Торжество справедливостi

       Повідомлення пугача злякало Зіку ще більше. Зразу ж вона забула всю чарівну науку, яку осягла в дитинстві. Її чарам настав край. Відразу ж «безглуздий» будинок із димарем, що йшов у землю, зник, а Ябур, Язор, Якол та Ябор знову знайшли свої імена.

      Язор почав наливатися рум’янцем, і в небі запалала чудова й ніжна ранкова Зоря. Вона розлилася над верхівками дерев до самого обрію, поступаючись місцем першим сонячним променям.

      Ябур зрадів, що знову став Бурею, і з ревінням помчав повідомити братам цю радісну звістку.

      Із Ябора знову вийшов боягузливий зайчисько Боря. Він закашлявся, з огидою відкинув курильну люльку та з подивом поглянув на рушницю, заряджену морквиною.

      А Якол, що через наречену-жабу пересварився зі своїми колючими родичами, знову став їжачком Колею. В одну мить у нього немов завіса спала з очей.

      — Яка царівна-жаба? І взагалі, навіщо мені наречена? — запитав він сам себе. — Я що, з глузду з’їхав? Це ж треба, хотів одружитися з болотною жабою. Ото б посміялися чаклунка й цариця з моїх дурощів. А бідолашні батьки терпіли таке неподобство. Треба буде перед ними вибачитися.

      Усе це було гарно. Але ліс, як і раніше, залишався ліловим. Треба було втрутитися нашим друзям.
Для цього казкар дістав палітру з чарівними фарбами, гномики — чарівну паличку і... знову всіх випередила Марійка.

      — А хіба бувають ліловими трава та листя? — здивувалася дівчинка. — Вони мають бути зеленими.

      — А чому зеленими? — поцікавився гном.

      Відповів учений пугач:
      — Листок зелений завдяки хлорофіловим зернам. Вони поглинають усі промені сонячного спектру, крім зеленого, його вони відбивають, і...

      — Досить, досить, — закричав заєць, перебиваючи пугача, — він такого наговорить... Просто зелена трава смачніша, і все.

      — А ось і не тому, — заперечила Марійка, — листя має бути зеленим, як на платті в моєї мами.

      — Ваша правда, — сказав казкар, нахиляючи палітру.
      Він умочив пензлик у зелену фарбу та з розмаху бризнув на ліс. Відразу прилетів Вітерець. Він підхопив чарівні крапельки та акуратно поклав на листячко й травинки.

      Потім Марійка з допомогою гномів та їхньої чарівної палички старанно прикрасила квіти. Дзвіночку вона повернула блакитний колір, ромашці — білий, а фіалку нарядила у фіолетовий убір. Негайно всі дзвіночки, ромашки та фіалки, що росли у лісі, заусміхалися, задоволені, що стали ошатними.

      Тепер кожній квітці був потрібний лише їй властивий найтонший аромат. Настав час відкрити чарівний флакон. Це дозволили зробити Марійці. Казкар лише спостерігав, як із-під трохи відкритого корка з легким шипінням назовні виривалися запахи лісу. Поступово кожен аромат знаходив свого господаря.

      Казкар, милуючись, спостерігав за тим, що діється. Зараз руками цієї дівчинки творилася краща казка в його житті.

      Раптом вовки заклацали зубами.
      — Ой, як запахло зайчатиною, — вигукнули вони, оглядаючись навсібіч. — Ми ще не снідали. Добре б сторожем підкріпитися.

      Але й зайчисько був не дурень. Потягнувши носом повітря, він підстрибнув високо вгору і з лементом: «Вовчище близько», — помчав удалину, заклавши вуха на спину.

      Нарешті, дійшла черга й до чарівної флейти. Казкар підніс її до губ, і знову задзюрчало джерело, заскрипіла стара сосна, і ледь чутно задзеленчав дзвіночок, струшуючи з себе крапельки ранкової роси. Це дзеленчання Марійка почула, коли нахилилась, аби зняти травинку, що придавила його невагому голівку. Повіяв вітерець, і дівчинці здалося, що дзвіночок їй подякував: «Бом-м-м».

      Поступово все ставало на свої місця.



      Далі буде:http://www.proza.ru/2014/01/26/555