Революция как она есть в Украине

Революцію творити – не себе вершити: думати не треба!

Кажуть, що велике помітно лише з відстані. Відтак значимість і суть тих чи інших подій можна сповна осягнути лише в історичній ретроспективі. І, відповідно, належним чином оцінити.
Кажуть, але хто каже? І чи дійсно сказане відповідає істині?
Якщо відстань міряти роками та відносними втратами чи здобутками – то, однозначно, – ні! Коли ж відстань виявляється співмірною глибині мисленнєвих процесів і здатності прислухатися до здорового глузду, тоді, безумовно, – так.
Що ж підказує здоровий глузд стосовно ситуації, в якій перебуває нині Україна, українці, кожна людина взагалі? Звичайно, з огляду на теперішні події і процеси навколо питання асоціації з ЄС, бо наразі воно є найподразливішим.
Тут важливо прояснити декілька моментів, якомога послідовніше уникаючи оціночних суджень та упереджень, породжуваних схильністю людини в усьому автоматично вбачати добре або ж погане.
По-перше, чому і чим мотивуються насправді українці, прагнучи до інтеграції в європейську спільноту?
По-друге, чи дійсно ми готові до повномасштабної і всебічної інтеграції в простір європейської цивілізації?
По-третє, чим готовий поступитися українець заради дійсного зближення з ЄС і чи дійсно він готовий хоч чимось поступитися?
По-четверте, на які саме наслідки від зближення з ЄС може і має розраховувати кожен окремо взятий громадянин України, тобто приватна особа?
По-п’яте, що трапиться з приватною особою – громадянином України вразі явного провалу євроінтеграційного процесу?
По-шосте, чи справді так щиро жадає Стара Європа кооптації до свого простору України і чим вмотивовані її жадання?
І як наслідок, по-сьоме, що ж в дійсності відбувається з Україною, українцями, а надто з кожним з нас?
Щодо мотивів на користь євроінтеграції, то вони можуть виявитися помітно відмінними від аргументів і риторики в цілому.
До прикладу, коли говорять про європейські цінності, то найчастіше на умі тримають враження про європейські статки. Якщо мова заходить про порядок і чіткість роботи усіх державних органів, то за цим бачать соціальну захищеність, високий рівень обслуговування і якісні товари. За якісною освітою – можливість з часом добре заробляти особливо не напружуючись. За педантичністю і послідовністю – власний спокій і гарантії забезпеченого життя.
Але чи прийнятні для українця моделі поведінки, притаманні середньостатистичному європейцеві, необхідні для підтримання відповідного стилю життя? Чи готовий українець дотримуватися процедур, котрі упорядковують соціальний простір і взаємодію між суб’єктами європейської спільноти, при цьому почуваючи себе цілком комфортно?
Навряд чи!
Хіба європейці смітять кругом і повсюди в Україні? Забруднюють навколишнє середовище, залишаючи після себе гори сміття в місцях відпочинку. Та й чи можна відпочинок переважної більшості компаній назвати культурним – з літрами спиртного, шумом, криком, гамом та іншими варіаціями масових дійств?
Хіба європейці заради сотні-другої гривень завдають збитків спільній економіці на десятки тисяч? Невже вони працюють в українському автодорі, в лікарнях, вузах абощо? Сідають щодня за руль на підпитку, масово порушуючи правила дорожнього руху? Дають і вимагають хабарі?
Тож європейський стиль життя для переважної більшості українців може виявитися навіть не те що не комфортним, а несприймабельним, так би мовити, аж на генетичному рівні. Для значної частини українців, тобто тих, хто проживає на території держави Україна і на кого поширюється її суверенітет, дотримання європейських цінностей – смерті подібне.
Відтак, аби дійсно долучитися до європейської спільноти, переважна більшість громадян України, тобто критична маса, має пожертвувати власним стилем життя. Найперше, це означає відмовитися від значної частини звичок, вироблених ще в дитинстві і закріплюваних впродовж життя, а також вподобань і смаків.
Між тим, від звичок майже не відмовляються добровільно, керуючись лише власними раціональними висновками – це надто важкий процес, що вимагає неймовірних вольових зусиль. А вони принципово не притаманні посередній людині.
Тож лише під тиском обставин людина, як правило, здатна переглянути свої звички.
Таких обставин на сьогодні в Україні не спостерігається.
Відтак непереборних обставин, які б автоматично «видавили» людей на майдан немає.
Разом з тим, навряд чи їх спонукало до протесту чітке і виважене уявлення про те, що ж насправді діється, або ж глибоко пережитий і усвідомлений відповідальний вибір. Чи відчуття загрози власній гідності і сумлінню, тим паче людяності. Або явна небезпека знищення України. Зовсім ні.
На майдан вивело відчуття власної значущості. Бажання засвідчити власну цінність. А надто – емоційні поривання, підігріті самолюбством чи самолюбуванням – настав слушний момент утвердитися в думці про себе як про когось поважного, рішучого тощо.
Між тим, емоційні поривання є підґрунтям масової ейфорії, в якій розчиняються відчуття осібності, відповідальності за свої дії та вчинки, відчуття реальності.
Простіше кажучи, значна частина населення, особливо молодші покоління вже скучили за яскравими дійствами. А тут така нагода безпосередньо пережити драйв, породжуваний масою: відчуття всесильності, розкутості, єдності з іншими.
І ніхто з них особливо не задумується над тим, що цією ситуацією обов’язково скористаються нечисті на руку або ті, хто прагнуть влади, якими б добрими намірами вони не прикривалися та як би вони себе не називали.
Скористаються за для того, аби укріпити власне становище, виторгувати місце під сонцем, набити собі й без того не пусті кишені.
Маси ж залишаться з нічим. Точніше з тим, з чим кожен прийшов на майдан – з власною зарозумілістю, самолюбством, пихою, а в довершення з розчаруваннями.
Так уже раз було!
Але хто над тим особливо задумувався? Кому дійшло, що Ющенко і Янукович – це проекти, які «оптом» збувалися українцям?
Хто зараз задумується над тим, що українцям наразі намагаються оптом збути нових-старих недолідерів?
Для чого? Для виконання місії, яку на них покладають. Якої? Яку, можливо, з різних причин не завершила зв’язка Ющенко-Янукович.
Тієї, що криється від широких мас разом з тим, як криються справжні мотиви «втягування» України в асоціацію з ЄС. Мотиви ж прості –«вижати» з України те, в чому має потребу Старий Світ?
І це далеко не в першу чергу людський ресурс – хто міг і хотів, давно вже втекли на Захід. Частина з них вже встигла глибоко розчаруватися і повернутися на Батьківщину.
Трудовий ресурс вже й так давно й нещадно експлуатується, хоча б в наслідок гендлювання з валютою.
Природні ресурси, зокрема земля як засіб виробництва – це міф!
Міф, що Україна має найкращі виробничі потужності в галузі сільськогосподарського виробництва.
Землі вже давно занехаяні, виснажені, забруднені пестицидами і мінеральними сполуками.
До того ж технології пішли так далеко, що часто природні посівні площі замінюються штучними. І досить ефективно!
А ось територія України як простір помешкання – це вже інша справа.
Ідея продажу землі – це шлях до вилучення території в обмін на фантики.
Так колись територію вилучали в індіанців поселенці зі Старої Європи в обмін на скляні буси. І де тепер індіанці?!
То за що ж ратує майдан? Чого справді прагнуть «борці»?
Свідомо – нічого!
Причина – соціальний анабіоз.
Або знеособлення особи, перетворення людини в соціального болванчика, за збереження ілюзії його соціального суверенітету і цінності.
Такими є поголовно жителі Старого Світу.
Як це проявляється?
Дуже просто: людина втратила здатність відчувати власну унікальність. Вона її приймає як набуту шляхом ідентифікації себе частиною чогось або носієм певної культури чи репрезентантом певних традицій і процедур.
Самовідмежування людини від власної сутності або переключання уваги індивіда з власної сутності на образ самого себе та іншого, сформований під тиском зовнішніх нібито об’єктивних обставин – це головна характеристика становища сучасної людини.
Під тиском знеособлюючих факторів науки і релігії, які джерело людського буття як і простір існування людини відірвали від самої людини, об’єктивуючи чи трансцендентуючи їх, сформувалося сучасне «обличчя» Старої Європи.
Тому сприяли нібито світила філософської, релігійної та наукової думки. Відтак, не задумуючись над тим, ми сліпо схилися перед чужими кантами, гегелями, фройдами, анштайнами, мойсеями. І забули про рідних українському серцю Сковороду, Гоголя інших мислителів.
Відтак, ми привчені перехоплюватися кантіанськими питаннями (Що я можу знати? Що я маю робити? На що я можу сподіватися? Чим є людське буття? або Чим є людина?), відмовляючись від пошуку відповіді на прості і тому ключові питання: Де ти народився? Де твій дім? Чим ти займаєшся? Куди ти йдеш?
А варто було спитатися у себе кожному, хто прийшов на майдан, як і кожному, хто на нього не прийшов: Де ти народився? Де твій дім? Чим ти займаєшся? Куди ти йдеш?
І тоді б поступово все стало б на свої місця!
Кожний би пізнав в собі Людину!