Сельский мир. 2

Уголок моего двора с предметами сельского обихода

ПРО СЕЛО

Звертаю увагу на те, що про село майже завжди розповідають з якимсь милуванням цією людською спільнотою, де все органічно і ні що  не суперечить природному середовищу, яке його оточує:  ні розмірами своїх будівель, ні кольорами. Лише церква є домінантою села, його прикрасою. Місто – інша річ, воно велике, розлоге по території, і милуватися можна тільки окремими куточками, будівлями, парками. А село все видно зразу.
Іноді читаєш, якійсь літературний твір, і настільки сподобається опис такого колоритного сільського куточка, що випишеш його з метою знову колись прочитати. Ось, як приклад, один з таких описів: «... не знавший Малороссии, увидел малороссийскую природу во всей её красоте и величии, ознакомился с добрыми малороссиянами и всю жизнь вспоминал с отрадой маленький и уютный домик над рекой Ворсклой. Беленький сельский храм наполняли женщины живыми букетами цветов в расшитых национальных костюмах. Слышал и наслаждался простотой и сердечностью дивных мотивов песен этого благодатного края.» Так писав добродій Виленський в книжці «Нєдєлі» 1888 року.
Подібних замальовок існує багато, але із поетичних мою увагу завжди привертав вірш Тараса Шевченка «Село» з поеми «Княжна». Стислий, лише одинадцять рядків, він винятковий тим, як багато сказано у ньому:
«Село! І серце одпочине.
Село на нашій Україні –
Неначе писанка село,
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади; біліють хати,
А на горі стоять палати,
Неначе диво. А кругом
Широколистії тополі,
А там і ліс, і ліс, і поле,
І сині гори за Дніпром.
Сам Бог витає над селом.»
У першому рядку Шевченко констатує той стан душевного спокою, що саме в селі легко досягається. Не викликає сумніву, що у місті  неможливо досягнути такої гармонії, адже там дуже багато всіляких зайвих подразників.
У іншому рядку Шевченко демонструє красу села, порівнюючи його з витвором народного мистецтва – писанкою (не крашанкою), яку готують для великого християнського свята – Великодня.
Далі Шевченко так коментує красу села:

Цвітуть сади, біліють хати,
А на горі стоять палати.
Неначе диво

Це і визнання того, що вдалі красиві архітектурні споруди не суперечать красі Природи і знаходяться з нею у гармонійному сполученні. У цьому вірші Шевченко виявляє себе і як професійний художник, звернувши увагу на «сині гори за Дніпром», що властиво повітряній перспективі.
Привертає увагу і такий літературний факт: російський поет Сергій Єсенін ніколи не переймався іншомовною поезією, та раптом звернув увагу на шевченкове «Село», і вдало переклав його на російську мову – єдиний подібний випадок у творчості поета!
Крім вірша «Село», у Шевченка ми зустрічаємо і таке поетичне диво – усього два  рядки, а
перед нами зразу виникає цілісна картина села, обрамлена природою:

Мов оазис в чистім полі
село зеленіє

Не треба пояснювати, що означає для пустелі оаза, позаяк вона, як і степ має власну красу.

Таким чином село завжди було самодостатньою структурою. Підґрунтям для цього слугувало власне натуральне господарство, бо майже все необхідне для існування вироблялося самими селянами. А того, чого не вистачало для життя можна було купити на великих і малих ярмарках.
Селяни і самі торгували  лишками власної виробленої продукції, керамічними виробами та іншим крамом. Переробкою сільськогосподарчої продукції село майже не займалося крім тієї частки, що в незначній кількості є необхідною для повсякденного життя. Для цього слугували численні вітряки і млини на річках.
Узагальнюючи, можна сказати, що сільський світ був соціумом не споживання, а переважно виробництва продукції.
Принципово інша річ властива містам. Всі міста, ще з епохи середньовіччя були повністю залежними від завезення харчів, і тому їх наскільки могли живили навколишні села. Землеробна культура – лягла в підґрунтя сучасної цивілізації. Саме на ній побудовне і її сьогоденне процвітання.  Найвищий фах, якого досяг селянин, було звання Землероб.
Це помітив літературознавець, рафінований міський інтелігент кінця ХІХ століття Юлій Айхенвальд:
«Только на лоне природы, среди свежих благоуханий, на великом просторе растущего хлеба, мы вспоминаем, что настоящий человек, наиболее реальный и достойный времени – это пахарь».
Село навіть у ХХ столітті на відміну від міста було екологічно чистим середовищем. Тоді Селяни не мали ні пластики, ні пластмаси, не знали вони і пакунків. Скляних пляшок загалом було мало і їх звичайно берегли. Головним сільським "пакунком" був звичайний глиняний глечик та різноманітні горщики (макітри) Ще й до недавна в усіх селах вони красувалися на тинах, де їх сушили хазяйновити господині... А якою смачною та запашною була та звичайна городина, що виростала на грядці без всіляких хімічних добрів, а зараз... лишився тільки привабливий зовнішній вигляд!
Мешканці села складали доволі міцну спільноту, де всі один одного знали і в будь-який час готові були прийти на допомогу. Типовим у цьому відношенні був такий громадський інститут як ПОМІЧ (або в деяких місцевостях ТОЛОКА): якщо згорить хата, то все село бере участь у будівництві нового житла, і зводить його досить швидко, а господарю залишалося тільки поставити магарич.
Селяни відзначались і такими індивідуальними привабливими рисами як цільністю характеру та волелюбністю. Ймовірно, це йде від козаччини, а можливо й ще більш давніх часів. Можливо тому і кріпацтво в Україні набуло інших рис ніж у Росії: ліберальніших.
Варто сказати, що звичай працювати на своїй землі, займатися сільським господарством не змогла зламати і примусова колективізація. До створених колгоспів селяни швидко пристосувались,  встигаючи працювати і на колгоспних ланах, і на власних. Внаслідок цього село ніколи не відчувало нестачі харчів за винятком коли були недороди чи  спланований голодомор.
Треба зауважити, що ця недолуга колгоспно-приватна система змогла витримати і випробування війною 1941- 45 років. В тяжкі роки війни село врятувало від голодної смерті міста, які опинились під окупаційним режимом. Це були часи так званої мінки, коли городянки клали на дитячі санки якесь власне збіжжя, і подавалися на село з метою його обміняти на якісь харчі. З часом навіть з’явилися німецькі заготівельні організації які їздили по селах і заготовляли продукти.
Кожне село було дійсно витривалою живою спільнотою, де кожен добре знав своїх односільчан і постійно спілкувався в цьому доволі замкнутому середовищі. Кількість населення в більшості сіл було доволі незначною, тому навіть вулиці сіл, якщо вони фігурально і Були, то назв не Мали. Різні куточки села називались за своїми ландшафтними і природними ознаками. А люди в селі крім офіційних прізвищ (бо взагалі були села-хутора в яких майже всі мешканці мали одне прізвище) та імен, мали свої прізвиська, які отримували від якихось своїх характерних ознак, статури, звичок і роду діяльності. Вони були завжди влучні, із присмаком гумору (українська ментальність).
Село, як організований соціум, мало і свою архітектурну цілісність. Домінантами були церква на храмовому місці, сільська управа, шинок.
Зовні вигляд села завжди був охайним, привабливим, органічно вплетеним у природне середовище, і той, хто бачив цей пейзаж, не міг залишатися байдужим. Перш за все це стосується художників, зокрема художників Харківської школи. Характерною є картина С. Васильківського «Біля шинка», де зображена панорама села з широкою вулицею, обрамленою  тинами, із будівлею церкви, що проглядає з далеку. 
Селяни завжди тримались своєї етнокультурної цілості і самобутності, що відбивалось в піснях, музиці, місцевому орнаменті, що й передавалося у спадок із покоління в покоління. Завдяки тому, що ця культура була досить консервативною, вона і змогла донести свої витвори до сьогодення у відносній чистоті. Злочинності та аморальності в поведінці селян майже не спостерігалось, а якщо траплялось, то швидко зводилось нанівець громадським осудом. Це втілилось у сучасних висловах: «соромно перед людьми», «а що люди скажуть». Право у власному розумінні мало превентивне значення.
Мабуть сама суть селянства була чистою. Діти природи, вони розвивалися вільно за звичаями і традиціями своїх предків. Свідомість їх не була затьмарена якимось фанатичними квазіідеями. Багато у їхній поведінці було ще того, що залишилось з до християнських часів – ранку віри. Саме християнство сприймали як щось яскраво казкове з мальовничими ритуалами.
Сільське середовище – це те місце, де Людина почуває себе вільно і комфортно. Тут немає міського натовпу, зайвого агресивного подразнення, Є тиша, сонце, чисте повітря. Тут немає бруду, а є земля...