Я кохав її. Так, напевне, що кохав.
Лишень погляд її змушував мене здригатися й червоніти.
Я боявся втратити її кожну секунду свого нікчемного існування.
А одного разу вона просто зникла.
Пішла.
І, немов, щось вмерло всередині мене.
Днями я безцільно ходив квартирою. Нашою з нею квартирою. Доглядав наших з нею дітей. У них були її очі. І я просто не міг дивитися на них без сліз.
Моє життя втратило сенс і кожного дня я замислювався про суїцид.
Та нашим дітям потрібен був батько.
І я жив. Жив заради частинок її душі, що лишилася зі мною в згадку про неї.
Так минали дні...
Серце не бажало забувати її.
Та доля вирішила інакше.
Одного сонячного ранку до нашого дому вломилися якісь кремезні чолов'яги у білих халатах. Вони щось кричали одне до одного, а потім у цих криках розчинилася почорніла кімната.
Я впав на підлогу і знепритомнів...
Так і почалася моя історія.
Вона. Пролог
© Copyright: Харухи Даисэкихан, 2014
Свидетельство о публикации №214020801352
Свидетельство о публикации №214020801352
Рецензии