Чугайстер. Частина 2

Аби запобігти цьому, чоловік швидко занурився у воду й просидів так години зо дві, прислухаючись до співу струмка, якому давно вже набридло стояти на місці, тому він уже струменів собі далі, забираючи із собою смутні думки хазяїна. "Не пам'ятаю цього потічка .Минулої осені його тут ще не було, та й видно, що молодий. Батько його (напевне, гірський водоспад) не став би перечити мені та ще й хвалитися своєю силою, а одразу послухав би веління, зупиняючи свої бурхливі води. Але ти не такий, як твій батько. Веселий, самовпевнений, зірвиголова. Прямо як я у дитинстві. Мабуть, саме тому ти досі течеш і водяник тебе не висушив. Інколи нахабство буває корисним, чи не так друже?" - чоловік посміхнувся своїм думкам, провів рукою по воді, наче пестячи струмок, і знехотя поплив до берега. Ступнувши на м'який килим пожовклої трави та опалого листя, раз від разу вступаючи у нагріті сонцем калюжі, що золотилися серед рослин, він побрів до своєї лежанки, де залишив одяг. Піднявши білосніжну сорочку з землі, володар незадоволено скривився. побачивши що на комірі та рукавах палахкотять червоні, жовті та сині краплини дивної речовини, трохи схожої на віск. Вони блискали та переливалися у сонячному промінні, що хазяїн навіть замилувався. але потім знову невдоволено стиснув губи. "Знову потерчата постаралися. І коли вони тільки встигають псувати мою одежу?" - зітхнув чоловік, відкладаючи сорочку, та прикриваючи очі, аби послухати ліс та власне серце, у якому все ще жеврів біль спогадів, не до кінця вимитий водою. Вода прохолодними краплями падала на обличчя з волосся, через що здавалося, наче чоловік плаче. А може, так воно й було?.. Володар стояв, не рухаючись, аби не потривожити лісові розмови, дихаючи глибоко, але не гучно, щоб ніяк не видати свого "спостереження". Аж раптом прямо перед ним почувся якийсь тріск і щось спалахнуло так яскраво, що вогні затанцювали під заплющеними повіками. Вони були такі знайомі, що хазяїн здивовано розкрив очі. Посеред дерев танцювала дівчина, уся ніби зіткана із вогню. Її коси розсипали навколо себе купу іскр, погрожуючи спалити тут усе, зелені очі палахкотіли болотними вогниками, а шкіра, біла, наче сніг, була вкрита дивним візерунком...У пам'яті одразу ожили забуті спогади, потекли рікою давні, наче світ, почуття... - Лано..- одними губами промовив володар, не в силах відірвати погляду від огненної діви. а вона сміялася, розсипаючи навколо себе жар, простягала руки до нього, грайливо кажучи: - Зіграй мені знову на сопілці своїх вітрів, Чугайстре! Станцюй зі мною мій вогненний танок! Чугайстре! Чугайстре! Чугайстре... - її голос чарував, зводив з розуму. Вона була прекрасна, як і тоді, тисячі років тому, коли була ще людською дівчиною, а не поріддям Огневика. Так! Це вже не та Лана, яку він так кохав, чиї палкі вуста забирав у свій полон. Це не вона, це лише привид..Однак ці думки танули, танули, танули, а вона була усе ближче та ближче, ось уже жар захоплює тіло, а перед очима миготять зелені вогні та такі бажані губи. - Лано... І небо впало на плечі жаркою пеленою, забираючи у п'янкий смарагдовий вир...

Епілог

...Осінь цього року була незвично тепла, майже жарка. Ліс був наче охоплений полум'ям : дерева палахкотіли усіма кольорами оранжевого, і як би не намагався Лісовик це виправити, дерева уперто не скидали свого вбрання. Лише небо було по осінньому холодне, блакитно - сіре, наче очі дивної істоти..Коли йшов дощ, здавалося, що у співі крапель, шелесті листя та завиваннях вітру хтось співає тихе ім'я: Чугайстер