1, 11 Красне Сонечко

                Володимир Бабич у віці 10-ти місяців

                Влітку 1940 року Ївга чекала народження ще однієї дитини. Вона зі своїм чоловіком Олександром сподівалася на щасливу долю малюка. Ївга знала день зачаття дитини, тому хвилювалася, бо строк пологів давно пройшов, а вона ще не народила.

                Нарешті, із затримкою на тиждень, на світанку нового дня, в неділю, 28-го липня 1940 року у Ївги почалися пологи. В операційній палаті пологового будинку три величезних вікна виходять на східну сторону світу. Через ці вікна видно коксові батареї Рутченківського коксохімічного заводу. Біля вікон пологового будинку проїжджають трамваї 5-го маршруту. Тут кінцева зупинка трамваю.

                Пологи приймав акушер. Дитина народилася. Акушер звернувся до Євгенії:
                – Породілля, Вы народили сина. Яке ім’я Ви йому дасте?
                – Я з чоловіком чекала сина, і ми вирішили назвати його Володимиром.
                – Володимир–Красне Сонечко, - оголосив акушер, і додав, кивнувши головою на вікно. – Одночасно з народженням вашого сина червоне сонце сходило! Великий хлопчик у Вас. Вага його, чотири кілограми, шістсот грамів.


                Того року сім'я Олександра Бабича орендувала флігель в третьому будинку по лівому боці вулиці на схід від трамвайної зупинки «Четвертий перетин». У цьому будинку Володимиру доведеться прожити перший рік свого життя.


                Малюк цей був незвичайним, бо він ніколи не плакав. Сповити його так, щоб руки були закриті і заховані, Володя не давав – вередував і не міг заснути. Руки його повинні бути вільними. Спав він, розкинувши руки і поклавши їх по обидва боки своєї голови. Носити його на руках було вкрай незручно, бо він відхилявся в бік і тримався суворо вертикально. Пелюшки його були завжди сухими і чистими. Якщо була в нього потреба звільнитися від шлаків, він здригався і тихо голосом подавав знак, що йому потрібен туалет.


                Володя ще не ходив, коли його вперше понесли в клуб на перегляд кіно. Під час кіносеансу він не стільки дивився фільм, скільки спостерігав за своїми батьками. Батьки ж дивились на нього, а він повертав обличчя своїх батьків до екрану і показував пальцем, куди треба дивитися. Сторонніх глядачів, котрі сиділи поруч з Володею, це надзвичайно забавляло.

                Ходити Володя почав на десятому місяці життя.


                Володимир – син трьох стародавніх родоводів: Бабич, Гузь і Божко. Носії прізвищ Божко, Бойко, Божинський – прямі нащадки древнього славного народу Бойи.

                Бої. Народність бої прийшли в Карпати, в Приазовські і Причорноморські степи з Апеннінського півострова. Бої були тим зерном, з якого народилася нація чехів, а карпатська місцевість, в якій бої закріпилися, називається Богемією. Річки Західний Буг і Південний Буг носять назви боїв. Цар Бож очолював племена боїв, які жили в причорноморських та приазовських степах.

                Гузь. Історичний слід цієї роду йде в Карпати і в Молдавію, де живуть нащадки узів і гагаузів. А далі, в глибину століть, слід цього роду йде в Середню Азію, де жили колись славні племена огузів, званих також гузами та узами, від яких потім сформувалися й відокремилися узбеки, каракалпаки і безліч інших народностей. Історичний слід роду Гузь на цьому не переривається, а йде до древнього міста Бабілон.

                Бабич (правильно – Бабіч). Це одна з найдавніших прізвищ на Землі. Носії цього прізвища живуть майже в усіх країнах світу. Що означає найдавніше, нині забуте, древнє українське слово «бабіч»? Бабіч – стремнина; центр річкового потоку; центральна, осьова лінія дороги. У першій половині 20-го сторіччя українці іноді користувалися словом «обабіч», яке мало значення: оточення; навколо; збоку. Наприклад, «обабіч дороги» - збоку дороги. За часів шумерської цивілізації словом «бабіч» називали верховних жерців панівної релігії і членів царської династії. Саме тому духовна столиця шумерської цивілізації носила назву Бабілон (російська неправильна назва – Вавілон).


                Прізвища Бабич, або Бабіч, говорять про те, що цей рід був центральної, осьової, духовної лінією європейського народу самар. Самаритяни – пастухи. Samarra (гал. яз) - кожух. У ріку Дніпро впадає річка Самара. А в Волгу впадає інша річка з назвою Самара.

                Самарканд – стародавня столиця самаритян.

                Найдавніше плем'я самар і нині живе по берегах річки Горін, що впадає в річку Амур. А самаритяни, які переселилися в Японію, створили там японську еліту – самураї.

                Але ці сторінки істинної історії людства не бажані паразитам роду людського, бо вони руйнують біблійні байки.


                Влітку 1941 року Володимир, син Євгенії, захворів - у нього почалася кривава дизентерія. Євгенія понесла сина до лікаря.

                – Вам доводилося хоронити дітей? - запитав доктор.
                – Двох поховала, - відповіла Євгенія.
                – Похороните і цю дитину, бо його неможливо врятувати, - виніс свій вирок доктор.


                Євгенія несла сина додому і заливалася сльозами:
                – О, Небо! О, предки мої! Врятуйте мого сина!
                – Він сам знає, що Йому потрібно, - почулося Євгенії.


                Ввечері того ж дня Євгенія з чоловіком села їсти оселедець з картоплею «в мундирах». Володимир лежав у ліжечку і спостерігав. Потім він простягнув руки і попросив їжу. Євгенія простягнула йому картоплину, але син відштовхнув її руку й знову став просити їжу.

                – Він просить оселедця, - сказала чоловікові Євгенія.
                – Дай! - коротко відповів Олександр.
                – Але ж йому не можна їсти оселедець! - заперечила Євгенія.
                – Лікар сказав, що Володя помре? Так нагодуй добре дитину перед смертю. Нагодуй! - наказав чоловік.


                Євгенія нагодувала сина оселедцем. Володимир з апетитом поїв і міцно заснув. Спав він близько доби. Час від часу Євгенія з тривогою  підходила до сина – чи дихає? На другий день Володимир прокинувся, попросив пити і їсти.

                Через тиждень Євгенія понесла сина до лікаря. Побачивши рожевощокого хлопця, доктор здивовано запитав:
                – Чим Ви його вилікували?
                – Оселедцем, - відповіла Євгенія.
Доктор здивовано похитав головою, а потім сказав:
                – Значить, так треба було.