1, 8 Хто воли?

                Від Запоріжжя до Маріуполя ще в 19-му столітті була побудована шосейна дорога. Уздовж цієї дороги було багато поселень німців-колоністів. Частину цієї дороги збудували німці. Колоністи будували дорогу так само, як будувалися дороги в Європі. Дорога мала три лінії. Одна лінія була грейдерною – добре спланованою ґрунтовою дорогою, на якій не затримувалася дощова вода. Інша лінія була вимощена бруківкою, а третя лінія була пішохідною дорогою. Пішохідна лінія була добре отсыпана піском, а через кожні 100 метрів стояли вкопані в землю лавки для відпочинку пішоходів. По боках усіх ліній були висаджені високі пірамідальні тополі. Більш ніж за десять кілометрів була видна ця дорога з-за високих тополь, а в нічний, сніговій заметілі і в густий туман можна було сміливо їхати по дорозі без остраху збитися з шляху. З обох сторін пішохідної лінії росли фруктові дерева, так що пішохід міг і підкріпитися фруктами, якщо був сезон.


                Нецивілізована людина живе, керуючись своїми бажаннями, а не розумом. Живе, керуючись стереотипами мислення ледаря: «не роби сьогодні те, що можна зробити завтра»; «а я хочу сьогодні, а я хочу негайно і тут»; «не дбай про завтрашній день, бо дасть Бог день і дасть Бог харч». Та дивуватися нічого, бо людей цьому навчав Ісус Христос. Всупереч цьому вченню цивілізований чоловік завжди дбає про своє майбутнє, тому все, що він робить, завжди робить з урахуванням вимог майбутнього часу.


                Німці будували свої обійстя з урахуванням майбутніх вимог. Будували так, щоб можна було в негоду управлятися у дворі і поратися біля худоби, не забруднивши взуття. Біля свого села, німці саджали солодку. Солодка має антисептичні властивості. Солодку дрібно шинкували та додавали в бочки з солоними помідорами, огірками, капустою та квашеними яблуками, після того як все це достатньо укисне. В бочках, куди додавали солодку, припинявся процес бродіння, не з'являлася цвіль, а їжа набувала приємного аромату.


                За півкілометра від свого селища німці-колоністи висаджували терновий гай. Ця рослина з ніжним чудовим ароматом заповнює повітря освяченою Небом енергією. До того-ж плоди терну скріплюють шлунок, знищуючи в травному тракті шкідливі бактерії. Цю рослину галли назвали словом «терен» не просто так, бо: terno – ласкавий, ніжний, приємний; а Eterno – Бог.
Плоди терну терпкі, але після перших морозів вони набувають чудового неповторного смаку. А пироги з терном – диво!


                У тернових гаях завжди поселяються лисиці. Ці тварини хитрі та розумні. Вони не чіпають домашніх птахів у сусідньому селищі і охороняють його від нападу чужих лисиць. Самі ж вони ходять на полювання у віддалені села. Таким чином, лисиці і німці-колоністи підтримували добросусідські відносини. Так само поважають сусідів і вовки, бо на полювання вони ходять далеко, не чіпаючи нічого у сусідньому селі.


                Євгенії (Ївзі) всі заздрили і всі на вулиці її боялися, тому що сердити її не можна було, так як її побажання ворогові, сказане нею в серцях, обов'язково збудеться. Вона била хлопців і тому, коли вона підросла і стала дівувати, то женихатися до неї ніхто з хлопців не наважувався. Відчайдушній, грозі вуличних підлітків та молоді, дівчинці Ївзі, треба було надати приємного дівочого характеру і прищепити хороші манери.
Хрещений батько, німець-колоніст, щорічно дарував Ївзі дорогі золоті прикраси. Подарунки Ївга бачила, але їй навіть в руках не довелося їх потримати – всі вони були Мокриною продані, а гроші пішли на зміцнення господарства.


                Коли Євгенії виповнилося чотирнадцять років, хрещений батько забрав її до себе на виховання. Офіційно вважалося, що Євгенія служить у багатого німця, бо їй була виділена оплата, але гроші забирала Мокрина на господарство. Два роки була Євгенія у німця і все своє життя вона згадувала цей щасливий час, як солодкий сон. Добрі, максимально ввічливі і порядні люди прищепили Євгенії багато корисного, але бажання підірвати колектив якою-небудь витівкою у неї іноді проявлялося.


                Влітку 1924 року на полях все погоріло від посухи. Восени почався голод. Родина Івана Карповича Гузя економила в їжі як могла, зрідка допомагаючи голодним сім'ям у селі. Відмовляли собі у всьому, бо треба було зберегти посівний матеріал до весняної сівби, інакше сіяти буде нічого і тоді біда буде ще більшою.

                Зима 1925 року була настільки сніжною, що заметіллю засипало снігом будинки до дахів. В кінці січня стало по-літньому тепло, а сніг за два тижні розтанув. Повені не було, бо суха земля ввібрала всю талу воду. Темрючани до кінця лютого закінчили всі посівні роботи. Вони раділи, вважаючи, якщо рано відсіялися, то рано дозріє урожай, а значить, весняно-літній голод мало забере людей на цвинтар. За тиждень, після того як люди закінчили посівну, знову почалася зима з хуртовинами і заметілями. Намело величезні кучугури та почалися сильні морози. Люди були в глибокій розпачі.


                До Івана Карповича прийшов перший багач на селі:
                – Іване Карповичу, що робити будемо? Весь хліб ми висіяли в землю, але зима повернулася. Хліб, ймовірно, загинув. Влітку люди з голоду будуть їсти котів і собак, а до зими в селі всі люди вимруть.

                – Всевишній знає, що робить. Ще не те буде, бо заслужили. Брат брата вбивав. Триста років народ Росії за це розплачуватися буде, - відповіла, за Івана Карповича, Мокрина.

                Після цієї бесіди багач прийшов додому і повісився, а через тиждень почалася справжня весна. Сніг з полів зійшов повільно, без повені, тому лиха не накоїв. Влітку голодували всі темрючани.


                Голодували по-справжньому і в родині Івана Карповича.
                Якось влітку того ж року сидів на лавочці біля воріт свого двору голодний Карпо, гріючись у ласкавих сонячних променях. Повз Карпа проходила одинадцятирічна дівчинка. Карпо її зупинив:
                – Зупинись, дівчина, підійди до мене і послухай мене, безгрішна душа. За два тижні, у неділю, візьмеш псалтир та й прийдеш в цей двір після обіду мене відспівувати.

                – Господь з вами, дідусю. Жити треба. Та і я ще дівчина неповнолітня, тому недоречно мені відспівувати Вас.

                – Господь завжди зі мною, але час мого перебування в цьому світі грішному закінчився. Це добре, що ти дівчина безгрішна, тому Небо на тебе вказало. Ти повинна мене відспівувати. Так що, виконай волю Неба, прийди в цей двір з псалтырем за два тижні.


                Сильно голодувала сім'я Івана Карповича, бо посіяли всі запаси зерна, на їжу собі нічого не залишивши. Урожай 1925 року був такої сили, що здивував навіть самих досвідчених людей. З нового врожаю приготувала Мокрина обід та й нагодувала свого свекра. Карпо Іванович поїв і попросив добавки, але Мокрина відмовила:
                – Батьку, не можна вам багато їсти, бо Ви довго голодували.

                Карпо Іванович заплакав. В кімнату зайшов його син, Іван Карпович:
                – Чому батько плаче?

                – Я налила йому тарілку супу. Він поїв і ще просить, а йому більше не можна.

                – Нагодуй! – наказав Іван і вийшов з хати.

                Мокрина подала свекру ще одну тарілку супу. Карпо поїв, та за годину помер, а ще за годину у двір зайшла дівчинка з псалтырем в руках і сказала про те, що на прохання діда Карпа вона прийшла його відспівувати. Родичі Карпа здивувалися, а дівчинка розповіла про розмову з дідом Карпом, яка сталася два тижні тому. Про цю дівчинку, коли я був ще дитиною, частенько розповідала мені мама.


                Карпо Іванович прожив без малого 97 років і помер незадовго до свого дня народження. Він за все своє життя нічим не хворів, навіть нежиттю, а в день смерті всі зуби в нього були цілі!


                На початку червня 1967 року я був в селі Темрюк, тепер вже – Старченково. Випадок звів мене з жінкою, яка і була тією дівчинкою, яка виконала волю Неба. Ця жінка, побачивши мене, здивувалася, а потім сказала:
                – Я знаю, хто ти. Ти схожий на Івана Карповича Гузя. Ти правнук Карпа Івановича? Я мушу тобі розповісти дещо.

                Багато чого мені розповіла ця жінка – розмова була довгою. В колгоспі «Росія» ця жінка жила разом зі своїм сином інвалідом, який заробляв на хліб тим, що ремонтував пробиті автомобільні шини для колгоспу.


                Похоронили Карпа – життя увійшло у звичну колію. Сільська молодь вечорами збиралася на вечорницях, які проводилися в хаті якоїсь самотньої бабусі. Ходила сільська молодь і в клуб на заняття з художньої самодіяльності. Потім вони робили вистави і їздили по сусідніх селах ставити спектаклі. Ніщо не віщувало загрозу для спокійного сільського буття.


                НЕП (Новий Економічний Порядок) дав Радянській Росії високий приріст добробуту, але на короткий час, так як інститут господаря в форматі існування російського населення до цього часу вже був знищений. Непмани повилазили «з грязі» та й вирішили влізти  «в князі», що живуть за принципом «царствуй льожа на боку». Для цього необхідно всілякими способами знищити своїх конкурентів, тому непмани створили картелі, встановивши тим самим монопольні ціни на ринках. В зв’язку з цією дією непманів зростання добробуту народу припинилося.

                В даному випадку рішення радянського уряду встановити державну монополію на всю промисловість, було адекватним дії непманів. Але існує природна закономірність: «коса косить не тільки бур’ян». А якщо ця «коса» знаходиться в руках російського мужика, тоді треба згадати крилате російське прислів’я: «Застав дурака Богу молитись – він лоба собі приб’є». Ця «коса» й почала нищити по всій Росії мудрих працьовитих сільських господарів. Зачепила вона й селян Темрюка.


                Пізньої осені 1927 року Іван Карпович прокинувся вранці і сказав:
                – Мені сьогодні наснилося воли. Дивно, до чого б це? Воли – це воля? Може колективізацію скасують? Або ще краще – люди порозумнішають і все повернеться на круги своя?

                – Рогата худоба до добра не сниться, - відповіла йому Мокрина.


                У січні 1928 року в сільському клубі до Євгенії підійшов міліціонер з Володарська:
                – Хочу на тобі одружитися. Прийду сватати.

                – Приходь, - відповіла Євгенія.

                Міліціонер зайшов до господи Гузя без сватів, коли Івана Карповича не було вдома.

                – Я прийшов сватати Євгенію, - сказав він Мокрині. 

                Мокрина покликала Євгенію.
                – Ти підеш за цього придурка заміж? - глузливо запитала мати Євгенію.

                – Піду, - відповіла Євгенія.
               
                – Я тобі «піду», тварюка безмозка! - гнівно вигукнула Мокрина.

                – Ну і не піду. На біса він мені здався! - приголомшила всіх своєю відповіддю Євгенія.

                Сімнадцятирічна Євгенія все ще була пустотливий дівчиною, яка про кохання і сімейного життя мала туманне уявлення.


                Лютневого пізнього вечора до Івана Карповича у двір на санях в'їхали міліціонери з Володарска. Івану Карповичу оголосили про те, що він арештований та й підлягає висланню до Сибіру, а його господарство повинно перейти у володіння місцевого колгоспу. Івана Карповича відправили в Архангельськ на лісоповал. З двору Івана Карповича Гузя забрали всю живність та сільгоспінвентар, а з будинку в лічені хвилини вчорашні «друзі-товариші» в присутності господарів винесли меблі, теплий одяг, подушки, перини і все те, що можна було винести на руках. Майно ніхто не ділив і не розподіляв. Кожен мародер розбагатів тим, що встиг схопити і забрати в свій дім.


                Всі члени сім'ї Мокрини залишилися в тому одязі, в якому їх застали міліціонери. Декілька хвилин тому назад працьовите й дружнє сімейство голосно розмовляло й сміялось, готуючись до нічного відпочинку, а тепер вони вже сиділи в порожньому і чужому тепер будинку. Та не довго їм прийшлося сидіти, бо Мокрину, Федора з дружиною і з малою дочкою Валентиною, Євгенію і Анну міліціонери вивезли на санях в нічний степ та й викинули в кучугури снігу.

                Захар жив окремо від батька та був колгоспником і тому він не постраждав у цій екзекуції. Уляна теж жила окремо, так як була заміжня, і в цю екзекуцію теж не потрапила.

                Спорожнілий будинок Івана Карповича Гузя багато років буде сільським клубом. З часом будинок зруйнується, а на цьому обійсті радянська влада довго не буде дозволяти кому-небудь будуватися.


                Була люта хуртовина, сильний морозний вітер бив по обличчю колючими сніговими голками. До залізничної станції Розівка треба було пройти дванадцять кілометрів. Без теплого одягу і без грошей, йшло сімейство Мокрини по глибоких снігових заметах в гірку невідомість.

                Вони змогли пройти десять кілометрів до німецької колонії Шинталь біля Кам'яних Могил. Німці-колоністи їх обігріли, дали теплий одяг і грошей на дорогу. Ніхто не застудився, окрім Валентини, дочки Федора. Вона отримала сильне переохолодження – їй звернуло набік голову та розвернуло на 90 градусів руки і ноги. Вона залишиться інвалідом на все життя.

                Мокрина зі своїм сімейством дісталася до залізничної станції Розівка, звідки вони виїхали в шахтарське місто Сталіно починати нове, «світле і щасливе» радянське життя.