2, 3 Медя Касясь

                Зима 1942 року була незвично холодною – морози досягали 41 градуса за Цельсієм. На вулицях замерзали, не тільки жителі міста Сталіно, але і німці з румунами. Щоранку трупи збиралися і вивозилися на санях за місто в братську могилу.

                У сім'ях Євгенії та Ганни закінчувалися продукти харчування. Ганна зі своїм чоловіком, чотирирічним сином Юрієм і з Мокриною виїхали на захід у пошуках роботи, житла і їжі.

                Олександр Бабіч взяв санчата й повіз носильні речі по селах області для обміну на їжу. Вдома залишилося відро насіння соняшнику, а крім цього в будинку не було навіть крихти хліба. Близько тижня був відсутній Олександр. Євгенія лузала насіння й годувала сина. Передні зуби почали руйнуватись.
                – Чи не замерз мій Сашко? - задавала Євгенія питання своїм знайомим.
                – Не хвилюйся, твій Сашко ходить надто швидко, тому не замерзне він, - чула вона у відповідь.

                За тиждень прийшов її чоловік та приніс трохи їжі. На декілька днів їжі вистачить, а далі що?

                – Все, Женя, мій час скінчився. Настав твій час. Тепер ти вирішуй, що треба робити. Рятуй родину!

                Олександр переклав на плечі Євгенії тягар відповідальності – треба діяти. Зібрали нехитрі пожитки, які помістилися на санчатах, зверху речей посадили сина і пішли засніженим, морозним степом на захід у пошуках долі.

                В дорогу вирушили в середу 23-го січня 1942 року. На третій день, у п'ятницю 25 січня після обіду почався рясний снігопад. Сніг валив з неба великими пластівцями. Почало швидко смеркати. Не видно стало дороги. Вітер вже не дув в одному напрямку, а крутив і закручував снігові вихори навколо подорожніх. Олександр і Ївга втратили орієнтування і не знали, в якому напрямку треба рухатися.

                – Не будемо же ми стояти й чекати погоди. Давай рухатися, намагаючись дотримуватися прямої лінії. Зрештою, ми вийдемо на дорогу або до села, - сказав Олександр.

                З правого боку почувся гавкіт собаки. Пішли на голос і вийшли до господарської будівлі. Тут і зупинилися, бо доброзичливі люди пустили їх на нічліг.

                За три дні по засніженому степу Олександр з Ївгою пройшли більше ста кілометрів. Євгенія з чоловіком опинилася в дев'ятій німецької колонії. Тут був старостою німець-колоніст, котрий добре знав Гузя Івана Карповича, батька Євгенії. Євгенію з сином і чоловіком поселили в теплу хату. Євгенії надали роботу на птахофермі, а Олександра відправили на роботу в стайню. Тепер в родині Бабичів настали спокійні, теплі та ситі дні.


                У Володимира був золотий час раннього дитинства. Час, коли нормальна дитина не знає, що таке «погано» і що таке «добре», тому всі події вона сприймає як природну закономірність. Час, коли нормальна дитина не знає, що таке «страх» і не має поняття «боюся». Нормальні діти саме такими народжуються – сміливими та духом вільними. Через рік-два після народження нормальної дитини батьки і навколишнє середовище будуть навчати свою дитину боятися «бога». Робити дитину духовним невільником «бога», «бога» - якого самі ніколи не бачили і не чули. Будуть перетворювати дитину в більш «нормальну», за поняттями собак «божих». Будуть привчати дитину до залежності і раболіпства, бо земним панам потрібні раби, та й слугам Сатани раби «божі» потрібні.


                Володимир любив мед, сало, вареники, парне молоко і сирі курячі яйця. Одного разу Євгенія разом з сином була в гостях у старости села. Почувши, що Володя любить яйця, староста вніс відро яєць в кімнату та й поставив його перед ним. «І-і-і-ах!» - вигукнув малюк, заплескав у долоні і кинувся до відкритого перед ним багатства. Без хліба і солі він випив підряд десять яєць.

                Євгенія ніколи не бачила сліз на обличчі сина. Зазвичай він був серйозним, та іноді у нього на обличчі з'являлася іронічна посмішка. Але посмішка його була однобокою, бо він усміхався правим куточком рота, в той час як ліва сторона обличчя його було серйозною.


                Одного разу в теплий весняний день Ївга повела сина на стайню, де працював її чоловік. У Володі на ногах були чорні туфельки і білі шкарпетки. Він був вдягнений у чорні короткі штанці на підтяжках і в білу сорочку, а на голові у нього була чорна пілотка з китицею із червоних ниток. Володя побачив коней і кинувся бігти до них. Він підбіг до жеребця і обняв його ногу. Батьки Володі і конюх завмерли з переляку, бо цей жеребець нікого до себе не підпускав, бив людей ногами й кусав зубами, навіть конюхи його боялися. Нічого страшного не сталося. Володя гладив руками ноги жеребця, а жеребець обнюхував його і м'якими губами торкався до його обличчя та обережно переступав ногами.


                Олександр кохав свою дружину, але соромився того, що був молодше її на два роки. При заміні документів він виправив рік народження дружини, зробивши її своєю одноліткою. Так Ївга стала значитися за документами, як народжена 7-го січня 1913 року.

                У Олександра з сином була взаємна любов і настільки сильна, що дивувала очевидців. Володимир все намагався робити так, як робив його батько. Вранці Володимир вимагав, щоб його роздягнули до пояса, потім він ставав поруч з батьком вмиватися. Володя, широко розставивши ноги і витягнувши вперед руки, підставляв їх під струмінь води, яку зливали з кухля. Вода лилася поміж долонь, а Володя голосно пирхаючи, як батько, сухими долонями вмивався.


                У більш повній мірі жінка починає розуміти чоловіка, спостерігаючи за тим, як дорослішає її син. Ваші діти – ваші судді, ваше страждання і ваше покарання. Ваші діти будуть нести тягар гріхів ваших. Не можуть помилки батьків не позначатися на долі їхніх дітей. Не може подружня невірність не позначитися на долі дітей – це природний закон. Не допускайте того, щоб у ваших дітей був нерідний батько, бо гріх цей Небеса не прощають нікому.


                У спекотний літній день в обідню перерву згоріла стайня з великими запасами фуражу. Увечері староста запросив до себе Ївгу:
                – Я знаю, що це зробив твій чоловік, але доказів немає. Дві сили зіткнулися у смертельній сутичці. Обидві сили відомі Великим Звіром. Це робиться для того, щоб залучити на свій бік якомога більше невинних людей, бо хоч би на якій стороні люди не воювали, вони все одно будуть воювати на стороні Сатани. Будь-який результат цієї сутички приведе до перемоги Великого Звіра над людством, а армія його багаторазово збільшиться. Недобре підтримувати будь-яку з цих сторін. У будь-якому випадку результат буде плачевним. Через день-два сюди приїде слідча комісія. Твого чоловіка можуть розстріляти. Нехай твій чоловік візьме вночі коня і воза. Він знає, якого коня треба взяти. Їдьте негайно. Я постараюся зробити так, щоб вас не розшукували. Проїдете кілометрів двадцять і відпустіть кінь. Кінь з возом сам повернеться додому. Візьми гроші. Вони вам допоможуть добре облаштуватися на новому місці, - староста простягнув Євгенії пачку німецьких марок.


                Вночі Євгенія з чоловіком і з сином покинула гостинне село. Вони приїхали на залізничний роз'їзд «347-й кілометр». На цьому роз’їзді жила Мокрина з дочкою Ганною, зятем Іваном і онуком Юрієм. Іван Данилович працював на залізниці. Жили вони в бараці із шпал. Барак був побудований на два господаря і знаходився поруч із залізничним переїздом. Одна половина барака, в якій помістилися сім'ї Ганни та Євгенії, виходила торцевою стороною на схід. Тут, поряд з бараком пролягала ґрунтова дорога, що вела на переїзд. Друга половина барака виходила на захід до городів, які знаходились між двох лісопосадок. Сіни були посеред барака. Плита опалення з грубою розділяла житлове приміщення на дві половини. У першій половині спала Мокрина. Тут була плита опалення, і ця половина служила кухнею. Два вікна виходили у двір, а між вікнами стояв стіл і два стільці з боків столу. Уздовж торцевої стіни стояло ліжко, на якому спала Ганна з Іваном Даниловичем і сином Юрієм. Біля тильної, північної стіни барака стояло ліжко, на якому спала Євгенія з чоловіком і дворічним Володимиром.

                Для Володимира цей роз'їзд став другою батьківщиною. Тут пройде все його дитинство.

                Місце тут пустинне. На схід в десяти кілометрах знаходиться роз'їзд «357-й кілометр». У п'яти кілометрах на південь від роз'їзду «357-й кілометр» розташоване село Темрюк. У десяти кілометрах на схід від роз'їзду «357-й кілометр» - залізнична станція Розівка.

                На південь від роз'їзду «347-й кілометр» є хутір з десяти будинків. Це 6-е відділення радгоспу «Азов». Поступово хутір цей розростеться до великого села, наблизиться околицею до залізниці і до 2000 року отримає назву Тернова. В кілометрі на захід від Тернового розташоване село Сухе, але за дванадцять років життя, які прожив на роз'їзді Володимир, ніхто з роз'їзду в тому селі не був, як не був на роз'їзді і ніхто з цього села. У період з 1960 по 1970 роки це село буде зруйноване бульдозерами і знищені сліди його існування.

                В дванадцяти кілометрах на захід від роз'їзду «347-й кілометр» знаходиться залізнична станція Царе-Константинівка, яка потім буде перейменована і названа «Комиш-Зоря». А ось на північ від роз'їзду населених пунктів більше. В кілометрі від роз'їзду «347-й кілометр» - третє відділення зернорадгоспу «Азов». Тут є медпункт, клуб, магазин і початкова школа. Це відділення до 2000 року отримає назву село Руденка. У двох кілометрах на захід від радгоспу знаходиться село Червоне Озеро, а на північ – село Очеретувата.

                На північний схід від радгоспу - хутір Чистополь. Цей хутір, як і багато інших сільських поселень буде знищений. За Чистополем знаходиться село Вершина. Від роз'їзду до Вершини сім кілометрів. Через Вершину проходить шосе «Запоріжжя - Пологи - Розівка - Маріуполь». Всі вищеперелічені села розташовані в долинах малих степових річок, які з'єднуються і утворюють річку Гайчур. Річка Гайчур впадає в річку Самара, а Самара впадає в ріку Дніпро.


                Пізно ввечері я лягаю в ліжко, а мої родичі бажають мені доброї ночі:
                – Володя, спокійної ночі!
                – До коті ноті! - весело відповідаю я.

                Коли я лежав у ліжку поруч зі своїм батьком, я був безмірно щасливий, і я це добре пам'ятаю. Мій батько з дядьком Іваном працював на залізниці. Іноді батько виїжджав у справах кудись далеко. Я про це знав. Іноді, в таких випадках, щоб почути мою своєрідну дитячу мову, тітка Ганна питала мене:
                – Володя, а де твій тато?
                Я відповідаю:
                – Тато, но-о-о-о хабе хайда.

                Слід це розуміти так: «но» - коні; «о-о-о» - далеко-далеко; «хабе» - цоб-цабе (наліво-направо) на биків, тобто «їхати»; і «гайда» - подорожувати. Як бачите, висловлення досить ясне: «Тато поїхав на худобі дуже далеко».

                Я висловлювався своєрідною мовою, але вона моїм родичам була гранично зрозумілою і дуже їх забавляла. В принципі, моя дитяча мова досить точно відповідала стародавній мові південних українців. Слово «гайда» - ділова подорож, слово «байда» - бродяга-нероба, слово «вайда» - циганський барон, теж бродяга і нероба. В той час в Україні досить часто можна було почути звернення до нероби або волоцюги: «Чого ти байдикуєш?».


                Через два тижні після переїзду з німецької колонії на роз'їзд, за ті гроші, які дав Євгенії староста німецького села, Олександр купив п'ять вуликів. Їх поставили біля лісопосадки. Мене маленькі будиночки надзвичайно зацікавили.

                Я подався до них. У цих будиночках жила величезна кількість маленьких красивих істот. Бджоли дуже діловито літають і видають мелодійний звук небесної симфонії. Які ж вони серйозні, красиві і милі створіння! Але ось проблема! У бджолиних будиночків маленькі двері, а бджоли лізуть у вулик і з вулика, штовхаючись і заважаючи один одному. Ну, як їм не допомогти!

                Я знайшов на землі дві палички, підійшов до вулика, присів біля нього і спробував паличками розширити прохід у вулик. Збільшити прохід мені не вдалося, зате серед бджіл почалася метушня. Бджоли перестали виробляти небесну симфонію. Тепер видаваний ними звук став дзвінким і злісним. Потім бджоли з усіх боків атакували мене. Я змушений був захищатися.

                Я підвівся, повернувся спиною до вулика та й сів на льоток, закривши своїм задом бджолам вихід з вулика, після чого я закрив паличками свої очі. Так і сидів, а бджоли жалили моє обличчя і руки нещадно, та я не плакав. Почувся гучний чоловічий голос:
                – Сашко! Забери свого пасічника! Твій син порається біля вуликів!


                Батько мене забрав, а що було зі мною далі – я не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, як я прокинувся після денного сну. Я прокинувся, але мене оточував рожевий туман, через який нічого не було видно. Я зліз з ліжка і повернувся до вікна, але все одно нічого не було видно. Тоді я підняв праву руку до обличчя і двома пальцями підняв вії правого ока. Біля столу сиділа тітка Ганна і щось шила. Вона подивилася на мене і запитала:
                – Володя, що з тобою сталося?
                – Медя касясь! - пояснив я їй лаконічно причину ситуації, в якій опинився.

                Те, що у вуликах знаходиться мед – я знав, але тепер мені довелося дізнатися і про те, що мед кусається. Мене кілька років після цього випадку називали «Медя Касясь». Таким чином, я відзначив своє дворіччя. Ніякої трагедії зі мною не сталося. Моє ставлення до бджіл не змінилося. Вони для мене так і залишилися небесними істотами, а небесна симфонія, що виходить від бджіл – найкращою на світі музикою.