Про ту, котра хотiла втопитися в обiймах

Музика: Nazareth – Love Hurts

Скільки потрібно пережити смутку та горя, аби бути щасливим від звичайного дня? Скільки ще можна проходити крізь стіни непорозуміння, болі, відчуття непотрібності аби потім відчути себе щасливою хоча б на один вечір? Як довго ще можна буде сплачувати таку ціну? На які ще жертви та втрати згідне звичайне людське створіння, скільки ще можна відривати від себе шматки, заради когось іншого?
На вулиці була зима. На вулиці було вже темно. Сріблясті сніжинки летіли та болюче вдарялися мені в обличчя своїми малими крильцями, поки я поспішала тобі на зустріч. Дивно та несподівано, але зима дісталась навіть до нас, навіть до цього малого міста, в якому, здавалось би, нічого, окрім вічної осені і бути не може.
В той вечір хотілося втопитися в твоїх обіймах. Хотілося прийти і зачинити за собою двері так, аби всі мої проблеми не змогли разом зі мною зайти до кімнати. Хотілося відчути, що весь Всесвіт, котрий знаходиться за твоїми дверима, завалиться в той самий момент, як тільки ключ зробить перший оберт у замку. Хотілось того, що ніколи не отримаєш в реальному житті.
Той вечір хотілося прожити лише тобою: аби ти пригорнув до себе, аби твої теплі долоні доторкнулися моїх прохолодних, аби..
В той вечір не тільки проблеми, а й сама зима зайшла у твою кімнату. Просто тому що тебе там не було.
Звичайно ж, ти "був присутній", сидів там. Але всі твої думки, всі відчуття та навіть твій погляд були десь в іншому місці, з іншими людьми. Тоді мені здалось, ніби в твоїй кімнаті ще холодніше, аніж на вулиці. Здалося, що в твоїй кімнаті було більше снігу, більше льоду та хуртовин, аніж в цілому світі. Ковдри, кофти та руки були такими холодними, що тепліше всього було ні до чого не торкатися.
Хотілося запитати тебе: "Де ти зараз? З ким ти?", але всі ці запитання так і залишилися сидіти в мені маленькими крижаними зрадниками: то підступали до горла, намагаючись вилитись в слова, то переривали мій подих, аби я не виказала ані слова.
На прохання обійняти мене, я побачила на своєму плечі, напівживу чи то твою руку, чи то гадюку, від якої віддавало холодом по всьому тілу.
Скажи, чи це так складно, робити те, що кажеш, бути там, де ти потрібен? Скажи, чи так важко робити когось щасливим постійно, не змушуючи перейти через ріки образ та сварок, щоб потім знову, після примирення, відчути себе щасливим? Скажи, чи важко тобі просто бути поруч, просто вміти мовчати, коли я не хочу розмовляти та вміти класти на плече руку так, аби мені в цей момент не хотілося померти від образи та відпустити тебе до тих людей, котрі влаштовують твою руку більше, аніж я. Скажи, чи важко тобі казати правду замість того, щоб намагатися тримати мене на відстані своєю брехнею?
Скажи, чи справді так важко буде вберегти хоча б щось?