1, 6 Cмутнi часи

                На  світлині: Иван Карпович (посередині) із друзями



                У 1917 році в Росії відбулася Лютнева революція, після якої політичні партії розділили громадян країни на «поганих» і «хороших», і почалася громадянська війна. Іван Карпович Гузь звільнився з армії, приїхав додому, зняв свій мундир з нагородами, повісив його в шафі і сказав:
                – Не бажаю воювати із співвітчизниками.


                Іван Карпович йшов на військову службу із бідного дому, а повернувся в будинок багатий. За час його відсутності Мокрина розгорнула господарство так, що воно займало друге місце серед найбагатших людей Темрюка.

                Минуло небагато часу, а перші червоноармійці, котрі заїхали в Темрюк, знайшли в шафі мундир Івана, відірвали від нього погони і прибили їх цвяхами Івану Карповичу до плечей.


                У громадянську війну ніяких битв в Темрюці не було. Час від часу в Темрюк заходили війська білих, червоних та махновці, змінюючи один одного.

                Заїхали в Темрюк білогвардійці.
                – Красножопиє здєсь билі? - запитали вони у місцевих жителів.
                – Були, - відповіли темрючани.
                – Куда ані уєхалі?
                – На Бердянськ.
                – Тогда ми поєдєм на Маріуполь.


                Від’їхали білі, заїхала в Темрюк махновська банда:
                – Красножопиє у вас билі?
                – Були, поїхали на Бердянськ.
                – А бєлиє у вас билі?
                – Тільки що від’їхали на Маріуполь.
                – Тогда ми остановімся здєсь.


                В районі Гуляйполя було декілька іудейських поселень, тому ядро армії Махна складалося переважно з жидів. У Мокрини на постій зупинилася сім'я іудеїв-махновців. Можливо, то був Льова Задов – одеський жид і шеф контррозвідки в армії батька Махна. Вони вкотили у двір три підводи награбованого добра і розташувалися у великій кімнаті на розкішних ліжках.


                Їсти жидам Мокрина готувала з превеликою неохотою. Все було приготовлено як зазвичай, але в зажарку для борщу вона додавала подрібнену і пережжену на сковорідці пробку від винної пляшки. З домішкою перепаленої пробки Мокрина постояльцям заварювала і чай, а постояльці після такого частування кроку ступити не могли, щоб не випустити із утроби голосно гази.


                - Хазяйка, што єто с намі п-р-г-р-г-р-г-оісходіт? - запитували вони.
                - У нас вода погана, та ми звикли до неї і тому нам не зле, а за доброю водою треба їхати сім кілометрів на інший край села, - відповіла Мокрина.

                Наступного дня непрохані гості переїхали на інший край села.


                Батько Махно мріяв створити в Приазовському та Причорноморському степах жидівську республіку зі столицею в Гуляйполі, в якому Махно народився. Із Маріуполя махновці на підводах перевезли в Гуляйполе токарні верстати та друкарню. Токарні верстати дозволили створити ремонтно-механічний завод, який в радянський час перетворився в завод сільгоспмашин, а перевезена з Маріуполя друкарня дозволила Махну друкувати прокламації та власні гроші.


                Не можна сказати, що махновці відверто грабували людей – ні! Махновці пропонували людям продати махновцям своє добро. Чоловік міг відмовитися від такої «пропозиції», але в такому випадку махновці вб'ють його, а власність експропріюють.


                Торгувалися махновці широко, щедро розраховуючись за товар махновськими грошима:
               
                – Не влаштовує тебе ціна в мільйон рублів? Будь ласка, ми можемо заплатити тобі п'ять мільйонів! Бери гроші, не хвилюйся за нас. Ми не зубожіємо, бо завтра надрукуємо грошей стільки, скільки нам потрібно.


                На махновських грошах була намальована велика дуля й було написано: «Ой, гоп, кума не журись – в Махна гроші завелись». На тачанках спереду махновці писали «Хрєн уйдєш!», а ззаду тачанок було написано: «Хрєн догонішь!».


                Веселе життя було у махновців - про те й пісні вони співали:
                «Любо, братці, любо! Любо, братці, жить - з нашим отаманом не приходиться тужить...».

                Співали ще й таке:
                «Ой, куме, куме! Добра горілка! Вип’ємо куме ще й з понеділка! Продамо, куме, миски та ложки – вип’ємо, куме, ще ми по …».


                Батько Махно! Батько, на те й батько, щоб бути ніким необмеженим деспотом. Слово «батько» народилося від імені татарського хана Бату (Батий). Слово «батько» і говорить про не обмежену владу. Махно збирався побудувати власну державу на політичній основі комуноанархії. Анархія – не влада закону, а влада сили; деспотична, необмежена влада сильної особи. Хто багатий – той і правий, але багатий той, у кого влада.


                Революційні судоми прокочувалися по неосяжній Росії. Люди вимагали особистої свободи. Жінки вимагали в законодавчому порядку затвердження необмеженої свободи сексуальних відносин (звичайно ж, для жінок), а чоловіки – дешеву горілку, але, до чого призведе необмежена Свобода – ніхто не знав.


                Мавпа, навчившись розмовляти та носити одяг, все одно залишилася мавпою. У всякому разі, пролетарська революція в Росії була істинно революцією мавпячою. Кожен громадянин неосяжної країни був переповнений почуттями любові і ненависті, радості і гніву, жагою крові та жадобою збагачення, і багатьма іншими аспектами характеристики скаженої тварини.


                Одні люди хоронили близьких родичів, плакали і молилися богу, а інші рубали ворогам голови, співали пісні і хулили бога. Але, взагалі всі вони співали пісні, навіть на поминках після похорону родичів.

                Грабували й співали пісні, вбивали і співали пісні, хоронили родичів і співали пісні, плакали і співали пісні. Співучий народ, і питущий:
                «Чим більше крові пролито, тим більш горілки випито і більше пісень співано».


                Однією і тією ж мелодією співали безліч різних за змістом пісень. Наприклад:
                «Гулял по Уралу Чапаєв-гєрой – он соколом рвался с врагамі на бой» - співали чапаєвці.

                Цією ж мелодією будьонівці співали свою пісню:               
                «Нікто путі пройдєнного у нас нє отбєрєт – ми конніца Будєнного! Впєрєд, впєрєд, впєрєд!».

                Українські заможні селяни на тій же музичній хвилі слідом від'їжджаючим із села будьонівцям посилали свою пісню:
                «А хто з путі наївсь куті й напився молока-а-а! Заліз на піч, на цілу ніч – валяє дурака!».


                Захар осідлав коня й поїхав з червоноармійцями, а Федір поскакав на коні з білими. Захар важко працював у полі й доглядав за худобою, тому він був у своєму роді пролетарем і відповідно вчинив, зробивши вибір за червоних. А Федір керував млином і був у своєму роді, капіталістом, тому він поскакав на коні з білими.


                Незабаром, коли навколо Темрюка затихли хвилювання, пов'язані з громадянською війною, обидва брати майже в один день опинилися вдома. Можливо, брати зовсім не брали участь у бойових сутичках і не були ні в одній армії, а були вони в гостях у далеких родичів. Але односельці бачили, як брати виїжджали з арміями, тому для червоних була відмовка:
                «Наш Захар служить у червоних», а для білих була інша відмовка:
                «Наш Федір служить у білих».


                Висновки напрошуються різні, тим більше, що з цього приводу в сім'ї не було ніяких сварок. У сім'ї Івана Карповича завжди панувало взаєморозуміння. Можливо, був договір, але, ймовірно, Захар і Федір вчинили відповідно своїм ідеологічним переконанням. Ні до цього випадку, ні після нього, ніколи брати між собою не сварилися. Ні Захар, ні Федір, в ідеї не вірили – вони вчинили так заради безпеки свого роду.