Шон Махлех. Стены, печаль и плащ

С украинского http://www.proza.ru/2014/02/26/285 

«В яркий плащ я одену Печаль…»
(У. Б. Йейтс)

Когда усталость спит в лукошке ночи,
Когда стихи мне радость не пророчат,
На лист ложится лишь убого тень,
Когда в душе безверие, не лень,
И даже Месяц – бледный мой Сократ
И друг – забыл и не заходит, и стократ
Мой вечер одинокий среди книг,
Среди минувшего – среди его вериг.
Мой кот молчит – свои забыл он сказки
О сути жизни, март, кошачьи ласки,
Не хочет наурчать мне на ухо стиха.
Средь голых стен, среди молчанья лиха,
Средь пустоты веков, их черноты,
Среди беспамятства, чувств немоты
Касаюсь я рукой своих вещей тотчас:
Вот плед, вот килт, очки для моих глаз,
А вот поношенный мой плащ зелёный,
Как остров наш, как листья кленов,
На х`олмах Слайне мягкая трава,
Как море августа, и как легенд слова,
Как луч, что утомился в небесах*,
Как мох, напоминающий, что прах
Есть сущность мира… И под тем плащом
Я вспоминаю обо всём – о том порыве и томлении,
Который жизнью мы зовём, про Бога и Тарт`ар,
Про то, что есть бесценный дар –
Плач одиночества и чудо из чудес –
Жизнь вечная под куполом небес.

Примечание:
* Иногда, если смотреть со скал Донегола на простор океана, когда в него падает утомлённое Солнце, можно увидеть зелёный луч – прощальный взгляд светила.

***

Стiни, печаль i плащ

      «У плащ кольоровий вдягну я печаль…»
                (В. Б. Єтс)

Коли я втому назбирав у кошик ночі,
Коли вірші не пишуться пророчі,
І на папір лягає лише вбога тінь,
Коли в душі зневіра, а не лінь,
І навіть Місяць – цей блідий Сократ
Цей друг - забув і не заходить, і стократ
Мій вечір став самотнішим між книг,
Серед минулого – серед його вериг.
Мій кіт мовчить – свої старі розмови
Про суть життя, весну й котячі змови
Не хоче муркати мені на вухо стиха.
І серед пустки стін, серед мовчання лиха
Посеред порожнечі тьми віків і чорноти,
Посеред забуття, відрази до життя і німоти
Торкаюся рукою я старих своїх речей:
Ось плед, ось кілт і окуляри для очей,
А ще старенький плащ зелений
Як острів наш, як листя кленів,
Як Слайне пагорбу жива й м’яка трава
Як море серпня, як легенд слова,
Як промінь, що втомився в небесах*,
Як мох, що нам нагадує, що прах
То сутність світу… І під цим плащем
Я згадую про все – про цей порив і щем
Який звемо життям, про Бога, про Тартар
Проте, що маю я безцінний дар –
Журбу самотності посеред дива із чудес –
Життя одвічного під куполом небес. 

Примітка:
*  - іноді як дивитися зі скель Донеголу в далечінь океану, коли в нього падає втомлене Сонце, то можна побачити зелений промінь – прощання Сонця.

© Copyright: Шон Маклех, 2014
Свидетельство о публикации №214022600285