часів людина, яка досягала духовної досконалості, у більшості випадків йшла від життя, то в наші часи такий спосіб розвитку духовності не може мати місця. Бо не можуть всі піти від життя, тому що життя тоді б зупинилося. Тому зараз всі, хто хоче ступити на Шлях характерництва, повинні залишатися на своїх місцях, намагаючись внести посильну допомогу в вдосконаленні свого навколишнього життя. Лише у такий спосіб сучасні характерники зможуть бути корисними усьому козацтву.
Так, більшості сучасним характерникам немає потреби ні в аскетизмі, ні у виснаженні себе, ні в багатогодинних молитвах або постах. Тільки помірність у всьому, праця не на особисте, а на загальне добро, вшанування Ієрархії Світла - ось принципи їх розвитку духовності в наш час. Не можуть характерники боягузливо ховатися від спокус життя, які зустрічаються на кожному кроці, у лісах або монастирях. Але вони можуть і повинні могти сміливо дивитися в очі всякому явищу життя та, перебуваючи в самій його гущавині серед усяких спокус, з гордістю сказати: «Я не боюся вас, ви не маєте наді мною влади, тому що я сильніший за вас!» Так повинен сучасний характерник протистояти всім спокусам життя!
Для тих же козаків, які не можуть одразу вибрати якісь способи та методи виховання свого духу, я рекомендую застувати чотири способи самовдосконалення:
1) спілкування з людьми, які вже вступили на шлях духовного вдосконалення;
2) знайомство з окультною літературою [24];
3) зосереджене обдумування різного роду високих, надособистих тем, під час якого на них може зійти духовне просвітлення і вони  зможуть осягнути якусь істину або один з її аспектів;
4) здійснення праведності шляхом довгого ряду праведних життів на Землі.
Зверніть увагу на поведінку сучасних козаків. Коли вони збираються у більшій або меншій кількості та починають говорити, то говорять про що завгодно, тільки не про духовне і не про самовдосконалення. Вони ведуть мову про політику, про останні новини, про моди, про ціни на продукти, іноді про наукові відкриття або художні новини, а ще рідше - про військові справи. При цьому вони багато критикують, засуджують і злословлять у бік «ворогів» козацтва. Тобто, вони не очищають свою свідомість, а тільки всіляким чином засмічують її. Розмови же, які очищають свідомість, вважаються для них нудними та у суспільстві недоречними, безтактними і навіть непристойними.
Наслідком цього вільний обмін думками на самі животрепетні та самі пекучі питання буття в козацькому братстві практично не допускається. Також сучасних козаків привчило до думки, що необхідний духовний хліб вони отримують від своїх духовних водіїв, у християнських храмах. Вважаючи себе в питаннях духовного розвитку некомпетентними, із чим, звичайно, не можна не погодитися, вони не визнають компетенції в цих питаннях нікого іншого, як тільки своїх священників від церкви, які не тільки не цікавляться думкою своїх духовних дітей, але й втлумачують їм в голови готові філософські та моральні формули, які необхідно бездумно приймати як непорушну істину.
В сучасних козацьких товариствах склалася така ситуація, що любого козака, який не має духовного сану, але бажає говорити на духовні теми, не буде ніхто слухати, тому що, якщо він буде говорити у дусі вчення догматичної церкви, це давно вже всім відомо, а якщо ж він буде проповідувати щось нове, то він буде вважатися сектантом або єретиком. Звісно, що при такій постановці питання, у затхлу атмосферу неправильних уявлень про Буття, яке панує нині в козацьких товариствах, ніколи не зможе проникнути жоден промінь світла, жодне слово істини. Тому ми можемо чітко усвідомити, що виростити новітнього характерника старими методами сучасне козацтво не тільки не зможе, але й буде свідомо гальмувати цей процес.
Щоб зрушити з мертвої крапки цей процес, в закладах козацького виховання необхідно застосовувати таку систему виховання, яка б давала можливість розвивати у козаків вроджені корисні здібності та викорінювати шкідливі та небажані. Розвиток вроджених здібностей та талантів, а не захаращення розуму масою фактів - ось мета справжнього виховання характерника. Відношення до пам’яті як до окремої здібності - неправильне, тому що пам’ять людини залежить від її уваги, тобто від постійної зосередженості на досліджуваному предметі, від схильності та любові до нього. А чим відрізняються сучасні люди? Мінливістю своїх бажань. Тому сучасне козацьке виховання, перш за все, повинно виробляти у козаків звичку бути зосередженими та уважними завжди. І це виховання не повинно бути шаблонним, однаково застосовуваним до всіх. Його необхідно узгоджувати з індивідуальними властивостями характеру та вроджених здібностей кожного вихованця. Тільки йдучи таким шляхом, козацтво зможе створити умови для якнайшвидшого прояву тих здібностей, якими повинен володіти справжній характерник.
До цього ще слід добавити, що виховання кандидатів у характерники повинно починатися із самого раннього віку. Чим раніше, тим краще. Після трьох років організм дитини вже здатен до сприйняття навчального матеріалу, і тоді можна багато чого зробити для розвитку бажаних і необхідних якостей. До семи років дитина мов м’який віск, з неї можна ліпити що завгодно. У цей період можна вкласти у її свідомість багато корисних відомостей, які стануть базою в її подальшому розвитку. Після семи років це зробити набагато складніше. Це пов’язано з тим, що у цей час у дитини поривається зв’язок з духовним світом, вона стає більш матеріальною та починає проявляти справжній  характер дорослої людини.
Також всіх вихователів та викладачів необхідно застерегти, що ніколи не слід принижувати дитину. Глузування та знущання над дітьми – найшкідливіше явище, яке тільки може бути. Приниження наносить ніжній дитячій душі такі глибокі рани, що їх сліди часто залишаються на все життя. Так само неприпустима несправедливість стосовно дітей. Тому з процесу виховання молодих козаків повинні бути видалені усяка неправда, недовіра та неповага. Чуйний дитячий організм все бачить, враховує та робить свої висновки, відповідаючи дорослим тією ж монетою. Тому до високої справи виховання молоді повинні допускатися лише чисті люди, які б не змогли негативно впливати на чуйні дитячі душі своїми негарними вчинками та темною аурою.
Ще одне, про що потрібно застерегти, так це те, що у вихованні молоді повинно бути мінімум заборон. Заборонами досягаються тільки прямо зворотні результати. «Заборонений плід солодкий», - говорить народна мудрість. Тому вихованцям не потрібно забороняти робити щось шкідливе. Але потрібно вказати, які наслідки відбудуться від шкідливого вчинку, а які - від корисного. Потрібно всіма способами відводити увагу молоді від шкідливих речей та направляти її устремління на корисне й привабливе. Таке виховання буде найкращим, бо воно не тільки відверне людину від усього бридкого та вульгарного, а й прищепить їй прагнення до добра та возвеличить привабливість блага.
Взагалі, зі всіма дітьми потрібно поводитись як з дорослими. Вони це  дуже люблять та цінують. Потрібно бачити, з якою радістю та натхненням вони беруться вперше за справу, яку раніше виконувалася при них лише дорослими. І не треба критикувати та засуджувати їх, якщо їхня перша робота буде невдалою або недосконалою. Цим можна відбити їх натхнення до навчання надовго. Діти діляться на дві групи. Одна дитина говорить: «Я все можу» - і береться за непосильний для її дитячих років працю. Інша говорить: «Я цього не можу» - і намагається ухилитися навіть від такої роботи, яку б вона могла легко виконати. Тому перших потрібно стримувати, а других - заохочувати.
Ще одне. З найменшого років молодих козаків потрібно знайомити не тільки з історією козацтва та України, але й з еволюційними світовими процесами, Законами Всесвіту та Буття. Тобто давати найглибшу філософську підготовку. Але робити це необхідно весело, захоплююче, у доступній для дітей формі. Потрібно, щоб діти знали про Вищих Керівників життя на Небі та на Землі - про Ієрархію Світлих Сил Космосу. Необхідно знайомити їх з основними космічними Законами: причинності, перевтілення, єдності, гармонії, співробітництва тощо. А вивчаючи історію України, кожен козак повинен знати істинну цінність нашої Батьківщини, без перебільшення її достоїнств, без підкреслення її недоліків та без применшення цінності інших народів.
В козацьких школах майбутнього необхідно скорегувати програми навчання так, щоб в них ввійшли такі науки, як: природознавство, біологія, астрофізика, астрохімія тощо. Необхідно розвивати в молодих козаків мистецтво мислення. Взагалі, потрібно дати молодим козакам можливість вільно мислити та висловлювати свої думки. Ні один козак не зможе стати характерником, якщо він не вміє правильно мислити та ясно висловлювати свою думку!
Обов’язково в козацьких школах необхідно вивчати все, що стосується безсмертя людської душі. Релігія, яка вчить про смерть, помре, як умруть і всі, хто бажає померти. А хто хоче бути безсмертним, той ним і стає. Ні один козак не зможе стати характерником, якщо він не має правильного настрою своєї душі!
Потрібно в козацьких школах розвивати здатність до спостереження. Особливо потрібно розвивати здатність бачити минуле та майбутнє, розрізняти невидимі простому зору енергетичні процесі навколо людей та їх аур, передчувати події, які мають статися тощо. Цю здатність потрібно постійно перевіряти. Бо ні один козак не зможе стати характерником, якщо в нього закриті очі, вуха та серце!
Ще однією сходинкою до характерництва необхідно закласти усвідомлення психічної енергії, як основної зброї характерника, її сили та умов до прояву потрібує великої уважності. Для цього в процесі виховання корисно задавати молодим козакам такі несподівані питання, які б у своїй відповіді несли внутрішній опис явищ чи подій, які вони мали змогу спостерігати. Також дуже корисно, щоб всі учні вели щоденні записи. Відомо, що навіть дуже погана уважність пробуджується від таких вправ. Неуважний, неспостережливий козак, який не може стежити за розквітом своєї психічної енергії, стати характерником не може!
Спостережливість є однією з головних якостей характерника, яка відрізняє його від простих козаків. Розвивається вона так само повільно, як і свідомість людини. Правильно помічено, що свідомість зміцнюється у реальному житті. Так само зміцнюється й спостережливість. Не може бути відстороненої свідомості, не може бути і теоретичної спостережливості. Але така вже дивовижна людська неуважність, яка не бачить навколо себе правди життя та будує якийсь видуманий світ.
Тому починати вчити спостережливості молодь потрібно на речах щоденного вжитку. Було б помилкою зразу направляти учнів у вищі матерії Космосу. Нехай для початку учні навчаться спостерігати побут якоїсь кімнати, зміни зовнішньому вигляді свого міста тощо. Це не так вже і легко зробити, як здається неспостережливому оку. Запропонуйте, наприклад, учневі пробігти через незнайоме приміщення та запам’ятати розташування всіх предметів у ньому. Так можна відкрити сліпоту людини та натренувати її справжній зір. А далі для всіх почуттів людини потрібно скласти свої програми вправ. Так, у простих вправах, виразиться справжнє характерництво. Діти дуже люблять такі завдання. Самий звичайний побут буде передоднем до самого складного. Уявіть собі захват маляти, коли він скаже: «Я ще побачив!» У цьому «ще» може проявитися цілий щабель його розвитку. Так починається істинний Шлях характерника.
А зараз ми звернемося до самої тяжкої теми виховання нового характерника. І тяжкість цієї теми не в ній самій, а в тому, що під впливом цього явища перебуває маже все людство на Землі - почуття безвідповідальності за свої вчинки, бажання та думки. Більшість людей народжується, живе та помирає з цілковитою певністю, що в нашому світі все дозволено, що грішити можна без докорів совісті, що релігія простить все, варто тільки покаятися та виконати деякі обряди, щоб звільнитися від тягаря гріхів.
Можливість грішити й каятися, каятися й грішити, і та легкість, з якою людина звільняється від всіх своїх почуття провини за злочини та гріхи, народила у більшості людей помилкове відчуття безвідповідальності, легковажне відношення до прав іншої людини, до моральних та суспільних правил, зазначених в законах та в релігії тощо. В остаточному результаті все це, розповсюдивши пагубну для людства задоволеність існуючим порядком речей, загасило його дух, обрізало в нього крила, позбавило його усвідомлення необхідності в вдосконаленні. Для чого прагнути до само вдосконалення, для чого зважати на закони та правила, раз існує велелюбне Божество, яке все, в кінці кінців, прощає? Варто лише покаятися - прощення гріхів та вхід у Царство Боже забезпечені.
Ця хибна думка веде свій початок відтоді, як християнська наука наповнилася глибокими помилковими поглядами на місце людини у Всесвіті. Завдяки цьому християнська релігія сьогодні дає людині повну можливість безкарно грішити в його земному житті, а та легкість, з якої вона нібито приводить людину до його кінцевої мети - досягненню Царства Божого, як і сама теорія прощення гріхів через покаяння, стала великою підмогою у всіх її неправедних справах. А саме християнство, в його сучасній формі, знайшло сильну підтримку у тій частині філософії та науки, які не порвали з нею зв’язку. Сьогодні більшість людства не хоче і чути ні про які інші теорії взаємовідносин людини з Всесвітом, які були б менш вигідними для неї. Тому боротьба проти такого неуцтва - завдання надзвичайно важке й невдячне. Але стати характерником – це значить мати сміливість дивитися правді в очі, якою б вона не була!
Захисники прощення гріхів через покаяння будуть у свої впертості, звичайно, посилатися на авторитет Священного Писання, на слова Христа та його апостолів. Бо саме вони, на їх погляд, встановили право священників прощати гріхи. І головним чином вони посилаються на самого Христа, який нібито прощав гріхи людям та передав це право апостолам, а апостоли передали його церквам. Тому ми теж будемо посилатися на ті ж джерела, тільки в трохи іншому, езотеричному розумінні, а також на деяке знання космічних законів.
У священних писаннях Старого та Нового Заповітів немає ніде прямої вказівки на прощення гріхів [25]. Древній вираз «око за око, зуб за зуб» [26] є вказівкою на відповідальність людини за свої вчинки, а саме вказівку на Закон карми, тобто Закон причинності. Христос, говорячи про цей закон, поглиблює поняття відповідальності не тільки за вчинки, але й за бажання та думки кожної людини: «А Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові. А хто скаже на брата свого: рака [27], підпадає верховному судові, а хто скаже дурний, підпадає геєнні огненній» [28]. Також він чітко вказав, скільки разів нам потрібно прощати гріхи один одному - але «до семидесяти раз по сім» [29], а не до семи разів, як думав про це апостол Петро. Чому саме так? Бо прощаючи іншому, ми міняємо Закон причинності, створюємо вигідні для себе наслідки, обертаємо чинність Закону карми не проти нас, а за нас. Цим ми отримуємо прощення гріхів згідно цього Закону, як відповідь на прощення тих, хто грішив проти нас.
Необхідність розв’язувати суперечки між собою тут, на Землі, була також зазначена Христом у тому же Євангелії від Матвія:
«А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи поміж тобою та ним самим; як тебе він послухає, ти придбав свого брата.
А коли не послухає він, то візьми з собою ще одного чи двох, щоб справа всіляка ствердилась устами двох чи трьох свідків.
А коли не послухає їх, скажи Церкві; коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник!
Поправді кажу вам: Що тільки зв’яжете на землі, зв'язане буде на небі, і що тільки розв'яжете на землі, розв’язане буде на небі» [30].
Тут теж ми бачимо ясну вказівку на необхідність розв’язувати наші суперечки та непорозуміння між собою тут, на Землі, прибігаючи до авторитету церкви лише в тих випадках, коли вони не можуть бути ліквідовані сторонами, які втягнуті в конфлікт. Бо якщо суперечки не будуть полюбовно розв’язані на Землі, то вони перейдуть у Тонкий Світ, де не зможуть бути розв’язаними, а зажадають своєї розв’язки у новому втіленні та в новій зустрічі у наступних життях. У Тонкому Світі, або на небі, ми пожинаємо посіяне нами у фізичному втіленні і, якщо ми переносимо в посмертне існування неліквідовані на землі зв’язки, цим ми зв’язуємо себе міцними енергетичними вузами на небі зі своїми ворогами та опонентами. Бо сказав Христос: «Так само й Отець Мій Небесний учинить із вами, коли кожен із вас не простить своєму братові з серця свого їхніх прогріхів» [31].
Як виходить з вищевказаного, прощення наших гріхів перебуває в прямій залежності від прощення нами гріхів проти нас. Іншими словами, прощення гріхів повинно та може здійснюватися лише між тими особами, які перебувають у ньому, тобто лише між тими, хто перебуває в причинному зв’язку. Якщо хтось такого зв’язку немає, якщо одна особа ніяким чином не пов’язана з іншою, то не може бути й мови про прощення нею гріхів якимось чином третім особам. Бо, згідно Закону причинності, ми можемо простити провину лише тому, хто нам винен, та отримати прощення лише від того, кому ми винні. Не може відбутися прощення гріхів там, де їх ніколи не було. Ніхто не може прощати гріхи третім особам, якщо в нього з ними немає кармічного зв’язку. Закон причинності дає нам право міняти тільки свій особистий перелік причин та наслідків, а не втручатися в перелік причин та наслідків третіх осіб, з якими ми кармічно не пов’язані. Такого права ми не маємо. І таким правом у Всесвіті не володіє ніхто, тому що наявність його була б порушенням найбільшого закону світобудови, Закону причинності, яким розвивається та існує весь Космос.
У вищенаведеній витримці з Вчення Христа про прощення гріхів немає навіть натяку на те, що Христос колись та комусь дав це право. Взагалі в Біблії слово гріх згадується біля чотирьохсот разів. Говориться про покарання за гріхи, про сповідання гріхів своїх, про порятунок від гріхів, про покаяння та прощення гріхів, про жертву Христа за гріхи наші, про прощення гріхів заради імені Христа тощо. Але із цієї безлічі згадок різних положень та співвідношень, пов’язаних з поняттям гріха, в Новому Заповіті лише один раз говориться про прощення гріхів третім особам. Коли Христос після воскресіння з’явився перший раз своїм учням, Він сказав їм: «Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!». «Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!» [32].
А тепер подивимося, що говорять апостоли про таку надзвичайну подію, як перша поява їх Вчителя після його воскресіння з мертвих, і про таке чудесне й божественне право, як прощення гріхів іншим людям. Апостол Лука говорить про це так: «Тоді розум розкрив їм, щоб вони розуміли Писання. І сказав Він до них: Так написано є, і так потрібно було постраждати Христові, і воскреснути з мертвих дня третього, і щоб у Ймення Його проповідувалось покаяння, і прощення гріхів між народів усіх, від Єрусалиму почавши» [33]. Апостол Марко говорить: «Нарешті, Він з’явився Одинадцятьом, як сиділи вони при столі, і докоряв їм за недовірство їхнє та твердосердя, що вони не йняли віри тим, хто воскреслого бачив Його. І казав Він до них: Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте! Хто увірує й охриститься, буде спасений, а хто не ввірує засуджений буде» [34]. Апостол Матвій про цю подію взагалі нічого не говорить.
Отже, ми бачимо, що одну і ту ж подію кожен апостол описує по-різному. Всі три апостоли, різними словами, але однаково говорять про необхідність проповіді Євангелія всім народам, так що сумніватися в цьому не доводиться. У той же час ніхто з них нічого не сказав про гріхи. Тут, зрозуміло, доречне питання: а хто з апостолів записав слова Христа взагалі правильно? Чому вони говорять про цю подію по-різному? Апостол Іоанн говорить: «Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!» [35]. Ні апостол Лука, ні апостол Марко цього не підтверджують, а апостол Лука говорить «тільки» про проповіді покаяння та прощення гріхів в ім’я Христа. У той же час апостол Марко говорить: «Хто увірує й охриститься, буде спасений, а хто не ввірує засуджений буде» [36]. Тобто він говорить протилежне тому, що сказав апостол Іоанн.
Таким чином, зі слів апостола Марка ми бачимо, що справа порятунку кожної людини лежить на самій. Не можна змусити людину повірити в що-небудь насильно, як і не можна насильно тягти її у рай. Тому зрозуміло, що той, хто повірить істині, - буде врятований, а хто не повірить - сам себе засудить на страждання. Все залежить тільки від волі людини, від її устремління стати на Шлях добра або на Шлях зла. Свобідна воля людини є одним з головних космічних законів розвитку людства, і Вищими Силами він ніколи не порушувався. З цього виходить, що слова апостола Марка узгоджуються з космічними законами, відповідають духу Вчення Христа і не суперечать настановам інших Заповітів.
Повернемось ще раз до слів Христа «кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються». Вони нібито вказують на те, що справа порятунку людини не залежить від волі людини, а право на це надано на  розсуд апостолів, яким начебто і було надано право прощати або не прощати гріхи людські. Якщо таке право було надано апостолам насправді, то чому ніхто з апостолів цього не підтверджує у своїх подальших розповідях? Невже отримання такого важливого для всієї Землі та її людства права пройшло для їх свідомості настільки непомітно, що вони не змогли нікому сповістити про це? Чому ніхто з них цим правом офіційно та прилюдно ніколи не скористався? Невже не було гідних? А може справа зовсім в іншому? Мабуть, що так. Якщо логічно подумати, то ми бачимо, що слова Христа про дозвіл апостолам прощати гріхи стоять якось особняком всьому тексту Нового Заповіту і суперечать всьому духу Вчення Христа. Чи можемо ми припустити, що Він, який прийшов не порушити закон, але виконати його, надав комусь право порушувати Всесвітні Закони вільної волі та причинності? Чи можемо ми припустити, що Христос надав своїм учням таке право, якого не мали ні учні Будди, ні учні Крішни, ні учні Мойсея тощо? Чому такого права взагалі немає в жодному світовому Вченні?
Кожному повинно бути ясно, що таке припущення в жодному разі неможливе. Зате можна зробити інше припущення, що фраза «кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються» - більш пізнього походження, яка була кимось дописана до оригінального тексту. Ця самотня по своєму змісту фраза, ніким, ніколи і ніде не підтверджена, бо вона йде врозріз зі всім Вченням Христа. Право прощення гріхів один одному, яке викладене в главі 18 Євангелія від Матвія, не знаходить підтвердження в жодному з інших Євангелій. Скоріше за все ця фраза була внесена до Вчення Христа пізнішими перекручувачами текстів апостолів, яких було за дві тисячі років чимало. Тим більш у самому Новому Заповіті сказано, що немає жодного Заповіту, який би не залишився не перекрученим людьми.
Взяти хоча б до уваги ту обставину, що спочатку до канонічних Євангелій відносили оповідання про життя та діяльність Христа тільки трьох євангелістів: Матвія, Марка та Луки. Євангеліє ж від Іоанна вважалося апокрифічним [37] і було включено в канонічні [38] тексти набагато пізніше. Тому зрозуміло, що перші Всесвітні Собори [39] та перші Батьки церкви мали якусь підставу не надавати цьому Євангелію такої ж вірогідності, як і іншим. І якщо взяти до уваги, що фраза про право прощення гріхів третім особам є тільки у цьому Євангелії, то неправдоподібність такого права збільшується ще більше.
Що ж стосується тієї обставини, що Христос прощав гріхи, то це справа зовсім іншого порядку. Те, що його здібності у баченні навколишніх процесів була набагато вищою за пересічного мешканця тих часів, не викликає ніяких сумнівів. Як би зараз сказали, Він був «надзвичайно обдарованим та сильним екстрасенсом». Тому Великий Вчитель у відомий момент життя окремої людини, бачачи її ауру та її внутрішню сутність, міг судити про те, наскільки така людина очистилася від наслідків своїх негативних вчинків та карми. Бачачи щире каяття людини, Він міг допомогти їй звільнитися від тих страждань, які були викликані чинністю Закону причинності. Для того, щоб у таких випадках відбулося чудо, необхідно було просто максимально підняти вібрації людини до вібрацій Вчителя, зробити необхідний поштовх для її духовної сутності, щоб він підніс душу стражденного на незвичайну духовну висоту. І таким поштовхом могли бути тільки слова Вчителя: «Прощаються тобі твої гріхи» [40].
Якщо уявити ту картину, яка відбувалася у тих двох випадках зцілення Христом розслаблених, то ми зрозуміємо, яка величезна окультна сила у той момент діяла. Велика юрба народу, за своїм характером надзвичайно експансивного та екзальтованого, перебувала у збудженому, нервовому стані. Люди знали, що зараз повинно відбутися щось надзвичайне. Через таку юрбу з труднощами приносять до ніг Христа розслабленого. Усі з напруженим інтересом і неослабною увагою стежать, очікуючи чуда, за Христом та за розслабленим. Легко зрозуміти, що душевний стан самого розслабленого був піднятий на незвичайну висоту. Він глибоко вірив у можливість свого зцілення та у божественну силу Христа. Ось лунає багатозначний вигук Вчителя: «Прощаються тобі твої гріхи». Цим вигуком внутрішній стан хворого підноситься на небувалу висоту, а вібрації його аури підняті до вібрацій Вчителя. Він вже підготовлений до того, щоб відбулося чудо. Лунають наступні слова Христа: «Встань, візьми постіль твою і йди в будинок твій» [41], - і чудо відбувається. Хворий встає та йде додому.
В обох випадках для зцілення розслаблених Христос діє саме таким чином: спочатку створює для явища чуда обстановку, потім створює саме чудо. Такий Великий Вчитель, як Христос, міг використовувати Вищі енергії та Сили Космосу та вмів ними керувати. Якими іншими словами можна було так високо підняти моральний та душевний стани людини, як не переконати її в тому, що вона страждає за свої гріхи, - що в сутності абсолютно правильно, - як не словами про прощення їй гріхів? З Євангелія ми знаємо, що хоча Христос зціляв багатьох, але гріхи прощав лише у двох випадках. Свої слова «Прощаються тобі твої гріхи» Він говорив лише тим, хто вже відстраждав за свої гріхи, хто вже очистився та покаявся, і не для того, щоб грішити знову, а щоб більше цього не робити. Лише тим Він прощав гріхи, хто простив їх собі сам, для кого скоєння гріха вже було неможливим. Тому, коли дві грішниці лили дорогоцінне миро [42] на тіло його, лише одній з них, Марії Магдалині [43], Він сказав: «Прощаються тобі гріхи твої». Він бачив у неї те глибоке каяття та такий твердий намір більше не грішити, що залишалося зробити тільки останній крок.
Багато християн, які з легкістю отримують прощення своїх гріхів, люблять посилатися на розбійника, якому Христос простив гріхи. Вони говорять: «Якщо Христос простив розбійника, то простить і мене, тому що я не розбійник». Так, ці християни якщо й не розбійники, то, напевно, фарисеї [44], що набагато гірше. Розбійник був не гірше багатьох фарисеїв, але він оступився та потрапив на хрест. Але, як говорить східний філософ Свамі Вівекананда [45] у своїй книзі «Філософія Веданти: лекції про джняна-йогу»: «Добро, зроблене їм у минулому, не сповільнило принести плід, і він зустрівся з Ісусом у такий момент, коли в нього було багато шансів на звільнення та коли було досить одного слова Ісуса для його звільнення».
Таким чином, ми бачимо, що прощення гріхів зовсім не легка справа. Для того щоб отримати прощення гріхів від Отця Небесного, необхідно ліквідувати всі свої кармічні рахунки, необхідно простити всім своїм ближнім, необхідно від щирого серця покаятись у своїх гріхах та перестати грішити. Таке прощення гріхів кожна душа отримує особисто, у відомий момент свого життя, коли, випробувавши на собі масу ударів долі, вона зрештою прозріває, усвідомлює неправильність свого шляху, кається та вирішує почати праведний шлях. Тоді у людини з’являється особистий Помічник - Видимий, як у випадку з розбійником, або Невидимий, - який допомагає душі звільнитися від її гріхів. Але щоб отримати таке звільнення та очищення від своїх гріхів, кожна людина повинна повністю пройти свій хресний шлях і ввійти на свою Голгофу [46] страждань.
А тепер подивимося, що говорить про каяття та прощення гріхів Агні-Йога:
«Слово каяття відсутнє в словнику сензара [47]. Воно замінено відомим вам висловом - розумне співробітництво. Обміркуйте іпокритську [48] природу поняття каяття. Для народу легше всього виявити суть каяття на медичному прикладі. По зіпсованості мислення людина ранить свого побратима, але ні думки, ні слова не залікують цю рану. Потрібно рядом завзятих дій з’єднати порвану тканину. Для відновлення цільності прийдеться виявити розумне співробітництво. Наслідок дії можна заживити лише дією. Ніякі словесні ствердження, ніякі клятви не мають значення.
Хто ж пізнав своє безрозсудство, нехай покриє його дійсним розумінням. Вичерпати безрозсудство можна розумним співробітництвом.
Платне відпущення грішника, який розкаявся, чи не є самим тяжким злочином? Грошовий підкуп Божества чи не найгірша з перших форм фетишизму [49]? Це складне питання треба висвітлювати багатосторонньо, інакше білизна людська буде дуже брудною» [50].
Таке істинне положення цього питання. Воно має мало спільного зі звичним в середовищі християнських народів відпущенням гріхів через покаяння. Віра в прощення гріхів є долею народів, які перебувають на низькому щаблі духовного розвитку. Лише духовно малорозвинена людина може втішатися ілюзією легкого прощення своїх гріхів та наївною думкою, що в нього є заступники в його гріхах, які, при виконанні деяких умов, у будь-який час можуть видати йому квиток на вхід у Царство Боже. Чи може майбутній характерник брати собі за приклад таку поведінку? Чи він повинен бути духовним та моральним взірцем для оточуючих? Висновок зробіть самі.
Сучасне Українське козацтво, яке завжди було передовим форпостом українського народу, теж повинно позбавитися дитячих хвороб та вийти на новий рівень свого існування. Прийшла пора випробувань його духовної зрілості. Настав час звільнитися від незбутньої надії про легковажне та безтурботне життя, в якому можна вільно та безперешкодно грішити та каятись, каятись та грішити. Настав час визнати, що справжня слава та повага народу береться силою. Як говорив апостол Павло, людина відповідальна не тільки за свої вчинки, але й за свої бажання та думки, а вчинене нею зло ніколи ніким не прощається, але спокутується - не покаянням, а стражданням того, хто це зло сотворив. Така сувора правда дійсності. «Кому не потрібен човен Наш, тому надаємо переплисти океан хоч на бамбуковій тростині» [51].
Сьогодні ми живе в такі часи, коли між пишним розквітом західної техногенної науки, усіляких винаходів та технічних досягнень, з одного боку, і безпомічним борсанням основної частини людства в питаннях Буття, з іншого, утворилася бездонна прірва. Людина полетіла у космос, спустилася на дно океану, витягла з найглибших надр землі все, що їй потрібно, - і ні на крок не просунулася в розумінні основ свого духовного існування, а багато хто опустився до рівня дикуна, який утішається незбутніми надіями та харчується самообманом. Достатньо таких дикунів і в сучасному українському козацтві. Саме вони входять із Богом на устах в угоди з темними силами та намагаються обдурити Його своїм удаваним каяттям. З такими «вихователями» у майбутнє не підеш.
Для того, щоб сучасний характерник став справжньої силою, йому необхідно розвивати вищу свідомість, яка живе в його серці. Бо те значення, яке у минулу епоху займав інтелектуальний розум людини, повинно зараз перейти до серця людини. Майбутні характерники повинні навчитися володіти своїм розумом як апаратом, призначеним для певної роботи, як знаряддям для свого розвитку. Вони повинні підкорити його своїй волі та навчитися змушувати його працювати по мірі потреб, у потрібний час та у потрібному напрямку. Коли ж необхідності у його роботі немає, характерники повинні вміти змушувати його не працювати, бо своєю безперервною діяльністю під час активного стану людини він придушує діяльність її вищої свідомості і не дає можливості цій свідомості проявитися. А коли розум буде заспокоєний, характерники повинні вміти помістити його в своє серце та починати думати через серце. Тільки в такий спосіб може бути побудований міст між вищою та нижчою свідомістю характерника, що дасть йому пізнання духовних істин та залучить його до невидимих світів!
Оволодіння та контроль над своїм розумом, усунення його з головної ролі на другорядну, оволодіння вищою свідомістю через розвиток і виховання серця - ось головна вимога у самовихованні характерників. І не потрібно думати, що у цій важкій для справі вони не залишені без вказівок та без необхідних джерел. Агні-Йога говорить: «Потрібно створити особливий предмет - Серцезнавство». Коли майбутні характерники довідаються, який скарб вони мають у своєму серці і які можливості відкриває виховання серця, то, звичайно, в козацьких школах майбутнього буде створена особлива наука про Серце. А для початку в Агні-Йозі є спеціальна книга під назвою «Серце», яка містить той матеріал, який може допомогти створити цю особливу науку. Дуже б хотілося, щоб саме на це джерело була звернена увага викладачів в сучасних козацьких школах.
А наприкінці цієї статті, хотілося б звернути увагу ще на один аспект виховання майбутнього характерництва.
Розширена людська свідомість не може миритися з позбавленням життя однієї істоти заради підтримки життя іншої. Всяке життя, будучи частиною Єдиного Життя, є цінним, незалежно від того, кому воно не належить. Якщо дика тварина поїдає іншу тварину, то лише тому, що іншого способу харчування для неї не існує. Харчуючись більш слабшим, тварина завжди готова послужити їжею більш сильнішій. Таким чином, вона закону життя не порушує, бо, віднімаючи життя в іншої тварини, вона відповідає за це своїм життям.
Але з людиною все набагато складніше. Людина, на відміну від тварин, володіє розвинутим розумом. Маючи у своєму розпорядженні безліч усіляких плодів землі, вона цим не задовольняється і знищує беззахисних тварин мільйонами. При цьому вона не ризикує своїм життям. І основною спонукальною причиною, чого вона так робить, є її жадібність та обжерливість. Людина розводить лагідних свійських тварин, піклується про них, часом навіть любить і пестить їх, для того, щоб потім їх вбити та з’їсти.
Козак, якщо він прагне стати справжнім характерником, якщо він прагне до істинного духовного вдосконалення, від м’ясної їжі повинен відмовитися. Недарма м’ясне харчування було вигнане з більшості монастирів, і ним ніколи не користувався ніхто з подвижників. Духовний розвиток людини не може бути здійснений при невідповідному харчуванні, тому що розвинутий дух не може жити в грубому тілі. Разом з розвитком духу людини повинно відбуватися підняття вібрацій її тіла та аури, а цього не можна досягти, якщо з раціону харчування не будуть виключені грубі, підлягаючі гниттю та розкладанню продукти. Харчуючись плоттю тварин, людина разом з нею засвоює їх тваринну сутність і розвиває в собі нижчі тваринні принципи. Тому справжній характерник повинен обов’язково слідкувати за тим, з чого він будує своє тіло!
Ось коротко про те, які аспекти виховання майбутніх характерників потрібно обов’язково впроваджувати в усіх козацьких навчальних закладах. І нехай зараз це питання не може бути поставлене на розгляд широко кола козаків, настане той час, коли кожен козак, який захоче стати елітою свого братства, буде їх палким послідовником.
І останнє. Деякі читачі можуть не погодитися з цією статтею та скажуть, що характерництво можна відродити і старими способами. Можна, але це буде старе козацтво, характерництво минулих часів. Але як сказав Геракліт [52]: «Не можна двічі ввійти в одну і ту саму ріку». Потрібно шукати нові форми та методи виховання майбутніх характерників, шукати нові передумови для актуалізації роботи у цій сфері. Якщо у когось є практичні напрацювання, які комплексно та цілеспрямовано дають можливість перетворити простого козака на характерника, прошу продовжити цю статтю, або написати мені листа на адресу seishinkai@rambler.ru. Я з радістю ознайомлюсь з кожною методологію цього процесу і обов’язково докладно дам відповідь.
Слава Україні! Героям минулого Слава!
Осавул Українського козацтва
Отаман центру розвитку сучасного характерництва
Хмельницького окремого козацького куреня ім. І. Нечая
Сергій Полюх.

11 січня 2013 року

Посилання:
  1. Матв., 19:17. (Тут та далі використовується текст Нового Заповіту у перекладі Івана Огієнка (1882-1972))
  2. Жива етика, або Агні-Йога - синкретичне релігійно-філософське вчення, яке об’єднує західну окультно-теософську традицію і езотеризм Сходу.
Агні-Йога прагне до внутрішнього перетворення, розкриття внутрішніх здібностей, намагаючись опанувати космічною енергією - Агні. Мета навчання - стимулювання еволюції людства до все більш високих форм космічного буття, для чого в текстах даються настанови щодо необхідного способу життя. В основі системи вірувань Агні-Йоги лежить теософська концепція безмежного і нескінченного Всесвіту, що виявляється в повторюваних циклах створення та розпаду матеріальних форм, що на загальнолюдському рівні означає підйом і занепад цивілізацій, а для індивідуума - реінкарнацію душі.
  3. Листя Саду Морії, т. 2, § 152.
  4. Листя Саду Морії, т. 2, § 192.
  5. Лука, 20:17-18.
  6. Карма, Камма (санскр. ;;;;, палі kamma - «Причина-наслідок, відплата», від санскр. ;;;;;; карман «справа, дія, праця») - універсальний закон дії у дхармічних релігіях. одне з центральних понять в індуїзмі і філософії, всесвітній причинно-наслідковий закон, згідно з яким праведні або гріховні дії людини визначають його долю, страждання або насолоди, які він перенесе в своєму житті. Карма лежить в основі причинно-наслідкового ряду, так званої Сансари, і застосовується в основному для розуміння зв’язків, які виходять за межі одного життя. У різних дхармічних релігіях даються дещо відмінні один від одного філософські тлумачення поняття карми. Виникнувши в стародавній Індії, карма є частиною філософії індуїзму, джайнізму, буддизму, сикхізму та бон.
  7. Матв., 6:33.
  8. Аристотель (часто також Арістотель; грец. ;;;;;;;;;;;; 384 до н. е., Стагіра - 322 до н. е., Халкіда) – давньогрецький вчений-енциклопедист, філософ і логік, засновник класичної (формальної) логіки.
  9. «В здоровому тілі - здоровий дух» (лат. «Mens sana in corpore sano») - крилатий латинський вираз. Традиційне розуміння: зберігаючи тіло здоровим, людина зберігає в собі й душевне здоров’я. Вираз взято з Ювенала (Децим Юний Ювенал, біля 60 - біля 127) (Сатира Х, рядок 356). Фраза вирвана з контексту. Насправді хід думок Ювенала був іншим. Ось як звучить ця цитата в більш розгорнутому варіанті:
;rand;m (e)st ut s;t mens s;n(a) in c;rpore s;no.
F;rtem p;sc(e) anim;m, mort;s terr;re car;ntem,
Qu; spati;m vit(ae) ;xtrem(um) inter m;nera p;nat
N;tur;e, qui f;rre que;t quos c;mque lab;res,
N;sciat ;rasc;, cupi;t nihil ;t poti;res
H;rculis ;erumn;s cred;t saev;sque lab;res
;t Vener(e) ;t cen;s et pl;ma S;rdanap;lli.

(Переклад на російську Д. Недовича и Ф. Петровского):
Надо молить, чтобы ум был здравым в теле здоровом.
Бодрого духа проси, что не знает страха пред смертью,
Что почитает за дар природы предел своей жизни,
Что в состоянье терпеть затрудненья какие угодно, -
Духа, что к гневу не склонен, страстей неразумных не знает,
Предпочитая отраду тяжких трудов Геркулеса
Чувству любви, и пирам, и роскоши Сарданапала.

(переклад на російську Ф. А. Петровського):
Если ты просишь чего и святилищам жертвы приносишь -
Там потроха, колбасу, что из белой свиньи приготовил, -
Надо молить, чтобы ум был здравым в теле здоровом.
Бодрого духа проси, что не знает страха пред смертью,
Что почитает за дар природы предел своей жизни,
Что в состоянье терпеть затрудненья какие угодно…

Orandum est, ut sit mens sana in corpore sano [орандум ест, ут сіт менс сана ін корпоре сано] - Потрібно молити богів, щоб дух здоровий був у тілі здоровому.
Фраза Ювенала стала популярною після того, як її повторили англійські філософ Джон Локк (1632 - 1704) та французький письменник-просвітитель Жан Жак Руссо (1712 - 778). Всі автори виходили з того, що наявність здорового тіла аж ніяк не гарантує наявність здорового духу. Навпаки, вони говорили про те, що повинно прагнути до цієї гармонії, оскільки вона в реальності зустрічається дуже рідко. Іншими словами про прагнення до гармонічного розвитку людини.
Таким чином, традиційне розуміння цього крилатого виразу є повною протилежністю споконвічного вкладення в нього змісту: люди сприймають тільки другу частину у якості наслідку з першої. Правильніше було б говорити про те, що автор даного виразу намагався сформувати думку про гармонічний розвиток людини, якому властиві і те, і інше.
  10. М. К. Реріх. Твердиня Вогняна.
  11. Евдемонізм (грец. ;;;;;;;;;; - процвітання, блаженство, щасті) - етичний напрям, який вважає своїм принципом або метою життя досягнення людиною стану щастя.
  12. Безмежність, ч. I, § 20.
  13. Біблія (з грец. ;;;;;; - книги) — священна книга християнства, яка поділяється на дві частини: Старий Заповіт і Новий Заповіт, що складаються з окремих книг, написаних різними авторами. Старий Заповіт написаний давньоєврейською мовою (біблійним івритом), за винятком деяких частин, написаних арамейською мовою. Новий Заповіт написаний одним з діалектів старогрецької мови - койне.
  14. Трипітака (від санскр. ;;;;;;;; «Три кошики») - уклад буддійських священних текстів, складений незабаром після смерті Будди Шак'ямуні на Першому Буддійському соборі. У буддійському світі існує безліч версій Трипітаки, в які входить величезна кількість різних текстів. Найбільшою популярністю користується палійській канон традиції Тхеравада, або Типітака. Створювалась в Індії і на Цейлоні протягом останніх 2-3 ст. до н.е. і перших століть н.е. Очевидно, тексти спочатку писали на пальмових листках і складали в кошики. Вважається, що саме звідси пішла назва «Три кошики». Мовою буддійської літератури була палійська і санскрит. Палійська версія Трипітаки збереглась найповніше.
  15. Веди - священні тексти індуїзму, які були складені в II–I тис. до н. е. ведичним санскритом. Слово Веда означає «знати», «достовірні знання». Воно стосується знання, яке має божественне походження. Веди, в основному, є гімнами, які виконувались жерцями на славу богів. Багато віків ці гімни не записувались. В них згадуються 1999 богів і міститься 1028 гімнів. Спочатку Веди передавались в усній формі в середовищі ведичного жрецтва від вчителя до учня, і були записані пізніше. В класифікації індуїстських священних текстів веди належать до текстів одкровення - шруті.
  16. Пурани (санскр. ;;;;;, pur;;a, «билина», «сказання») - група важливих індуїстських (також буддистських і джайністських) релігійних текстів, в яких розповідається історія Всесвіту від створення до знищення, генеалогія монархів, героїв, мудреців та напівбогів, опис космології, філософії та географії індуїзму. Пурани зазвичай надають перевагу одному божеству та часто використовують релігійні і філософські поняття. Вони, як правило, написані у вигляді історій, які одна людина розповідає іншій.
Існує багато текстів, які називають «Пурани». Найбільш значущими з них є:
- Маха-пурана і Упа-пурана - основні пуранічні писання;
- Стгала-пурана - писання, в яких підносяться певні індуїстські храми;
- Кула-пурана - писання, в яких розповідається про походження варн та пов’язаних з цим історій.
  17. Коран (араб. ;;;;;;;;;;  - Qur';n - читання) - священне письмо мусульман та релігії ісламу. Мусульмани вірять, що Коран - книга не створена, а така, що існує вічно. Вона є словом Аллаха і містить його остаточну і повну волю, яку він промовив через пророка Мухаммеда. У теперішньому вигляді Коран має 114 глав, які називаються сурами. Сури поділяються на аяти (вірші). Сури розташовані так: найдовші - на початку, найкоротші - в кінці. Для Корану характерна своєрідна стилістика: це проповідь, пряма мова і розповідь від третьої особи. Коран - головна книга мусульман, із якою вони не розлучаються від народження. З раннього дитинства вони чують вирази з нього, і дуже часто по ньому вчаться читати. Кораном Встановлено норми, що регулюють усі сфери життя мусульман: молитву, піст, подружнє життя, харчування і вживання напоїв, успадкування майна.
  18. Кабала (івр. ;;;;;;;;;, «отримання, прийняття, переказ») – духовне містично-філософське вчення, основними джерелами якого вважаються єврейські релігійні книги Йєцира, Багир, Зоар і писання Арі (равина Іцхака Лурія Ашкеназі, відомого як Арізаль). Кабала прямо або побічно впливала на багатьох філософів та вчених протягом історії людства, набула значної популярності в наші часи. На Кабалі основані єврейські рухи останніх сторіч – зокрема хасидизм і релігійний сіонізм.
  19. Тора (івр. ;;;;;;;; - тора, досл. «вчення, закон»), Закон Мойсея, П'ятикнижжя Мойсеєве - перша частина Танаху, або, як його називають християни, Старого Заповіту Біблії. За єврейською традицією вважається, що Тора була записана Мойсеєм безпосередньо з «вуст» Бога. Прихильники документарної гіпотези вважають, що Тора була створена об’єднанням декількох незалежних джерел (документів), які були написані різними авторами протягом VIII-III ст.ст. до н. е.
  20. Агні-Йога дає наступну структура світу:
1. «Людський земний світ» - матеріальний світ, який є вторинним по відношенню до «Тонкого світу» і лише тінню «Світу Вогню».
2. «Тонкий Світ» - цей світ населений істотами різного рівня розвитку без щільних фізичних тіл, відповідає «астральному рівню». Темні істоти з нижчих шарів «Тонкого Світу» вважаються дуже небезпечними, оскільки вони «можуть направити думку на земних втілених» і тим спонукати їх зробити злочини і гріхи.
3. «Світ Вогню» - ментально-духовний світ, найбільш високий і досконалий; первинний світ по відношенню до «тонкому світу». Цей світ складається з вищої психічної енергії («субстанції вогню») і також наповнений «істотами різних еволюцій».
4. «Вищі сфери» - стануть доступними і зрозумілими тільки на вищих щаблях досконалості людства.
Всі світи взаємопроникають один в одного, але, щоб сприймати надлюдські світи, необхідна вогняна свідомість. Людство своїм станом психіки впливає на інші світи, отруюючи їх недосконалістю свого духу. Тому велику увагу в вченні приділяється внутрішній роботі людини над собою, самовдосконаленню.
  21. Вчення про Космічну ієрархію - одна з основ Агні-Йоги, де ієрархією називається «закон Світобудови» і «планомірне співробітництво». Вважається, що духовною основою світу, завдяки якій відбувається рух у напрямку вдосконалення, є «Ієрархія Світла», «Братство», «Високі Духи», які об’єдналися заради праці на загальне благо. Ієрархія є духовна «Драбина Якова», по якій сходить людський дух в прагненні до джерела Світла і в пізнанні істини, що передбачає розширення і очищення свідомості, спрощення сприйняття і постійне прагнення духу.
«Ієрархія Світла» складається з сутностей на різних ступенях еволюції і проходить через всю структуру світу. На вищих щаблях сходів стоять Ієрархи, які пройшли шлях еволюційного розвитку і тепер допомагають виконати це завдання іншим, втілюючись на Землі в різні історичні епохи, щоб відновити чистоту істини. Втіленнями таких ієрархів в Живій етиці вважаються засновники релігій, великі філософи та громадські реформатори. Місцем проживання представників ієрархії, вчителів людства, є Шамбала, шанування якої є однією з найважливіших основ Агні-Йоги.
  22. Йога (дослівно: «зв’язок [з Брахманом]») - психопрактика зміни свідомості, сукупність різноманітних індійських духовних і фізичних метод, що розробляються в різних напрямах індуїзму та буддизму з метою керування психікою та психофізіологією індивіда задля досягнення піднесеного психічного й духовного стану. У вужчому сенсі йога - одна з шести ортодоксальних шкіл (даршанів) філософії індуїзму, за вченням якої людина може злити свою душу з Богом, досягти найвищого блага самопізнанням, самозаглибленням, цілком звільнивши свою свідомість від впливів зовнішнього світу. Йога виникла близько 2 ст. до н. е. як вчення ідеалістичного спрямування. Вища мета йоги – зміна онтологічного статусу людини у світі.
  23. Медитація - процес самозаглиблення з метою самовдосконалення, при якому людина залишається на самоті зі своєю свідомістю. Медитація часто, але не обов’язково, є частиною релігійного ритуалу. Слово медитація походить від індоєвропейського кореня мед-, що означає вимірювати. Латинське слово meditatio спочатку позначало будь-які фізичні або розумові вправи, а пізніше набрало специфічного значення споглядання. Людство виробило дуже багато специфічних форм медитації, спільними рисами яких є усамітнення, розслаблення, зосередження.
  24. Потрібно зауважити, що далеко не все, що називається окультною літературою, може бути корисним. Є книги не тільки пусті та, але прямо-таки шкідливі. Тому потрібно бути надзвичайно обережним при виборі джерел для ознайомлення.
  25. Крім однієї фрази в Євангелії від Іоанна, про яку мова буде трохи нижче.
  26. Принцип таліону (лат. lex talionis) - принцип призначення покарання за злочин згідно якому міра покарання повинна бути рівною тій шкоді, яку заподіяно злочином («око за око, зуб за зуб»). За способом відплати виділяють матеріальний таліон, коли заподіяне зло так само заподіюється покаранням (наприклад, тому, хто наніс тілесні пошкодження, відплачують такими ж), і символічний, в якому рівність проступку та покарання проводиться в ідеї. Таліон з’являється в праві, коли кревна помста без меж перестає відповідати вимогам правосвідомості. Він має метою охорону правопорушника та його роду від заподіяння надлишкових збитків зі сторони потерпілих. Таліон являється грубим вираженням справедливості, доступним та зрозумілим вже первісній людині.
  27. Рака (Біблія) - пуста, безумна людина, по деяким версіям, гомосексуаліст.
  28. Матв., 5:22.
  29. Петро приступив тоді та запитався Його: Господи, скільки разів брат мій може згрішити проти мене, а я маю прощати йому? Чи до семи раз?
Ісус промовляє до нього: Не кажу тобі до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи! (Матв., 18, 21-22)
  30. Матв., 18:15-18.
  31. Матв., 18:35.
  32. Іоанна, 20:21-23.
  33. Луки, 24:45-47.
  34. Марко, 16:14- 16.
  35. Іоанн, 20:23.
  36. Марко, 16:16.
  37. Апокрифи (грец. ;;;;;;;;; - таємний, прихований) - релігійно-легендарні твори, які не визнавались церквою канонічними та заборонялися. Виникли на межі нашої ери в елліністичному давньоєврейському і давньосирійському середовищі, а також на християнському Сході. Твори про персонажів і події Священної історії, які не ввійшли до офіційних іудейських і християнських церковних канонів. Ця релігійно-легендарна література спочатку призначалася для посвячених, знаючих книжників. Згодом апокрифи отримали назву «зречених» та вносилися до спеціальних переліків-індексів «зречених книг», що не дозволялися церковною владою до читання і поширення в середовищі правовірних іудеїв і християн. Пізніше в число цих творів проникли критичні вчення опозиційних антицерковних груп. За часів Середньовіччя апокрифи були досить поширені в європейських країнах, зокрема на території України.
  38. Канон (догмат) - правило чи догмат із питань віри або виконання релігійних обрядів і т. ін., установлені найвищою церковною владою як закон.
  39. Собор - збори, зібрання. Первісно поняття було рівнозначне поняттям «церква» у греків, «умма» у мусульман, «синагога» чи «кагал» у євреїв і позначало просто зібрання віруючих. Слово «собор» відповідає грецькому слову «церква», яке споріднене таким словам як «цирк», «cirkle», які є відповідниками понять «коло», «круг» - в даному випадку зібрання людей і одночасно форма управління (напр. козацький круг). Пізніше словом «собор» стали називати (з церковнослов'янської «собор» - «зібрання», «збори») - найвищу церковну законоправну установу на території тієї чи іншої юрисдикції, звичайно із законодавчою владою (означає те саме, що й Синод). За прикладом святих Апостолів, що у 50-ому році вперше зібралися на собор в Єрусалимі, всі важливіші церковні справи вирішувалися на менших чи більших соборах, які у перші століття християнства відбувалися дуже часто. Собори бувають: вселенські (чи екуменічні), помісні, провінційні (чи митрополичі) й єпархіальні. Сюди треба додати також єпископські конференції. В Українській Церкві, за винятком постійного Синоду, всі інші церковні зібрання прийнято звичайно називати собором.
  40. В Новому Заповіті є тільки два випадки, коли Христос вимовляє ці слова.
  41. Матв., 9:2-8.
  42. Миро (цер.-слов. М;ро від дав.-гр. ;;;;; «ароматна олія») – в християнстві спеціально приготовлена і освячена ароматична олія, яка використовується в таїнстві миропомазання для помазання тіла людини. В Православ'ї використовується також і при освяченні новозбудованого храму, для помазання антимінса, престолу і стін. В католицтві і в Вірменській апостольській церкві використовується також при освяченні священиків, єпископів, храмів і вівтарів. Раніше використовувалося при помазанні на царство. Освячене миро зберігається в православних храмах у спеціальному посуді - мирниці, яка встановлюється на престолі. Згідно з Євангелієм від Матвія три мудреці зі Сходу принесли в дар новонародженому Ісусу золото, ладан і миро.
  43. Марія Магдалина - свята, рівноапостольна, диякониха, мироносиця. Марія Магдалина походила з містечка Магдали, що було колись на берегах Генезаретського озера. В Євангелії нічого не сказано про її юні роки, але з передання довідуємося, що була вона вродливою жінкою і жила грішно. Після того, як Ісус вигнав з Марії сім бісів, вона змінила своє життя - стала Його вірною ученицею. Марія Магдалина була вірна Христові не тільки в хвилини Його слави, але й у момент найбільшого приниження на Голгофі. Після того, як Ісуса поховали в печері, недільного дня Марія разом із іншими жінками пішла до гробу Спасителя, щоб намастити Його тіло пахучим миром. Коли, не знайшовши тіла Спасителя, вона зі слізьми виходила з гробниці, їй явився Воскреслий Христос, повелів іти до апостолів і сказати їм про радісну звістку. По Вознесінні Христовім, коли апостоли розійшлися з Єрусалима проповідувати в усі кінці світу, разом із ними пішла й Марія Магдалина. Як оповідає передання, вона проповідувала в Римі. Звідти вже літня Марія Магдалина переселилася в Ефес, де трудився святий апостол Іван (згідно з переданням, саме з її слів апостол написав 20-ту главу свого Євангелія), і там завершила свою земну путь.
  44. Фарисеї (івр. ;;;;;;;;;;;;, перушім, прушім, укр. відокремлені) - спочатку релігійно-національна, а пізніше суспільно-політична течія в Юдеї в епоху Другого Храму (530 до н. е - 70 р.). Фарисеї була одна з трьох давньоєврейських філософських шкіл, поряд з садукеями та ессеями, які вийшли на перший план політичного життя в епоху Маккавеїв (з 167 р. до н. е.), хоча виникнення фарисейського вчення може бути віднесено до часу Ездри (близько VI ст. до н.е.). Вчення фарисеїв лежить в основі Галахи і сучасного ортодоксального юдаїзму. Фарисеї признавали не тільки писаний закон Мойсея, але й «Закон усний», що обіймав незліченні приписи та передання, які нагромадились від законовчителів та ставили його часто вище за писаний на противагу садукеям, що признавали тільки закон Мойсея.
У Новому Заповіті фарисеї часто критикуються як лицеміри (Матв., 23:25,26), що в багатьох країнах стало тепер узагальненим позначенням людей, які критикують за найменші дрібниці, втрачаючи однак зв’язок і зміст у цілому.
  45. Свамі Вівекананда (гінді ;;;;;; ;;;;;;;;;;; справжнє ім’я - Нарендра Натх Датта; 12 січня 1863, Калькутта, Індія - 4 липня 1902, Белурський монастир біля Калькутти, Індія) - індійський філософ, громадський діяч, учень Рамакрішни. Він зміг пояснити багато ключових ідей Веданти з позицій західної філософії.
  46. Голгофа (грец. ;;;;;;; від арамейського G;lgalt; - череп) - пагорб, на якому було розіп’ято Ісуса Христа. За описами, це місце знаходиться поблизу Єрусалима, проте його точне розташування невідоме.
  47. Сензар – древня священна мова, яка існувала задовго до ведичного санскриту. Ним  написані найдревніші тексти, включаючи відомі станци Книги Дзіан, зміст яких був вперше відкритий О. П. Блаватською. До цих пір більшість найцінніших аспектів духовної еволюції зберігаються в сензаровських манускриптах в секретних книгосховищах (на фізичному плані) та у вигляді тонкоматеріальних копій (на ефірних рівнях).
Ведійський санскрит (ведичний санскрит, ведійська мова) – проформа санскриту, найдавніший різновид мови аріїв; мова індуського культу, якою створені перші священні тексти індуїзму. Часом розглядається як окрема мова, хоча й тісно споріднена з санскритом. Належить до індоєвропейської сім’ї мов.
  48. Іпокрит - людина, яка вдає з себе добропорядну; ханжа, лицемір.
  49. Фетишизм (фр. fetichisme) - одна із ранніх форм релігійних вірувань; поклоніння предметам неживої природи - фетишам, які нібито наділені чудодійною силою. Яскравим прикладом фетишизму у сьогоденні є носіння різноманітних амулетів, оберегів, (наприклад, хрестиків у християн), віра в чудодійність ікон, ідолів тощо.
  50. Агні-Йога, § 52.
  51. Ієрархія, § 410.
  52. Геракліт Ефеський (дав.-гр. ;;;;;;;;;; ; ;;;;;;;) - грецький філософ-досократик. Єдиний відомий твір - «Про природу». Автор відомих виразів: «Усе плине, усе змінюється» (дав.-гр. ;;;;; ;;; ;;; ;;;;; ;;;;;) та «Не можна двічі ввійти в одну і ту саму ріку». За деякими даними, саме в працях Геракліта вперше фіксується поняття космополіта – громадянина космополії (всесвітнього граду, всесвітнього суспільства), громадянина всесвіту.