1, 7 Патрiархально-родиннi порядки

                Запорізькі козаки заснували село Темрюк. Вони і встановили в ньому порядки та суворо дотримувались виконання їх. З самого зародження села й до приходу до влади червоної охлократії в селі було самоврядування. В Темрюці не було ніякого диктату, так як рада старійшин вибирала в сільське правління мудрих людей, незалежно від того, багатим був чоловік, або середнього достатку. Кожну ніч за порядком в селі по черзі стежили визначені сільським правлінням козаки. У селі суворо дотримувалися порядки патріархально-родового укладу життя. Шану і повагу до старших за віком людей було пріоритетним вимогою серед усіх сільських порядків. Наприклад, до Івана Карповича у двір зайшов односельчанин та й мовить йому:

                – Іван Карпович, твій Федір вчора не зняв переді мною шапку, та й ще палив цигарку у моїй присутності.
Іван Карпович голосно кличе Федора:

                – Фе-е-е-дір! А йди-но сюди!

                Поки Федір ішов на батьків поклик, Іван Карпович намотував на руку віжки. Федір підійшов, а Іван Карпович почав шмагати його віжками, примовляючи:

                - Ти не привітав односельця. Ти не зняв шапку перед старшим за тебе чоловіком. Ти смалив цигарку у присутності мужиків, не будучи ще одруженим! Ти ще не мужик, а поводишся на вулиці як самостійний господар! За гординю! За гординю тобі!


                У родині, і лише в родині виховується у підростаючого покоління повага до моральних установок та законів. Ніякі інші інститути культури суспільства не в змозі виховати у підростаючого покоління повагу до порядків і моральних законів. Адже неможливо довго прожити спільно з родичами або іншими людьми без накопичення негативних емоцій. Причин для породження негативних емоцій безліч. Якщо не виявляти вчасно ці причини і не усувати їх, а також не робити регулярно розрядку негативних емоцій, тоді відбудеться психічний вибух – скандал з далекосяжними негативними наслідками. Це знають і розуміють всі люди, але профілактику негативних проявів у сімейних відносинах робить дуже мало хто з них.


                У сім'ях Гузя, Божко, Машковського і багатьох інших темрючан регулярно проводилася профілактика негативних відносин. За обідній стіл сідала численна родина Карпа з дітьми, онуками і правнуками раніше, ніж за стіл сяде патріарх родини, дід Карпо. Сісти за стіл пізніше діда Карпа було проявом неповаги до патріарха і це суворо каралося. Ніхто не мав права взяти в руки ложку раніше Карпа. По закінченню трапези ніхто без дозволу патріарха не мав права встати з-за столу. По закінченню трапези Карпо запитував членів сім'ї:
 
                – Хто на кого й за що незадоволений?


                Починалася сімейна рада, де усувалися негативні прояви в стосунках родичів, і встановлювалася справедливість. Після вирішення особистих проблем членів сім'ї, радились по рішенню проблем домоводства і господарства. Такий метод виховання привчав кожного члена сім'ї до порядку відносин між родичами та селянами. Завдяки такому вихованню підростаючого покоління, сімейства Гузя, Божка і Машковскго розбагатіли і перейшли в розряд дуже багатих людей.


                Іван Карпович, як був лідером серед односельців в молоді роки, так лідером і залишився – його любили і поважали. Він був обраний односельцями головою сільради. Іван Карпович був хорошим організатором – вмів керувати колективом, але в області ведення особистого господарства поступався Мокрині.

                Односельці приходили в будинок Івана Карповича за порадою з усіх питань життя. У питаннях про час посіву ярових культур т в питаннях кардинальних рішень, розрахованих на найближче майбутнє, давав поради старійшина роду, Карпо Іванович. У питаннях, що стосуються колективного життя села, давав поради Іван Карпович, а в питаннях ведення особистого господарства давала поради Мокрина. Ніхто ні з ким не сперечався, бо ніхто не втручався в рішення проблем господарства, в яких він не був компетентним.


                В родині Гузя, так само як і в родині Божка та в родині Машковського, завжди панувало взаєморозуміння. Захар відділився від батька. Іван Карпович виділив частину господарства Захару, а Захар вступив у колгосп і віддав цю частину господарства колгоспу.

                У сільраді з Іваном Карповичем працював секретарем Костянтин Ливинець. Костянтин став зятем Івану Карповичу, одружившись на його шістнадцятирічній доньки Уляни. Уляна народила дівчинку, Ливинець Олександру Костянтинівну. Більше дітей Уляна не народжувала.


                В центрі села жив Пилип Машковський. Він одружився на дочці Карпа Івановича, ім'я якої я не знаю. Сини Філіпа Машковського: Михайло, Степан та Микола були двоюрідними братами дітям Івана Карповича і були у великій дружбі з ними. Взагалі, в Темрюці, з його сімейно-родовим, патріархальним укладом життя, родичі ставилися один до одного уважно і надавали один одному всіляку допомогу.


                Старша дочка Івана Карповича, Варвара, вирішила вийти заміж за одного парубка, але дід Карпо сказав своїй онуці:

                – Не виходь за нього заміж, бо тобі з ним жити не більше року.


                Варвара діда не послухалася, вийшла заміж, а за сім місяців після весілля померла. Варя, знала, що дід Карпо «слів на вітер не кидає», але кохання сильніше смерті.


                В селі було сім млинів, а найкращий, новий добротний млин був у Івана Карповича. Управителем на цьому млині був Федір. Був у Івана Карповича і табун коней, а троє вороних коней у всій окрузі були найкращими виїзними кіньми – на них їздив Федір. Ці вороні коні були напівдикого виховання і нікого, окрім Федора до себе не підпускали. Федір мав на коней магічний вплив, тому коли він дивився в очі якому-небудь коню, той починав тремтіти, а за хвилину покривалася потом.

                На усіх весіллях в Темрюці і в довколишніх селах наречені виїжджали на трійці вороних коней Федора. Коли Федір віз на своїй трійці нареченого, то ніякі огорожі і перепони не могли його зупинити. Коні сміливо йшли на вогонь, збиваючи все на своєму шляху, і влітали у двір нареченої, звільняючи жениха від викупу за в'їзд у двір. Не секрет, що Федір коні перед цим вливав коням по 250 грамів горілки.

                Коли люди бачили Федора їдучого на трійці вороних коней, то говорили:
                – Дивіться, людоньки! Диявол на чортах їде!


                Федір був високим струнким хлопцем, з довгастим обличчям, чорним волоссям, колючими карими очима і гордовитим характером. За це його в селі прозвали «Гордяк».


                За декілька десятків років всі млини в Темрюці від старості прийшли в непридатність та  зруйнувалися, і тільки млин Федора продовжував працювати до тої пори, доки п'яні хлопці пізно ввечері 9-го травня 1967 року не спалили його.


                Весілля в українських селах влаштовували по осені, коли були закінчені всі термінові польові роботи, коли був зібраний і обмолочений урожай, коли можна розслабитися і відпочити, коли можна було дати волю своєму здоровому тілу і з честю зустріти чарівну Золоту Осінь. Діти, зачаті по осені, народжувалися влітку, коли материнське молоко було максимально насичене живими вітамінами.


                Федір засватав німкеню Фаїну. Весілля Федору зіграли пізньої осені, коли вранці на левадах вже були заморозки. До весілля з вишень зробили багато вина. Коли вино перебродило і вистигло, його відфільтрували, а м'якоть і кісточки з вишень викинули на сміттєву купу. Все сімейство було зайняте приготуваннями до весілля і тому ніхто не помітив, як гуси поїли викинуті відходи від вина.

                На гусей звернули увагу тільки тоді, коли ті лежали у дворі п'яні. Подумавши, що гуси отруїлися синильною кислотою, яка міститься в кісточках усіх ягід, Мокрина вилаяла винних і наказала викинути гусей на берег річки, щоб їх поїли лисиці і собаки. Гусей викинули, попередньо ощипав їх – гусячий пух недешево коштує.

                На другий день рано вранці, протверезілі і змерзлі голі гуси прийшли у двір, голосно висловлюючи своє обурення з приводу варварського до них ставлення. Довелося гусей відвести в тепле приміщення і доглядати за ними, поки не відросте у них нове пір'я.


                У величезному будинку Мокрыны жила велика сім'я - тут жили і невістки зі своїми дітьми. В Темрюці після весілля молодій невістці два місяці не дозволяли зустрічатися зі своїми батьками, щоб вона краще звикала до нових порядків і законів у новій родині. До того часу, коли первістку у молодій сім'ї виповниться п'ять років, цю сім'ю не відселяли, щоб нове подружжя за цей період часу привчилося вести господарство і виховувати дітей.


                У Захара був син Павло від першої дружини, а Іван і Надія були народжені Єфросинією з роду Каїра. Федору Фаїна народила дочку Валентину – більше дітей у Федора не було.

               
Сімейних свят в роду Гузя не визнавали і, відповідно, не було звичаю святкування дня народження членів сім'ї чи близьких родичів.
– Чи багато радості від того, що людина прийшла у світ грішний набиратися життєвого досвіду, і для відпрацювання колишніх гріхів своїх, та для відпрацювання помилок своїх предків? Хіба ви знайдете людину, котра святкує перший день свого прибуття в армію чи в тюрму? Не треба шукати привід для неправедного застілля, - говорили в сім'ях Божка і Гузя.


                Ісуса Христа в роду Гузя не вважали сином божим, і тим більше – не вважали богом, а священиків християнської релігії називали «слугами диявола», але відзначали ті церковні свята, які були взяті православною церквою з давньої культури галлів і були канонізовані.


                Одного разу Мокрина запросила місцевого священика додому для якоїсь релігійної церемоніїї. Після закінчення християнського ритуалу Мокрина запросила священика до столу. Стіл був багатий стравами, але був великий піст, тому на столі нічого скоромного не було. Мокрина звернулась до священика:
                – У нас є сало, ковбаси, копченості, осетрина і ще багато іншого смачного, але зараз великий піст, тому я не знаю, як вам все це запропонувати.

                Святий отець відповів:
                – З рота – гріх, а в рот – не гріх. Не гріх – в рот, не гріх! Неси на стіл все смачне.


                З рабами «божими» священики говорять так, як годиться говорити з рабами, а з вільними людьми вони говорять зовсім інакше. І це правильно, бо псу двуногому треба говорити те, що і повинно знати псові, навіть якщо він і «божий пес», а духовно вільній людині треба говорити істинне, бо така людина – невід’ємна частка Істини.