Aliis inserviendo consumor. Початок

«Ой умер старий батько
 І старенькая мати,
 Та нема кому щирої
 Тії радоньки дати.
 Що мені на світі,
 Сироті, робити?
 Чи йти в люде жити,
 Чи дома журитись?»

Тарас Шевченко – «Ой умер старий батько»

  Ще перші півні не співали, як в одній з селянських хат почувся дитячий плач. Спочатку тихий, слабкий, а потім, з набувшеюся раптом силою заголосило дитя. На землю спустилося нове життя. Стомлені жіночі материнські руки обережно обіймали дитя, гойдали і присипляли.

Мати всміхається – вже чотири рочки сину – скоро виросте, змужніє, почне помагати- заживуть ще добре! Ото буде життя в них! Зараз скромно живуть, а через рочків 15 – достаток буде в їхній хаті. А поки що – спи, маленький, рости і набирайся сил, сонце моє ясне!

  Скоро батько прийде з панщини, принесе ж бо гостинець. Та Тарасе буде спати. А коли вранці прокинеться – батька вже не буде – у пана вдосвіта роблять.

  Зрання прокинувся Тарасику – мати коло печі, порається. Обернулась до нього, посміхнулась. Тарасику цікаво – а що ж то мамця робе? Щось мішає, щось ріже. І вже так цікаво і дивно йому! Мати в нього добра, лагідна – усе показує, усьому повчає. Скоро виросте синочок- тож треба йому показати, як що робити,як хазяйнувать.

  Вдень Тарасе біжить до своїх товаришів – сусіда Лаврінчика, старшого від його аж на два рочки та до сусідської дівчинки Катрусі.

  Утрьох вони підуть до лісу, адже там, на лісовій галявині розташоване неглибоке озерце. Тарасе всміхається,адже підуть вони через перелази, а там бур’ян цвіте-як то вони  через нього?
Скупавшись досхочу, вони вилазять на берег і падають на теплий пісочок. Навкруги озера – дерева, високі і сумні.

  Весело Тарасику. Йому ще тільки чотири рочки, а він уже ходить до лісу і купається у небезпечному страшному і темному ( як казала колись мати) озері.

  Мати й батько не знають, що він ходить туди. А він і не скаже, бо вони, як дізнаються, більш не пустять. А йому ж  так хочеться!


   Й летіли дні, тижні, місяці і роки такого безтурботного дитинства. Минуло Тарасу вже дев’ять років. Вже й батько його з собою бере до пана робить. Влітку за садом вхажує Тарас, восени – урожай збирає на городі. А зима настала – в хліву Тарас порається – за скотом слідкує, води, сіна дасть їм. Мати ж, коли Тарас підрос, теж стала у пана служить – за хатою слідить, воду носить. Та не було у неї теплого кожушка як у панночки молодої. Стала мати хилить, відпрацює день, а вже другий - вдома, на печі. Син із батьком хвилюються – що то з мамцею?Працюють і за себе і за неї на пана. 

  Коли вернулись одного разу глядь – а замість мати страшна, до смерті утомлена жінка споглядає на них з печі. Очами смеркає , посмішка як не справжня. Лежить собі і темрява коло неї нависла. Страшно додому вертатись. Мати вже не та, якою була раніше. 

  Треба дохтора позвати. Він вилечить і може верне матір. «Дохтор» - це пан навчив так на лікаря промовляти. Пан наш москаль, і тепер оселився й лікар  в нашому селі, теж москаль. Часто вони зустрічаються і щось гуторять – зрозуміле тільки їм. Тепер вже в панів робота така – язиками чесати та у гості ходити. Бо хто ж не любить смачно попоїсти та ще й не за свої гроші?

  Забрали зароблені гроші, покликали дохтора. Він обдивився мати і сказав свої слова : « Мені шкода, але в неї захворювання легенів, туберкулёз. Не доживе й до понеділка, помре. Якби раніше звернулись…»

  Якби… Та ми гроші заробляли, ви ж лікарі всі продажні. Як хто з панів занедужає, ви одразу біжете , а як селянин чесний чи бідняк, то дзуськи! Гроші платіть спочатку!

  Третього дня мати не стало.  Третього дня поклали її в соснову труну, понесли. Цього дня неначе плакало небо, і зорі, і вся природа.

  Сумні настали й дні. Батько запив. Пив кожного дня. Не просихаючи. Тратив всі гроші.
 
  Тарас боявся такого батька. Не розумів такого батька. А батько, такий добрий, близький, щирий став віддалятися від сина. То в шинку зостанеться ночувати, то до пана вранці не прийде. А де гроші дістать ? Удвох вони робили- могли забезпечувати сім ю . А так… Що одному зробиш...Малий ще…

  Почав Тарасе за матінкою сумувати. Нестерпно боляче було йому що батько забув про нього, що розвалилась дружня весела сім я. Що вже не буде веселих родинних свят. Його кинули напризволяще. Ходив Тарасе кожного дня на кладовище, розмовляв з мамою, дивився на небо. І прийшла йому думка скажена. А якщо  й піти на оте озеро, що в лісі, та й того. Втопитися. Попаду я мабуть на небеса, матінку зустріну, вона приголубе, обніме і підемо ми у тою хату, де вона тепер живе у небесах. І будемо ми удвох жити.

  Так думав Тарасе коли йшов додому. І вже йому та думка так приїлася, так стала схожою на єдиний порятунок, що вирішив він звернути і піти не до села, а до лісу. Не дойшов ще до перелазу, а вже чує – хтось гукає на його. Обернувся він – то дід Андрій. Щось хоче. Віт того, що сказав йому дід, в Тараса серце стало : «Нема, каже, в тебе більше тата. Учора шинок згорів наш, а коли полум’я залили, почали гледіти – чи є хто знайомий. Та знайшли ми Григора.Опізнали тільки по хресту – в нього один такий – як той трикутник.»

  Більше Тарас не слухав. Пішов у хату, закрився і почав молитися і питати : «Чому ж таке нещастя, за шо? Господи! Навіщо сиротою зоставив? Чи я щось погане зробив? А як мені жити?»

  Так просидів він у закритій темній хаті кілька днів. Аж поки почали люди добрі помічати, що ходить Тарас кудись вечорами. А куди – не відомо.

  А на Великдень селяни, прийшовши до їхньої церкви, побачили велику ікону Христа- Спасителя у повний зріст. Здивувалися люди великій майстерності. Глядів Божий Син на них як живий. Не намальований. І становилось людям легше і добрішали душі їхні. Богослужіння пройшло неначе у сні, а після його розійшлись люди з родинами по домах – восхваляти Бога, спілкуватися і радіти святу.

Та ніхто й не помітив, що ікона та була підписана. У правому нижньому кутку значилось ім’я творця своєї першої картини. 
                Т. Шевченко