2, 4 Воэнне дитинство

                Був післяобідній сон. Я спав на ліжку один. Моїх батьків вдома не було, а мені приснився сон. Мій перший сон, який я досі добре пам'ятаю:
                «Чорний фон – все навколо чорне. Назустріч мені і повз мене навскоси зліва направо йду «я». «Я» одягнений в чорне пальто. Моє Я рішуче розмахує руками. Пальто расстегнуто, а поли його майорять на зустрічному вітрі. Підкладка пальта червона. Моє Я повз мене рішуче пройшов, та не по землі, бо її не було, а в повітрі».

                Дивно, я цей сон пам'ятаю все своє життя і найчастіше його згадую. Розгадка цього сну проявиться через п'ятдесят років, коли моє Я – тіло моїх бажань, моє самолюбиве Его пропливе в моїй Душі повз мене, вже Безсмертного, і рішуче піде в Пітьму, та й згине там.

                Моя мама чекала народження ще однієї дитини. Для неї придбали люльку і поставили біля груби. Дитина повинна була народитися навесні, але мене ще взимку відправили спати в цю люльку. Та це ж для мене була каторга! З лівого боку від мене сильно нагріта груба дихає на мене жаром. Мої руки і обличчя вологі від поту. Барак дерев'яний, а в ньому повно клопів. У порожні консервні банки налили гасу, а в банки опустили ніжки ліжка і колиски, щоб в ліжко не могли залізти клопи. Людина настільки дурна, що заперечує присутність розуму у всіх істот, окрім себе, але таке заперечення хибне. Клопам гас заважав, тому клопи лізли по стінам на стелю, а зі стелі десантувалися мені на обличчя. Моїх дорослих родичів клопи мало турбували, але на мене вони кидалися ордою. Падаючі клопи на моє обличчя запам'яталися мені на все життя.

                Всі сплять, хропучи та сопучи своїми носами, а мені ніяк не вдається заснути. У мене було своє поняття часу. Я завжди знав, котра година доби на даний момент. Я також знав, що зможу заснути тільки після першої ночі.

                У мене образна пам'ять. Все, що я чую, повинен бачити в ментальній формі. Я бачу те, що чую, і в звуках я чую те, що бачу. Якщо я не побачу те, що чую, то я його не запам'ятаю. Ймовірно, саме по цій причині, коли прийшов час вивчати числа і цифри, вони вишикувалися в моїй свідомості дуже цікавою лінією:

                «Числа від 1 до 5 розташувалися вертикальною лінією вгору. Від 5 до 10 лінія розташування чисел вигнута вправо, і утворює від числа 1 до числа 10 форму знака питання.

                Той, хто добре знає езотерику, вже бачить істинну інформацію про будову Світу Буття, яку малює в моїй уяві лінія чисел.

                Число 11 розташоване строго над числом 10. Числа від 11 до 17 піднімаються вгору, але під невеликим кутом в праву сторону.
      
                Число 18 ухилилося ще сильніше вправо, зробивши вигин лінії чисел. Як потім мені стане відомо, під числом 18 знаходиться паразит, котрий руйнує структуру Національних Формацій людства.

                Числа 19 і 20 розташовані строго вертикально одна над одною, але перед двадцяткою є ледь помітна (туманна) риса – це якийсь іспит, перехід в інший алгоритм. Що ж це за перехід? Це сарос життя людини, котрий має період в 19 років. Цей сарос створює Місяць. Саме в 19-й день народження людини Місяць знаходиться в такому самому положенні відносно Сонця і Землі, в якому Місяць був в день, коли народжувалась людина.

                Числа 21 і 22 світяться з легким металевим відливом. Ці числа говорять про те, що чоловік в такому віці самостверджується.

                Число 23 сіре, і його структура дещо коливається, як би намагаючись розвалитися. Тут лінія чисел трохи вигнута вправо. Це число жіноче, тому не треба пояснювати, чому воно коливається, бо це закономірність жіночого буття.

                Числа 24, 25 і 26 – сіренькі, незначні, і розташовані вертикально вгору. Це числа метаморфоз людської свідомості, коли людина змінює основу характеристики своєї поведінки і відповідно до цього у нього змінюється поняття Буття, тобто він пристосовується до коньюктури статуса кво (погоджується з існуючими обставинами).

                Числа 27 і 28 сяють приємними іскорками, бо це числа Лотоса. В ці роки життя у чоловіка (не жінки!) формується духовний центр, котрий має прямий зв'язок з Колективним Розумом Всесвіту, і тому в ці роки життя у чоловіка починає формуватися свідомість, котра може досягнути значення Творця Всесвіту.

                Числа 29 і 30 схожі на павутину, неприємні. Це числа синодичного місяця й числа років життя людини, коли чоловік може попасти в невідворотну залежність, в рабство духовне, чи в рабство душевне (наркоманія, чи якась друга …манія).

                Лінія чисел 31, 32 і 33 – ламана, зигзагоподібна, і ця лінія сильно нахилена вправо, майже горизонтальна. В ці роки життя чоловік може звернути від лінії Золотої Середини поведінки вправо чи вліво в релігійному та політичному виборі діяльності.

                Лінія чисел від 34 до 41 піднімається вправо під нахилом 45 градусів. Лінія чисел 42 – 52 хвиляста і піднімається вертикально вгору.

                Лінія чисел від 53 до 56 розвертається вліво і під невеликим кутом піднімається вгору. Кут нахилу лінії чисел від 57 до 60 збільшується до 80 градусів, а від 60 до 72 лінія чисел йде вертикально вгору.
Лінія чисел 72 і далі повторює лінію чисел, що йде від числа 12. Це алгоритм життя людини, тому лінії чисел повторюється».


                У ті далекі часи ця лінія чисел мені нічого не говорила, але тепер я знаю, що це таке, і дивуюся тому, що в моїй дитячій уяві алгоритм лінії чисел вишикувався строго з алгоритмом еволюції людини. Можливо, ця індивідуальна особливість стала чинником, який навчив мене створювати ментальні формули подій (ондатори), які, як правило, майже завжди виконувалися.

                Читач може задати мені запитання:
                «А чому тоді ти, маючи таку здібність, не став багатим і знаменитим?».
                Я сам іноді задумувався над питанням:
                «Чому я не мріяв про багатство, незважаючи на те, що досить часто опинявся на межі крайньої бідності? Чому?».

                Аналізатор процесора мого мислення миттєво знаходив вірне рішення:
                «Тому що я не проектував такі події, які могли б порушити індивідуальну програму моєї еволюції. А можливо й сама програма не дозволяла мені мріяти про багатство і славу».

                Тема чисел і саросів буде широко розкрита в книзі Анатомія Всесвіту, в розділі «Ритмократори».
                Але повернемося до моїх дитячих нічних муках:

                Похмурі думи ворушаться в моєму мозку:
                «Кому потрібні такі тривалі і неприємні ночі? Коли ж настане ранок і зійде моє улюблене Сонечко?!».
                Ось з такими переживаннями я зустрічав кожну ніч і засинав не раніше як о пів на другу годину ночі. Спогади цих моторошних ночей іноді турбують мене до цих пір.

                Мені подобалося спостерігати, як готує їжу моя бабуся Мокрина. Борщі вона варила дивовижні за смаком. Будучи дорослим, я теж буду варити борщ так, як варила моя бабуся. Мої борщі будуть трохи смачнішими, ніж борщі моєї мами, бо мама борщ варила не зовсім так, як варила бабуся. В огірках зустрічаються пустотілості. В такому випадку бабуся казала:
                «Тут ночував бог». У цьому висловлюванні є частка істини. В будь-якій речовині, де є ізольована порожнеча, завжди присутня частка Вищої Сутності. Саме тому в народі побутує вислів:
                «Святе місце порожнім не буває».

                Коли за обіднім столом хто-небудь їв солоний огірок з хрускотом на зубах, я вибігав з дому, бо у мене був резонанс до хрускоту солоних огірків – в моїх мізках лунали звуки роздираючої мозкової тканини, а мені було нестерпно боляче.


                Настала весна 1943 року, сніг вже розтанув, всюди видно бруд і калюжі. Пізній вечір. Бабуся готує якусь їжу біля плити. Окрім мене й бабусі Мокрини в будинку нікого немає. Я підійшов до столу, заліз на стілець, а зі стільця перебрався на підвіконня і піднявся в повний зріст. Я стою на підвіконні й дивлюся в темну безмісячну ніч. Вікно виходить на південь. Перед вікном невеликий двір, потім льох, а зліва від нього маленький курник. За курником і погребом улоговина з грунтовою дорогою. За ґрунтовою дорогою знаходиться залізна дорога, а за нею – темна без листя лісопосадка. Але у дворі темно, і нічого, крім чорних верхівок дерев на тлі темно-синього неба, не видно. Зірок на небі мало, вони маленькі і їх майже не видно. Чому вони маленькі? Про що зірки думають? А що вони думають про мене? Від лівого верхнього кута вікна, навскіс, у напрямку південно-південно-захід, беззвучно летить довгасте тіло. Воно завбільшки з пенал для олівців. Від передньої частини його виходить блакитне сяйво, переходячи до хвостової частини в синій колір, а хвостова частина світилася багряно-червоним кольором. Тіло летіло повільно. Світлого сліду воно не залишало.
                – Он, Бозя полетів! - вигукнув я.

                Бабуся підійшла до мене, злегка стукнула мене пальцями по потилиці й сказала:
                – Не можна так говорити.

                Бабуся уважно подивилася у вікно, але нічого не побачила, бо Бозя вже відлетів. Бабуся зняла мене з підвіконня.


                В один із доленосних днів, коли народжуються великі люди, 17-го квітня 1943 року, народилася моя сестричка Валя. Микита Сергійович Хрущов теж народився 17-го квітня. Такою ж наполегливою і пронирливою, як Микита і Сергійович, була моя сестричка Валя. Такою вона й залишиться на все життя. За цю рису її характеру я відразу ж охрестив її, назвавши її «Видря». Не по назві тварини, про існування якої я в той час не знав, а тому що моя сестра «видере», тобто доб'ється всього, чого захоче, не миттям, так катанням. Видрею її будуть називати всі наші родичі майже до її повноліття, але Валя не ображалася. Валя була ще маленькою і спала разом з мамою, а мені все ще доводилося «паритися» в люльці.


                Настали теплі весняні дні – прийшла моя радість. Прокидався я під час сходу сонця, зривався з ліжка й вибігав у двір. Промчавшись біля вікон, я завертав наліво до торцевої стіни будинку із східної сторони барака і сідав навпочіпки, притулившись спиною до стіни. «Доброго дня тобі, моє любиме Сонечко!» - подумки вигукував я. Сонечко починало гладити моє обличчя м'якими, ласкавими долонями. Сонечко гладило мені шию, груди і плечі, посміхаючись мені самою прекрасною в цьому світі посмішкою. Блаженство розливалося по моєму єству і мені не хотілося думати ні про що. Я перебував у найпрекраснішій в світі колисці, з якою, ох як не хочеться розлучатися! В унісон Сонцю чути прекрасний звук бджіл-трудівниць на нашій пасіці і ділове щебетання птахів. Чи може існувати де-небудь більш красива музика Життя? Звук пасіки, ласкаве ранкове Сонечко, ділове щебетання і веселий спів птахів – найпрекрасніші спогади мого раннього дитинства.


                В кінці травня 1943 року, коли зацвіли білі акації, до нас приїхала моя двоюрідна сестра Надя – донька дядька Захара, яка була хрещеною дочкою моєї мами. Надя народилась на десять років раніше за мене. У Наді на обличчі є дуже маленькі веснянки, і вони прикрашають її миловидне обличчя. Мені завжди подобалися дівчатка з веснянками на обличчі. Красива сестра Надя була сильно схожа на свою бабусю Мокрину і вона володіла гарним мелодійним голосом. Її можна було слухати, не вдумуючись в те, що вона говорить, а просто – слухати мелодію її голосу. А ось голос її рідного брата Івана був настільки красивим і мелодійним, що такого красивого чоловічого голосу я в своєму житті ніколи не чув.

                Мама мені в останній раз одягла чорні штанці на підтяжках і білу сорочку, на голову чорну пілотку з червоною китицею, а на ноги білі шкарпетки і чорні туфельки. Я ріс, за два місяці мені виповниться три роки, і наступного разу цей одяг мені одягнути вже не доведеться. Надя взяла мене за руку і ми пішли з нею через залізничний переїзд, а за переїздом Надя підняла мене і посадила собі на плечі. Надя понесла мене до лісопосадки. Величезні акації стояли в білих одежах, як наречені дівчата на весільній церемонії, але були акації ще красивішими. Надя підійшла до акації, а я зміг, сидячи на її плечах, рвати і їсти запашні, ніжні і смачні кисті білих квітів. Вони пахнуть так, як має пахнути фея, як має пахнути цнотлива молоденька дівчина. Люди вже забули про те, що колись з цих квітів робили муку, а з муки пекли оладки. Надя була в нас недовго, всього декілька днів – її забрав дядько Федір та й відвіз на коні додому в Темрюк.


                Німці відступали, фронт наближався. Тепер на роз'їзді крім румунів можна було іноді побачити і німців. Тепер вже румуни нас майже не турбували. До цього часу румуни ледь не щодня заглядали у вікна нашого барака і кричали:
                «Яйка, сало, молоко!». А ми їм в риму відповідали: «Румунія далеко».

                Іноді в барак заходив якийсь румун і приносив два десятки спійманих горобців. «Господиня, приготуй мені малий курка» - говорив бабусі Мокрині румун і сідав на стілець в очікуванні смачної страви. Бабуся чортихалась, але готувала румунові печеня з «малий курка».


                Пасіку перенесли в лісопосадку, подалі від румунських голодних очей і німців. Одного разу моя ненька з татком взяли мене з собою на пасіку. Тато відібрав з одного вулика трутнів і посадив у картонну коробку. Коробка була така, як з-під цигарок «Казбек», але на коробці була намальовані нарти з запряженими в них оленями. Я прийшов додому і вирішив показати бабусі своє багатство. Я відкрив коробку, трутні розлетілися, а я в розпачі заплакав. То були мої перші сльози, які я пам'ятаю.


                Я не пам'ятаю такого випадку, щоб мої родичі коли-небудь заспокоювали плачучу дитину. Якщо дитина плакала, тоді дорослі йому оголошували бойкот – робили вигляд, що не бачать його і не чують. Результат такого ставлення був швидким і позитивним. Дитина отримувала внутрішню установку:
                «Природа на сльози не реагує, а люди до примх ставляться негативно і не поважають дітей, які вередують. Діти при такому ставленні дорослих виховувались серйозними, вдумливими і самокритичними.


                Дядько Федір жив в Темрюці і служив у поліції, бо не зміг він забути свій млин та колишнє сите і спокійне життя. Не зміг Федір пробачити червоній чумі свою покалічену дочку. Не зміг він пробачити чумі інтернаціоналізму й того, що вона вразила величезну країну Україну. Після того, як дядько Федір відвіз в Темрюк мою сестру Надю, він з Темрюка привіз до нас свою дочку Валентину. Федір готувався виїхати далеко за кордон, тому Валентина була у нас тимчасово, поки не поїде її батько і поки її мати не змінить місце проживання. Валентина була у нас декілька тижнів.


                Страшно дивитися на людину, яка не в змозі без сторонньої допомоги виконувати природні потреби, а Валентині треба ще жити і жити. Пройдуть роки, Валентина закінчить педагогічний інститут, і буде працювати викладачем в середній школі свого села. Неймовірно – Валя своїми вивернутими руками, в яких неможливо тримати навіть ложку, буде дуже красиво малювати і у неї буде гарний почерк. Біда людська, сльози, кров і смерть, поки ще проходили повз мене. Я ще не усвідомлював повною мірою зло людське.


                У той період війни, коли російська влада відкотилася в рідні пенати, на нашому роз'їзді, як і в багатьох інших місцях України, настали роки сімейного благополуччя. Українці при німецькій окупації повною мірою відчули свободу дій – ніхто нікого ні до чого не примушував. Люди, не бажаючі працювати не працювали, а бажаючі працювати працювали, тим більше, що німці за виконану роботу вчасно платили робочим людям гроші в розмірі, достатньому для нормального життя.

                Жителям околиць великих міст і малих населених пунктів німці давали наділи землі такої величини, скільки того хотіли люди. Десяту частину врожаю треба було віддати німцям, та це не так вже й багато. Врожаї були гарні, тому в зиму ми жили сито. І все ж таки люди боялися і не так вже багато обробляли землі. Зате після того, як німців прогнали, роки 44-й і 45-й були найбільш ситі та щасливі тишею і спокоєм.

                Вільний розподіл земельних ділянок серед жителів сільської місцевості – це велика і корисна справа. Та й досвід столипінської реформи це довів, тим більше, що орної землі в Україні для такого розподілу було в достатній кількості. У часи німецької окупації люди, які були господарями своїх бажань, брали собі таку площу землі, яку могли якісно обробити. Але ті люди, які були слугами своїх бажань, з-за жадібності брали собі землі набагато більше, ніж могли обробити.

                На земельних ділянках стояли таблички з зазначеними на них прізвищами тих людей, які взяли собі ці ділянки. На початку літа 1943 року німці зібрали жителів роз'їзду на майдан. Там вони викликали за списком декілька людей і привселюдно відшмагали їх шомполами. Так німці своєрідно заохотили рабів бажань за недбайливе ставлення до своїх обов'язків. Вони покарали тих, у кого заросли бур'янами городи, тих, хто не зміг бути господарем своїх бажань, не зміг наказати собі і проконтролювати свої дії. Вони могли працювати тільки по чужому наказу, бо вони – раби божі і раби земних панів, бо такими народилися і так були виховані. Зате вони могли розкуркулювати і навчати людей, як треба жити. Могли навчати людей, як треба працювати, не вдумуючись в кінцевий результат праці. Головне – не працювати, а руководіть, тобто – керувати. Руками водіть комуністи вміють, а думати про результат руко-водія у них, ні розуму, ні бажання немає.

                Тим, хто не може бути господарем своїх бажань, вміння розмовляти і носити одяг не дає право вважатися людиною, бо це єдина різниця між мавпою і безвідповідальними особами людського співтовариства. Ображатися на мене не варто, бо слово «люди» дає мені право так говорити. Народ, який носить теперішню назву «русскіє …» (незрозуміло, до якого іменника додається прикметник «русскіє»), має галльський корінь походження.

                Здавна представники цього народу називали один одного галльським словом «генти». Gentil – благородний, ввічливий, красивий, витончений. Після того, як на російському престолі утвердилася німкеня Катерина Друга, всі наступні московські царі мали чисто німецьке походження, і тому народ Росії почав називатися «русскіє люді». Слово «люді» сформоване від німецького слова Luder – падаль.


                Наближався фронт. Це загрожувало великою небезпекою, особливо для чоловіків. На захід від роз'їзду, вздовж залізниці простяглися дві лісопосадки. Між ними були городи. У другій посадці, яка була ззаду барака, чоловіки вирили довгий окоп, який за формою нагадує літеру «Г», тільки зігнуту вліво. Окоп накрили гілками, засипали землею й листям, і ретельно замаскували. З західної, довгої сторони, залишили відкритим вхід в окоп. На роз'їзді постійно чергували вартові, за сигналом яких, про те, що їдуть німці, чоловіки бігали ховатися. Бігав з ними і я. Окрім мене ніхто з дітей в окоп не бігав. Мене не цікавили діти, мене цікавили дорослі люди.


                На дорозі, яка пролягла між бараком і сараями для худоби, стоїть група жінок. Від них надійшов сигнал небезпеки. Чоловіки побігли в окоп ховатися. Побіг з ними і я, пригнувшись до землі, бо над нами летів німецький літак. Одна жінка голосно, звертаючись до своїх подруг, каже:
                – Ось погляньте, бабоньки! І він біжить зігнувшись! То й щоб воно, таке мале, розуміло?!
                «Дивні жінки, я майже дорослий, бо мені вже виповнилося три роки!» - обурено подумав я.

                В окопі ми сиділи в найдальшому кінці і чекали, коли небезпека мине і нас покличуть жінки.  Хтось закурив. Почувся голос, як наказ:
                «В окопі не палити!».

                Я не завжди бігав в окоп. Одного разу бабуся мені сказала, що буде більш мудро для мене, якщо в окоп я не буду бігати. Я послухався її і більше в окоп не бігав ховатися.


                На роз’їзд одного разу на мотоциклах заїхали німці. Офіцер з кулеметником попрямував в посадку і пішов до окопу, неначе йому хтось про окоп сказав. Можливо, офіцер отримав відомості про окоп від пілотів німецької авіації. Офіцер заглянув в окоп, посвітив ліхтариком і послав в окоп солдата. Жінки з тривогою спостерігали. Поліз німецький солдат у окоп, а звідти почулася кулеметна стрілянина. Солдат виліз з окопу і жестом показав офіцерові, що там нікого немає. Німці від’їхали з роз’їзду, але перед тим як поїхати, вони наказали жінкам зібрати всі курячі яйця.

                Чоловіки вилізли з окопу і стояли натовпом біля нашого барака, обговорюючи з жінками пережиті хвилини. Якби окоп був виритий не літерою «Г», у дальньому кутку якого ховалися чоловіки, то були б жертви.

                В розмові люди розслабилися і прогавили автомобіль з німецькими кулеметниками – він з'явився з-за рогу крайнього будинку раптово. Бігти в окоп було вже пізно і, як потім з'ясувалося, було небезпечно. Чоловіки вскочили в барак і полізли на горище.

                Біля бараку стояли натовпом жінки, а автомобіль з німцями зупинився біля них.
                – Яйка! - вигукнув офіцер.
                – Немає яєць! Немає яєць! - загаласували жінки.
                – Яйка! - повторив офіцер, дістаючи з кобури пістолет.
                – Та немає яєць, немає! Тільки що ваші солдати забрали всі яйця! - вигукнула Мокрина, показуючи рукою на приземкуватий, напівземляний, невеликий курник.
                – Яйка! - офіцер направив пістолет на Мокрину.
                – Стріляй гад, стріляй ірод! - Мокрина чекала пострілу.

                Євгенія полізла в курник знаючи, що яєць в курнику немає, бо хвилин десять минуло з того часу, як вона забрала в курнику всі яйця і віддала німцям. Навіщо ж вона полізла в курник? Чи для того, щоб не бачити смерті своєї матері, чи в надії на диво спасіння. І вона побачила диво! У гнізді лежало два яйця!

                Євгенія схопила яйця і миттю вискочила з курника. Німецький офіцер з багровим від напруги лицем і виряченими очима ось-ось повинен був вистрілити Мокрині в голову. Євгенія віддала офіцеру яйця. Він повільно сховав пістолет і різко віддав команду солдатам підпалити барак. Солдати почали виконувати наказ.

                Мокрина кинулася до офіцера, впала на коліна і, схопивши руками офіцера за одяг, почала його трясти, а потім, показуючи руками на людей, дітей і себе, закричала:
                – Стріляй! Стріляй в мене, але не пали будинок! Тут жінки і діти» Їм жити десь треба! У тебе теж вдома мабуть діти є! Кіндер є?! Стріляй в мене!

                Офіцер стояв, здивовано й пильно вдивляючись в Мокрину, а потім жестом руки показав, що можна загасити барак. Жінки кинулися по домівкам за відрами і за водою в цій безводній місцевості, бо на горищі палаючого барака сиділи чоловіки! Німці стояли і спостерігали за метушнею. Коли жінкам вдалось загасити полум’я, німці загаласували, сміючись і обговорюючи побачений спектакль. Потім вони сіли в машину і переїхали через переїзд на іншу сторону залізниці.


                За дві чи три хвилини з-за рогу крайнього будинку виїхала автомашина з радянськими солдатами і з гарматою на причепі.
                – Де німці?! - запитав лейтенант.
                – Німці там! Тільки що! Там, за переїздом! Поїхали! - закричали навперебій жінки.

                Машина вискочила на переїзд і зупинилася. Солдати швидко відчепили гармату, розвернули її і вистрілили. Німці були на відстані вже більше кілометра. Перший снаряд влучив у кузов автомашини. Так і залишилася там стояти розбита, згоріла німецька машина. За два роки по тому я з дітьми буду бігати до цієї автомашині грати в дитячі ігри.

                Біля роз'їзду за посадкою стояла згоріла російська танкетка. Вона теж була нашою дитячою іграшкою.

                Залізниця на той час була в багатьох місцях зруйнована, або підірвана, тому що поїзди не ходили, а радянські війська рухалися по ґрунтовій дорозі. Осінь була спекотною, солдати у місцевих жителів часто просили пити, на що місцеві жителі відповідали:
                – Пити йдіть до барака. Там живуть сталінські. У них і нап'єтесь води.

                Місцеві жителі знали, що ми приїхали з міста Сталіно, тому вони нас називали «сталінськими» і ставилися до нас відверто вороже.

                Польовий військкомат всіх чоловіків, які були в німецькому тилу, відправив на фронт у штрафні батальйони. Всі чоловіки нашого роз'їзду, за винятком мого батька, Івана Даниловича і Стародуба, по дорозі на фронт втекли з поїзда і повернулися додому. Мужиків знову відправили на фронт, а вони знову втекли, але додому тепер вже повертатися не поспішали. Вони чекали, поки влада на залізниці повністю перейде в Міністерство Шляхів Сполучення. Зареєструвавшись в Волновасі, як залізничники, втікачі повернулися додому під охороною закону про бронь для залізничників.

                Стародуб залишився воювати на фронті і достроково повернувся додому вже без ноги. Безногий Стародуб – єдина втрата корінних жителів роз'їзду у цій війні.

                Біля переїзду, поруч зі згорілої казармою, стоїть вантажна автомашина «студобеккер». Біля машини сидять солдати і їдять кавуны. Я, зі своїм двоюрідним братом Юрієм, підійшов до них. Солдати пригостили нас кавунами. Вдома я мамі похвалився:
                – Німці нас пригостили кавунами.
                – Мій синочку, це наші солдати. Німці тебе пригостили б не так, - відповіла мені мама.

                Так я дізнався, що у військовій формі ходять не тільки німці.

                Наступного дня моя мама з моєю сестричкою Валею на руках і зі мною вирушила в гості до своєї подруги, тітки Галини Бондаренко. Ми переходили дорогу, а по дорозі повз нашого барака, вервечкою один за одним, їхали верхи на конях козаки. Вони на ходу, вправно орудуючи шаблями, різали кавуны і їли. Тепер я вже знав, що це «наші». Тітка Галя Бондаренко в 1946 році зі своїми дітьми Анатолієм та Валентиною переїде жити в село Польное, яке знаходиться за два кілометри на північ від села Ольгинка, Волноваського району, Донецької області.


                Після цього до кінця війни солдат на роз’їзді не було. Коли війна закінчилась на роз’їзд прибув саперний батальйон відбудовувати згорілу казарму.

                Безліч епізодів з мого раннього дитинства я розповідав своїй мамі і тітці Ганні, але вони мало що пам'ятали. Мене дивує те, що більшість людей пам'ятають своє дитинство тільки з шестирічного віку.


                Настала пізня, дощова, брудна й холодна осінь. На роз'їзді на запасну колію поставили пересувний військовий шпиталь. Він простоїть у нас до наступного літа. Іноді над нами пролітали німецькі літаки, але шкоди від них не було. Чути було, як від шпиталю по літакам стріляли з кулемета.

                До нас приїхала на пару місяців тітка Уля. Сіре осіннє небо. В кімнаті похмуро. Тітка Уля сидить біля вікна і щось шиє, а ми з Юрієм граємо в якусь гру. Почувся потужний гул важкого літака. Він наближався. Тітка Уляна прислухалася, а потім крикнула:
                – Лягай!

                Ми з Юрієм кинулися долілиць на підлогу. Я сприйняв наказ тітки Улі, як жартівливий, бо вона поклала мене з Юрієм на підлогу, а сама не рушила з місця, тому я спокійно підняв голову і став дивитися у вікно. Потужний гул літака швидко наростав. Нарешті у вікні зліва вправо промайнули колеса і ліве крило літака. До чого ж низько він летів! Через мить пролунав страшний гуркіт – здригнулася земля.
                – От, чортяка! Він нам правим крилом зніс пічну трубу! - вигукнула тітка Уля.

                Ні, трубу він нам не зніс. То вибухнула в лісопосадці, в п'ятдесяти метрах від барака 250-ти кілограмова авіабомба. Воронка від неї була такою величезною, що влітку дітвора в цій воронці влаштовувала ігри. Друга бомба впала недалеко від пересувного шпиталю, але не вибухнула. Стабілізатором від цієї бомби знесло череп солдату з охорони шпиталю. На цьому всі бойові дії біля роз'їзду закінчилися.


                До самих теплих днів я безвилазно перебував в бараку. Моя мама і тітка Ганна працювали на залізниці, переміщаючи слабкими жіночими руками важкі шпали і рейки. Вони приходили з роботи втомлені, і лягали відпочивати, а ми з Юрієм були надані самі собі. Зате по неділях нам було весело, бо наші матері займалися з нами. Іноді вони нам читали чудові дитячі вірші. Не ті російські, багряно-червоні вірші, з допомогою яких формувалися туполобі, русофільні шовіністи, а людські вірші, які виховують любов до мирної природи. Наприклад:
                «На вікні сиділа кішка. Замуркотіла уві сні».               
                - «Що тобі приснилося, кішка? Розкажи швидше мені!»
                - «Тихо, тихо говори! Мені у сні наснилися миші. Не одна, а цілих три!».


                Поруч з нашим бараком біля лісопосадки стояв будинок, в якому жила єврейська сім'я Шаульских. Я часто ходив до них у гості. При німцях дорослі дочки господині курили замість тютюну чай, а замість чаю заварювали тютюн і пили. Робили вони це свідомо для того, щоб не потрапити на роботи в Німеччину. В Німеччину вони не потрапили, але «посадили» своє здоров'я настільки, що тепер безуспішно намагалися його відновити.


                Період мого безтурботного дитинства закінчився. До цього часу мої батьки охороняли мене від м'ясорубки буття, яка втягує людей у свій механізм і перемелює їх. Перемелює з хрускотом кісток, і безжально! Тепер же я повинен втягуватися в суєту людську і пізнавати весь жах існування людської біомаси.


                Мій батько часто присилав листи з фронту. Одного разу, в квітні 1944 року, мама отримала повідомлення з фронту і довго безутішно плакала, а я безуспішно намагався її заспокоїти, не знаючи причину її сліз. Нам повідомили, що мій батько тяжко поранений і відправлений в тиловий шпиталь. В повідомленні була указана адреса шпиталю.

                Мама написала лист моєму батькові і відправила його в шпиталь, але звідти прийшло повідомлення, що батько відправлений в більш далекий шпиталь і дали його адресу. Мати написала листа й відправила його за вказаною адресою, але відповідь прийшла така сама:
                «Ваш чоловік з важким пораненням вибув в інший шпиталь». Мати писала знову і знову, але звідусіль приходило повідомлення:
                «за пораненням вибув» і переадресовували до наступного шпиталю. Нарешті прийшло остаточне повідомлення:
                «Ваш чоловік без вісти пропав».

                Підросла моя сестричка Валя, їй вже виповнився рік, і мені доводиться її няньчити. З Валею пов'язаний і перший мій стрес. Була холодна осінь 1944 року, моя мати і тітка Ганна були в полі, на городі. Валя зайшла на залізничне полотно і лягла на рейку, а я намагався відтягнути її з залізниці, але безуспішно, бо вона міцно трималася руками за рейку. Юрій повинен був стежити за нами, але він пішов десь гуляти з хлопцями.

                В цей час відкрився семафор. Це говорило про те, що тут повинен через декілька хвилин пройти поїзд. У моєму розпорядженні залишалося не більше десяти хвилин. Вибору не було, треба було бігти в поле до матері. До городу було близько кілометра. Я кинувся бігти. В пальто мені було важко і жарко. Пальто я розстебнув, але зняти його не здогадався.

                Було ще далеко до матері, та я став кричати і розмахувати руками. Тітка Ганна і моя мати, почули мене і стали дивитися в мою сторону. Нарешті мама зрозуміла, що сталося щось страшне, і побігла мені назустріч. Я махнув рукою в бік семафора і знесилено сказав:
                – Там..., Валя..., семафор!

                Мама все зрозуміла і помчала до семафору. Вона зняла Валю з рейки, а через хвилину пройшов поїзд. Увечері мама карала Юрія, а тітка Ганна сина свого не захищала. З таким же успіхом могла покарати мене і тітка Ганна. «Закони роду та інтереси роду вищі інтересів сім'ї, а закони нації вище інтересів роду. Це фундамент, на якому будується сила, багатство і добробут кожної нації» – забули люди цю істину.


                По весні треба було обсадити городи, а землі у нас багато, тому дітей дорослі іноді забирали з собою в поле. Всі польові роботи запам'яталися особливо чітко. Влітку було трохи краще, бо було тепло, росли трави і квіти, й була розвага. В обідню перерву мама і тітка Ганна йшли додому, а бабуся Мокрина ставила двоколісний візок вертикально дишлом вгору і натягала на нього невеликий тент, а ми лягали спати в тіні цієї споруди. Особливо багато було роботи в кінці літа, коли збирали врожай і звозили його з полів у двір.


                Збір врожаю – чудова пора! Зрізавши на полі всі голівки соняшників, їх привозили додому, і звалювали у дворі в купу. Дорослі і діти всіх віків сідали навколо купи і киями вибивали з голівок соняшникове насіння. З цього насіння взимку наші матері будуть нам готувати медові цукерки. У нашому роду дітей відпускали гуляти тільки в тому випадку, якщо не було посильної для дитини роботи. У трирічному віці дитину привчали до праці. Не можна віддаватися розвагам, якщо є незавершена робота – це закон! Так у нашому роду дітям прищеплювалося повагу до праці. Це було головною рисою в українському національному вихованні підростаючого покоління.


                Підростала моя сестричка Валя. У зв'язку з цим з'являлися нові проблеми. Валя почала говорити, коли їй виповнилося півтора року. Говорила вона швидко, скоромовкою і споживала незнайомі в роду слова. Не можна стверджувати, що Валя була примхливою, бо вона була наполегливою і вимагала неухильного виконання своїх бажань. Не виконати бажання Валі було небезпечно, так як Валя вміла карати. Виконати бажання сестрички було нескладно, так як вона ніколи не вимагала нездійсненного, але проблема полягала в тому, що Валя називала речі своїми іменами. Дорослі не могли зрозуміти, про що вона говорить, чого вона хоче. В таких випадках дорослі звали мене на допомогу:
                – Володя, йди сюди і перекажи нам, що Валя вимагає? Ні бабуся, ні тітка Ганна, ніхто з нас не може зрозуміти, що їй потрібно?
                – Валя просить мілонэ.
                – Що це таке?
                – Кавун.
                – Не могла б вона назвати кавун як-небудь інакше?
                – Не може. Є мова, котру вона знає, а ви цієї мови не знаєте.

                Я теж не знав, якою мовою користується моя сестричка, але прекрасно її розумів. Валя користувалася західноєвропейською мовою наших предків. Вона диню називала словом «мілон», а кавун – «мілоне». Більшість овочів, фруктів і деякі предмети Валя називала словами з групи романо-германських і галльських мов. Я розумів ці слова і безпомилково перекладав їх нашим членам сім'ї. Я пам'ятаю всі ці слова.

                Тепер я знаю, які народи західної Європи користуються цими словами, але тоді я цього не знав. На роз'їзді і в прилеглих населених пунктах не було людини, котра знала хоча б одну іноземну мову. Звідки тоді моя сестричка могла взяти і ввести в свій лексикон західноєвропейські слова? Тепер я знаю причину, по якій основою інформаційного декодера в розумовому процесорі моєї сестри була західноєвропейська мова, але про це я розповім пізніше.


                Роз'їзд «347 км» складався з двох невеликих хуторів – східного і західного. У східній частині роз'їзду була станційна споруда і будинки чергових по станції, а в західній частині роз'їзду були будинки робітників з ремонту залізниці. Між цими містечками були лісопосадки і городи. Забудовані ці селища були розумно – так, як будували їх галли кілька тисяч років тому.

                У центрі селища будувались сараї – житло для худоби. Поруч з сараями залишали площу для току, на якому обмолочували збіжжя. Біля току залишали місце для скирт соломи та сіна. Трохи осторонь рили колодязь і залишали невеликий луг для випасу телят, ягнят, козенят, для ігор дітей і для колективних зібрань. На лузі, як правило, ріс горець пташиний (спориш) і кислиця (трава з маленькими і дуже кислим листям). Тут завжди було чисто й затишно.

                Навколо цього центру розташовувалися житлові будинки з невеликими городами і садами. Великі городи оборудували в полі за селищем. Господарські споруди, колодязь, городи з необхідними щодня овочами, підростаючі тварини і діти – все, що потребувало догляду та захисту, все це було в полі зору колективу і знаходилося близько.

                Настав час обмолоту збіжжя, а ця робота добре виконується колективом. Дорослі люди західної частини роз’їзду зібрались позаду нашого барака й очистили від трави землю. За цим, поливаючи землю водою та підкидаючи полову, ущільнювали її важким кам'яним котком – робили тік, готуючи його до обмолоту хліба.

                Обмолот хліба завжди був для селян великим святом. Хліб обмолочували колективно, спочатку одному господареві і з током складали йому скирту з обмолоченої соломи, потім обмолочували хліб іншому господареві, і т. д. Це робилось весело і швидко. Протягом одного дня у кожного господаря був обмолочений хліб і складена скирда. Кланове ведення господарства населенню було вигідним і гранично захищеним.