Вовки та за ць з рушницею

Вовки та заєць з рушницею

   Після бесіди з Феєю пішов казкар до лісу пошукати нову казку. Навіть будинку свого не зачинив: навіщо, якщо зі скриньки все винесли? Але, однаково, спочатку дочекався, коли на ліс опустяться сутінки, бо знав, що казка яскравого світла не переносить, ховається. Не даремно її перед сном читають. А в присмерку, немов допитливі дитячі оченята, вона вигляне         з-під грибочка або кущика. Тоді-то він казку й візьме. Візьме дбайливо, щоб не порушити зачарування. Потім почекає легкого подуву вітерця, аби вдихнути в неї життя, і тільки потім відправить її по світу тішити дітей.

      Але ліс зустрів його непривітно. Дерева стоять стіною, віттям по обличчю цьвохкають, далі не пускають. Незрозуміло.

      А коли зустрів зграю худих вовків, зовсім дивно стало. Збилися сірі в купку й виють. Так жалібно, що плакати хочеться. Тут же він і сторожа виявив, який вовків вартував, щоб не розбіглися. Бачить казкар — сидить мордате створіння, на зайця схоже. Люлькою попихкує. Та ще й рушниця за спиною висить, морквиною заряджена.

      Здивувався казкар: «Та з якої ж це казки неподобство таке?» А сам запитує: — Ти хто?

      — Забирайся геть! — кричить створіння. — Невже не бачиш, що я вовків вартую.

      — Та де ж таке бачено, щоб зайці вовків вартували? — дивується казкар. — Як тебе звати, боягузику?

      — Я не боягузливий Боря, а хоробрий Ябор, — відповідає той. — Я помічник Зіки Всемогутньої і Якалки Великої.

      «Так от від кого неподобства виходять, — здогадався казкар, — адже сліди до Зіки ведуть, до тієї чаклунки, про яку Фея розповідала».

      А Ябор його за свого прийняв, рушницю простягає.
— Ти, — каже, — за ними подивись, а я додому збігаю.
      І побіг.

      — Виручай нас, — заблагали хижаки, дивлячись услід зайцю, що втікав. — Бачиш, яку ганьбу приймаємо?

      Простягнув їм казкар рушницю:
— Беріть! Розбігайтеся! Немає у вас більше варти.

      А вовки від страху позеленіли, рушницю відштовхують.
— Що ти, що ти, — кажуть, — раптом чаклунка й цариця побачать, на ланцюг посадять.

      — Знову чаклунка? Це що, та Зіка, про яку Ябор розповідав? — запитує казкар. — А цариця яка? І взагалі, що у вас тут діється?

      Повісив він рушницю на сук, сів на пеньок, слухати приготувався.

      Почали вовки розповідати. Перебивають один одного, квапляться. Від них казкар довідався, що у володіннях чаклунки Зіки, біля її улюбленого болота, з’явилася цариця Якалка Перша і організувала Безглузде царство. Вона щодня придумує нові укази, щоб усе робити навпаки, гарне на погане перетворює. А щоб укази виконувалися, лиходійки зачарували ліс і його мешканців. Навіть дерева змушують рости догори корінням.

      Почувши це, зітхнула стара сосна, що стояла на пагорбі.
— Ой, лихо мені, лихо, — проскрипіла вона, — ніколи не думала, що доживу до такої ганьби. Це ж треба: змушувати дерева рости догори корінням. Неподобство.

      — Тихіше, тихіше! — завили вовки, злякано оглядаючись навсібіч, — іще оси налетять, пожалять.

      Засмучений казкар згадав про мету свого приходу.
      — Скажіть, — поцікавився він у старої сосни. — Ви, часом, не бачили в кого-небудь палітру із чарівними фарбами, а може, чули про флейту, що видає чарівні звуки?

      — Яка флейта? — здивувалася сосна. — Які звуки? Ви тільки зверніть увагу, що навколо діється! Невже не бачите, що навіть птахи відлетіли з цього лісу? Тиша ж бо яка! Останнім часом я чую лише дзижчання злих ос, які носяться туди й  сюди, перевіряючи, як виконуються укази Якалки. Навіть вітер мовчить, не хоче з нею спілкуватися. Так, а ось і він у гості завітав.



      Далі буде:http://www.proza.ru/2014/01/26/518