Трохи земного та надприродного

    Я залізла на підвіконня з ногами і затримала погляд на краплях дощу, які, мов навіжені гупали об скло і цьомкалися з скляною душею, яка відгорожувала мене від них.
Хотілося запалити цигарку з ментоловим присмаком і запивати таку дивну димову поживу солодкою кавою з молоком. Але я не палила і не пила кави... Хоча, бували такі моменти, коли я купувала пачку цигарок з ментоловим присмаком, сідала в парку і викурювала до останньої цигарки. Потім довго-довго гуляла містом і плакала. На ранок йшла в університет бачила усміхнену Олександру, спокійну Вікторію і собі ставала звичайною студенткою, без депресії, без песимізму, без істерик.
За вікном минала осінь. Листя було розмокле від дощу і не шурхотіло під ногами, а тільки булькало та квакало, коли я на ступала на вологі бездушні тіла опалого листя. Сезон відлітання душ до раю закінчився разом з бабиним літом. Тепер тепло поступово зникало, хрипів застуджений вітер, торжествували волгі сіро-коричневі калюжі, немов ось-ось повинен був початися бал сатани. Потім, коли втома розповсюджувалась серед душ потойбіччя – все навколо застигало у крижаній скоринці і зима приходила до нашого міста. Я не боялася потойбіччя, воно вабило мене, я раділа початку осені, першому осіньому дощу, снігу, який втомлено скрипів під ногами... Я люблю своє місто з усіма його подіями, зльотами мертвих душ та балами сатани, на які мене ніхто ніколи не запрошував.
Вже більше місяця я не могла зібрати свої думки докупи, довести  своє життя до норми і тільки-но здавалося, що я повернулась, як через певний час все руйнувалось знову. Порівнювала себе з молекулою, яка розпадається на атоми, і тільки збирається одна половинка мене – відразу розпадається інша. Я чекала на диво, а воно не поспішало впасти мені в обійма, чи... як там пишуть усілякі жіночі журнали.... А я ж всього на другому курсі університету! Взагалі перестала писати вірші : нема про кого, нема для чого, нема про що.



 Немов оправдовуюсь кожного дня перед собою, що все гарно, намагаюся пояснити хоч якось своє розгалуження, а нічого не виходить, нічого не хочеться, я не можу зрозуміти чому.
       З сьогоднішнього вечора поставила перед собою завдання : казати, що хочу сказати, робити те, що хочу зробити. Я підлаштовуюсь під все і під всіх, мов повія лягаю під цей світ, а це всіх влаштовує і всі цим користуються. Ношуся зі своєю цнотливістю, мов мала дитина з іграшкою, а мені вже через три тижні вісімнадцять. Пишу про тепле, почуття між людьми, переповідаю свої історії про закоханість, дружбу, універ... уявляю себе зіркою за лаштунками цього виміру... Одноманітність допікає до межі дозволенго. Мені душу стягнули, мов печене яблуко, а я і не помітила. Хочу поїхати до Одеси, подивитися на море, побачити Влада, і поїду, бо тепер, що хочу те і роблю... може щось зміниться?
Чомусь весь час хочеться зробити Андрію боляче, нагадати йому про Богдана і я отримую від цього емоційне збудження – хіба не відьма? Андрій - закоханий в мене хлопець, що намагається хоча б дзвінками нагадати про своє існування. Богдан - колишній хлопець, який кинув мене, бо я не дала йому, інша з радістю погодилась, а він же мисливець! Влад – хлопець з Одеси, з котрим я цілувалася лише раз, але тим самим зраджувала Богдану. Вікторія – моя університецька подруга, за рік дружби з якою, ми пережили більше, ніж люди за все життя. Олександра – світла плямка, яка будь-що       з*являється на допомогу мені, а я з кожним днем змінююся то в гарний бік, то в поганий. Багато хто на це молиться на те, що я вже маю, а я навіть молитви до кінця прочитати не можу. ТА ЩО Ж ЗІ МНОЮ???

Занадто тиха, як на осінню, сьогоднішня ніч. Вона огортає пухнастою темрявою все місто, а воно прицьмокує, засинаючи в її обіймах, ніби дитина, що горниться до матері, яка захистить, приголубить, якій можна викласти всю долю, всі секрети і не бути покараним за правдиве підліткове життя... Моє місто порівняно з іншими – підліток, емоційний генератор енергії, йому  тільки 350 років, замало, як для такого маштабного гіганту.
Зранку лив дощ, мов у припадку істерики. Вдень я ледве змусила себе випливти на вулицю. Ніби пірнула у вологе безмежжя, що з кожним видихом повітря наповнювало мене вологим відчуттям осені в тілі. Я перелякано дихала частіше, а волога заповнювала всю мене. В універі намагалась вигнати з себе чужу присутність, зігрівалась чаєм і посмішками друзів. Нарешті посміхнулась від власних думок. Я повенулась!
Будильник казився, скакаючи у припадку вібрації. Я жбурнула його у купу брудних речей, які так і не випрала за вихідні.
Колюче відчуття холодної підлоги в їдалося в мої п яти. Я швидко заховала ноги під теплу ковдру і відчула теплу насолоду, бігаючих мурашок по тілу, і тепло...тепло..., що розливалося хвилями по змерзлих ногах.
За вікном розбухле, мов вата, повітря від вологої ночі, пропускає по-троху літепло. Таке враження, ніби молоко вливає ранок у каву,  з являються бульбашки, далі вони розриваються і від того на склі     з”являється легка ранкова роса.
Сонце проїдало плівку вологи і милувалося своїм відображенням у вікнах Держпрома, а я на це із вікна універу. Звідтіля розліталися сонячні зайченята. Декілька зайченят заскочили в аудиторію. Одного я спіймала за вушко. По долоням розійшлась приємна хвиля тепла. Це було останє сонячне зайченятко у цьому році. Настав сезон штучного тепла і холодного відстороненого сонця.
Бал сатани готовий розпочатися.
Темніло раніше. Листя в парку ніхто не прибирав і воно всмоктувало в себе жирну вологу дощу, що не переставав вже третій день. Ніби зірвані промоклі об”яви, лежало важке вологе листя пластами на землі. Я сіла у вологе листя. Холоду не відчувала, лише зацікавлені погляди перехожих трохи скорочували мої думки. Занурила руку у важку вологу під холодне листя і на душі стало важко...
Подзвонив Андрій. Я встала з холодного листя і шматочки вологи затримались на моїх джинсах. Купила улюблене морозиво „Арбуз” і розмовляла...розмовляла....
Чиясь важка рука лягла мені на плече, повіяло сирістю. Я блискавкою обернулася назад і обпекла гарячим поглядом незнайому постать.
Чорнявий високий хлопець дивився на мене темно-синім поглядом. Я не повірила кольору його очей. Вогкі мурашки забігали по тілу.
„- Ти шукала мене?”
„ – ТЕБЕ? Ти про що? Ти ХТО?”
„ – Сатана”.
Не озираючись я побігла у напрямку метро.
Образ хлопця стояв у мене перед очима : плечі широкі, долоні великі, про такі кажуть затишні. Коли я обводила його поглядом в його вусі зблиснула сережка. Здається металевий хрестик... Моя уява вимальовувала ЙОГО образ далі і далі... А повітря вже не вистачало, хоча до метро лишилося зовсім трохи. Страх гнав вулицею.
Я залетіла в електропотяг. Дріж била в груди п ятами, щось хотіло вирватися з мене і я досі не могла заспокоїтися.
Вдома під теплою ковдрою, яка ще з дитинства ховала мене в густу темряву і захищала від зовнішніх демонічних подразників, що малювала моя уява... я заснула.
Зранку йшов дощ. Ноги промокли наскрізь і холод, мов на екскурсії, прямував моїм тілом.
Я присіла на лавку і обняла себе руками, мене знову тіпало, тільки тепер від холоду.
„ – Ходи до мене!” – озвався знайомий прохолодний голос.
Волога панувала в місті.
Я перелякано озирнулась через плече. Сире відчуття підкрадалося до тіла, не могла поворухнутися, чи просто не хотіла.
„ – Ну, чого ти? Ходи сюди!”
Я відчула якусь силу в собі і, зірвавшись побігла до універу. Позаду себе я чула сміх. Коли вже трохи віддихалась, посміхнулась від самої думки, що на мені були кросівки.....,а  то на підборах я б далеко не відбігла...
Знову той же синій- синій погляд, та велика статура хлопця лякали мене. Чудно якось, я і раптом злякалась хлопця!
Дощ не переставав. Не вистачало нектару сонця. Я пішла до церкви, нарешті дочитала до кінця молитву, але думки досі розліталися. Солодкий присмак сухої ночі заливав простір. Не могла заснути ( чи просто не хоттіла?) – думала про синьоокого Сатану.
Зранку сяяло сонце. Мене почули! Я йшла парком і бачила, як ранок висмоктує вологу з листя, напивається жовтого соку і злітає над містом.
Минуло три дні. Листя шурхотіло під ногами, діти з батьками гуляли в парку. Давно я не була в своєму улюбленому парку, не ходила довгими коридорами де стіни росли з дерев.
Сьгодні в книжковому магазині купила роман Булгакова „ Майстер і Маргарита”, може, хоч там знайду відповідь на синьооку загадку, яка то лякає мене, то переслідує?
За мною чувся шурхіт листя. Жовті тіла хрусіли, мов чіпси. Таке враження, що хтось йщов за мною слід у слід. Сонце ще хвилин з п ять тому, ковтнула велика хмара. Нізвідки повіяло сирістю.
„ - Запальничка є ?”
Він! Знову Він!!! Темносиній погляд вливався в мої зіниці. Почало кидати то в жар, то в холод. Я хоч і була на підборах, але ледве діставала йому до плеча.
„ – Ну то як, є чи ні?”
„ – Так, є....ну, була....”
Добре, що запальничка лежала не глибоко в сумці і мені не довелося її шукати. Я протягнула йому сіру запальничку.
„  - Дякую...” – запаливши цигарку, він протягнув мені запальничку, трохи притримавши її, а я від хвилювання сковзала нігтями по ній. Він просто пішов.
Закрила очі і сіла на листя, що обурливо розшурхотілося піді мною, ніби відмовляючись пускати мене у свою площину, свій вимір.
 Скільки часу так просиділа?
 Коли розплющила очі – його вже не було ніде.
Мене налякало почуття, яке росло в мені з силою.... жах змінився на тепле нелякливе відчуття.... Запальничка так і була затиснута в руці, а коли розкрила долоню – повіяв легкий запах солодкого теплого молока.
Через тиждень я перефарбувала своє, вже коротке, волосся в чорно – червоний колір. Навчання засмоктало всю увагу, а осінь попрямувала до зими, а я ?  Я - ще не знаю куди іти....
Майже кожного дня зустрічаю Його. Боюся озиратися, коли Він йде позаду мене. Він часто зупиняється і дивиться мене услід. Хоча мені і приємно відчувати погляд на собі, але погляд у Нього такий ріжучий і холодний, це постійно мене лякає. Я хочу звикнути до ..... дивно, щойно мені перехотілося звикати!

Минуло майже три місяці . Наближається сесія. Проблеми  з  : французькою,  старослов янською,  російською мовами... - страшно і смішно як для філолога!
Вже 7 грудня, а зима не приходить, її ніби хтось затримав, мабуть, осінь засиділась в гостях? Лютують дощі.
Звикла до соньоокого хлопця, присутність якого я відчуваю майже кожного дня, часто бачу його, коли йду в універ. Він більше не лякає мене. Впізнаю його за чорним капюшоном, який завжди натягнутий по самі очі. Поверх майстерки надіта куртка спортивного покрою, мені такі подобаються.
Сьгодні холодно. Якась невизначеність : до морозу ще далеко, а дощу ліньки пробігтись містом.
Він сидів спиною до площі, палив. За ним стояла лавка, на яку сіла я.
„- Змерз?”
„- Чого б це?”
 Мені, мов повітря, не вистачало думок. В мене! Яка постійно те і робить, що розмовляє! В Мене – Дарини Хижняк!!! В мене – дарини хижняк...
„ – Чого тобі?” – всеоднаковим тоном проговорив Він.
„ – Не знаю”.
Я допросилася дощу, який сонно прогулювався містом. І чогось зупинився надімною чи мені від досади так здалося?
„ – Навіщо ти тут? Ти хто?!”
„ – Я вже казав тобі.”
Вітер поривчасто чхав в мій бік і я відчула терпкий запах Його диму, Його цигарок....  Наче, трава якась....
„ – Як тебе звуть?” – нарешті знайшла я про що запитати і сама себе похвалила.
„- Тобі навіщо?”
„ – Я про тебе розповідь пишу!”
„І як, виходить?” – саркастично запитав Він.
Мене це образило.
„ – Ні, вже третій місяць...”
„ – Даси почитати?”
„Дам. Так як же тебе звуть?”
„ – Вигадай!”
Він встав і пішов. Я заробила собі бронхіт, а от вигадувати мені зовсім нічого не хотілося! Не буду і все! Це моя розповідь, без вигадок про Нього. Більш всього мені соромно перед собою і тобою за те, що вже третій місяць я не можу знайти Йому  ім я! Ні, це не спеціальний займенник : „ВІН”, просто не знаю як звати Сатану.
Не було першої пари. Я пішла гуляти містом, а  містом на ці дві години став парк Шевченка. Описів не буде. Він сидів на лавці і палив.
„  - Сідай” – важко підвівши синій прогляд запропонував він.
„ – Не хочу!”
„-Я не вкущу! ”
„ - Я знаю”
„ – Звідки знаєш?”
„ – Не знаю!”
„ – Чудна ти..”
„ – Чому?”
„ – Ще й дурна...”
Я сіла на лавку. Він з посмішкою глянув на мене і продовжив далі, але я його не слухала, натомість нарахувала 7 недопалків терпких, дорогих, мабуть, цигарок.
„.... – от тому ви і чудні дівчата! Ти ж сама зі мною зустрічі шукаєш!”
„ – Я не перша?”
„ – Не остання...”
Навіть відповідати не хотілося. Дарма я прослухала чому ми , дівчата, такі чудні...
Він пішов. І я пішла.....б.....
„ – Гліб!”- верескливо скрикнула блондинка і повисла у нього на шиї.
У мене, аж подих перехопило. Я навіть не подумала, що в нього хтось може бути...
Невже це я за ним бігаю, невже у ньго є дівчина? А чому б і ні? Хлопець, як хлопець. Симпатичний... красивий... привабливий...
Сьогодні спіймала себе на думці, що скучила за дощем. А на вулиці вже зима. Інієм занесене все. І Його – Гліба – здуло ошпареним вітром.
 Новий рік зовсім не відчувається. Сесія істотно псує настрій, а думки про заліки насторожують. Ошпарений вітер повернувся, а Гліб не з”являється... Хочу вірити, що я його просто не помічаю, але він десь є. Десь... Де ж ?
 Сьогодні 14.12.08. Пообіцяв Сашка приїхати  в гості, дзвонив Костік, дівчата запрошували в гості. Зима знову зникла невідомо куди, вона то з являється, то зникає, як Гліб, який так і не дає про себе згдати, себе побачити.
Вже другий день я не можу зрозуміти що повинно бути далі, яка повинна бути крапка у цій історії? Можеш, впринципі, додумати ти, бо я ходжу квартирою цілий день і не знаходжу жодної розв”язки, тому в цій історії не буде кінця, знаєш, аж самій сподобалась видана фраза, ну, що - спробуємо разом?
В двері подзвонили. На порозі сиділо кошенятко чорного кольору. Персицьке чорне кошенятко з жахом потупило жовті оченята в сторону моєї собаки. Того вечора моя дев”ятирічна собачка мало не з ї ла Персика. Персик – от вже і гарне ім”я для гостя. До ошийника кошеняти була прикріплена записка : „ Він лишається замість мене – прощавай!”. Без сумнівів, це від Гліба! Персика я, звісно, забрала додому, а сама всю ніч проплакала... Що поробиш, такак вже сутність, патологія... чи просто успадкування від мами, хоча я ніколи не бачила як вона плаче.
 Ніч з захопленням ковтала вологу. Моя ніч не отримує задоволення від свого існування. Я не плачу в подушку посеред ночі, не проводжу ніч аби де, не користуюся послугами темної пори... а дарма, колись треба починати.
Знаєш, Персик наступного ранку виявився Марусею. І зовсім це не від Гліба, і взагалі кота посадили під мої двері випадково, переплутавши поверхи в підїзді... Та то вже не моя історія, а пари яка любить робити одне одному сюрпризи та подарунки...

Я вірю в Тебе! Молюся Тобі щовечора. Але так довго нічого не змінюється. Ти, наче не звертаєш уваги, що мені ніяк. Я сміюся, щоб хтось думав, що я щаслива, а це не таке вже й щастя – посміхатися постійно, щоб не розплакатися, все це відбувається автоматично. Але я вірю, що Ти вмієш слухати. Не знаю твого земного ім я, але вірю, що воно в тебе є. І ти ним користуєшся. І з”являєшся на землі в людській подобі. Як Гліб, він має стільки імен, які лякають людей, він має безліч облич, які використовує для власного задоволення... ТИ ж БОГ... і Ти десь є...
Подзвонив Діма...  Цієї осені він врятував мене. Не дав стати іншою. Після розпаду стосунків з колишнім хлопцем. Він просто з”явився в метро і мало не повідтаптував мені  і без нього розтерті до крові ноги. А потім просто дарував квіти і чекав поки загоються ранки. Вони загоїлись – він зник. Подзвонив Діма... а я не взяла слухавку... Це твій посланець? Не треба.... Може прийдеш сам?

День із суцільних неприємностей. Щоб випустити пару із душі і розвіяти втому – пішла гуляти парком Шевченка. Сонячне проміння в їдалося в перехожих городян та гостей міста.
Пискливий голос блондинки щось вимагав від продавщиці в цигарковому кіоску.Та сама загадкова дівчина, яка вішалася на шию Глібові.
„- Привіт!” – прорхрипіла за її спиною. Я аж сама злякалась свого голоу, який часто нагадував, що в мене бронхіт.
 „- Привіт...” – трохи здивовано відповіла вона і посміхнулася.
„ – Я – Дарина. Ми з тобою не знйомі, але я знаю, що ти товаришуєш з Глібом... Він зник, я ніде не зустрічаю його. Ти ж знаєш, де він?”
„ – А ти йому хто?”
„ – Я –Дарина...”
„ – Ви навчаєтесь разом?”
„ – Він – студент? ”
Вона чекала пояснень, а я не знала що сказати. Тож просто розвернулась і пішла. Услід пролунало декілька матів і вона теж пішла геть. Хотілося, щоб вона розповіла йому про нашу зустріч і Гліб знайшов мене. В нього гарно виходить знати де я є...
Але мене ніхто не шукав.
Почались заліки. Намагаюся здати хоч якісь екзамени. І така впевнена, що все здам. Можне і не дарма?
„ – А зараз Даша хотіла здати текст з французької мови!”- сатирично з урочистістю промовила француженка.
„- Я не Даша! Я – Дарина!”
„- Всеодно убоїще! Виходь і розказуй! Теж мені студентка філфака...” – лагідно промовила Людмила Василіївна.
Текст пішов, як по маслу. В двері постукали.
„ – Мам, ти скоро? ”
„- Може ти за мене студентів попитаєш? Почекай, он на кафедру підіймись!”
Я стояла біля дошки і червоніла...червоніла.... Гліб – син француженки?! Цього мені бракувало, ох, як бракувало!
„ – Привіт...” - зачепивши мене поглядом, твердо промовив Гліб.
„ - Угу... ”- не знайшовши більш оригінальної відповіді видала я і мимоволі подивилась на Людмилу Василіївну.
„ – Знчить знайомі?”
„ – Так, знайомі, трохи...”- з посмішкою промовила я, а Гліб покивав і розсміявся.
Мені чогось було не до сміху. Та і на Гліба я сердилась.
Коли Гліб пішов на кафедру, то мені було повідомлено, що поблажки не буде, і розтріл почався. Я знала, що потрібно буде щось пояснювати, майже улюбленій француженці.
Їй давно було за п ядесят, була хвора на цукровий діабет, вона постійно прикалувалась над студентами і мені з Вікторією пощастило одного осіннього ранку потрапити до неї в групу... Мене вона особливо не долюблювала! Я приходила на її пари не готовою, вона критикувала мене, а я їй підігрувала і це її бісило неймовірно. Але не дилячись на це, вона бла добра і позитивна жінка. А тепер ....
„ – Ну і де ви познайомились?”
„ – Та ми, просто в парку....”
„ – Що в парку?”
А що я мала відповідати? Ми з ним і не знайомились. Розмови наші не виходили. А ім”я  я взагалі дізналась від блондинки.
„ – Знаєте, Людмила Василівна, я навіть не знала як його звати. Бачились часто в парку, от і зараз впізнали один одного, ми навіть не розмовляли ніколи!” – це дійсно була вся правда.
Не знаю, що чекає на Гліба. Але залік я отримала і додому не поспішала. Просто гуляла парком. Слухала Олександру і чекала на диво. Дива не відбулося – Гліб і не збирався мене шукати. Мені було досадно і я злилась на нього: за що – не знаю... Просто він винен і крапка.
Я залізла на підвіконня з ногами і затримала погляд на краплях дощу, які, мов навіжені гупали об скло і цьомкалися з скляною душею, яка відгорожувала мене від них.
Я запалила ментолову цигарку, намагаючись вчитатися в конспект. Наближається літня сесія. Гліб приніс мені теплої кави з молоком і теж заліз на підвіконня не кажучі ні слова.
В сусідній кімнаті розплакалась дитина. Гліб миттю кинувся до неї. Гарний він все ж таки батько! Турботливий...  Доречі у малого Антона : сині – сині очі, це від батька.
Гліб та Крістіна – щаслива молода сім я. Вони виховують сина, який, я впевнена, дасть фору батькові, а я – проводжу весь свій вільний час разом з ними. Просто я обожнюю пліткувати з верискливою білявкою – Кріською. Часто дослухаюсь до порад Гліба. І бавлюсь з малим Антошкою...
Отака надприродна історія трапилась в моєму житті. Звісно, Гліб не який не сатана, але моя уява з радістю домальовувала його в образі сатани і мені подобалась така  позиція...
А всі приколи Гліба, які лякали мене – просто його манера знайомства. У них з Кріською були тоді проблеми, та все стало на свої місця... Хоча хто знає, що чекає на нас далі.
Попереду ще стільки всього!
Я ж лише на другому курсі універу і мені тільки 18 – ть років!
               
2008рік