Украиская революция. Что происходит на самом деле?

Що робити, коли ніхто не винен?

Україну останнім часом наполегливо намагаються заглибити в інформаційний хаос. Наслідки можуть виявитися жахливими для держави і населення. Звичайно, це якщо мислити лінійно. Тобто покладаючись винятково на логіку і стереотипи.

Хоча сам по собі інформаційний хаос таки дійсно жахлива річ. Приміром, проявом інформаційного хаосу на рівні клітин організму є рак: клітина «забуває» себе попередню і «мислить» самостійним «організмом».

Пташка, котра відбилася від зграї перелітних птахів, втрачає орієнтири.

Людина, що не може докупи скласти враження про саму себе, своє майбутнє чи минуле, як мінімум, страждає на амнезію, а в принципі – божеволіє.

В ситуативній групі людей інформаційний хаос породжує суміш розпачу, тривоги та нестримної агресії і найчастіше виливається в паніку.

Заглиблення усталеної спільноти в інформаційний хаос є нічим іншим, як революцією. Члени такої спільноти в якийсь момент «забувають» ким вони є. І тоді брат піднімає руку на брата, син на батька. В кращому випадку – глузує з брата і висміює батька.

Що з того виходить «доброго», демонструє історія, точніше факти, змістовність яких чомусь вперто нехтується. І це при тому, що самі революційні звірства засуджуються.

Між тим, уловити дійсну суть революції зовсім просто. Вона очевидна. І неспростовно жахлива.

Мабуть, саме тому і не помічається масами, котрі позасвідомо віддають перевагу штучному образу революції, як чогось такого, що відкриває нове, наближає бажане, задовольняє очікування.

Принаймні, відновлює соціальну справедливість, встановлює соціальну рівність, гарантує краще майбутнє наступним поколінням.

І майже нікому немає діла, чим насправді є революція і за що вони ратують, захоплюючись ідеєю революції, підкидаючи «хмизу» в революційне пожарище.

Революція за своїм змістовним наповненням – це насамперед переривання природного перебігу подій, тобто штучне спотворення дійсності. Врешті-решт, реалізація чийогось приватного задуму, будь він геніальним і нібито гуманним або ж зухвалим та явно деструктивним.

Революція в процесі своєї реалізації також свідчить про те, що її активні учасники і прибічники практично вичерпали в собі можливість розвиватися і утверджуватися в своїх можливостях природним шляхом.

Вони фактично завмерли в, так би мовити, мертвій точці: існувати так більше не мають сил, щось кардинально перегляну в своєму житті не мають змоги.

Практично єдиним способом подолати «тяжіння» мертвої точки виявляються насильницькі дії, якого б вигляду ті набирали. Арсенал таких дій, між іншим, досить великий і зовсім не обмежується фізичною розправою з реальним чи надуманим ворогом.

Так звані, мирні масові протести, якщо вони кимось організовані, це також варіант насильницьких дій. Звичайно, ці дії спрямовані на психіку (свідомість) противника та тих, хто нібито виявляє себе третьою (нейтральною) стороною.

Таким чином в Україні ми маємо наразі латентну революцію, яка зачіпає всіх без винятку громадян, хіба що окрім тих, які про неї ні сном, ні духом не відають. Але чи є такі тепер, коли вже й праски транслюють новини, тільки-но ввімкни їх в мережу.

До того ж громадська думка охоплює всіх без винятку. А вона наразі збурювана революцією.

Тому кожен українець, хто більше, хто менше, але опинився у вирі латентної революції.

Ті, хто поодаль революційних подій або й ті, хто в дійсності є лише «майданним» м’ясом, виявляються такими собі зацікавленими статистами. А в перспективі ще й виявлять себе постраждалою стороною, щонайменше морально.

Поки ж «статистам» нічого не залишається як гадати про те, як саме розвиватимуться події далі. Та й взагалі, до чого воно все йдеться.

Більш кмітливі іноді цікавляться ще й тим, а хто насправді заварив цю кашу або й яких «дровець» підкидається, аби «каша» варилася? Хто зацікавлений в тому, аби події розвивалися саме так, як вони розвиваються, або мали такі наслідки, які їм вигідні?

Проте висновки «статистів», як і аналітичні роздуми, принаймні публічно оприлюднені, фахівців та політиків, якими б мудрими вони видавалися самим авторам і якби лестили їх самолюбству, насправді далекі від істини.

Вони завжди уже хибують щонайменше однобокістю, бо кожен, хто береться міркувати, неодмінно відштовхується від власних симпатій, смаків і досить часто інтересів. А ще ж треба зважити на стереотипи, переконання тощо.

Відтак досить легко можна зробити одне маленьке відкриття: в Україні і навколо неї відбувається саме те, що найповніше відображає процеси в самій людині. Наразі мова йде про громадян України і тих в першу чергу, хто має в Україні свої явні інтереси.

Останні можуть бути просто банальними: бізнес, вигода, або й химерними як на обивателя: реалізація власних проектів, наприклад, ідеї «золотого мільярда» або утримання тотального контролю над гоями чи хохлами.

Але хто б і що б вчиняв, які б проекти вигадував і прагнув втілити їх в життя, він завжди залишається людиною, і ніщо людське йому не стороннє.

Тобто ані найнікчемніший обиватель, ані найвпливовіший «рабе» не здатний здолати в собі людське, тому неспростовно існує за принципом існування людини; тож підпадає під, умовно кажучи, природні процеси, а не сам є їх ініціатором.

Людині ж властива активність. Людина завжди мусить діяти, мислити, перебувати в русі. Відтак, вона неодмінно потребує дійств.

Звичайно, є ті, хто діють цілеспрямовано, вкладаючи зусилля у власний розвиток і становлення. Це ті, хто відчуває в собі покликання і в решті-решт демонструє вершини людського духу і можливостей.

Але таких надто не багато як на людські маси. Решта потребує, аби їх організовували: обмеженіших – інші люди, більш кмітливих – певні ідеї, а фанатиків – інститути.

Чи не найуспішнішим таким інститутом за останні століття виявилася релігія і один з її механізмів – церква. А ще, як на українське сьогодення, умовно кажучи, інститут влади на чолі з Януковичем і інститут опозиції з примарами її лідерів.

Але коли настає критичне ослаблення впливу організовуючих начал, починається інформаційний хаос – визріває революційна ситуація.

Фанатики і просто ангажовані індивіди втрачають або розчаровуються в орієнтирах та установках.

Вони мусять діяти, виходячи з власної природи, але їхня діяльність втрачає змістовність, бо старі аргументи, продуковані «ідеями» та інститутами втрачають свою авторитетність. А нові, якщо вони й виробляються, ще не можуть подолати спротив скепсису.

Так руйнується структура суспільства. Найбільш радикальні його представники починають діяти за принципом «самостійного» організму. Але така «самоорієнтація», як правило, сполучена з проявом деструктивного начала людини.

Якщо набирається критична маса членів спільноти, чиє деструктивне начало вивільнене з-під контролю, – починається кривава бійня. Жовтнева революція в Росії тому яскравий приклад.

Коли ж позбавлені зовнішнього тиску організуючих начал, переважна більшість зберігають внутрішню стійкість, оперту на певні принципи і звички, тоді починається, так звана, мирна революція. Ефект чого українці мали в 2004 р. і маємо наразі в 2013-2014 рр.

Такі люди опиняються на якийсь час на перепутті. Його особливості досить точно передав Булат Акуджава: «Всі хочуть, аби щось відбулося, і всі переймаються тим, аби чогось не сталося».

Відтак в теперішньої української «революції» є щонайменше три шляхи розвитку.

Перший і найпростіший – поступове затухання. Він найбільш ймовірний. Всі розчаровано порозводять руками і кожен з часом вигадає собі нові способи «заморочитися» або повернеться до старих клопотів.

Другий – переростання в криваву бійню. Але для того, щоб набралася критична маса деструктивно налаштованих, необхідно вдатися до таких критичних дій, на які навряд чи хоч хтось наразі наважиться.

Побиття студентів, побиття Тетяни Чорновіл, і інші дрібні «пустощі» - насправді, це досить слабкі за своєю силою подразники для українця, котрим, як правило, виявляється завжди є що втрачати, а, відповідно, і за що триматися.

Третій дійсно альтернативний – духовне зростання значної частини населення до того рівня, коли вони кожен собі відкриють своє покликання.

Останнє з області припустимого, але неймовірного, бо перебуває за межею, так би мовити, компетенції самої людини. Тобто, якщо так і трапиться колись, то цього не можливо передбачити.

Тому, що насправді відбувається в Україні і як будуть розгортатися події надалі, не може сказати абсолютно ніхто.

Езотерики – мовчать. І це природно для них. Вони діють.

Політики і аналітики – працюють на публіку і заробляють собі на «хліб». Їх слухати – щонайменше даремно гаяти час, а в принципі піддаватися істерії з усіма допустимими наслідками.

Тож все, що залишається кожному з нас, так це дослухатися в першу чергу до самих себе, до свого внутрішнього голосу. А ще до природи, пташок, галасу дітей, всього того, що викликає радість, спокій, піднесення.

Все решта – суєта-суєт.