про хiмiю страху

...Мені тринадцять  років і я хочу померти. Померти від страху. Вірніше, померти, аби  не боятися більше. Завтра у мене контрольна. Директорська. З хімії. В хімії я – дуб. Повний дубовий дуб. Я й в інших предметах, признаюся, не дуже, ну там, фізика-математика-інша-точна-фігня, та якесь зелене поняття, бодай абстрактне, бодай на трійку - маю. А в хімії – ні-чо-го. Табула раса.      
Ходжу в сутінках, білого пса вигулюю на повідку, намотую кола, у вікна чужих будинків заглядаю – і хочу померти. Аби завтра не настало ніколи. А  потім, на якусь мить задивляюся в небо зоряне. Стою – і не можу зрушити з місця. Стою, задерши голову. Стою, дивлячись на місяць, на колонії зірок – вони ж отам, на небі – сотні, тисячі, мільйони років живуть. Вони ж стільки бачили... і тоді – тоді я дивом дивним піднімаюся -  спершу навшпиньках, а тоді, здається, вгору і вгору, і біла плямка пса меншає, і місто вже поміститься в жменьку, і країна, і планета моя – намистина блакитна у Божій вервиці, і холод космосу – спокій вічності – досконалість світу – вони просто потрясають мене-малу, переповнюють, лізуть через рот і через вуха; якесь глобальне розчулення від того, що  ти – живеш, і що до тебе жили мільйони поколінь, і мільярди істот, і від того, що світ – безмежний - не один навіть світ, а безліч отих світів – якийсь фантастичний катарсис від раптового усвідомлення щастя жити, щастя пізнавати.
Не пам'ятаю, як я написала оту контрольну, та відтоді завжди, коли мені страшно, я піднімаюся навшпиньках, а потім – подумки – вище і вище – і дивлюся на світ, сидячи біля Бога, на Його теплих колінах.