2, 6 Клоунади буття

                Поверталися з війни солдати, а Іван Данилович продовжував служити в Житомирі при військовому шпиталю. Приходили від нього не часто скупі короткі листи. Тітка Ганна і моя мати працювали на залізниці. Робота була важкою. Піднімати шпали, рейки, забивати костилі – робота не для жіночих рук. Щомісячна заробітна платня була помірною, достатньою. Постачання продуктами харчування та промисловими товарами в МПС (міністерстві шляхів сполучення) завжди було хорошим. Під час виплати авансу можна було взяти в спеціалізованому залізничному магазині дефіцитні товари. Заробітну платню привозили на роз'їзд, але можна було поїхати у Волноваху і в рахунок зарплати взяти в магазині дефіцитний товар.

                На початку осені 1945 року моя мати і тітка Ганна привезли з Волновахи красиві модельні туфлі. Мати свої туфлі комусь продала, а за два тижні тітка Ганна виявила, що туфлі для неї замалі. Можливо, туфлі трохи всохли з-за постійно жарко натопленій плити в будинку, або ж ноги у тітки Ганни налилися, але тітка вирішила, що моя мати продала не свої туфлі. Тітка Ганна звинуватила мою матір в тому, що та продала чужу річ. Це вже обвинувачення в розпорядженні чужою власністю, тобто майже крадіжка. Моя мати обурилася:
                – Я продала свої туфлі!
                – Ні, ти продала мої туфлі! - стверджувала Ганна.
                – Я чужими речами не розпоряджаюся, - виправдовувалася Євгенія.
                – Ти продала мої туфлі, а тепер відмовляєшся!  - наполягала Ганна.
                – Ти не віриш мені?! Тоді ти побачиш свого Івана так, як я продала твої туфлі! - гнівно вигукнула Євгенія.

                Почувши останні слова Євгенії, Ганна злякано промовила «ох!» й плюхнулася на  стілець. В хаті настала тривожна тиша в передчутті жахливих наслідків, бо знали: якщо Євгенія права, то слово, сказане нею в гніві, обов’язково збудеться.


                За два тижня після цієї події від Івана прийшов лист. Він був написаний не Іваном, бо почерк був інший і красивий – явно жіночий. Лист був гранично коротким: «Аня, нє жді мєня – я женілся». Шокована Ганна хвилину мовчала, а потім почала голосно плакати і звинувачувати Ївгу:
                – Ти втратила свого чоловіка на фронті, а мені позаздрила, що мій Іван живий, тому ти вимовила фатальну фразу.

                Жінки задумалися над питанням, як виправити становище. Івана треба повернути родині діями, бо сльозами й скигленням справі не допоможеш, а безвихідних ситуацій не буває. Довго думали-гадали, та розумного рішення не знайшли, тому вирішили запросити з сусіднього радгоспу Стешку, та й порадитися з нею.

                Стешка, або Степанида, була переселенкой.
З Західної України виселяли неугодних Москві українців, а в їхні будинки вселяли «мирних росіян», братів-окупантів. Це зрозуміло, бо окупанти бувають військові, але бувають окупанти і «мирні». Військова окупація грабує країну і знищує адміністративні органи управління окупованої країни, а «мирні» окупанти по-братськи анексують захоплені землі, і повністю знищують національні культури аборигенів на захоплених територіях.

                Степанида знаменита була вмінням добре гадати і давати розумні поради. Вона прийшла в дім Мокрини й погадала Ганні, і сказала, що Івана можна повернути в родину, але зробити це буде занадто складно. Тому треба розробити план дій і чітко виконати його, не зробивши жодної помилки. План дій був складений швидко. Про те, яка трапилася біда у Ганни, та про те, який план дій був прийнятий, дізналися всі жителі радгоспу і роз'їзду, і Ганні відверто співчували.


                Перший лист Івану написала Мокрина, звинувативши його в «усіх тяжких», й обізвала його останніми словами. Повідомила вона також про те, що Ганна з-за його підлого вчинку тяжко захворіла, і стан її здоров’я викликає надзвичайну тривогу. Відповіді на цей лист від Івана не було.

                За два тижні другий лист Івану написала Ївга. Вона повідомила йому, що Ганна раптово померла від серцевого нападу. Ганну поховали, а у Євгенії тепер на руках троє дітей і Мокрина. Іван знає, що Ївга отримала травму черепа, коли вона працювала в шахті. З-за того, що Ївга втратила чоловіка, а тепер ще й сестру, у неї сильно болить голова і тому вона не може працювати. За втрату чоловіка на дітей Ївга отримує двісті сорок карбованців, на які не зможе прожити навіть одна людина, а у неї тепер велика родина. Євгенії дуже боляче але, незважаючи на те, що це злочинно, вона буде змушена віддати племінника в будинок для дітей сиріт, якщо Іван не забере свого сина. Відповіді не було і на цього листа.


                Запросили Стешку, а та погадала і сказала, що Іван готовий приїхати за сином, але жінка, з якою він наразі живе, не вірить у наш вертеп і не відпускає його. Тепер в дію підключили Юрія – його заставили писати лист батькові. Юрію диктували, а він, заливаючись сльозами і поливаючи ними лист, виводив свої каракулі, ймовірно, в душі своїй дитячій вірячи, що мати його вже померла, або скоро помре, а він опиниться в дитбудинку.

                Я байдуже спостерігав за цим спектаклем. Не було у мене ніяких думок з цього приводу. Як і всі малолітні діти, в своїх діях я керувався законами Неба: «Умови життя свого сприймай як належні. Людей не засуджуй і сам не гріши. Вибирай собі друзів, подібних тобі, і обходь стороною всіх, хто не такий як ти».

                На залитий сльозами дитячий лист прийшла телефонограма: «Терміново виїжджаємо. Зустрічайте». В будинку Мокрини знову переполох: «Іван їде не сам, а з жінкою, тому його в родину повернути не вдасться!».

                Знову запросили Стешку. Стешка сказала, що Івана повернути вдасться, і попередила, щоб нікого не звинувачували, щоб були гостинні і до Івана з порадами не лізли. Тому що долі людей, пов'язаних певним чином з Іваном, і доля самого Івана, залежать тільки від рішення Івана. Жителі роз'їзду були в курсі останніх подій і з цікавістю чекали розв'язки.


                Осінь була пізньою. Легкий морозець злегка скував поверхню землі. Вечорами підлітки збиралися біля залізниці і розважалися за віком забавами. У нашому будинку було тихо - кожен займався своїми нехитрими справами. Біля грубки, в передній частині квартири, стояли дві діжки з тертим буряком. Це готувалася закваска для самогонки. В останні роки це вже було традицією.

                Бабуся Мокрина в'язала вовняні шкарпетки. Повз вікон барака по рейках поторохтів вечірній восьмигодинний пасажирський поїзд із Запоріжжя в Донбас. По пасажирським поїздам тут ще довго будуть звіряти годинники і дотримувати режим дня. Несподівано у вікно хтось постукав. До нас прибігли підлітки і принесли довгоочікувану звістку:
                – Тітка Ганно! Приїхав дядько Іван зі своєю новою дружиною, і вони йдуть до вас. Вони запитали нас, чи живі ви. Ми відповіли, що ви померли і вас давно поховали.

                В будинку повисло тривожне очікування. Нерви напружені. Ганна швидко крокує взад-вперед по кімнаті. Знову стук у вікно. Знову прибігли підлітки і принесли нове повідомлення:
                – Тітка Ганно! Вони нам не повірили! Дядька Івана жінка зупинила Петра Куриленка, який нічого про вашу ситуації не знав, і запитала у нього, - Хто в даний час живе в будинку Мокрини? - Петро назвав усіх, і Вас в тому числі. 

                Сім'я Куриленко кілька днів тому переїхала жити на роз'їзд, тому Петро нічого не знав про ситуацію навколо Ганни та Івана.
Почуття жінку не підвели. 

                – Ваня, «вона» жива! Нас обдурили! Йдемо звідси, куди завгодно, хоч в степ! - вигукнула перелякана жінка.

                Підлітки в третій раз прибігли й повідомили:
                – Дядько Іван зі своєю новою дружиною попросився на нічліг до Пастернаку. Зараз вони там.

                Ганна почала швидко одягатися:
                – Ну, я їм зараз покажу!
                Ївга зупинила Ганну й посадила її за стіл.
                – Сядь, заспокойся!
                Ївга налила повну склянку горілки і подала Ганні.
                – Випий і добре подумай. Не звинувачуй: ні Івана, ні жінку. Війна в усьому винна. Якщо будеш скандалити, то не будеш бачити Івана, як своїх вух. Жінка сильна своєю ласкою. Ласкою приручили диких тварин, ласкою і обіцянками поневолюють людей. У боротьбі за щастя перемагає хитріша, ніжніша й ласкавіша жінка. У цьому сильні повії і тому мужики йдуть до них за ласкою! Стався до свого чоловіка так, як ставиться мати до своєї дитини, тоді ти мужа свого ніколи не втратиш. Він для тебе повинен бути як велика дитина, але твій чоловік про це не повинен знати. Збагнула? А тепер ходімо, і запам'ятай. Якщо ти в присутності Івана образиш суперницю, ти програєш, тому що Іван тобі цього не пробачить. Суперниця не може бути гірше тебе.


                Є народи в Європі, що живуть в патріархальному суспільстві. Є й мусульманські країни. Але то цивілізовані народи, бо вони патріархальні. А дико-цивілізовані слов'яни живуть в оксамитовому матриархально-бордельному співтоваристві. Діти носять прізвища батьків, але це всього лише формальність. Інтернаціональне співтовариство не може бути патріархальним. В інтернаціональному суспільстві чоловік тільки формально вважається главою сім'ї і держави. Чоловік навіть не знає, чи власних дітей він виховує. Насправді чоловік – сильна домашня скотина, яку легко обдурити, тому в народі й говориться: «Доки жінка борщ зварить, вона сім разів чоловіка обдурить». За хорошу скотину треба боротися і треба вміти нею керувати – це головна турбота жінки в матриархальном співтоваристві. Це як раз те, що ми і бачимо на цьому етапі мого оповідання.


                В будинку Пастернака жінка, яка приїхала з Іваном, побачивши Ганну, вихопила кинджал і намагалася покінчити життя самогубством, але кинджал у неї відібрали. Ганна з порога запитала у Івана:
                – Ваня, хто твоя дружина, я, чи вона?
                Іван сказав:
                – Ти!
                – Тоді швидко збирайся і йди додому!
                Того ж вечора Івана привели додому, а жінка залишилася ночувати у Пастернака.

                Вранці Ївга наказовим тоном сказала Ганні:
                – Піди у радгосп до Стешки, і додому не повертайся до обіду. Так треба!

                Ганна покірно підкорилася, відправившись в радгосп, а Іван продовжував спати.

                Євгенія пішла до Пастернака, забрала нещасну жінку й привела її до нас. Моя мати залишила жінку в хаті, а сама кудись пішла. Не було в будинку бабусі і Юрія. Вони теж пішли кудись, але я не помітив, коли це сталося. Мене залишили вдома.

                Жінка була у військовій формі з офіцерськими погонами. Вона була симпатичною жінкою білявою, худенька і струнка. У неї на грудях були військові нагороди, в яких я не розбирався. Іван підвівся з ліжка й почав одягатися. Жінка підійшла до нього і допомогла йому застебнути комір гімнастерки. У Івана на грудях була одна медаль. Я байдуже за цим усім спостерігав.

                Світ, в якому я народився, все ще був для мене чужим. Все, що відбувалося навколо, мене не турбувало. Я був лише байдужим свідком. Повільно, протягом багатьох років, цей світ буде входити в мене, доки я не відчую себе часткою його, цього, гранично злого світу. Світ злий, насамперед тому, що він приніс мені величезну відповідальність за його добробут. Більшої тяжкості придумати неможливо. Пройде чимало часу, перш ніж я зніму з себе цей тягар, і з'явиться у мене відповідальність більш вагома, ніж доля цього надзвичайно гріховного, шкідливого Людства.


                Іван вирішив залишитися зі своєю родиною. Не було: ні сварок, ні скандалів, ні яких-небудь непорозумінь. Жінці замовили залізничний квиток на зворотну дорогу в Житомир, а поїзд довелося чекати два тижні. В очікуванні від'їзду жінка приходила до нас кожен день, дітям надарила багато родзинок і інших солодощів, а мою матір називала своєю сестрою.

                За цей час жінка намалювала олівцем загальноприйнятого формату портрет Юрія. Юрій був білявим хлопчиком і на портреті виглядав досить красиво. До самої смерті Ганни, а потім і Івана Даниловича, цей портрет буде завжди знаходитися на найпочеснішому місці в будинку цієї сім'ї. Це, не стільки, пам'ять про Іванову «військову  героїчну» операцію, скільки пам'ять про його рятівницю, завдяки якій Іван залишився живим у всесвітній м'ясорубці і не отримав жодної подряпини.

                Красива, струнка й тендітна жінка від’їхала в Житомир, а діти ще довго будуть користуватися солодощами, які ця жінка привезла для нас.

                Чому саме ця жінка є рятівницею Івана? Для звичайних людей зустріч Івана з єврейкою з військового госпіталю мала наслідки, які заслуговують особливої уваги. Для євреїв ж, ця подія не заслуговує уваги, тому що вона закономірна, бо відповідає єврейським моральним установкам.

                Іван Данилович докладно розповідав усім нам про свої «бойові» операції, явно пишаючись і захоплюючись своєю кмітливістю. При цьому, не вбачаючи в свої діях нічого поганого, тому що він народився і виховувався у єврейській родині за єврейськими моральними законами.

                В оповіданнях Івана всі його вчинки на фронті були логічними і героїчними.
                – Коли штрафників привезли потягом і вивантажили на одній зі станцій біля річки Молочної, вони все ще були одягнені в цивільний одяг. Штрафників вишикували в шеренгу, а потім командир оголосив:                «У нас є три розбитих трофейних вантажівки. Необхідно з них зібрати одну робочу вантажівку. Для цього нам потрібні фахівці таких профілів: шофер, автослюсар, тесляр, бляхар, мідник і коваль. Тим, хто має такі професії, вийти зі строю!». Я вийшов і сказав, що я – тесляр, бляхар, мідник, автослюсар, водій і токар в одній особі. Мене залишили ремонтувати вантажівки, а інших штрафників погнали в окопи, - розповідав усміхаючись Іван Данилович.


                Якби мій батько був євреєм, тоді Іван Данилович, безумовно, сказав би: «Я – шофер і слюсар, а Олександр – тесляр і бляхар». Тоді доля мого батька була б трохи іншою. Але мій батько і моя мати були українцями.

                Далі Іван Данилович розповів про те, як він зібрав вантажівку і першим же рейсом повіз на передову снаряди. На передовій снаряди були розвантажені, а в машину завантажили поранених солдатів. Іван повіз поранених солдатів у госпіталь. В шпиталі, при передачі поранених солдатів, Іван познайомився з тією жінкою, з якою потім приїхав до нас на роз'їзд. Вона була хірургом, займала високе становище в госпіталі, але головне те, що вона була єврейкою. Єврейка зуміла зробити так, щоб штрафник-єврей залишився при госпіталі до кінця війни, в якості завідувача госпітальним господарством. Війна для нього закінчилася в Житомирі, на захід від якого Івану так і не довелося побувати.

                У Івана Даниловича була одна-єдина медаль «За перемогу над фашистською Німеччиною», якю нагороджували всіх, хто носив військову форму під час війни, незалежно від того, воювала ця людина або жодного разу не була на фронті.

                Пройдуть роки, будуть змінюватися правителі країни та змінюватимуться закони і мораль. Буде відбуватися переоцінка цінностей, та перекручуватися істинна історія. Правляче кодло буде вигадувати нових героїв і виставляти фронтовиками тих, які не знають навіть що таке рота або батальйон. В державі ідолопоклонників інакше бути не може.

                Сталіна змінить Хрущов, Хрущова – Брежнєв, а такі «фронтовики», як Іван Данилович, мало не щороку будуть отримувати високі ювілейні нагороди, придбають статус герояїв і ветеранів ВВВ.

                Щорічно на першотравневих і жовтневих демонстраціях рюссельских псів, Іван Данилович, разом з такими ж, як він сам, «фронтовиками», буде очолювати колону демонстрантів. На грудях у цих ветеранів-шахраїв буде висіти, звякать і бринькати безліч високих «бойових» нагород.

                До 1978 року на грудях Івана Даниловича красувалося вже близько двох десятків високих нагород. Ми, родичі Івана Даниловича, знали ціну цим «нагородам», не в приклад людям, яким правляче кодло запудрювало мізки.

                Покійна Ганна Іванівна кожного разу, коли Іван Данилович збирався на демонстрацію, соромила його:
                – Не соромно тобі? Як мавпа почепив на груди брязкальця. Краще б ти їх повісив собі на яйця, якими ти їх і заробив.


                Ми знали правду. Знали й інші люди її, але мовчали і мовчать. Цікаво було б послухати «клоунів-ветеранів ВВВ», коли такі збиралися у вузькому колі за чаркою горілки й згадували свої «військові» пригоди в радянському тилу, в чужих постелях. У мене не викликало б подиву поява на Красной Площаді в Москві, або на Хрещатику в Києві, колону героїв-ветеранів Бородінської чи Куликовської битви.


                З справжнім воїном-фронтовиком я спілкувався в 1970 році в лікарні, де він безуспішно намагався продовжити своє життя. Цей чоловік пройшов шлях війни від Сталінграда до Ельби. Йому довелося форсувати Сиваш, Дніпро, Віслу і Одер. Цей воїн колони демонстрантів не очолював.


                Запитайте у справжнього героя афганської, чеченської або іншої війни: «Яка служба в Росії більш почесна – воїна чи пса, нехай навіть і двоногого?». Відповідь буде гранично лаконічною і точною: «Пса!».