Сiрий, чорний i бiлий... На Украинском

Сірий, чорний і білий…

«А ну, сфоткай мене напроти барикад!»
«Тепер напроти картин!»
«Я візьму щит, типа обороняюся!»
«Поставлю на аватарку!»
«Сфотографуй як я квіти ложу!»
«Ого!»
«О, я бачив це по телеку!»
«А я онлайн дивився, як все це відбувалося!»
«Сфоткай!»
«Сфоткай!»
«Сфоткай!»
«І це і те і ось тих і цих!»
«А тепер поряд з тими і з тими!» 

Я їх перестав всіх чути.  Моя фантазія завжди додає нові елементи в те, що я одного дня бачив, коли я вже далеко звідти. У моїй свідомості все відобразилося саме у фарбах, які описані нижче. Як тільки моя нога ступила на дорогу ведучу до багаточисельних смертей, я втратив всі кольори, знаходячи при цьому звичні але дуже і дуже чіткі і сильні кольори – сірий, чорний і білий. Ступаючи обережно по дорозі я відчував майже кожного, хто там помер. Вітер. Він ніби дув лише мені в спину, підштовхуючи мене вперед і лише вперед. Обережно я йшов туди куди мене штовхав він і прислухався.

«Гей, пливе кача по Тисині,
 Пливе кача по Тисині.
 Мамко ж моя, не лай мені,
 Мамко ж моя, не лай мені.»

Цю пісню я десь чув, один раз, але чомусь лише зараз вона стала грати в моїй голові. Важко. Шалено важко було йти. Кроки мої все більше нагадували перші кроки немовляти. Невпевнені, плутані, так і тягнуло до землі. Впасти на коліна і так  сидіти дивлячись в піднебіння. Дивитися дитячими очима на піднебіння і співати…

«Гей, залаєш ми в злу годину,
 Залаєш ми в злу годину.
 Сам не знаю де погину,
 Сам не знаю де погину.»

З тих сотень, а може і тисяч людей що там були я став бачити лише тих хто як і я ледве трималися на ногах, ледве стримували сльози. Тих, хто все частіше і частіше дивилися в піднебіння, з надією почути тих хто загинув. Але вони мовчали… Лише вітром підштовхували нас і шептали…

«Гей, погину я в чужім краю,
 Погину я в чужім краю.
 Хто ж ми буде брати яму?
 Хто ж ми буде брати яму?»

Жінки, чоловіки, дівчата, парубки. Ставлять свічки, плачуть, моляться.  Відчуття сорому мене розриває!!! Чому вони?! Чому вони а не я там, вгорі?! Чому вони мертві, а не я?!... Чому я зараз ходжу і дивлюся на простріляні щити і каски?! Чому я бачу сльози матерів?! Чому я?! Важко. Дуже важко. Чому вони там, а я тут?!...

«Гей, виберут ми чужі люди,
 Виберут ми чужі люди.
 Ци не жаль ти, мамко, буде?
 Ци не жаль ти, мамко, буде?»

Усюди  фотографії, з яких дивляться вони на мене. Вони мовчать, а я усередині себе кричу! Кричу! Кричу!!! На себе кричу. На тих хто фотографується там де  біль, страх, печаль і смерть. Кричу на тих що йдуть з відкритим ротом і не упускаючих фотоапаратів. Кричу від звуків сміху, кричу від посмішок і дурних слів інших. І знову кричу на себе. Чому?! Чому вони мертві, а я живий?!....

«Гей, якби ж мені, синку, не жаль?
 Якби ж мені, синку, не жаль?
 Ти ж на моїм серцю лежав,
 Ти ж на моїм серцю лежав.»