2, 7 Iспит на Гентiльнiсть

                В російськомовному варіанті книги "Самоствердження" ця глава має назву "Екзамєн на чєловєчность". Але в українській мові немає слова "чєловєчность" з причини того, що українці і росіяни мають різні корені походження. Тобто, ці народи братами бути не можуть. Основна маса корінного населення України мають походження від трьох галльських племен: чехів, хорватів і полабського племені лобо (вовки). Християнський літописець Нестор перекрутив історію, позначивши у так званому "літописі" істинні назви племен іменами вигаданих братів. У Несторовій фальшивій історії плем'я чехів позначено ім'ям вигаданого брата Щека; плем'я хорватів - ім'ям брата Хоріва, а плем'я лобо, яке прийшло на берег Дніпра з берегів річки Лаба (Ельба) отримало ім'я сестри Либідь. Це було зроблено навмисне, для того щоб нащадки цих благородних племен забули своє істинне походження, а потім приліпити їх до недорозвинених відсталих племен, яких за часів давньогрецького історика Геродота було прийнято позначати як "слов'яни". Слов'яни (буквально) - раби. Кий дійсно був – це вождь, який керував трьома спорідненими племенами галлів. Галли називали себе "генти", бо галльське слово "гентіль" має буквальне значення "благородний". Перетворившись на "слов'ян" (рабів) генти перестали бути благородними, тому що стали називатися німецьким словом "люди" (падло). Luder - падаль. Я, Луцор Верас, змушений пояснити читачеві, чому я в назві цього розділу книги вжив слово "гентільність".


                Отже, «Іспит на Гентільність»:

                На роз'їзді померла молода жінка. Моя мати ошатно одягла мене і мою сестричку Валю. Мати наказала нам, щоб ми пішли і попрощалися з молодою покійницею, яка жила праведним життям, й розповіла нам, як ми повинні себе вести, що робити, і щоб через дві-три хвилини ми пішли додому. Я взяв сестричку за руку й пішов з нею в будинок небіжчиці. Наша поведінка викликала здивування у місцевих жителів.

                На другий день моя ненька мені пояснила, що існує смерть, що вічного нічого немає, що вмирають навіть дерева і каміння, і що я теж певного часу помру. Я постарався уявити й усвідомити свою смерть. Я уявив, що мене немає, що я не існую. Мене це не злякало, але тривога зародилася десь дуже далеко від мене, стала наближатися до мене із зростаючою швидкістю, збільшуючись непомірно у своїй масі. Вона вдарила мене! Я раптом побачив Всесвіт! Всю Його глибину і Його сутність. Всесвіт, про який я до цього моменту не знав і нічого про Нього не чув.

                А як же Він без мене??!!! Що станеться з Ним, після того, як я зникну??!!! Мене охопив такий жах, який мені не доведеться відчути ніколи в житті!!! Про себе я не думав, бо турбувався про Всесвіт. Хіба може існувати Він без Мене?! З величезною швидкістю стали відбуватися метаморфози моєї сутності. Моя свідомість, моя сутність стала збільшуватися й охопила весь Всесвіт. Моя сутність стала безмірною і безмежною. Всесвіт і я перетворилися в єдину Суть. Раптом ця єдина Суть стала скорочуватися до безмежно малої величини. Тепер моя сутність відокремилася від безмірно малого Всесвіту, хоч єдність наша не порушилась.

                Всесвіт знову став збільшуватися, розширюватися до незмірно більших розмірів і тепер єдність моя з Всесвітом була абсолютною – ми були однією Сутністю. За цим Всесвіт знову став скорочуватися до безмежно малої величини, потім розширюватися до безмірно великої величини. Хвиля за хвилею йшло збільшення й скорочення моєї з Всесвітом сутності. Швидкість скорочень і розширень збільшувалася. Все це супроводжувалося звуком, вібрацією, від найнижчої частоти до найвищої. Від низького «Ж» до найвищого «З».
 
                Швидкість розширень і стиснень збільшилася настільки, що все це витягнулося в одну лінію, а звук став надто високим і дуже приємним. Все витягнулося в одну світлу лінію, котра не має, ні початку, ні кінця, а все видиме і чутне стало Єдиним і Вічним. Я заспокоївся. На цьому мої занепокоєння про смерть припинилися на все моє життя.


                Тепер я знав про те, що Смерть існує, але тільки для тих сутностей, які Її заслуговують. Це я тоді, в п'ятирічному віці, зрозумів і твердо засвоїв у своїй свідомості. З усвідомленням Всесвіту я усвідомив і Безсмертя, основою котрого є миролюбність і шанобливе ставлення до неагресивних сутностей. Справедливій людині смерті боятися нема чого, бо для неї смерті не існує, а є тільки метаморфози індивідуальної свідомості. Нехай бояться смерті ті, хто ненавидить або неправильно розуміє Справедливість.


                Всевишній має багато іпостасей, і кожна іпостась Його має власне ім'я. Одна з іпостасей Всевишнього називається Справедливість. Людина, яка живе тільки за справедливим поняттями, стає невід'ємною часткою Всевишнього – це вже не пересічна людина, а целомен.

                Цело (галл.) – небо. Целомен – небесний чоловік. Целомену починають підкорятися Повітря, Вода, Вогонь та інші стихії. Целомен стає магом, не вивчаючи магію.

                Але ось проблема – я дізнався й про те, що таку іпостась Всевишнього як Справедливість, людство називає Сатаною! На те воно й людство, бо «людер» (падаль). Я ще не знав значення слова «сатана». Але з часом я дізнаюся, що слово «сатана» має буквальне визначення «противник. Справедливість для християн Сатана? О!!! Як я вас ненавиджу й презираю, раби божі!!!

                Упродовж усього свого життя, в нинішньому втіленні, мені «на власній шкурі» багаторазово доведеться випробувати людську ненависть до Справедливості. У моєму п'ятирічному віці, причина людської ненависті до Справедливості мені була незрозумілою, але це з невідомої мені причини не лякало мене. Мені стало в глибині моєї свідомості все гранично ясно і зрозуміло. Відтепер я вибрав свій шлях – До Справедливості! До Всевишнього!


                Іван Данилович Явтуш недалеко від міста Волноваха у Новотроїцькому рудоуправлінні знайшов пристойну для себе роботу з можливістю взяти кредит і побудувати собі будинок. До кінця літа 1946 року він зібрався забрати свою родину в селище Новотроїцьке.

                Моя мати за станом свого здоров'я не могла мати постійної роботи, і тому на залізниці не працювала. Повідомлення про те, що мій батько «без вісти пропав», подіяло на мою матір так, що вона надовго захворіла без надії на одужання. Позначилася травма голови, отримана в шахті. Вижила моя мама тільки завдяки лікам, які їй давали з пересувного госпіталю, який стояв на запасній колії роз'їзду.

                Ми жили в казенному бараку. У зв'язку з тим, що тітка Ганна не буде працювати на залізниці, бо від’їде з роз'їзду, наша родина теж повинна шукати собі житло і звільнити барак. Але на це звільнення потрібен час, а сімейство Срібника чекати не хотіло. Жінки цього сімейства напоїли горілкою старшого сина Івана і направили його на агресивні дії проти нашого сімейства. Вони групою прийшли до нашого бараку.

                Жінки залишилися у дворі, а Іван Срібник зайшов у наше приміщення і намагався викинути у двір наші речі, а жінки його родини гучно підбадьорювали його. Бабуся Мокрина намагалася протидіяти Івану, але він схопив бабусю за горло та почав її душити. Моя мама взяла в обидві руки дві невеликі металеві праски і почала гострими кутами бити по голові Івана. Він поступово послабив тиск на шиї Мокрини й посунулся вниз, явно втрачаючи свідомість. Наші жінки підняли його і виштовхали на подвір'я.

                Сімейство Срібника пішло геть. Згодом, краща подруга моєї мами, Ольга Павлівна, фельдшерка з радгоспу, нам розповідала:
                – Я нарахувала на голові Срібника сорок чотири криваві рани трикутної форми.

                Сімейство Срібника в прокуратуру району подало заяву про замах на життя свого Івана з боку нашого сімейства. Слідчий прокуратури, який приїхав на місце події, виніс резолюцію:
                – Срібник Іван вчинив посягання на благополуччя сім'ї загиблого червоноармійця. Тому, навіть якщо б він був би убитий Євгенією, то вона б юридичної відповідальності не несла.

                На роз'їзді були казенні будинки, але були і приватні будівлі. Під час війни на роз'їзд переїхало декілька сімей з різних населених пунктів країни в пошуках спокійного і безпечного життя. Всі вони побудували для себе землянки. Із закінченням війни дехто з переселенців повернулися на попередні місця свого проживання, а землянки звільнялися.

                У нас була дворічна телиця доброї породи. На цю телицю моя ненька виміняла собі землянку. В землянку ми повинні були переїхати в кінці серпня. Перш ніж вселитися в нове житло, прийнято було його обживати. Для цієї мети пускали на ніч в будинок кота або кішку, але не іншу домашню тварину. Чому це так? Можливо, читачі здогадаються про це раніше, ніж я коли-небудь дам з цього приводу пояснення. Моя мати вчинила зовсім інакше, а вчинок її я гідно зміг оцінити і зрозуміти тільки в кінці свого життя.


                Отже:
                Одного разу надвечір, коли сонце вже готове було пірнути під горизонт, мати взяла мене з собою і повела до землянки, яку я до цього часу не бачив. Землянка побудована літерою «L». З півдня, від залізниці, була надземна прибудова, в якій була плита для приготування їжі і стіл. В прибудові були чотири земляні сходинки, що вели в підземелля. Там, де закінчувались сходинки, були засклені двері. За дверима знаходилась темна без вікон комора. Комора велика – 2,5 на 3 метри. З комори під прямим кутом вправо на схід була ще одна двері, ведуча в житлове приміщення.

                Ми зайшли в своє майбутнє житло. Зліва біля входу стояла руська піч з лежанкою, а під нею була духовка. Лежанку від решти приміщення відділяла груба. Під грубою була плита для приготування їжі, а праворуч від плити знаходилась піч для випічки хліба і підпіч, де зберігалися дрова. Піч з лежанкою й плитою займала половину землянки по ширині і одну третину по довжині. Далі був порожній простір, де можна було поставити два ліжка і невелику шафу. У торці землянки було вікно, яке стояло на поверхні землі і мало вихід на схід. Над вікном під дахом красувалася ікона.

                В землянці не було стелі, а був двосхилий дах із кроквами і бантинами, котрими зв'язують крокви. Крокви з бантинами виглядають як літера «А». Праворуч від плити, в глибокій ніші було ще одне вікно. Воно теж стояло на поверхні землі і виходило паралельно прибудові на південь. З цього вікна видно подвір'я, город і залізницю.

                У землянці було похмуро. Ненька підняла мене і посадила на лежанку. Для мене це було досить високо, бо лежанка була на рівні поверхні землі, а глибина землянки була близько метра.
                – Сиди тут, а я піду, бо так треба. Коли стемніє, я прийду за тобою. Якщо буде страшно, подивися на ікону та перехрестися. Он там висить ікона над вікном, - дала настанови мені мати і вийшла з землянки.


                Я сидів на лежанці і ні про що не думав. Згущалися сутінки, на іконі в дальньому кінці землянки зображення чоловіка вже ледь проглядалося. Добре видно було тільки його очі. Я згадав, що мати говорила про страх. Я став думати:
                «Що таке – страх?» Мені нещодавно виповнилося шість років, а я досі ще не знав, що таке «страшно». Дійсно, що це таке? Я вже чув це слово. Я вже бачив, коли діти плакали і говорили:
                «Я боюся! Мені страшно!». Таке я чув і від Юрія під час грози, але від своєї сестри я такого не чув ніколи.

                Чому люди бояться грози і блискавки? Я дуже люблю блискавку, а гуркіт грому викликає у моїй душі захоплення. Моя сестра була безстрашною і менш обережною, ніж я. Я не знаю, що таке «страшно»! Мене цьому не вчили. Мене ніхто не лякав і я не знаю, що таке «боюся». Страшно, коли темно? Мені не подобається ніч, якщо не видно зірок. Я не знаходив відповіді на свої питання.


                Мені хтось казав, що на іконах «бог», але в нашій родині про ікони ніхто ніколи нічого не казав. Бог – що це таке? Яка користь від нього? Кому він потрібен? Одні питання, на які немає відповіді. Бог, це якась сутність, яку я не бачив, не бачу і не відчуваю, а на іконі мертве зображення хворої уяви. З будь сутністю, якою б вона малою або великою не була, можна поговорити, або відіслати її відоме декому місце «на переробку», якщо вона того заслужить. Сутність, яку я знаю як неперевершену ні в чому, світлу і чисту, зовсім не така нікчемність як «бог».

                Так що ж таке «страшно»? Що за іспит мені влаштувала мати? А навіщо хреститися? Що це дасть? Дуже дивно. Я бачив, як люди хрестяться, і не вдумувався в сенс цього ритуалу. Сам же я ніколи не хрестився і в нашому роду ніхто не хрестився.

                Я вирішив перехреститися. Я став дивитися в намальовані очі на іконі і повільно перехрестився. Раптом на мене навалилася з усіх боків в'язка, липка, неприємна і незрозуміла сила. Ця Сила мала забарвлення темряви. Не темноти, а Тьми! Я пізнав Тьму, Морок! Морок – істота! Мені стало недобре. Я вперше відчув страх.

                Я пізнав страх! Але перед чим страх? Джерело його мені незрозуміле. Як можна зрозуміти безформний Морок? Не замислюючись над тим, що я роблю, підштовхнутий почуттям невідомого мені страху, я поспішно перехрестився вдруге. У відповідь на мою дію темрява налягла на мене з помноженою у багато разів силою. Ще кілька секунд і я зійду з розуму від страху!

                Я зрозумів, якщо я в третій раз перехрещусь, тоді моя свідомість попаде туди, звідки немає вороття. Усвідомлення того, що моя свідомість могла потрапити у безвихідь, розгнівало мене. Я розгнівався, і розгнівався так, що сил моїх вистачило б зруйнувати весь земний світ, побудований на страху та ідолопоклонстві.

                У величезному гніві я здійснив самий сильний у Всесвіті магічний жест, від якого тікають такі жалюгідні створіння, як боги, і навіть Морок. До цього моменту я не знав про цей найсильніший в Світі спосіб захисту. Ймовірно, мені його підказав мій Небесний Куратор. Я скрутив дулю і став нею тикати в морду, намальовану на іконі.
                – На! На! На! Подавись! Здохни, чудовисько!

                Темна сила від мене відсахнулася миттєво і, як мені здавалося, із собачим виттям. Я посміхнувся, бо душі моїй стало тепло, хороше і затишно.

                Мати прийшла, коли було вже зовсім темно.
– Страшно було? Злякався? - запитала вона.
                – Ні, - спокійно відповів я.

                Багато років я майже не згадував про іспит гентільності, який я отримав в землянці. Я отримав урок, ціни якому немає, і відклав його на дальню полицю своєї свідомості для зберігання до кращих часів. Стаючи доросліше, я з кожним роком все частіше згадував цей випадок і кожного разу подумки дякував за це свою неньку. Я не перестаю захоплюватися мужністю моєї матері, з яким вона влаштувала мені цей страшний іспит в потрібний для мене час.

                На тому етапі свого життя, який закінчився якраз тоді, коли я в землянці успішно здав іспит на гентільність, я був тільки нейтральним свідком людських взаємин. Ступнувши в землянку вперше, я увійшов в наступний етап свого життя, в якому мені доведеться бути не свідком, а вже активним учасником життєвого процесу, причому не в кращому його варіанті.


                Temer (гал. яз) - боятися, відчувати страх. Темер – дух Тьми, Морока; ангел поневолення. Темер неможливо перемогти до тих пір, доки ти, піднявши забрало, не підеш йому назустріч. Темер боягуз, тому він завжди вчасно тікає від наступаючого на нього безстрашного чоловіка. Темер буде господом-богом людині, яка піддасться йому, бо Темер – ангел Тьми. Тьмі біблійній потрібні покірні і боязкі сутності. Будь-який «Господь Бог» з острахом втече від сміливого і незалежного чоловіка.


                З того моменту, коли я пізнав, що таке страх, і до чого він призводить людину, я завжди буду боротися зі страхом і йти йому назустріч. У шести і в семирічному віці мені доводилося іноді вночі йти вздовж лісопосадки. Особливо темні місця в посадці викликали в мене відчуття страху, бо я його вже пізнав. В такому разі я «затиснувши в кулак серце»,  йшов в «страшне» місце. Я говорив своїй Душі:
                «Дивись, дурненька, тут нічого немає».

                В даний час я знаю, що на земній поверхні існують такі місця, де створюються ситуації, коли сутність, залежно від свого вчинку, перетворюється в целомена (небесного чоловіка) або ж стає двоногим псом – слугою Морока, «рабом божим».


                Ми перебралися жити в землянку, а за тиждень повинна була поїхати з роз'їзду і сім'я тітки Ганни з бабусею Мокриною. Весь цей тиждень я щодня бігав провідувати бабусю. На прощання бабуся мені сказала:
                – Ми з тобою більше не побачимося, бо я скоро покину цей брудний і злий світ. Я вже була в Світі Безсмертя і повернулася звідти. Світ Безсмертя, це світ рівних серед рівних, і тому він справедливий. Я знову піду в Світ Безсмертя, тепер вже назавжди. Я знаю, коли це станеться. Після смерті мого тіла я можливо прийду до тебе, якщо в тому буде необхідність, але в іншому тілі. Я не даю тобі ніяких розпоряджень і установок. Ти повинен керуватися тільки рішеннями своєї свідомості. Ти повинен пройти гіркий шлях досвіду Буття.

                Це була найдовша розмова бабусі зі мною за всю історію моїх з нею відносин. У той час я не зовсім усвідомлював всю повноту інформації, переданої мені бабусею, але в пам'яті моїй ця інформація міцно закріпилася.

                Восени 1947 року, Мокрина покинула світ грішний назавжди. Після смерті й воскресіння свого 1933 року моя бабуся Мокрина прожила ще чотирнадцять років. Всього Мокрина прожила 72 роки. Холодної і голодної восени 1947 року Мокрина, намагаючись впорядкувати життя своєї дочки і онука, обмазувала будинок, який Іван Данилович закінчив будувати. застудилася і померла. Похоронили її на цвинтарі села Ольгинка, Волноваського району, Донецької області. Воскресати вона вже більш не буде.

                За шістнадцять років по смерті моя бабуся прийде до мене. Літньої ночі 1963 року бабуся Мокрина буде чекати мене біля під'їзду будинку, в якому я жив, щоб передати мені необхідну для мене інформацію.

                Я часто згадую бабусю Мокрину. Я пам'ятаю до найменших подробиць її ставлення до мене. Будучи вже в похилому віці, я неодноразово ретельно аналізував мої контакти з бабусею Мокриною і з дорослими членами нашого роду. В нашому роду всі ставилися до мене-хлопчика як до дорослої людини. Я не знаю, чому це так, але це було саме так протягом всього мого дитинства.


                Я прожив свої перші шість років у теперішньому втіленні. Багато це, чи мало? Що я придбав за цей час? У світ грішний я прийшов з добре налагодженою конституцією своєї сутності, яка допомагала мені не робити дурних помилок. Допоміг мені в цьому і патріархальний устрій нашого роду, який міг легко зруйнуватися діями наших жінок, але строгість бабусі Мокрини та її високі вимоги по дотриманню родового статуту дозволили зберегти людську гідність кожного члена роду, а мені – зміцнити мою конституцію.

                Я не пам'ятаю такого випадку, щоб на обличчі бабусі Мокрини з'явилася посмішка, але сама сутність бабусі випромінювала внутрішню усмішку і любов до тих, хто не порушував моральний кодекс української нації. Бабуся ніколи не сварилася – достатньо було її докору.

                За шість років мого дитинства у мене не було таких помилок, або проступків, за які я міг бути покараний членами роду. Мене ні за що не лаяли. Були рідкісні докори за деякі випадки моєї поведінки, згадувати які мені дуже неприємно.

                Одного разу в розмові з моєю любимою ненькою я машинально звернувся до неї на «ти». Мама відразу задала мені питання:
                – Володя, я твоя подруга?
                Мені стало соромно. Я вперше пізнав сором.
   
                Звертатися до старших за віком членам роду і до батьків на «ти», злочинно і не має логічних виправдань. Звертатися до сторонніх людей, які не є тобі друзями на «ти», образливо. Чому це так? Це пов'язано з анатомією енергетичної структури людини, розглядати яку я буду не в цій Книзі.

                Мені було три роки, коли я побачив свою маму в голому вигляді – вона купалася. Я стояв і здивовано дивився на маму. Мама декілька секунд мовчала, а потім запитала мене:
                – Володя, тобі не соромно дивитися на голу дорослу людину?

                Людина – не тварина, а тому виставляти своє голе тіло на загальний огляд, як і розглядати голе тіло іншої людини, підлягає засудженню. Я не буду пояснювати, чому це має бути саме так, бо нормальній людині це пояснювати не доведеться, а з людиноподібними тваринами вступати в суперечку немає сенсу, бо в такому разі і сам опускаєшся на рівень того, з ким вступаєш в суперечку.

                На пройденому етапі життя я зробив декілька помилок, які не входили в компетенцію людей, а входили в компетенцію, її величності, Природи. За ці помилки я був негайно покараний самою Природою. Конституція моєї сутності повністю відповідала Законам Неба.

                Я насторожено і вороже ставився до всього чужого і незнайомого мені. Якщо я знаходився на чужій території і при мені не було моїх дорослих родичів, я бував надзвичайно настороженим і обачливим. Це призводило до того, що коли відносно мене були ворожі дії, я кидався в бійку, або ж негайно ретирувався, якщо бачив, що здолати супротивника я не в змозі. На території свого двору при відсутності дорослих родичів, я брав палицю або камінь в руки і кидався, навіть на дорослу людину, якщо вона виконувала дії, котрі загрожували безпеці родового майна.

                Сторонні люди називали мене вовченям, але ставилися до мене шанобливо. У присутності дорослих родичів я бував абсолютно спокійним, бо в даному випадку за безпеку всього того, що належить роду, відповідальність лежала на мені. Але, якщо б дорослому родичу потрібна була допомога, тоді я негайно би кинувся в бійку, не думаючи про власну безпеку, бо честь роду і його майно цінніше, ніж моє життя. Моя реакція на агресивні дії повністю відповідала Законам Неба.

                Я нічого не боявся, бо не знав, що таке «боюся». Якщо я перебував за територією свого двору і бачив неохайно одягнену незнайому людину, тоді я негайно втікав додому. Перебуваючи за територією свого двору, я не міг допустити того, щоб до мене міг наблизитися незнайомий мені чоловік на відстань ближче десяти метрів, або підліток, здолати якого я не зміг би. Мої дії були продиктовані сутністю, яка була вище мене й невидима мені, але досить сильно відчутна.

                Мені було чотири роки, коли я вперше з моєю мамою підійшов до паровоза. Машиністи й кочегари, які працювали на паровозах, ходили в такому брудному одязі, що, побачивши їх здалеку, діти тікали додому. Машиніст паровоза заговорив з моєю мамою, а потім, підхопивши мене на руки, став по сходах підніматися в будку паровоза. Я був спокійний. В будці машиніст показав мені топку паровоза, а потім відніс мене до мами й здивовано запитав:
                – Що в тебе за дитина? Він що, нічого не боїться?
                – Він спокійний, тому що довірив свою безпеку не тобі, а мені, а я перебуваю поруч з ним, - відповіла моя мама.


                Ми переїхали в землянку. Тут я відчув себе господарем двору і вперше відчув повну відповідальність за все, що належить до цього двору. Я відчув гордість за високу відповідальність. Я пізнав Гордість!
 
                Гор-дість – чоловік, гідний Гора. Хто такий Гор? Шукайте відомості про Нього. Якщо знайдете і пізнаєте Його – придбаєте те, що неможливо оцінити!

                Починався новий етап еволюції мого життя, розтягнутий на довгі вісім років. Етап суворий і надто важкий. Етап, продиктований Необхідністю. Необхідність (Треба) диктує умови, максимально скорочуючи Можливість і Вибір сутності. Треба екзаменує і судить. Підкоряючись Требі, заробляєш собі подальший етап життя і умови його. Земне буття плавно входило в мене, одночасно втягуючи мене в свою жахливу воронку.