Батько й син

Сьогодні я тобі розповім казку про орлів – королів неба. З ними, як і людьми, трапляються всілякі історії.

Посеред високих Карпатських гір, у непрохідному лісі, далеко від міст і сіл, жила своїм життям невеличка чарівна країна. Звірята в ній товаришували і ніколи сильна тварина не ображала слабку. Коли потрібна була комусь допомога,  то всі лісові мешканці збиралися разом.

Так було і цього разу.

У вечірньому небі літав орел. Він шукав зниклого сина:

-          Зорко, Зорко, - кликав малюка.

Небо, бачачи занепокоєння друга, замислено хмурилося. Воно намагалося пригадати, куди полетіло орлятко. 

На землі, почувши крики товариша, стали збиратися лісові мешканці. Вони розгублено переглядалися, адже вперше орленя без дозволу полетіло з дому.

Зрозумівши, що це не гра, звірі почали шукати неслуха. Білочки ретельно оглядали дупла, лисиці й борсуки – нори, а зайченята й ведмежата обстежували горби і яри.

Маленького Зорко ніде не було.

Вечір повільно перейшов у ніч. Втомлені пошуками, тварини змушені були розійтися по своїх домівках. Пошуки не припиняв лише Великий Орел:

-          Зорко! - кликав сина. – Відгукнися!

Батько так і не ліг спати.

Коли в лісову країну прийшов світанок, її мешканці знову долучилися до пошуків зниклого малюка. Вони обдивилися кожний куточок, але все було марно.

Білченята зі сльозами дивилися в небо. Туди, де, важко змахуючи крилами, літав самотній батько. Звірі розуміли, що надії знайти малюка майже немає, тому чекали, коли це зрозуміє Орел. А небесний велет все літав і літав, пронизуючи криком небо й землю. Лише коли знову на зміну дню прийшла ніч, він спустився на землю.

Втомленою ходою Орел попрямував до струмка. «Де ж ти, мій хлопчику? Де? - запитував у себе. – Я всю нашу чарівну країну облетів, та й звірі кожен куточок обдивилися»…  Так розмірковуючи, він підійшов до води. «Аби з тобою, мій хлопчик, усе було добре».

Коли в нічній тиші пролунав пташиний крик, Орел навіть не звернув на нього уваги. Він настільки був заклопотаний думками про сина, що нічого не помічав.

Ліс почав наповнюватися голосами. Звірі вибігали зі своїх домівок і вдивлялися в темно-фіолетове небо. У ньому виднівся силует орла. Це був Зорко. Він кликав батька.

Лісові мешканці від здивування затамували подих. Сльози радості й вигуки щастя змішалися із криком орлятка.

-          Тато, тато, - кликав батька Зорко.

У цей час великий Орел знову здійняв крила, щоб продовжити пошуки сина.  Прохолодна вода вгамувала спрагу й додала сил. «Я знайду тебе, Зорко, знайду!» - рішуче сказав собі Орел. Коли позаду залишилися могутні дерева, він несподівано побачив у небі знайомі крила, почув рідний голос. З  очей потекли сльози…

-          Хлопчик мій, Зорко! - вигукнув Орел і поспішив до сина.

-          От вже отримаєш крилом під хвіст, - пристрашив.

А малюк у відповідь щасливо обійняв таткову шию:

-          Не свари мене, я все поясню.

«І як я можу на нього сердитися?» - усміхнувся в душі Орел, але вигляду не показав. Він суворо подивився на сина і проказав:

-          Щоб більше такого не було, чуєш?! Ти змусив хвилюватися не тільки мене, а й усіх мешканців лісової країни.

-          Я все зрозумію, тату… - винувато опустив голову Зорко.

Наступного дня, коли сонячні промені розбудили мешканців лісової країни, у небі, як завжди, літало двоє сміливих, сильних, гордих і таких вразливих королів неба. Це були Великий Орел і його малий син Зорко.

Куди зникло мале орля, запитуєш? Воно вирішило перевірити, наскільки сильні в нього крила, тому й полетіло без дозволу, не попередивши ні батька, ні своїх друзів.

Цей випадок став для Зорка хорошим уроком. Він зрозумів, що так чинити не можна, адже дорожче за дітей у батьків нікого немає. Потрібно завжди попереджати про те, куди й на скільки часу ти відлучаєшся.

Ось така історія відбулася в невеличкій казковій країні, у самому серці Карпатських гір.

А тепер спати, добраніч.







 © Наталя Гуркіна