3, 4 Герой - але, який?

                світлина С.П. Машковського взята з Вікіпедії



                Навесні 1948 року з Темрюка до нас приїхала тітка Уляна і забрала до себе на літо мою сестричку Валю. У нас крім городу, який був біля землянки, було ще два городи біля залізничних лісопосадок. Ми з мамою посадили городи, випололи перший бур'ян, і у нас з'явилося трохи вільного часу. У нас був віз для перевезення соломи.

                Одного разу перед світанком нового дня, коли було ще зовсім темно, мама запрягла корову у віз, і ми вирушили в Темрюк. Десять кілометрів ми їхали вздовж залізниці до роз'їзду 357-й кілометр, а потім повернули на південь.

                Ми виїхали на гребінь Приазовської Височини до кургана Наших Предків. Сонце було вже високо, але повітря ще не прогрілося до того рівня, коли на горизонті з'являються добре видимі хвилі гарячого повітря. Вони красиво рухаються уздовж поверхні землі. Про такі повітряні хвилі люди говорили: «Святий Петро вівці погнав пасти». Коли дивишся на ці хвилі, стає ясно, що ми живемо в повітряному океані, як і риби в океані водному. Тільки повітря більш розріджене, ніж вода.

                За курганами дорога пішла з невеликим ухилом вниз. Повітря було кристально чистим, і нам відкрився дивовижний по красі пейзаж українського степу з чітко видимими фрагментами природи на далекій відстані. Кілометрів за п'ять від нас починалося село Темрюк. Сільські вулиці з вишневими садочками біля будинків простяглися уздовж берегів річки Темрюк, невидимої нам із-за верб та очерету. Село було надто великим і його край ховався десь далеко за горизонтом.

                По обидві сторони села стояли сім млинів-вітряків, які розкинули в сторони свої крила. У центрі села височіла над усіма будівлями церква, піднісши до неба гострий купол. Кришталево чисте повітря над селом сяяло ніжно блакитним світлом. Від церкви над сільськими будинками і вишневими садочками у всі боки українського степу тихо і мирно котилися хвилі небесної мелодії церковних передзвонів. Здавалося, що вся навколишня природа зачаровано слухає мелодію щасливого буття. 
                – Красиво? – з радісною посмішкою на обличчі запитала мене мама. – Он там, перший зліва млин, бачиш? – лозиною показала напрямок мама, - Цей млин був власністю твоєї бабусі Мокрини.

                Ми в'їхали в село по правому березі річки Темрюк. Трохи проїхали по сільській вулиці і, не доїжджаючи до мосту через річку, заїхали до третього від мосту двір. Тут жив дядько Захар, мамин рідний брат. При в'їзді у двір був колодязь, а у дворі росла велика яблуня. Город опускався до річки, а в кінці городу біля річки був дикий вишневий сад. Нас радо зустріли. Мама розпрягла корову, а дядько Захар відвів корову на берег річки, щоб вона змогла поїсти соковитої трави і відпочити з дороги. Потім я з мамою і з дядьком Захаром відправилися в центр села. Дорослі розмовляли, а я, слухаючи їх, уважно розглядав сільські будівлі і вулиці красивого села.

                У центрі Темрюка ми зайшли до тітки Уляни. Тут була моя сестричка Валя, за якою я вже скучив. Ми трохи поговорили і пішли до Машковських, які жили недалеко від будинку тітки Уляни. Тут ми теж затрималися ненадовго,бо треба було поспішати, щоб можна було встигнути до вечора повернутися додому. Разом з Машковськими, батьками Степана Пилиповича, розмовляючи по дорозі, ми пішли до церкви. Там було багато людей. Ймовірно, було якесь свято. Церкву в селі Темрюк я бачив перший і останній раз. Її знесуть, а на цьому місці посадять парк і поставлять бронзовий бюст Герою Радянського Союзу, Степану Пилиповичу Машковському. Купивши в магазині шкільне приладдя, ми повернулися в будинок до Машковських, й затрималися у них, слухаючи розповіді батьків Степана Пилиповича.

                У перші дні війни батьки Степана Пилиповича отримали великий пакет з військової частини, в якій служив Степан Пилипович. У пакеті були листи від Степана, від командира частини, і фронтова газета. Батьків Степана вітали з присвоєнням Степану Пилиповичу Машковському звання Героя Радянського Союзу. У фронтовій газеті був великий портрет Степана Пилиповича і стаття про його подвиг. Німці були вже біля Дніпра, тому мати Степана Пилиповича мудро поступила, нікому в селі не сказавши про те, що Степан став героєм, і сховавши фронтову газету у себе за пазухою, носила її до звільнення Темрюка від німців. Про те, що Степан Пилипович став Героєм Радянського Союзу, не сказали навіть близьким родичам.

                Німці, з'явившись в Темрюці, оголосили, що розкуркуленим родинам необхідно повернути конфісковане майно, хоча б частково. Машковським у двір привели дві корови. Так і жили в окупації батьки Степана Пилиповича, користуючись заступництвом німців і з портретом Героя Радянського Союзу за пазухою.

                Перед війною Степан Пилипович служив у Москві, де й одружився на дочці високого військового начальника. Після війни, в 1946 або в 1947 році, я не запам'ятав в якому саме, Степан прилетів до міста Сталіно. Там йому дали «кукурузника», на якому він полетів до села Темрюк. Покружлявши над рідною хатою, і побачивши , що на дверях висить замок, він приземлився на вигоні недалеко від рідної садиби.

                Мати його в той час працювала в полі. Вона бачила, як літак кружляв над її будинком, а потім приземлився недалеко. До літака бігли люди з усього села.
                – Степан прилетів! - вигукнула вона і побігла по полю додому.
                Вона бігла по полю, спотикалась і падала, бігла і падала, заливаючись сльозами радості.

                Три доби в Темрюці гостював Степан Пилипович. Був мітинг біля церкви. У своєму виступі на мітингу голова сільради зокрема сказав:
                – Степан Пилипович Машковський, син найбіднішого класу, заслужив звання Героя Радянського Союзу!
                На що Степан Пилипович заперечив:
                – А в якому класі соціуму я повинен бути після того як ви мене розкуркулили? Звичайно, в найбіднішому, як жебрак!

                У перший день свого перебування в рідному селі Степан зібрав з усього села літніх людей і влаштував їм частування. За столом Степан іронічно подякував своїх земляків за ту їхню екзекуцію, завдяки якій він став тим, ким став.

                На другий день Степан зібрав своїх однолітків і молодь, з якими досить довго спілкувався і пригощав їх. Третій день свого перебування в рідному селі Степан присвятив дітям. Він закупив всі солодощі в магазинах села і віддав дітям.

                У третій день Степан і відлетів з Темрюка. Люди кажуть: «Чим багаті – тим і раді», тому Степану в літак завантажили кавуни, бо на той час кавуни були єдиним колгоспним багатством. Шолом у Степана хтось викрав, тому Степану Пилиповичу довелося пов'язати голову жіночою хусткою. Про кавуни Степан Пилипович повідомив у своєму листі в Темрюк, жартома чи серйозно: «Ви перевантажили літак кавунами так, що він ледь летів, тому довелося бомбити кавунами станцію Розівка».

                Люди не здогадувалися, чому Степану зійшло з рук таке вільне висловлювання про розкуркулення. Степан Пилипович Машковський був особистим пілотом Й.В. Сталіна! На свято 800-річчя Москви, в 1947 році, Сталін подарував Степану Пилиповичу автомобіль «Побєда» і дачу під Москвою. «Земля там погана – довелося чорнозем автомашинами завозити» - повідомляв у листі про свою дачу Степан Пилипович. А ще Степан Пилипович розповідав своїм батькам про те, як йому вручали високу нагороду.

                Степана Пилиповича викликали в Кремль для вручення йому ордена Леніна і медалі «Золота Зірка». В Кремлі нагороджували групу героїв. Раптом до Степана підійшов його рідний брат Микола, якого теж викликали в Кремль для отримання високого бойового ордена. Микола підштовхнув легенько в бік Степана і на вухо сказав:
                – Я ж тобі казав, що ми поруч зі Сталіним будемо, а ти мені не вірив.


                На додаток, забігаючи вперед, повідомляю: «Степан Пилипович Машковський воював у Китаї і в Кореї. Навіть після смерті Сталіна, Степан Пилипович залишався командиром повітряного корабля, який обслуговував уряд Радянського Союзу. У травні 1958 року Степан Пилипович загине разом з урядовою делегацією, розбившись на літаку в Балканах». Тоді в Темрюк, який до того часу буде перейменований в Старченково, приїдуть високопосадовці з лікарями і заберуть батьків Степана Пилиповича до Москви на похорон тіла Степана Пилиповича.

                За десять років після загибелі Степана Пилиповича Машковського в книзі «Герої Радянського Союзу» буде надруковано:                «Герой Радянського Союзу, Степан Пилипович Машковський загинув у бою з німецько-фашистськими загарбниками в лютому 1941 року». За півроку до того, як почалася війна?!!!

                Так пишуться історії в Росії! Комусь треба було тоді і треба зараз, щоб ім'я Степана Пилиповича Машковського не фігурувало в історичних хроніках. Чи не тому, що Степан Пилипович був сином куркуля, а його двоюрідний брат служив при німцях в поліції?

                Офіційна версія біографії С.П. Машковського кілька разів змінювалася в СРСР. Змінюється вона і в Російській Федерації. На сьогодні у Вікіпедії біографія С.П. Машковського показана зовсім не так, як інформую я. Змінити біографію Машковського владним структурам було не важко, бо архіви не збереглися. Я не збираюся в своїх книгах змінювати інформацію про С.П. Машковського, бо багато разів чув його біографію безпосередньо від його найближчих родичів: його батьків і його сестер – моєї мами, тітки Ганни й тітки Уляни.

                Істина завжди гола. Істина, котра прихована від людей під релігійними та політичними камуфляжами, називається Правдою, тому, яка насправді Істина – мало хто знає. Можновладці нікому не дозволять скинути з трону Правду, а на її місце звести Істину. Чоловік, котрий тримається Істини, а не Правди, в кращому випадку буде жебраком, а в гіршому буде фізично знищений.

                Дочка тітки Уляни, Олександра Костянтинівна Ливинець, стала вчителькою, жила в місті Ровеньки Луганської області і вийшла заміж за Онищенка Михайла Йосиповича – головного інженера тресту «Орджонікідзевугілля». Тітка Уляна збиралася переїжджати жити до своєї дочки, тому ми повинні забрати у неї корову. Корову свою тітка забере у нас за рік, а нам додасться турбот, бо тепер треба буде готувати на зиму корм двом коровам. Поговоривши трохи з родичами і попрощавшись з ними, ми забрали у тітки Уляни її корову і разом з Валею вирушили додому.