1, 10 Долi людськi

                на світлині Олександр і Євгенія Бабiч


                У Куйбишевському районі Запорізької області, неподалік від залізничної станції Царя-Костянтинівка (зараз вона називається Комиш-Зоря), в селі Попівка жила багатодітна єврейська сім'я Данила Явтуша. В селах того краю проживало безліч єврейських сімей, про єврейство яких знали хіба що самі євреї, та й то не всі.

                В історичний період махновщини Данило та його дружина захворіли і раптово померли, залишивши своїх дітей у розпорядження долі. Главою сім'ї стала старша дочка Дора. Вона працювала в городі і підробляла в наймах, щоб не були голодними її молодші брати і сестри. Брати і сестри підростали і роз'їжджалися в пошуках власного щастя.

                Дора вийшла заміж за Золотарьова Михайла і поїхала жити в 12-ту німецьку колонію. Цю німецьку колонію і село Вершина, Куйбишевського району, Запорізької області розділяла тільки невеличка степова річечка. Після війни 12-та німецька колонія втратить своє значення, так як всі німці радянською владою були з цього села депортовані в глухі північні райони країни без права покидати виділене їм місце проживання. У зв'язку з тим, що колишня 12-я німецька колонія втратила своє значення, вона стала частиною села Вершина, а трохи пізніше набула статусу окремого села з назвою Пробудження.


                Малолітній Іван Явтуш поїхав в місто Сталіно свою долю шукати. Іван спочатку попрацював учнем теслі, потім учнем бляхаря, потім учнем токаря, потім слюсарем по ремонту автомобілів, і, нарешті, придбав професію шофера (водія автомобіля). Єврей це єврей – знання за плечима не носити, а людина, котра багато вміє і знає, виживе в найважчих життєвих обставинах. Шофер з розумною головою гній возити не буде, а єврей, тим більше, цього робити не буде, бо він зможе возити навіть самого государя. Іван Данилович влаштувався працювати особистим шофером у першого секретаря Кіровського райкому партії. В один прекрасний день він познайомився з Ганною Гузь та й одружився з нею.


                Якось Євгенія вирішила поворожити на долю свою. В ніч під православне хрещення води вона набрала в відро воду, повісила на дужку відра замок, замкнула його і поклала ключ від замка собі під подушку, та й лягла спати. Вночі їй наснився сон: «До неї підійшов молодий чоловік і попросив води напитись. Вона дала йому ключ від замка, а він подарував їй двох голубят. Потім вони пішли на ринок, а в натовпі вона молодого чоловіка загубила. Довго шукала його, але не знайшла – так і залишилася вона з двома голубятами в руках». Сон досить скоро забувся.


                Одного разу, видаючи шахтарям лампи, Євгенія звернула увагу на одного молодого шахтаря. Обличчя шахтаря Ївзі здалося добре знайомим, але згадати, де вона його бачила, не змогла. Євгенія сказала юнаку:
                – Мені добре знайоме ваше обличчя, але ніяк не можу згадати, звідки я Вас знаю. Підкажіть, будь ласка.
                – Ви не могли мене знати, так як я зовсім недавно приїхав сюди з Дніпропетровська. В Дніпропетровську я працював в річковому порту вантажником. А до того як приїхати в Дніпропетровськ, я жив у селі Алтинівка, Конотопського району, Сумської області, де і народився. Мене звуть Олександр, а прізвище моє Бабич, - відповів він.


                Так Ївга зустріла свого судженого. За місяць після знайомства з Ївгою Олександр прийшов до Мокрини і два їй яблука:
                – Я полюбив вашу доньку Ївгу і хочу з нею одружитися.
                Молоді люди отримали від Мокрыны благословення та й побралися.


                Олександр працював у шахті «17-17 біс», на вугільній дільниці переносником, потім він навчався в місті Єнакієве на курсах підвищення кваліфікації, після чого працював машиністом електровоза. Влітку 1936 року Олександра Бабича на шість місяців забрали в РСЧА (робітничо-селянська червона армія) для військової підготовки.

                Служив він недалеко від міста Сталіно – в Святогірську. З листів свого чоловіка Євгенія дізналася, що разом з її чоловіком служить двійник її чоловіка, теж – Бабич Олександр Корнійович. Він схожий на її чоловіка і у нього такий же почерк. У двійника її чоловіка є дружина, яку теж звуть Євгенія, і у неї теж почерк такий же, як і у цієї Євгенії. Євгенія вирішила поїхати в Святогірськ на зустріч з чоловіком і з двійниками, з якими заздалегідь домовилися. Зустріч відбулася. Дві подружні пари були схожі один на одного, як дзеркальне відображення. Дивно, але світ неосяжний, а варіанти подій в ньому не мають обмеження.


                Рідна сестра Олександра Бабича, Валентина Корніївна, вийшла заміж за головного інженера шахти «17-17 біс», Мухіна Івана Юхимовича. У 1934 році у Валентини Корніївни народився син Леонід. Батьки його називали Льоликом. Всупереч комуністичному диктату в українців все ще існувала традиція хрестити дітей в церкві. Валентина Корніївна одного разу сказала своєму братові:
                – Саша, треба Льолика охрестити в церкві, але як це зробити так, щоб ніхто не дізнався про хрещення? Що буде, якщо люди дізнаються, що син комуніста, та ще й головного інженера шахти, охрещений в церкві?


                Роки йшли, а Льолик все ще не був охрещений. Одного разу, коли Льолик вже добре розмовляв, Валентина Корніївна зі своїм братом Олександром і з його дружиною Євгенією відвели Леоніда в церкву й там його охрестили. Льолику ж сказали, що його прийняли в загін парашутистів, а хрестик – значок парашутиста. Льолик був радий неймовірно. Вдома, коли Іван Юхимович прийшов з роботи, Льолик захоплено заявив батькові:
                – Тато, мене взяли в парашутисти! Ще й значок дали! Мамо, де значок?!

                Довелося розповісти Івану Юхимовичу про хрещення його сина. Іван Юхимович в жаху схопився за голову:
                – Ви з глузду з'їхали! Що тепер буде?!

                В тому, що хрест розп'яття був названий «значком парашутиста», є ненавмисний гумор і сатира на релігійну закономірність Буття.


                У 1937 році у Ганни народився син Юрій, а Ївга народила сина Петра, але він, не проживши й року, помер. Потім Ївга народила мертву дочку.


                Олександр був на шахті стахановцем, тому заробітки були у нього добрі, але.... Одного разу Ївга сказала своєму чоловікові:
                – В шахтній газеті є стаття про тебе. В ній написано, що ти заробляєш 700 карбованців, але ти приносиш додому лише 450 із них. Куди дівається решта грошей?

                – Невже ти думаєш, що нагороди і звання добуваються тільки ударною працею? Як би не так! За нагороди і звання треба платити, бо в цій країні все продається і все купується, - відповів Олександр.


                Олександр Бабич подав заяву про вступ в компартію. Партійний працівник, Корольова, в недавньому минулому ліпша подруга Микити Сергійовича Хрущова, сказала Олександру:
                – Про твій вступ до компартії не може бути й мови, бо твоя дружина з репресованих. Треба було б переглянути положення, займане вами в суспільстві.


                В райкомі партії теж стало відомо про те, що дружина Івана Даниловича Явтуша з розкуркуленої сім'ї. По цій причині запропонували йому звільнитися з роботи, бо йшла чистка в партії. В родинах Івана Даниловича Явтуша та Олександра Корнійовича Бабича одноголосно вирішили на деякий час виїхати з міста щоб уникнути можливих репресій. Те саме порадив їм зробити також Іван Юхимович Мухін.

                Обидві родини переїхали в Запорізьку область, в Кам'янку-Дніпровську. Там вони прожили рік, залишивши у своїй пам'яті найпрекрасніші спогади про чудовий у всіх відносинах край і про гостинних, чуйних жителів Кам'янки. Пройшло трохи більше року і вони повернулися в Сталіно на свої робочі місця, за винятком Івана Даниловича. У Кіровському райкомі партії Івану Даниловичу запропонували посаду завідувача господарством в ремісничому училищі, а він з радістю прийняв цю пропозицію.