3, 2 Голод

                На світлині моя мама, весна 1947 року

                Захоплюючи нові землі, а точніше – чужі, Москва заселяла їх своїми псами. Язик не повертається називати їх людьми і совість моя опирається цьому. Якщо вони пси, та ще й московські, тоді це – мопси. Мопсам необхідне житло. Питання таке Москва вирішує досить просто. Депортують, або ж роблять приховану депортацію під виглядом добровільного переселення у віддалені райони країни неугодних людей, а в будинки, що звільнилися, вселяють мопсів. Мопси справно будуть нести службу протягом багатьох десятиліть, тому що роботу їм дають престижну і зарплату пристойну як дарчий додаток до безкоштовного і гарного житла.

                Наслідки такого методу інтеграції російської культури та знищення чужих національних культур ще довго будуть відчувати на собі народи, яких росіяни називали братами. Приклад тому: Україна, Крим, Чечня, Литва, Латвія та інші національні території, що потрапили в розряд руських «братів».

                Брати – слово російське. В іншому значенні «брати» - майже теж саме, що й «відбирати», зрозуміло, безкоштовно, саме тому члени розбійних банд один одного називають «братками». А члени політичних банд один одного називають «товариш», яке походить від слова «товар». Товариш – не чоловік, а товар, який сам собі не належить, бо є власністю банди, як кримінальної, так і політичної, бо і політика – кримінал.

                У ті далекі часи, коли я жив на роз'їзді, залізниця між Волновахою і Царе - Костянтинівкою була одноколійною. По залізниці мало не щодня йшли ешелони, в яких везли рабів. Ешелони йшли малою швидкістю і тому часто зупинялися у нас на роз'їзді, щоб пропустити термінові товарні потяги. Ешелони охоронялися озброєними конвоїрами, тому підходити до вагонів люди не мали можливості. Через вікна з гратами визирали голені голови арештантів. Їх везли із західних областей України в далеку Сибір. Ретельно виконувалася російська модель прокрустового ложа. Російська, але не сталінська модель!

                У всі часи і при всіх московських правителях росіяни своїх «братів-українців», явно чи таємно, обов'язково знищували. Злочинно звинувачувати у геноциді російських правителів, бо добровільних чи примусових «братів» знищував російський народ, але не правителі Росії!

                У нас на роз'їзді, в радгоспі і в навколишніх селах з'явилися переселенці із Західної України. Враховуючи неврожай 1946 року, рівень виживання у переселенців було жахливий. Деякі з них від голоду помирали.

                До нас часто приходила багатодітна сім'я переселенців. Одного разу ми з переселенцями сиділи в нашому дворі і розмовляли. На паркані висіла суха теляча шкіра. Хлопець, років чотирнадцяти, запитав мою маму:
                – Вам ота шкіра потрібна?
                – Ні, - відповіла вона.
                – Та її ж можна їсти! - радісно вигукнув хлопець.
Мама дозволила взяти телячу шкіру. Хлопець став її різати на маленькі квадратики, обпалювати їх у грубці на вогні і жувати. Спробував і я обпалений квадратик шкіри. Не раджу нікому повторити мій досвід!

                Їжі було мало. Ми економили, жили впроголодь, але все ж ділилися трохи і з переселенцями. Їжа у нас закінчилася на початку березня 1947 року. Треба було залишити на посів навесні кукурудзу, картоплю, цибулю і ще дещо. Ми стали по справжньому голодувати.

                Мати десь придбала відро в'ялених йоржів. Це для мене з сестрою була єдина їжа. Три-чотири йоржа з'їв, водою запив – на тому й ситий. Але й йоржі скоро закінчилися. Мати на світанку зникала з дому до пізнього вечора. Де вона бувала в цей час, я не знаю. Додому вона приходила пізно ввечері пухка від голоду.

                На ті гроші, які держава нам платила за батька, хліба собі ми купити не могли. Хліб для жителів роз'їзду привозили потягом з Волновахи, але місцевком заборонив продавати нам хліб на тій підставі, що ми не є корінними жителями. Ми були приїжджими і вважалися такими ж чужинцями, як і переселенці з Західної України.

                Хлібом на роз'їзді торгував інвалід війни, Стародуб. Я три рази пізно ввечері бігав до нього за крихтами, які обсипалися з хліба, але хтось дізнався про це і Стародуба покарали. Мати написала листа в Запорізький обком партії - в результаті хліб нам дозволили продавати, але тільки тоді, коли голод скінчився.

                Скінчилися йоржі у нас, скінчилася і солома у корів. Сніг зійшов з полів, трави ще не було, але корів вигнали в поле. Діти пасли корів, ходили слідом за ними і теж шукали собі їжу. Корови підбирали торішні грінки від сояшників. Ми теж у грінках знаходили пріле насіння. Іноді знаходили весняний степовій гриб сморчок. То була радість! Злегка обсмаживши його на багатті, тут же з'їдали. Одного разу я приніс додому такий гриб, але це було не в голодний рік. Мама обжарила його у вершковому маслі і подала його мені. Яке диво! Який неповторний смак! Степовий сморчок смаком своїм зовсім не нагадує гриб, і він смачніший м'яса.

                Ранньою весною поруч з нашим будинком почали орати поле, на якому були багаторічні трави. Останній раз це поле орали перед війною. Я з матер'яною сумкою через плече ішов слідом за плугом. Є рослина, сімейства бобових, назву якої я не знаю. Цю рослину умовно можна називати степовим горошком. Вона цвіте червоним кольором. Квітка такої ж величини і форми, як і у білої акації, або гороху. На коренях цієї рослини є коренеплоди завбільшки з дику сливу аличу. Під тонкою шкірою плоду знаходиться білосніжна серцевина, крохмалиста і солодка. Ми їх називали «кабанчиками». Плуг перевертав землю, а я в оранці шукав солодкі коренеплоди. Вдома мама з сестричкою чекали, коли я принесу їм їжу, а про те, що в погребі лежить посівний матеріал і його можна їсти, ніхто не думав і не згадував.

                Навесні всі діти роз’їзду юрбою ходили за два кілометри в посадку за грачиними яйцями. У травні і червні ми їли траву. Влітку пшениця досягла воскової стиглості. Я йшов крадькома вдалину від роз'їзду, повзком забирався з лісопосадки в пшеничне поле і рвав колоски. Це було надзвичайно небезпечно для сім'ї. Якби мене зловили, то засудили б мою матір, а мене й сестричку відправили б до притулку. З'явилися і перші померлі від голоду. Всі вони були переселенцями.

                Поле між роз'їздом і радгоспом було засіяно пшеницею. Пшениця дозріла. Люди з нетерпінням чекали початку косовиці. Коли комбайн почав косити пшеницю, жителі роз'їзду вийшли до поля і дивилися на роботу комбайна, а поруч з ними стояли діти з сумками через плече – вони готувалися після комбайна збирати колоски.

                Комбайн пройшов чотири покоси, після чого діти, як по команді, всі разом кинулися підбирати колоски. Кожен з нас встиг підібрати не більше десяти колосків, як з-за лісопосадки верхи на коні з рушницею в руках виїхав керуючий радгоспу. Ми кинулися тікати, та не в бік своїх батьків, а подалі від них, в іншу лісопосадку. Робили ми це для того, щоб нашим батькам не приписали наш гріх. Сховавшись серед дерев, ми присіли під кущами. Раптом я відчув сильний удар в серце, а потім почув постріл. Я не знаю, чому я спочатку сприйняв цей постріл серцем, але не вухом. Запам'яталося це на все життя. Ніколи не пробачу цього Росії.

                Я не звинувачую: ні Сталіна, ні Леніна, ні жодного з правителів Росії. Я звинувачую російський народ в океанах крові, випущеної з народів, яких росіяни поневолювали. Я звинувачую російський народ на цілком законних підставах, бо жоден правитель не в змозі зробити те, чого не захоче народ його країни! Звинувачувати правителя країни і виправдовувати народ цієї країни ЗЛОЧИННО!

                Немає ніякого злочину в тому, що «терористи» знищують сотнями і тисячами двоноге бидло в країні-агресорі за наругу над своєю національною культурою і за розграбування чужих національних багатств! Народ повинен нести повну відповідальність за дії уряду своєї країни, а не ховати морду кровожерливої гієни під маскою «мирних жителів». Безвідповідальний народ – виплодок диявола!

                Ходила моя мати в радгосп на тік віяти пшеницю. У мами був невеликий заробіток, і їй вдавалося трохи вкрасти пшениці й принести нам. За вкрадену пшеницю судили. Одна жінка несла додому своїм дітям пшеницю. Її спіймали. За вісім кілограмів пшениці їй дали вісім років сибірських таборів, а дітей її відправили до дитячого притулку.