1, 9 Смерть i Воскресiння

                На світлині Іван Карпович в засланні



                В місті Сталіно сім'я Мокрини оселилася неподалік від залізничної станції Рутченкове в Красном Городке. За гроші, які Мокрині дали німці-колоністи, вона зняла два флігелі. В одному флігелі оселився Федір з дружиною Фаїною і дочкою Валентиною, а в іншому флігелі поселилась Мокрина з Ївгою та Ганною. Залишилося трохи грошей, але їх могло вистачити лише на тиждень, якщо купувати тільки хліб. Треба було шукати роботу. Без документів сімнадцятирічну Ївгу і шістнадцятирічну Анну на роботу ніхто не брав. Ївга і Ганна змогли слізно вмовити десятника на будівництві взяти їх на роботу підносити мулярам цеглу та будівельний розчин, пообіцявши, що документи будуть за два тижні.


                Федір потайки пробрався в Темрюк до своїй сестри Уляни. Чоловік Уляни, Ливинец Костянтин, все ще працював секретарем сільради. Він написав довідки на кожного члена родини Івана Карповича Гузя і зумів таємно від голови сільради поставити печатки на них.
Я бачив ці довідки – вони написані на поганому папері, а печатки поставлені червоним чорнилом.


                На підставі отриманих довідок всі члени родини Гузя змогли отримати паспорти, а з паспортами легко можна знайти роботу. Федір, отримавши паспорт, пішов працювати на шахту №19.
                Ганна влаштувалася працювати в аптеку касиром, так як вона закінчила два класи церковно-приходської школи, а Ївга влаштувалася працювати на шахту «17-17 біс» ламповщицею. З часом ця шахта буде називатися «Кіровська», а потім їй знову буде повернуто назву «шахта 17-17 біс».
               
                Варварське ставлення росіян до всього, що їх оточує, негативно позначається на всьому сущому, але найголовніше – спотворюється справжня історія із-за зміни росіянами географічних назв на свій лад.


                Під час масових репресій комуністичного режиму в селі Темрюк постраждало багато заможних селян, зокрема розкуркулили і родину Пилипа Машковського. Пилип Машковський був відправлений разом з Іваном Карповичем Гузем в Архангельську губернію на лісоповал, а сини Пилипа: Михайло, Степан та Микола втекли в місто Сталіно і тимчасово поселилися у флігелі, в якому жила Мокрина з Євгенією та Ганною. Тісно було, дуже тісно, але то була продиктована необхідність.


                Брати Машковські, так само, як і члени сім'ї Мокрини, на підставі виданих Костянтином Ливинцем фальшивих довідок, отримали паспорти та влаштувалися на роботу. Михайло Машковський влаштувався працювати на шахту «Гігант», якій після війни буде присвоєно найменування «шахта імені Абакумова». На цій шахті Михайло буде працювати до самої пенсії, а молодші брати Степан та Микола влаштувалися працювати на шахту «17-17 біс». За місяць після того, як Костянтин Ливинець видав довідки своїм родичам, він був заарештований і розстріляний.


                Велике за розмірами селище Рутченково було західною околицею міста Сталіно. Селище це було напівпустинне, та в ньому будувалось багато підприємств, а для робітників цих підприємств будувались житлові селища меншого розміру. Тут будувалось селище Перемога для працівників Рутченківського Коксохімічного Заводу, а також будувались селища: Красний Городок та Нова Колонія для робітників шахти «17-17 біс».


                Ївга та Ганна працювали, тому життя їхнє покращало. Тепер можна було регулярно платити за житло, купувати продукти харчування та економити жалюгідні залишки грошей для придбання одягу, а вечорами ходити в місцевий клуб молоді на танці. Одного разу на суботнику сестрам довелося висаджувати молоді деревця в майбутньому парку шахти 17-17 біс. Молодими сільськими дівчатами зацікавилися міські хлопці, але Ївгу і Ганну від занадто настирливих залицяльників захищали двоюрідні брати Машковські, Степан та Микола.


                Степан Пилипович Машковський був надзвичайно працездатною людиною. Він працював у шахті, ходив у вечірню школу і був курсантом Тсоавіахіму, в якому він навчався на льотчика.

                ТСОАВІАХІМ – Товариство Сприяння Обороні, Авіаційному і Хімічному Будівництву. Ця добровільна організація громадян СРСР, існувала в 1927-48 роках. А в 1948 році замість Тсоавіахіму були утворені три самостійні спортивні організації: ДОСАВ, ДОСАРМ і ДОСФЛОТ. У 1951 р. ці формації були об'єднані в ДОСААФ - Добровільне Товариство Сприяння Армії, Авіації і Флоту.


                Степан Пилипович Машковський скрізь встигав і навіть знаходив час іноді ходити на танці. Степан Пилипович навчався, а Микола вчитися не хотів. Одного разу вдома за обіднім столом Степан сказав Миколі:
                – Миколо, вчитися треба! Роки молоді пройдуть в гулях і на танцях. Потім навчатися пізно буде, а згодом шкодувати прийдеться.

На це Микола відповів:
                – Степане, не турбуйся даремно! Ми з тобою поруч зі Сталіним будемо. Ось побачиш!

                Моя мама і тітка Ганна у моїй присутності часто у своїх бесідах згадували цю розмову братів Машковських, бо була на те причина, про яку я розповім пізніше.


                Степан Пилипович Машковський закінчив вечірню школу. В авіашколі він отримав спеціальність льотчика, звільнився з шахти та й поїхав у місто Харків освоювати професію військового льотчика. Багато листів і фотографій надсилав Степан з військового училища Ївзі та Ганні, але після закінчення навчання від нього вісті вже не надходили. Всі поштові листи Степана Пилиповича Машковського і багато його фотографій, надісланих з військового училища, зберігалися у Ганни Іванівни. Де після смерті Ганни Іванівни знаходиться цей архів, я не знаю.


                Все, що я пишу в своїх книгах про героя Радянського Союзу, С.Ф. Машковського, зовсім не збігається з офіційною версією його біографії. Причини для цього є досить вагомі - вони політичні. Мої відомості про Машковського отримані від його кровних родичів, а не від тих осіб, які створювали офіційні версії біографій героїв. Але продовжимо розповідь.


                Минав час – дівчата звикали до нової роботи і до нового способу життя. Молоді люди швидко перевтілюються, тому зміна способу життя у них проходить не так болісно, як у літніх людей. Життя дівчат увійшло в спокійне русло, але ненадовго. Холодної і голодної осені 1933 року Мокрина померла – її організм не витримав величезних перевантажень останніх років життя. Осиротілі Ївга та Ганна, порадившись з Федором, не поспішали ховати тіло своєї матері – чекали, поки з'їдуться родичі попрощатися з поважною господинею великої родини.


                На похорон приїхали родичі з Темрюка, Міллерово, і хутора Гирино, який знаходиться південніше Міллерово, а також з інших місць. Близько тижня пролежало тіло Мокрини в труні в очікуванні похорону – була холодна осінь, тому тління тіла не було.


                Похоронити тіло Мокрини повинні були на кладовищі селища №11 біля Рутченківського рудоремонтного заводу. Труну з тілом Мокрини винесли у двір і поставили на табурети – настав час прощання з покійницею. Заголосили, запричитали рідні люди над тілом Мокрини. Носії підійшли до труни, щоб узяти на плечі цей фатальний вантаж і відправити його в останній шлях Буття.


                Раптом настала мертва тиша в натовпі присутніх тут людей. В повітрі відчувалося напруження і жах – всі завмерли, скам'яніли. Над натовпом пронісся глухий, але потужний за силою звук натовпу: «О-О-О-х!». Мокрина повільно підвелася і сіла в труні.

                Почалася паніка, люди кинулися тікати з двору, але потім зупинилися. Чоловіки з міцними нервами допомогли Мокрині вилізти з труни і обережно відвели її в будинок. Інші присутні тут люди з труднощами приходили в себе й не знали що їм треба робити. Хтось з переляку втік, а хтось стояв і хрестився. Здавалося дивним те, що ніхто не висловлював радість з приводу воскресіння Мокрини.

                За хвилину люди ожили, зашуміли, загомоніли, а родичі і цікаві люди, пересиливши страх, кинулися в будинок до Мокрини. В будинок набилося повно людей – яблуку ніде було впасти. У вікна заглядали ті, кому не вдалося увійти в будинок.


                Мокрина почала розповідати – вона все бачила і все чула. Бачила Мокрина на величезній відстані. Вона розповідала родичам про те, як вони отримували повідомлення про її смерть, що вони говорили з цього приводу, як збиралися в дорогу і як добиралися до міста Сталіно. Розповіла, які витрати були зроблені на організацію похорону, що було зроблено добре і що погано в цій організації. Розповіла і про те, що кожен з них думав, бо вона не тільки все чула і бачила, але навіть відчувала чужі думки.

                Вона була в Світі Безсмертя, у світі, де нема панів та ієрархій, де всі рівні і щасливі. Небо показало їй все, що буде з Людством. Мокрина розповіла про те, що скоро буде велика світова війна, в якій загине величезна кількість людей, а після війни настане тривалий мир, в процесі якого буде мирно знищено людей у багато разів більше, ніж у світовій війні. «А решту із того що Небо мені показало, вам знати не можна» - такими словами закінчила розповідь Мокрина.


                В кінці 1933 року повернувся із заслання Іван Карпович, та й покликав Ївгу:
                – Іди до мене, доню. Розбинтуй мені ноги.

                Ноги у Івана Карповича не були хворими, але під бинтами було багато грошей. Ці гроші допомогли родині Івана пережити голодний рік.

                Не прожив Іван Карпович навіть  року зі своєю сім'єю – влітку 1934 року він помер. Похоронили Івана Карповича на цвинтарі біля Рутченківського рудоремонтного заводу.